«Стефа і її Чакалка» читати. Іван Андрусяк

Стефа і її Чакалка читати Іван Андрусяк

«Стефа і її Чакалка», розділ 5.

…Стефу розбудив хрущ.

Справжній, живий, із колючими лапками, зовні неприємний і навіть трішечки страшний. Він жив на вишнях, і зовсім не колись, коли Антонич був іще Шевченком або навпаки, – а таки зараз спокійнісінько жив собі на вишнях, які й оспівував своїм бринінням. Коли йому набридло оспівувати, він злетів із вишні й сів Стефі на руку.

Стефа розплющила очі, роздивлялася хруща, слухала, як угорі, у вишнях, гудуть, оспівуючи красу, його родичі, як солодко щебечуть ранкові пташки, як тепле травневе сонечко цілує їй лобик, а вітерець, ледь заплутавшись у волоссячку, лоскоче щічки. Точнісінько як мама чи тато…

А хрущ хоч і страшненький з виду, але добрий. Він навіть казочку розказав би. І пісеньку заспівати вміє. І погратися з ним можна…

– Як га-а-арно-о! – потягнулася Стефа…

І раптом – ой! – різко підвелася.

І все згадала!

Так, її забрала Чакалка.

І справедливо, між іншим!

Тож краса красою, а війна за розкладом.

Бо тепер за своє щастя треба повоювати.

А щастя – це все так само: і сонечко, і вітерець, і хрущі (хай навіть і з Антоничем), – але щоб тато, мама й сестричка були поруч.

І нічого, що вони не завжди можуть зі Стефою гратися – Стефа з ними теж, між іншим, не завжди гратися може, у Стефи теж бувають серйозні справи, які ніхто, крім неї, не може вирішити…

lt;gt;…Тут хтось тихенько торкнувся Стефиної руки, і хрущ, обурено зиркнувши, – чого, мовляв, заважаєш мені повзати, де я сам хочу, – злетів назад у свої вишневі висі.

– Цс-с-с! – то був Сіяр. – Я вже сходив на розвідку. Чакалка спить у школі і в ус не дме.

– Як бегемот?

– Ні, як Чакалка. Я двері підпер якимось дрюком – не скоро вибереться. Треба звідси тікати.

Тут мішок раптом заворушився, і з нього зринула скуйовджена голова, волосся – їжачком.

– О! Привіт, малявки! Що ви тут робите? І… І де це ми?

Кумедне створіння у джинсах зі шлейками й у футболці з написом “Школа не вовк, у ліс не втече”, – одразу й не розбереш, чи то дівчинка, чи хлопчик, – зринуло з мішка, понишпорило в кишенях, дістало окуляри, хвацько нап’ялило собі на носа і з подивом зароззиралося довкола.

– Які ми тобі малявки! – обурилася Стефа. – Ми діти. І нас забрала Чакалка!

– Що-о-о?! – Очі створіння стали великими й круглими, і в них крізь скельця зблиснув хвацький хижий вогник. – Таки забрала? Ой, як класно! У мене буде пригода, а в мами шок!

«Стефа і її Чакалка», розділ 6.

…Тікати від Чакалки виявилося навіть дуже весело. Особливо з Ориною.

Так-так, кумедне окуляристе створіння із зачіскою-їжачком виявилося саме Ориною – найбільшою розбишакою на всю школу, де вчилася Стефина сестричка Ліза.

