«Стефа і її Чакалка», розділ 9.
– Ха-ха! Ти, Сіяре, був, як Івасик Телесик. Сідай, Івасику Телесику, на лопатку. Ні, ти не ручку клади, ти весь сідай. А як це весь сідай? Та попою, як же іще! Ха-ха-ха!
Смачно хрумкаючи чіпсами, Орина по-турецьки сиділа увечері перед телевізором і веселилася:
– Так ото і з тобою! Сідай, Сіярику-Телесику, за парту. Ні, ти не НА парту, а ЗА парту сідай. Сміхота!
Сіяр зосереджено майстрував рогатку знайденим у їдальні ножиком і не реагував. Ірця вже спала, згорнувшись калачиком у куточку ліжка. Уві сні вона все ще схлипувала і час від часу кликала маму. А Стефа лежала на своєму ліжку поверх покривала, не роздягнувшись, і думала. Довго думала…
– А й справді! – раптом підхопилась вона, зачувши Оринині жарти. – Як же я раніше не здогадалася!
– Про що? – здивовано підвів очі Сіяр.
– Про казку!
– Яку ще казку?
– Ти бачив, як Чакалка хвилювалася, коли ти той… як Івасик Телесик…
– Ніякий я не Телесик! Я Сіяр-завойовник! Вона сказала, що я можу мати тут справжню зброю – і я її матиму. Але спершу зроблю цю рогатку і вцілю Чакалці в око!
– Ха-ха-ха! – веселилася й далі Орина. – У неї, певно, теж рогатка є, і не одна. І вона тобі теж кудись уцілить. О, я знаю куди! У болюче місце!
– Не чіпай мого болючого місця! – спаленів Сіяр і пожбурив в Орину цурпалком, із якого вирізав свою рогатку. Але Орина легко перехопила деревинку і з реготом пожбурила назад, а тоді взялася жбурляти всім, що під руку втрапляло, примовляючи:
– Івасику Телесику, приплинь-приплинь до бережка. Дам тобі чіпсів, дам тобі фанти…
– Та досить вам! – щодуху рявкнула Стефа. – Набалуєтеся ще! Ви не зрозуміли, про що я кажу. Про казку!
– Тобі казочки захотілося? Тобі мамка її на ніч розказує, щоб доця спокійненько заснула? – єхидно запитала Орина.
– Розказує, – спокійно відповіла на це Стефа. – І мамка, і татко. Тому я це й зрозуміла!
– Та кажи вже нарешті, що ти зрозуміла! – обпекли дівчинку колючі Сіярові оченята.
– Чакалка – вона хто? Казка! Чому вона так спокійнісінько розказує нам, як втікати від неї по лісу? Бо це – правда, а казці правда нічим не загрожує. Із казкою можна боротися тільки так, як борються в казках!
– Себто, мені треба витесати не рогатку, а чарівний меч? – здогадався Сіяр.
– Ха-ха! Чарівного кізяка тобі треба витесати, нагодувати ним Чакалку, і вона розсиплеться на дрібні шматочки. А ті шматочки вітер рознесе по світу, і з них на полях будяки повиростають… – Орина аж окуляри з носа струсила, так її це насмішило. – Не меліть дурниць, малявки! Втекти від Чакалки нам не вдасться. Та й не хочеться, правду кажучи. Як ви не розумієте: це ж пригода! Справжня пригода! У мене такої ніколи в житті не було. І, може, ніколи й не буде більше. То хіба я випущу з рук такий шанс? Та нізащо в світі! Ні, я залишаюся тут, повчуся в Чакалячій школі, стану справжньою Чакалкою, а тоді повернуся додому – і в мами буде шок!
– А ти теж хочеш залишитися, Сіяре? – здивувалася Стефа.
– Я ненадовго. Доки не роздобуду справжньої зброї. А тоді я їй покажу, де раки…
– То й залишайтеся! – Стефа грьопнула дверима і пішла в ніч…
«Стефа і її Чакалка», розділ 10.
…У лісі було страшно. Дуже страшно. Може, навіть страшніше, ніж у Чакалки.
