Овідій «Сумні елегії» КНИГА ДРУГА
1
Хай вже долає мене, лиш за поступку я вимагаю
Поступки: я — не пишу, хай не шаліє — вона.
Нині мені не до вас, книжечки, нещаслива турбото!
Чи то не хист мій, не ви — привід падіння мого?
Що ж до засуджених Муз я знов мимоволі горнуся?
Може, замало мені кару одну понести?
Вірші — причина того, що мене й мою поведінку
Через “Мистецтво” моє Цезар тоді засудив.
Звільниш мене від жаги віршування — від осуду звільниш:
Я через вірші, кажу, кари такої зазнав.
Ось нагорода за працю мою, за ночі безсонні,
Ось вона: хистом своїм занапастив я себе!
Мав би я глузд — по праву б одрікся сестер учених —
Муз, що своєму слузі он яку плату дали!
Я ж (до хвороби шал долучився) знов уже ставлю
Ногу на східець хисткий, де підкосило мене.
Так гладіатор подоланий — знов на арену ступає,
Так, побувавши в біді, знов іде в море судно.
Може, й мені, як колись владареві тевтрантського краю,
Вигоїть рану лиш те, що спричинило її.
Муза накликала гнів — сама його й заспокоїть:
Навіть великих богів піснею можна вблагать.
Так авзонійським жінкам веженосну богиню вславляти
Піснею з року на рік сам таки Цезар звелів.
Славити й Феба звелів, поновивши у нас величаві
Грища, що їх тільки раз може побачити вік
Хай же і від мого, найласкавіший Цезарю, хисту
Вляжеться гнів твій; візьми інших богів за зразок!
Це — справедливий гнів, не перечу — йога заслужив я,
Бо не настільки зійшов сором з обличчя мого.
Втім, коли б я не спіткнувсь, чи мав би ти що вибачати?
Ласці явитись твоїй доля моя помогла.
Таж якби громом Юпітер карав за найменшу провину —
Скоро б розтратив усі до однієї стріли.
Він же, коли загримить, аж світ од жаху здригнеться,
Знов, розігнавши дощі, робить повітря ясним.
Тож недарма він — Батько богів і їхній велитель,
Тож недаремно над ним вищого в світі нема.
Так от і ти, кого звуть велителем, Батьком вітчизни,
Бога, з ким ділиш ім’я, звичаї ще поділи.
Зайве, певно, кажу: чи хтось іще так розважно,
Так бездоганно, як ти, віжки державні тримав?
Ти до своїх ворогів переможених мав милосердя,
Хоч на ту ласку від них сам сподіватись не міг.
Бачив я: тих, хто вчора мечем на життя твоє важив,
Згодом багатствами ти й почестями наділяв.
День, що край клав війні, клав край і гніву твоєму:
Ті, що схрестили мечі, разом дари несли в храм.
І, як твої вояки, перемозі над ворогом раді,
Так переможений рад, що над ним гору ти взяв.
Менша провина моя: не знімав я меча проти тебе,
Та й до ворожих тобі не приставав я людей.
Морем, землею клянусь і тими, хто в третій стихії,
Як і тобою, хто став явним для нас божеством, —
Серцем тобі я сприяв, найвеличніший, чим іще іншим,
Чим, як не хистом своїм я прислужитися міг?
Разом із людом усім, дрібна його крихта, просив я,
Щоб зоресяйних осель ти ще не скоро сягнув.
Ладан палив я тобі й, один з багатьох, я за тебе
Щиро всевишніх благав у всенароднім гурті.
Вже не кажу про книжки: й вони, дарма, що провинні,
Всіяні йменням твоїм чи не на кожнім листку.
Глянь у поему про перевтілення — про неймовірне,
Більший мій твір, що його я до кінця не довів:
Глянь — і побачиш, що й тут імення твоє прославляю,
Знайдеш і тут не один доказ мого почуття.
Годі, одначе, славу твою примножити віршем:
їй, що сягнула висот, нікуди більше рости.
Все ж і Юпітер — а світ його славою повен по вінця —
Рад, коли в пісні гучній люд вихваляє його.
Мабуть, приємно йому, коли пісня богам нагадає,
Як то гігантів, було, з неба повергли вони.
Хай тебе інші співці звеличують словом належним,
Хистом щедрішим тобі хай проспівають хвалу.
Все ж, як жертвою сотні биків звеселиться Юпітер,
Так до вподоби йому й ладану жменька мала.