Саме від Лізи Стефа наслухалася про Орину чимало цікавущого. І про те, як вона організувала піратські бої п’ятого “А” з п’ятим “Б”, узявши на абордаж кабінет географії, від чого найдужче постраждав портрет великого українського мореплавця Миколи Миклухо-Маклая. Він висів над класною дошкою, а в розпал побоїща звалився на голову зубрилці-старості, котра намагалася стримати нападників погрозою не дати нікому нічого списати до кінця життя. Що ж, старий морський вовк за своє сповнене справжніх, а не списаних пригод життя набачився чимало різноманітних тубільців, – але з такими, які увірвалися тоді до класу, йому не доводилося стикатися навіть на островах Океанії…

Розповідала Ліза й про те, до яких витівок додумувалася Орина вдома – про це теж гуділа вся школа. Одного разу, коли було дуже спекотно, вона вирішила перетворити всі свої штани на шорти – і, озброївшись ножицями, за п’ять хвилин із усім упоралася. Оскільки дідусеві, звісно, спекотно було так само, а дідуся Орина дуже любила – вона вирішила допомогти і йому. Отож, не відкладаючи, вкоротила вище колін і всі дідусеві штани, включно з вихідними до костюма. Оскільки і мама, й тато, й дідусь тоді були на роботі, а бабуся саме вийшла до магазину – ніхто їй не завадив зреалізувати ці добрі наміри. Зате, повернувшись додому, всі були дуже втішені Орининою турботою…

Звісно, знала Стефа й про знамениту Оринину футболку з написом “Школа не вовк, у ліс не втече”, який так дратував учителів. Оскільки діти ще не вміли читати, Орина прочитала їм цей напис сама, і видно було, як вона ним пишається.

– Я з цього приводу навіть віршика склала:

Ліпше я в лікарні полежу,

ніж до школи походжу!

– Це коли я торік хотіла собі гніздо на дереві звити, щоб жити з пташками, – розповідала Орина. – Я вже мало літати не навчилася. Ще трішки – і полетіла б… Але не склалося: впала з дерева, зламала руку і цілий тиждень у лікарні пролежала. Краса! Нічого робити не треба, уроків готувати не треба, їсти-пити принесуть і під ніс тицьнуть, а ти собі лежи-иш – і мрі-ієш, лежи-иш – і мрі-ієш…

– Але з воно, певно, болясе, коли луку зламаєс, – злякано прошепотіла Ірця.

– Ет, пусте! – бравувала на це вголос Орина, хоча й виразно скривилася. Утім, таки зізналася:

– Боляче, звісно. І навіть дуже! Зате потім – лежи-иш – і мрі-ієш, лежи-иш – і мрі-ієш… Супер!

Отака була Орина!

І тікати від Чакалки з нею, ясна річ, було направду весело.

Тим паче, що Чакалка, хоч і кандидат педагогічних наук, виявилася передбачливою і кожній дитині захопила взуття. Звісно – босяка по лісу далеко не забіжиш, ноги поколеш, зате взутим – будь ласка!

Іра й Стефа були в босоніжках, Сіяр – у кросівках, зате Орині Чакалка встигла прихопити лише шльопанці. Із тими шльопанцями й було відтак найбільше смішок.

Але, щоб тікати, спершу треба було вирішити, куди саме. Адже несла їх Чакалка уночі в цупкому мішку, до того ж, сплячих. І, звісно, ніхто й гадки не мав, у який бік іти, щоб потрапити до міста. А жодної стежки, не кажучи вже про дорогу, не було й близько. Колись, певно, були, але давно позаростали, тож годі було що-небудь збагнути.

Сіяр спробував пошукати, де прим’ята трава і збита роса – адже там, де пройшла з мішком Чакалка, мусив залишитися хоч якийсь слід. Утім, нічого в нього не вийшло – сонечко давно висушило росу, вітерець порозправляв стеблинки трави, а дощу не було вже давненько, отже, калюжі, в якій міг би знайтися випадковий відбиток Чакалчиної ноги, давно пересохли і юним слідопитам ні про що оповісти не могли.

Діти засумувати.

– Тю! Знайшли чим перейматися! – раптом сказала Орина. – Головне – йти вперед і нікуди не звертати. Тоді обов’язково кудись – а вийдемо.

На тому й порішили.

Але який саме напрямок обрати? Куди йти?