А у лісі скрізь вовки,
І ведмеді, і лисиці,
І ворони, і граки,
І розбійниці-синиці, –
мимоволі пригадався Стефі віршик Олександра Олеся, який вони вчили разом із мамою ще на новорічний ранок у садочку, де Стефа конче хотіла бути не сніжинкою, як усі інші дівчатка, а – зайчиком. І дарма, що зайчиками там мали були самі лише хлопчики…
“І чому синиці – розбійниці? Чому зайчик їх мусить аж так лякатися? Вони ж такі милі пташки… Хоча тут синиць і не чути. А вовків, казала Чакалка, в цьому лісі нібито нема. Але що ж воно тоді так страшно завиває й пугоче? Певно, хтось таки тут є злий. Може, навіть зліший від Чакалки”, – думала Стефа, ідучи, куди очі ведуть. Сонечко встане ще не скоро, щоби можна було зорієнтуватися, де схід, а де північ. У лісі темно, хоч в око стрель, отже, з котрого боку мох на деревах – усе одно не розбереш. Зірок, щоправда, висипало на небі стільки, що треба вміти лічити не те що до десяти, а до безконечності, – проте як орієнтуватися по зірках, Чакалка так і не пояснила. Тому доводилося йти навмання й повільно, старанно долаючи страх і пильно дивлячись під ноги, щоб не перечепитися. Стефа дуже швидко втомилася, і вийшовши на якусь галявинку, вирішила присісти під деревом і перепочити.
– Треба подумати, – сказала сама до себе вголос, щоб не було так страшно. – Треба подумати.
Спершу думалося образливе. Про Ірцю, яка так невчасно заснула… Хоча Ірця – плаксійка, що з неї візьмеш? Вона все одно на вулицю в таку пору і носа б не виказала. А якби й виказала, то тільки те б і робила, що хникала і кликала маму. Її, до речі, з садочка весь час тільки мама й забирає, ще бабуся іноді, а тато – ніколи. Ірця казала, що її тато – капітан великого-великого корабля, і він плаває далеко-далеко в морі. Так далеко, що Ірця його, може, ніколи й не бачила… А якщо тато далеко, хто їй тоді розкаже, що боятися в цьому світі можна лише висоти і стоматолога?..
Ще образливіше думалося про Орину. Це ж треба, яке цабе! Найвередливіша дівчинка в школі. Чакалкою вона, бачте, стати надумала! Сподобалося їй, бачте! А такою прикольною, такою класною спершу здавалася… Ох, ці старші дітки! З ними сама морока… Як із моєю Лізою…
Але найобразливіше думалося про Сіяра. Вічно цим хлопчикам лише зброя на умі! Їм хоч кіл на голові теши, але дай за пістолетика потриматися! А коли ще й пульнути – то вже більшого щастя їм у житті й не треба!
Хоча… тато теж хлопчик, а пістолета в нього нема. І він нібито ніколи до пістолетів особливої любові не виказував. Але це, певно, тому, що він уже дорослий і в нього свої іграшки – той же комп’ютер. Та й це ні, тато на комп’ютері копієчку заробляє, а грається тільки Ліза. Тато зі мною грається, як тільки копієчку заробить…
Ні, вже вона не ображалася на тата. І на маму з її модулями не ображалася. І навіть на Лізу. Бо бувають ситуації, коли не до того, щоб гратися. Складні ситуації. Ох, якби хтось із них був зараз тут і підказав Стефі, що робити…
…І раптом їй на руку різко опустилося щось холодне й дряпуче.
– Ой!
Розбійниці-синиці?
Ні, це всього лише хрущ! Слабке місячне світло не могло пробитися крізь густу крону дерев у лісі, – але тут, на галявині, воно давало змогу виразно бачити цього на перший погляд страшного, але насправді такого милого, такого доброго жука.
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, які оспівував Шевченко…
Може, це той хрущ із вірша, якого вчила Ліза, – хрущ, яким був той дивний, той таємничий Антонич, – випурхнув тепер із Лізиного підручника і прийшов Стефі на допомогу?
– Хрущику-хрущику, тебе Лізонька прислала, так? – погладила його дівчинка тремтячими пальцями. – Підкажи, що мені робити? Як мені від злої Чакалки втекти? Вона ж і мене на Чакалку перетворити хоче… Он уже Орину майже перетворила. І Сіяр теж уже трішечки Бабай, бо свободу на пістолет проміняв. А я не хочу, хрущику! Я додому хочу! До татка, до мамусі, до Лізоньки… Допоможи…
Хрущ поворушив лапками, легенько полоскотав за руку, а тоді схитнув головою, мовби погодившись, і стрімко полетів угору – до високої ялини, що росла на самому краю галявини – за нею вже починався ліс.