Серця не мав, далебі, став ворогом першим для мене,
Хто тобі жарти мої, вірші легкі, прочитав:
Заздрісник той не хотів, щоб ти оцінив усе інше —
Де на поважнім ладу шану співаю тобі.
Хто ж, коли ти одвернувсь, може другом бути для мене?
Іноді — сам собі я недругом стати готов.
Як лиш будинок почне осідати — він тут же вагою
Тіла всього на той бік тисне, який похиливсь.
Тріщина хай пробіжить — розсуваються стіни, й додолу
Падає з гуркотом він — сам під своїм тягарем.
Став я ненависним — ось плоди мого віршування,
Як мене ти оцінив, так, зрозуміло, й усі.
А, пам’ятаю, колись ти життя моє, звичаї, вчинки
Часто хвалив; саме ти в вершники вивів мене.
Хай це в рахунок не йде, хай чесність — ще не заслуга,
Все ж за собою вини, злочину не визнаю.
В добру годину мені судові довірено справи,
Де заслуховують їх десять по десять мужів.
Та й у приватних позовах я виступав бездоганно:
Навіть як хто програвав — не сумнівавсь у мені.
Горе! Якби не та доля лиха, твій суд справедливий
Міг би не раз у житті порятувати мене.
Випадок збив мене з ніг; од першого натиску бурі
Зразу під воду пішов досі міцний корабель.
Не якась хвиля одна зробила це, моря частинка, —
Все воно вдарило враз, велет увесь — Океан.
Нащо завважив я те, за що мене так не злюбив ти?
Нащо ж я сам себе нехотя винним зробив?
Нехотя глянув, було, Актеон на Мисливицю голу —
Й тут же здобиччю став — сам для своїх гончаків.
Значить, пощади й од бога не жди, коли випадково
Ти перед ним завинив а чи образив його.
В той злощасний мій день, коли, кажу, я спіткнувся, —
Впав невеликий, та все ж незаплямований дім.
Хай невеликий, та з давніх часів порядністю знаний,
А благородству його всякий позаздрити б міг.
Не вирізнявся нічим — ні вбогістю, ні пишнотою,
Рівний між рівними був — простого вершника дім.
Та хоч не міг би він ні майном, ні станом хвалитись —
Хист мій не дав би йому нидіти у забутті.
Кажуть, що хист той я на пусте, на жарти розтратив,
Але ж імення моє світу відоме всьому.
Скільки-то світлих умів і знає Назона, й до кола
Славних обранців своїх, поцінувавши, бере.
От він і впав, хоч милий був Музам, дім під вагою,
Хай однієї, але досить важкої вини.
Так він, одначе, впав, що піднятися б міг із руїни.
Тільки б ласкавішим став, визрівши, Цезаря гнів.
Та й в покаранні видався він аж надто ласкавим:
Я за провину свою гіршої долі чекав.
Ти-бо життя дарував, твій гнів не сягнув аж до смерті,
В міру могуттям своїм, принцепсе, ти скориставсь.
Ще ж і майна не забрав, зберіг нам батьківський спадок,
Мовби життя вберегти — ще не такий цінний дар.
Не засудив мого вчинку ти рішенням членів сенату,
Та й на вигнання мене суд особливий не слав:
Словом осудливим сам, як личить правителю, виніс
Вирок і сам відплатив ти за образи свої.
Ще ж той наказ твій, додай, якщо йде мова про кару,
Хоч і суворий, а все ж — наче м’який водночас:
Засланим названо в ньому мене, а таки не вигнанцем,
Легшою доля моя стала від слова цього.
Хто при здоровім умі, той вважає за кару найбільшу
Бути в неласці твоїй — мужа такого, як ти.
Все ж буває, що й гнів божества власкавити можна,
Після негоди хіба сяйвом не тішить нас день?
Бачив я сам: по враженім громом стовбурі в’яза
Золотогронна вилась — любо поглянуть — лоза.
Хай сподіватися ти не велиш, — сподіваюсь, одначе:
Ось я у чім не корюсь, навіть вигнанець, тобі.
Світить надія, хай, лиш ласкавість твою пригадаю,
Гасне — при згадці про те, як я тоді провинивсь.
Та, як у буйних вітрів, що розгойдують моря поверхню,
Подув не завжди тугий, шал — не постійний весь час:
Можуть раптово влягтись, у такий поринути спокій,
Що, здається, й зітхнуть сили немає у них, —
Так і страхи мої: то налетять, то відринуть; надія,
Що вмилостивлю тебе, гасне — й знову бринить.