– А отуди! – не розгубилася Орина, махнувши рукою навмання.

Туди й пішли.

Та невдовзі з’ясувалося, що йти прямо, нікуди не звертаючи, ой як непросто!

На шляху весь час зринали як не чагарник, крізь який доводилося продиратися, то глибокі яри, в які випадало спершу скочуватись, а тоді брати протилежний берег приступом.

А стареньке заросле чи то озерце, чи ставок виявилося просто-таки нездоланною перепоною. Орина сунулася було вперед, спробувавши здолати озерце вбрід, але тут же потонула в намулі по коліна й заледве вичовпала, втопивши окуляри. Їх, утім, швидко дістали, зате шльопанці залишилися на дні…

– Маєш тобі! Там, певно, акула живе, ото вона мої шльопанці й облюбувала, – похнюпилася Орина.

Ірця аж заплакала з досади:

– І як же ти тепел ходитимес? Ноги зіб’є-є-єс, і ми далеко не забізимо-о-о…

Лише Стефа не розгубилася:

– Мій тато каже, що коли вже гуска може вийти сухою з води, то людина тим паче. Треба лише подумати – і завжди щось придумаєш.

– О! Придумав! – гукнув на це Сіяр і кинувся до найближчого куща ліщини.

Доки він виламував клюку – палицю з гачком на кінці, доки обмацував нею дно, доки зумів зачепити шльопанці й повитягати їх на берег, минуло добрих півгодини. Орина старанно обмила їх від намулу, урочисто взула й поважно промовила:

– Одна голова добре, а чотири – краще. Ось чому чотириголові змії були такими мудрими!

– Ага, – відгукнулася Стефа. – Вони ще й крилатими були. А якби ти тоді не зламала руку й таки навчилася літати – ми б уже давно додому втрапили.

Одначе обійшли озеро й пішли далі, розважаючись тим, що гуртом склали віршика про Оринину пригоду:

Жила собі в озері голодна акула

і Оринині шльопанці проковтнула.

Довго плакала Орина сльозами гіркими:

– Щоб ти подавилась, акуло, шльопанцями моїми!

Аж тут прийшов Сіяр і надавав акулі копанців –

і виплюнула акула Оринині шльопанці.

Віршик дітям страшенно сподобався. Орина так реготала, що забула навіть образитися на “гіркі сльози”.

Утім, згадка про голодну акулу, котра не погребувала навіть брудними затоптаними шльопанцями, пробудила справжнісінький звірячий апетит. Діти раптом згадали, що відучора й ріски в роті не мали.

– Я б теж, – сказав Сіяр, – чимось поживився. Хіба би твої шльопанці були зі свинини…

– А сцьо не так зі свининою? – здивувалася Іра.

– Я ж мусульманин, а мусульмани свинини не їдять.

– Чому?

– Аллах забороняє. Я ж пуштун.

– Тю! – здивувалася Орина. – Я теж пустунка, і мені теж усе забороняють. Та хіба я на це зважаю!

– Ти собі можеш бути хоч сто разів пустункою, – образився Сіяр, – а я не пустун. Я пуштун! – гордо мовив він, випнувши груди.

– Як це?

– А так! Ти – українка, і твоя Батьківщина – Україна. А я – пуштун, і моя Батьківщина – Афганістан! Зрозуміло?

– Зрозумі-і-іло, – хором протягли діти.

– У нас там велика війна, в Афганістані. Багато людей убили. І моїх рідних теж багато вбили. І ми мусили тікати сюди, в Україну, щоб і нас не повбивали. Ось. А Бога у нас звуть Аллах. І він усе одно забороняє нам їсти свинину, хоч би де ми були – в Україні чи в Афганістані.

– Чому?

– Бо свиня – нечиста тварина. Вона в калюжі спить.

– Суворий у вас Бог. Свинина ж така смачна… Але наш теж суворий, – сказала на це Орина. – Мені він, приміром, забороняє по церкві бігати й тупотіти.