Стефа підбігла за ним, упевнилася, що він і справді полетів кудись на вершечок тієї ялини, і раптом застрибала з радості:
– Ура! Ура! Ура! Дякую тобі, хрущику! Я тепер знаю, що робити!
«Стефа і її Чакалка», розділ 11.
…Лізти вгору було страшно.
Дуже страшно!
Значно страшніше, ніж у Чакалки.
Страшніше навіть, ніж іти самій серед ночі до темного лісу.
Воно й не дивно – висоти навіть тато боїться…
– Якби вдень, то було б іще страшніше, – втішала себе вголос, щоби хоч трішечки менше боятися. – Вдень далеко видно, і коли глянути вниз, паморочиться голова. А зараз видно лише гілки під ногами, та й то ледь-ледь.
Гілок на ялині росло багато, і всі дуже близько одна до одної, так що лізли було зовсім легко – майже як по драбинці.
– Де ти, мій хрущику? Я вже близько… Я ще трішечки… Ось іще, як білочка, з гілочки на гілочку – і все…
Угорі було красиво.
Дуже красиво!
Стефі аж дух перехопило!
Просвітлене місяцем небо, всіяне зорями, скидалося на велетенську казкову країну, де живуть білесенькі гуси-лебеді й добрі чарівники.
На сході вже ледь прозирали перші зайчики. Ще несміливі, ще зовсім тендітні, вони тулилися теплими вусиками до зірок і, здавалося, щось їм муркотіли, наче кошенята.
І довкола ледь-ледь погойдувалися на легесенькому вітерці теплі хвилі нічного лісу. Хвилі, по яких пливти б і пливти… Аж додому…
Хрущика ніде не було, але Стефа вирішила, що його просто не видно серед гілок. А насправді він тут, бо де б йому ще бути – його ж прислала сестричка!
Раптом звідкись ізнизу почулися чиїсь важкі захекані кроки. Спершу ледь чутні, а тоді все голосніші й голосніші. На галявину висунула темна постать, важко несучи на плечах величезний мішок.
– Ой! – скрикнула Стефа, і її сердечко забилося голосно-голосно. На весь ліс…
Це була Чакалка!
Певно, вже встигла сходити до міста, і тепер несе нам компанію…
Чакалка дочапала до ялини; важко, але обережно поставила на землю свій звуконепроникний мішок, сіла поруч, притулилася спиною до стовбура і… заплакала.
Вона плакала довго й так гірко, що Стефі стало не по собі. Вона – гілочка по гілочці – почала помаленьку підбиратися вниз. Плачучи, Чакалка щось бурмотіла собі під ніс, але тут, угорі, це було не розчути, – а Стефі дуже захотілося знати, яке ж таке горе сталося в Чакалки, що змушує її аж так гірко плакати.
“Хоч вона й Чакалка, – думала собі, – а все таки жива істота. І, видно, нещасна. Жаль її. Може, втішу хоч чимось…”
Хруснула під ніжкою суха гілочка і полетіла вниз, але Чакалка навіть не зреагувала.
“Певно, справді біда”, – подумала на це Стефа і почала підбиратися ще ближче.
– І чого ти там шукала? – запитала раптом Чакалка охриплим від плачу голосом. – Гадаєш, легко мені вас як не з-під руїн, то з дерев визбирувати?
– Із-під яких руїн? – здивувалася Стефа.
– Із-під тих, які твої друзяки сотворили.
– А що з ними? – захвилювалася дівчинка.
– Та що їм станеться! – махнула рукою Чакалка. – Он-о сплять без задніх ніг.
Стефа про всяк випадок зупинилася. Може, виманює?
Присіла на товсту гілку й, вичікувально уп’ялася очима в свою згорьовану кривдницю.
– Ой, біда мені з вами, – приповідала тим часом Чакалка, і далі схлипуючи. – Це ж треба було аж таких неслухняних дітей набрати, що під ними й світ валиться!
– Та що ж вони такого натворили?