Ради всевишніх богів, що дають тобі й будуть давати
Довгий вік, якщо їм справді наш Рим дорогий, —
Ради вітчизни, що сильна твоєю опікою, батьку,
Де ще недавно я жив, частка її незначна,
Хай за діяння твої, за високий дух справедливу
Шану, синівську любов Рим виявляє тобі,
Довгі й довгі літа хай з тобою у злагоді пройде
Лівія, рівня тобі з-між багатьох — лиш одна,
Та, що без неї ти б нежонатим мусив лишатись, —
Іншій-бо серед жінок бути за мужа не міг.
При твоїм щасті й син хай щасливим буде, а згодом,
Сивий з сивішим, діліть владу верховну на двох.
Хай і внуки твої, юні світочі, вслід за тобою
Як і за батьком ідуть, що вони й звикли робить.
Хай Перемога, що до твоїх таборів уже звикла,
Й нині летить залюбки до дорогих їй знамен.
Над авзонійським вождем нехай, як завжди, ширяє,
Скроні лавровим вінком хай вповиває тому,
Хто веде війни з наказу твого, мечем твоїм ставши,
Владу кому віддаєш і доброзичних богів.
Тут — душі половиною стежиш за Містом, присутній,
Там — на далекій війні, другою — ти із вождем;
Хай же повернеться він переможцем, хай коні гарячі,
Вінчані квітом, його на колісниці везуть.
Зглянься і відклади невідхильну свою блискавицю,
Зброю грізну, на жаль, добре відому мені!
Батьку вітчизни, зласкавсь і, вірний іменню своєму, —
Дай сподіватись хоча б, що вмилостивлю тебе.
Вже й не поверненням нині живу, хоча всемогутні
Часто ще більше дають, ніж попросити у них, —
Ближчим вигнання зроби й не таким суворим для мене —
Легшим став би тоді кари моєї тягар.
Засланий між ворогів, чого тільки тут не терплю я,
Хто з-між вигнанців усіх — аж у такій далині!
Я біля Істру живу — ріки з сімома рукавами,
Де холоднечею нас діва аркадська гнітить.
А від язиґів, колхів, і гетів, і метереїв
Може хіба що Дунай захистом бути слабким.
Інші вигнанці твої таки більше винні від мене,
Та на край світу чомусь заслано тільки мене.
Далі — нічого нема: лиш холод, ворог та море,
Де від морозу, бува, хвиля твердою стає.
Тут уже — Риму межа, що при лівому березі Понту;
Поряд бастарнів лежить і савроматів земля.
Римський закон — новиною для них; на окраї тому
Влада твоя на цей час не закріпилась іще.
Звідси, благаю, відклич вигнанця в безпечніше місце,
Щоб, крім вітчизни, мене й миру ти не позбавляв,
Щоб не лякавсь я племен, що Істр їх не зупиняє,
Варвар в полон щоб не взяв громадянина твого.
Чи випадає, щоб той, в кому кров кружляє латинська,
Пута носив, доки рід Цезарів не перевівсь?
Через дві речі я потерпів — пісні й необачність,
Що за тим другим стоїть, мушу довіку мовчать.
Я ж не такий, щоб посмів тобі, Цезарю, ятрити рани,
Більше ніж досить, що я раз лише вразив тебе.
Ще залишились пісні: мовляв, у них, сороміцьких, —
Так дорікають мені, — вчителем блуду я став.
Таж і небесний розум, бува, помилитися може:
Що непримітне, того й не запримітить з висот.
Як у Юпітера, що з небожителів, з обширів неба
Ока не зводить, нема часу на щось незначне,
Так з-під уваги, поки підвладний світ озираєш,
Вислизне й в тебе якась річ незначної ваги.
Хто б то повірив, що ти, відклавши справи державні,
Батьку вітчизни, до рук вірш мій дворозмірний взяв?
Рим — на плечах твоїх, його імені велич тримаєш,
І не така вже легка ця твоя ноша, щоб ти
Міг чи на жарти мої скерувати свій розум високий,
Чи пильнувати того, що на дозвіллі роблю.
То на Паннонію йдеш, то Іллірію ти підкоряєш,
То за ретійцем уже Фракія будить війну,
Миру Вірменія жде, а там і вершник парф’янський
Наші знамена й свій лук боязко нам оддає.
В юнім нащадку твоїм германець міць твою чує:
Волею Цезаря там Цезар провадить війну.