– Як це? – здивувався вже Сіяр.

– А так. Я оце недавно до сповіді ходила. Священик усі гріхи в мене випитував, і я розказувала. Бага-а-ато розказувала – як батьків не слухалася, що розбила, де нашкодила. Розповіла – а він і питає: “Усе?”. “Так, – кажу, – все нібито”. А він мені суворо так каже: “А хто по церкві щонеділі бігає й тупотить?!”

– Так це тобі священик забороняє, щоб ти людям із Богом розмовляти не заважала, – мовила Стефа. – Мої батьки теж, коли моляться перед сном, просять не галасувати. Бог любить, щоби з ним у тиші спілкувалися. І щоб капостей не робили, бо Чакалка забере. Але Бог добрий, він нам допоможе. І нагодує. Треба лише попросити. У тиші.

– Ага. І Аллах добрий. І Аллах нагодує.

І діти пішли далі мовчки, кожне думаючи про своє.

А невдовзі вийшли на галявину, де росло багато щавлю.

Наїдок із нього, звичайно, не дуже – але голод угамували…

«Стефа і її Чакалка», розділ 7.

– І хто так тікає?!

Чакалка постала перед ними руки-в-боки. У всій, як то кажуть, красі…

Зринула, немов нізвідки. Бо ж перед тим дітлахи, поївши щавлю й пожвавішавши, – де й поділися втома і смуток, – помчали наввипередки за перелісок. А там, поборюкавшись і нареготавшись усмак, надибали припадком на стежинку, – ледве, щоправда, помітну серед ріденького лісового бур’янцю, але все-таки стежину, яка кудись та вела, – і пішли собі зі смішками й жартами тією стежиною навмання, і вже не зважали на те, де “прямо”, а де “криво”, – і ось, маєш тобі…

– І хто так тікає?! Ні, хто так тікає, скажіть мені! Ви бодай уявляєте собі, що це таке – втекти від Чакалки? Та ще й лісом! Ха-ха-ха!

Школа була зовсім близько, рукою подати, і стежка, виявляється, вела саме туди – назад до школи! І Чакалка стояла на цій стежці руки-в-боки, накокоїжена, скуйовджена, із трохи пом’ятим іще зо сну обличчям, але гострими-гострими, як у шуліки, очима, в яких тепер вистрибували вже не коричневі біси тривоги, а лишень руді бісенята радості.

– Ха-ха-ха! Наївні! Хотіли мене зачинити? Гадали, я через вікно не виберуся? Ха-ха-ха!

Дітлахів мов хто зверху мокрим рядном накрив.

– Ні, вам треба учитись, учитись і ще раз учитись! Так казав сам Великий Бабай. У нас у школі Чакалок навіть таке гасло на стіні висіло, якраз під портретом Великого Бабая. Треба буде й собі схоже зробити. Але поки що – гайда обідати! А після обіду – одразу в клас! Ми й так півдня проваландалися…

– Хто валандався, а хто й сопів без задніх лап, – огризнулася Орина, але все ж похнюплено потюпала вслід за Чакалкою. За нею, хлипаючи, потягнулася Ірця, а вже тоді – зціпивши зуби – Стефа з Сіяром.

Це був провал.

Цілковитий.

Абсолютний.

Але не остаточний.

Ні, дале-е-еко не остаточний!

– Ми ще їй покажемо, де раки зимують! – прошепотіла Стефа, стиснувши кулачки.

– Покажемо! – погодився Сіяр. А по хвилі запитав:

– Де ж вони зимують?

– А ти не знаєш?

– Ні! Це ж ти казала…

– І я не знаю, – зітхнула Стефа. – Скільки не просила тата показати, а він лише усміхався. Та нічого… Коли покажемо, тоді й самі дізнаємося.