– Ти коли пішла, вони знайшли в холодильнику моє пиво. А по телевізору якраз показували фільм про те, як тубільці на островах Океанії зустрічали Миклухо-Маклая… Ой, горе мені! – запричитала з новою силою Чакалка, обливаючись гіркими сльозами. – Нема-а-а-ає в мене більше своєї школи… Її й так шашіль побив за стільки років, доки там діти не вчилися. А тут іще й ці – тубільці! І нічо-о-о-ого в мене більше нема-а-ає…
– Та не побивайтеся ви так! – заходилася розраджувати її Стефа. – Мій тато каже, що проблеми вирішуються з усмішкою, а з плачем лише нагромаджуються. Подумаєш, школу розвалили… Ви ж самі того хотіли! Ви ж самі казали, що тут усе можна, навіть справжню зброю мати. А що може бути миліше для шкодливої дитини, як розвалити школу! Ось моя сестричка про це тільки й мріє…
– Ага, мріє… Я, може, теж мріяла… Я, може, все життя мріяла хорошою вчителькою стати. А мені всі казали: чого ти в школі не бачила? Лобуряк? Пиши дисертацію. Із педагогіки! І я написа-а-а-ала… А старенький професор, коли прочитав мою дисертацію, знаєш, що мені сказав?
– Що?
– Що мене до дітей і на гарматний постріл допускати не можна! Ось і нака-а-аркав… Нема-а-ає в мене більше школи, – і Чакалка заридала ще дужче.
Стефа була геть заскочена. Адже її мама, як ми знаємо, була вчителькою вчителів, і нерідко студенти в неї, замість писати модулі, писали дулі! То, може, з таких студентів якраз і виходять Чакалки, яких до дітей не можна й та той… гарматний постріл?..
Певно, що так!
– Ні! Досить! – побивалася й далі Чакалка. – Ось повідношу цих тубільців, звідки взяла, – хай із ними батьки морочаться, – а сама покину все й піду у двірники! Хоч якась із мене користь буде…
– А чому у двірники? – щиро здивувалася Стефа. – Ви ж так цікаво розказували про те, як орієнтуватися в лісі! Може, вам краще цього діток навчати? У справжній школі, а не тут, серед лісу…
– Ти гадаєш? – Чакалка замислилася.
– Звісно! Це ж так захоплююче! А звідки ви, до речі, знаєте, що в цьому лісі вовків нема?
– Та ж зі слідів. Ох, як же я намучилася, доки цю школу знайшла… Усі ліси довкола обнишпорила. Знаю, де які звірі водяться, птахи, комахи, де які дерева, кущі ростуть…
– Ось бачите! І діткам із вами було б цікаво на справжніх уроках.
– Що ж… Може, й твоя правда… – уперше усміхнулася Чакалка. А відтак запитала:
– Чого ж ти на ялину видерлася?
– Бо ви – казка. Коли мене вами лякали, я уявляла вас із трьома хвостами. Та хоч у вас жодного хвоста нема – а ви все одно казка. Ось я й подумала, що казку тільки по-казковому подолати можна. Вилізти на високе-превисоке дерево і чекати, коли гуси-лебеді летітимуть. А я тоді попрошу: “Гуси-гуси-гусенята, візьміть мене на крилята!” А вони скажуть: “Нехай тебе задні візьмуть”. А тоді прийдете ви і гризтимете ялину…
– Що ти! Я нічого не гризтиму – в мене зуби болять.
– Дуже?
– Дуже!
– Тоді вам треба до стоматолога.
– Треба. Але я його боюсь!
– Це нічого. Його навіть тато боїться! Але коли треба – то треба. Я он висоти теж дуже боюся – а на ялину полізла…
– Гаразд. Віднесу вас додому, і піду до стоматолога. А після цього, певно, і до школи не страшно…
– Тільки не треба мене в мішок, – попросила Стефа, злізаючи. – Краще я вам просто на плечі сяду.
– Ох-ох! Гаразд уже…
«Стефа і її Чакалка», розділ 12.
…Стефу розбудив сонячний зайчик. Він так ніжно танцював їй по щічці, що вона ще трохи поніжилася, перш ніж розплющити оченята.
А тоді раптом згадала все – і різко підвелася!
У сусідньому ліжечку мирно сопіла у сні Лізонька.
Із кімнати батьків чулося розмірене поклацування – тато сидів за комп’ютером і, здавалося, навіть не лягав.
На кухні шкварчала олійка на пательні – сьогодні був не вихідний, тому смакоту готувала мама.
– То що, мені все це наснилося? – вголос здивувалася Стефа.
А тоді глянула на свою футболку, акуратно складену на стільчику поруч, і завмерла: на рукаві сидів хрущ.
Справжній!
Саме той!
Він жив колись на вишнях