Тож у державі твоїй, — як ніколи великому тілі, —
Не похитнеться ніщо: в цілості все бережеш.
Римом обтяжений ти, про закони, про звичаї дбаєш,
Хочеш, щоб ми дотяглись до бездоганних — твоїх.
Спокій солодкий даруєш народам, а сам задля нього
Війни раз по раз ведеш — не до дозвілля тобі.
Звісно ж, і дива нема, що серед справ тих поважних
Ніколи й глянуть тобі на жартівливий мій вірш.
Мав би хвилинку якусь — у моєму “Мистецтві”, я певен
Ти не знайшов би того, чим дорікають мені.
Не при хмурному чолі, щоправда, твір той писався,
І недостойний твоїх, принцепсе славний, очей.
Все ж то неправдою є, що всупереч нашим законам
Він до любовних забав римських схиляє жінок.
Щоб пересвідчився ти, для кого книжки ті писав я,
Глянь на чотири рядки в першій із трьох книжечок:
“Одаль, пов’язки тонкі, соромливих ознака, тримайтесь!
Одаль — хто білість ноги довгим одінням окрив!
Я про кохання співаю легке, про дозволені втіхи —
Квіти, що потай рвемо, — не про злочинну жагу”.
То чи не радив я тим, кому йти манівцем заважають
Довгі подоли й стрічки, не розгортать моїх книг?
“А чи не може, — завважать мені, — з тих книг скористатись,
Хоч не для неї вони, навіть поважна жона?”
Хай тоді зовсім жінки не читають, бо де такий твір є,
Що читачеві нічим не натякнув би на блуд?
Що лиш до рук не взяла б, якщо поквапна до блуду, —
Знайде достатньо порад, як їй піти манівцем.
Дай “Аннали” такій (не твір — одна лиш суворість!) —
Звідки взялись, пояснять, в Ілії Ромул і Рем.
“Роду Енея матір” подай — про Венеру їй скаже,
Як цього роду колись матір’ю стала вона.
Далі я викладу тут по порядку, наскільки зумію,
Як це будь-який твір може на шкоду піти.
Це не значить, однак, що кожна книга — шкідлива:
Щось помічне водночас може на шкоду піти.
Що є кориснішим, аніж вогонь? Та його ж у злочинну
Руку зловмисник бере, — з димом пускає когось.
Ліки то сил додадуть, а то ще більше послаблять:
Зілля бува помічне, але й шкідливе бува.
Меч і напасник бере, але — й розважний мандрівець:
Той — щоб напасти, а цей — щоб захищатися ним.
А красномовство, якому належить за правду стояти,
Кривджених топить не раз, кривднику — руку подасть.
Так — і вірші мої: читача, в кого помисли чисті,
Хоч би там що я писав, чи зіпсувати могли?
Тож помиляється той, хто блудом мені дорікає:
Надто прискіпливий він до віршування мого.
Хай він у чомусь правий, — тоді як із грищами бути?
Блуд може й там прорости. Так і видовища всі:
Не одного з глядачів на лихе підштовхнула арена,
Де під кривавим піском — втоптана боєм земля.
Заборони тоді й цирк: небезпечна вільність у цирку —
При незнайомцеві там юне дівчисько сидить.
От походжають жінки: для них портик — місце побачень,
А якщо так, то чому й портиків тих не знести?
Що є святіше, ніж храм? Та нехай і його уникає
Та, що про блуд навіть там задуми хитрі снує.
Піде в святиню Юпітера — тут же спливе їй на думку,
Скільки дівчат і жінок він матерями зробив.
Поряд — Юнони храм: згадається в ньому, як часто
Через суперниць-красунь гірко богині було.
Про Еріхтонія, що народився від блуду, спитає
В храмі Паллади: чому усиновила його.
Прийде до Месника в храм, що ти збудував: там Венера —
Поряд із Марсом, а муж — осторонь, побіч дверей.
Буде й Ісіду питать, за що це її іонійським
Морем ген за Босфор гнала Юнона жалом.
їй при Венері — Анхіс, Іасіон — при Церері,
З Люною — Ендіміон тут же на пам’ять спливуть.
Все це до блуду схиляє хистких, і все-таки в храмах
Постаті наших богів, де їм належить, стоять.
Для легковажних “Мистецтво” моє; вже на першій сторінці
Ясно сказав я: мій твір — не для цнотливих жінок.
А зазирне, хоча жрець не велить, котрась у святиню —
їй же відповідать; хто б винуватив жреця?