– Ага…

Тим часом, у шкільній їдальні на дітей чекав справжній сюрприз. На обід були сухарики й чіпси, кока-кола у великих пластикових пляшках, а ще батончики “Снікерс”, “Баунті” й “Віспа”. Якраз те, що вони найдужче любили! І те, що їм батьки дозволяли хіба зрідка і з великою неохотою. Тож діти буквально накинулися на ласощі. Лише Ірця, все ще трохи хлипаючи, застерегла:

– Ви обе-е-лезно! Віспа – се така хволо-о-ба…

– Ага! – підхопила Орина. – Є ще кашлюк, кір і скарлатина. Краса! І всі – шоколадні батончики. Ням-ням! Наїмося і похворіємо Чакалці на зло. Ми будемо лежати і балуватись, а в Чакалки буде інфаркт!

– А що таке цей… інфакт? – запитав Сіяр.

– Хвороба така.

– Ні, – вирішив він. – Це недобре. Тоді і ми захворіємо, і Чакалка захворіє. І ніякої від цього не буде користі. Не школа, а лазарет.

– Коли ми захворіємо, то балуватися не будемо. Тоді не хочеться балуватися, – печально мовила на це Стефа.

– Але їсти все одно хочеться, – додала по хвилі, запиваючи жменю сухариків із сьомгою добрячим ковтком кока-коли прямо з пляшки. Адже келишків у Чакалчиній їдальні не було, навіть одноразових. Хороших манер у цій школі, певно, не вчили…

«Стефа і її Чакалка», розділ 8.

– Сідай, Сіяре, за парту.

Сіяр сів на парту, демонстративно повернувшись до Чакалки спиною, і звісив ноги на стілець.

– Ні, Сіяре, ти ЗА парту сідай! – дещо розгублено скрикнула Чакалка.

Вона дуже хвилювалася – це був її перший у житті урок, і їй дуже хотілося провести його якнайкраще. За Чакалячими, звісно, мірками…

Сіяр із неохотою всівся на стілець, але ноги, схрестивши, виставив на парту – як справжнісінький американець.

Чакалка ще дужче розгубилася, але опанувала себе й вирішила не звертати уваги. Вона стала наперед класної дошки, склала руки на грудях, глибоко вдихнула і – урочисто почала:

– Ану розкажіть мені, як ви втікали!

Діти глянули на неї з подивом.

У класі зависла гнітюча тиша. Навіть Сіяр прибрав ноги з парти – раз тому, що він таки не американець, і сидіти йому так було незручно; а крім того, надто вже підозрілим виявився такий початок…

– Тікали, то й тікали! – нарешті знайшлася Орина. – Вам що до того?

– А ви все ж розкажіть, – хитренько так примружившись, наполягала Чакалка.

– Прямо тікали! – люто блиснувши чорними оченятами, скрикнув нарешті Сіяр. – Усе прямо і прямо! А вийшло криво…

– Звісно, що так. Але на що ви орієнтувалися, щоб було прямо?

– На око!

– Зрозуміло.

– Що вам зрозуміло?! – геть уже розсердився Сіяр. – Знущаєтеся, що перший раз не вийшло? Не хвилюйтеся: вийде другий, а ні – то третій, четвертий… Ми все одно втечемо! Все одно!

– А не втечете! – Чакалка була вже спокійна і певна себе. Вона дивилася на дітей з такою глузливою хитринкою, ніби знала щось дуже-дуже важливе, і її аж розпирало цим поділитися. – Не втечете, бо не захочете!

– Захо-о-осємо-о-о, – не витримала нарешті Ірця, в якої оченята вже давно були на мокрому місці.

– Ні, не захочете, любі мої! Навіть тоді, коли знатимете, як орієнтуватися в лісі. Адже для того, щоб утекти, треба знати, куди тікати. Ви знали?

– Ні-і-і, – хором видихнули діти.

– А куди ж ви тікали?