Вірші любовні гортать — не така вже, одначе, провина:
Все можна брати до рук, запозичати — не все.
Таж і статечна жона, буває, побачить повію,
Що за якийсь там мідяк будь-кому рада годить.
На безсоромних жінок не раз і весталка погляне,
Хто б то карав за таке? Хто б це виною назвав?
Що ж дорікати мені? Чи така вже справді блудниця
Муза моя? Чи лиш мій хилить до любощів вірш?
Хай я таки спіткнувсь, помилки — не приховати:
Зрадив мене тут мій хист як і до мови чуття.
Краще б у віршах моїх уже вкотре жалісна Троя,
Впавши, відчула жахний війська аргів’ян напір!
Краще про Фіви співав би — як брат ішов проти брата,
Як на брамах сімох семеро стало вождів!
А войовничий Рим… Чи нема про що тут писати?..
Славить діяння його — що може кращого буть?
Ще ж із звершень твоїх, з усього — одне щось узяти,
Цезарю, міг я, аби в пісні своїй оспівать.
Як до високих промінь нам сонце притягує вічі,
Так і діяння твої мали б мій дух полонить.
Та не моя тут вина: для такого посіву потрібна
Нива врожайна, моя ж — надто убога й скупа.
Чи широчіні морській може сміло довіритись човник,
Що для забави собі серед озерця хитавсь?
Я ж непевний того, чи доладно пишу й ті дрібниці,
Чи вистачає снаги й для тихострунних пісень.
Навіть, коли повелиш співати про те, як Юпітер
Громом Гігантів разив — духу не стане мені.
Тільки божественний хист уславить великі діяння
Цезаря так, аби твір задумові дорівняв.
Зважився я на той крок. Та здалося, що твоїй славі
Тільки нашкоджу, а це — наче образа богів.
Знов на легке я звернув: любов’ю втішав своє серце,
Втім, то й любов не була — так собі, жарти пусті.
Я ж і не прагнув того — силоміць вела мене доля;
Сам я на кару свою щедро собі заробляв.
Краще б я неуком був і не відав, що таке книга!
Краще б у школу мене не посилали батьки!
Гніву твого я зазнав через те легковажне “Мистецтво” —
Певен ти, що на лихе ним підбиваю жінок
Та не повчання мої жінок схиляють до блуду:
Хто необізнаний сам — іншого б марно повчав.
Так, я складав ті звабливі пісні, проте ані разу
Доброго ймення мого не зачепив поговір.
Навіть між людом простим не знайти чоловіка такого,
Хто б у батьківстві своїм через мій блуд сумнівавсь.
Вір мені: вірші мої до життя мого не подібні:
Муза моя — до забав, я — до чесноти горнусь.
Майже все, що пишу, — лише вигадане: дозволяють
Більше собі ті рядки, ніж тих рядків укладач.
Твір — не відбиток душі, лише насолода безпечна,
Все тут укладено так, щоб веселити нам слух.
В іншому разі Теренцій — гуляка, Акцій — суворий,
А задираки — всі ті, в кого пісні про війну.
Що ж до любовних віршів, то я не один укладав їх,
А поплатився один, віршів любовних творець.
Чи не повчав у таких же піснях сивочолий Теосець,
Як жартівливу любов щедро єднати з вином?
Подруг своїх Сапфо хіба ж не любові навчала?..
Хто їм за це докоряв — Анакреонту чи їй?
Так, Баттіаде, й тобі не пошкодило те, що, бувало,
Втіхи любовні свої ти читачеві звіряв.
Глянь на Менандра, милого нам: що не твір — то кохання,
Все ж його й дітям своїм радимо брати до рук.
Що в “Іліаді” самій, як не сутички через блудницю?
Тут і коханець, і муж один на одного йдуть.
Чим починається твір? Чи не пристрастю до Хрисеїди?
Не через неї хіба пересварились вожді?
А “Одіссея” хіба ж не про багатьох женихання
До однієї в той час, поки блукав її муж?
А хіба не Меонід оповів, як на ложі ганебнім
Марса й Венеру впіймав сіттю умілець Вулкан?
Чи не від нього ж таки ми довідались, як запалали
До одного блукача двоє прекрасних богинь?
Як уже високо стала трагедія, годі вже вище, —
Все ж про любов і вона, знаємо, мову веде.
Мачухи темна жага принесла Гіпполітові славу.
Славу ж, Канако, тобі —. до твого брата любов.