– Пря-а-амо…

– А треба тікати не просто прямо, а в якомусь певному напрямку, в якусь сторону світу. Сторін світу є чотири: північ, південь, захід і схід. Ви про це чули?

– Чу-ули…

– Щоб визначити, куди йти, найкраще орієнтуватися за компасом. Ви маєте компас?

– Ні-і-і…

– Ото ж бо! Але це не страшно. Бо коли нема компаса, можна орієнтуватися за зірками. Ви бачили зірки, коли йшли?

– Ні-і-і…

– Звісно. Бо був день, а зірки видно лише вночі. Але й удень можна орієнтуватися. Скажімо, за сонцем. Звідки вставало сонце?

– Зві-і-ідти, – показали діти.

– Правильно. Щоб орієнтуватися за сонцем, треба стати так, щоби вранішнє сонце було вам по праву руку. Тоді обличчям ви стоятимете на північ, праворуч буде схід, ліворуч – захід, а за спиною – південь. А ще можна орієнтуватися за деревами. На стовбурах старих дерев часто росте мох – бачили?

– Ба-а-ачили…

– Отож, найгустіше він росте саме з північного боку. А ще…

– Тю! Маєш тобі! – не витримала раптом Орина. – Я гадала, що потраплю у справжню пригоду, а потрапила в банальну школу! – і вона сердито блимнула окулярами й ображено випнула груди, де красувався на футболці знаменитий напис.

І всі розсміялися.

– Пані Чакалко, – чемно запитала відтак Стефа, – а навіщо ви нам усе це розказуєте? Хочете, щоб ми таки втекли? Тоді просто виведіть нас звідси – та й по всьому.

– Ні, я не хочу, щоб ви втекли. І розказую це тому, що певна: дізнавшись, навіщо ви тут, ніхто з вас нікуди тікати не захоче!

– А… чому? – діти були геть заскочені.

– Ви ж неслухняні, правда?

– Пра-а-авда!

– Ось! А чому Чакалка забирає саме неслухняних дітей – ви ніколи над цим не задумувалися?

– Сцьоб злобити слухняними, – припустила Ірця.

– Ото ще! – обурено фиркнула на це Чакалка. – Ні, слухняні діти мені й близько не потрібні. Слухняні діти потрібні їхнім батькам. А мені потрібні саме вередуни, шкодники, розбишаки, пустуни… Знаєте, навіщо?

– Наві-і-іщо?

– Бо лише з таких дітей можуть вирости справжні Чакалки і Бабаї! Треба лише їх трішечки спрямувати в потрібне русло. Тому ми їх і забираємо вночі від батьків. Батькам такі діти все одно не потрібні – з ними лише клопіт, морока. І ми, Чакалки і Бабаї, робимо дуже добру справу – позбавляємо батьків таких дітей! Ми забираємо їх у спеціальні школи і виховуємо так, щоб вони проявляли й розвивали всі свої шкідницькі здібності. І діти ніколи не тікають із Чакалячих і Бабаячих шкіл, бо тут їм дозволяється все те, що заборонено вдома. Хлопчики тут можуть робити рогатки й плювачки, стріляти з них у що заманеться, дерти пташині гнізда, смикати дівчаток за коси, мучити тварин, навіть справжню зброю їм дозволяється мати! А дівчатка можуть скільки завгодно користуватися косметикою, фарбувати волосся, вдягати, що заманеться, кусати й дряпати одна одну, битися з хлопчиками. Тут можна хоч цілу ніч дивитися телевізор, причому всі дорослі програми. Тут можна все! І їсти можна те, що вам забороняють удома. І пити. І спати, де вам заманеться, або не спати взагалі. І зуби не чистити. І ноги хоч місяць не мити. І що завгодно… Тому неслухняні діти звідси не тікають ніколи! Я ось іще кілька разів сходжу до міста і принесу вам компанію, – а тоді й почнемо справжні уроки…

Оцініть статтю
Додати коментар