А коли Тантал а син, із плечем зі слонової кістки,
Діву взяв з Піси собі, кіньми не правив Амур?
До дітовбивства штовхнула Медею зрада в любові —
Кров’ю своїх же синів зачервонила меча.
Чи не любов замінила в птахів владаря і коханку,
Й матір, що кличе в журбі Ітіса, сина свого?
А якби брат не горнувсь, нечестивець, до Аеропи,
Хто б то читав, що назад коней гнав сонячний бог?
Скіллі б котурна не знать, якби не зрізала в батька
Пасма волосся його боговідступна дочка.
Хто про Електру читав, про шаленця Оресга, той знає
І Тіндаріди вину, й те, що Егіст учинив.
Що вже про того казать, хто вбив потворну Химеру?
З пастки жони владаря ледве що вирвався він.
Нащо б я згадував тут Герміону або Аталанту?
Нащо — мікенців вождя, бранку-віщунку його?
Нащо — Данаю, невістку її, а ще матір Ліея,
Гемона й ту, що їй бог ніччю примножував ніч?
Ну, а Тесей, а Пелія зять чи той із пелазгів,
Хто на троянський пісок перший ступив із судна?
Врешті — Іола, й Геракла жона, і Піррова мати,
Й хлопець троянський, і Гіл також у цьому гурті.
Часу забракло б мені, щоб лиш зрахувати трагічні
Пристрасті; голі ймена ледве вміщаються тут.
Є ще трагедії вид, що не гребує вуличним сміхом,
Скільки тут слів перейшло поза пристойну межу!
Чи покарали того, хто Ахілла ніжним представив,
Хто героїчні діла віршем принизив легким?
Виклав у творах своїх Арістід мілетську розпусту —
Й не поплатився за це, не проганяли його.
Евбія — теж, хоча він у своїму писанні гидкому
Радив, як плоду свого жінці позбутися слід.
Не виганяли й того, хто недавно склав “Сібаріду”,
Й тих, що блудом своїм ще й похвалятись могли.
Всі ті писання, кажу, впереміш із творами вчених
З ласки державних мужів кожен міг взяти до рук.
Та не в чужинців одних позичаю для захисту зброю —
Часто й латинська струна легко, грайливо звучить.
Марса, щоправда, отця, звеличив Енній поважний,
Хистом — великий співець, віршем, одначе, — сирий;
Силу й природу рвачкого вогню нам виклав Лукрецій,
Віщо вказав нам, чому згине потрійний наш світ;
Часто Катулл зате виливав свою пристрасть до жінки —
Йменням Лесбії він любку свою називав.
Мало того: напоказ виставляв іще й інші пригоди,
Чванився, що не одну зраджував він і не раз.
Кальв таку вільність любив, недоросток; поласував трохи —
Сам на всілякі лади тут же й розводивсь про те.
Що вже казати про Тіціду, Меммія? В їхніх писаннях
Слово візьми чи предмет — це безсоромність одна!
Цінна дорівнює їм, але Ансер пішов іще далі,
А Корніфіцію б міг рівнею бути Катон.
Ще ж і ті книги згадай, де то про Періллу йде мова,
То про Метеллу, а це — вже її справжнє ім’я.
Та навіть той, хто до хвиль фасіанських Арго допровадив,
Про походеньки свої теж промовчати не зміг.
У безсоромності їм не поступляться Сервій, Гортензій,
А за такими людьми хто б то піти завагавсь?
От Арістідові повісті перетлумачив Сісенна —
Й не посоромивсь, що той жарти масні полюбляв.
Галлові не докоряємо тим, що вславляв Лікоріду, —
Соромно, що за вином він розпускав язика.
Сумнів Тібулла бере, чи варто тій довіряти,
Що чоловіка свого зраджує з ним залюбки.
Він зізнається, що вчив, як пильність мужа приспати,
Й сам же не раз відчував дію своїх настанов.
Згадує, як задивлявсь на різьблений перстень, аби лиш
Був хоча привід якийсь ніжно торкнутись руки,
Як спілкувався кивком голови чи порухом пальців,
Чи на округлім столі знаки виводив вином.
Він же й приписує сік, що з його допомогою жінка
Може зганяти синці — свіжих цілунків сліди.
Сам чоловікові радить жону (для порадника, звісно)
Від чужаків берегти, надто безпечним не буть.
Знає на кого, хоч сам лише бродить, загавкав собака,
І чому двері глухі, хоч і не раз кашлянув.
Хитрощі різні придумує він, щоб жінку навчити,
Як чоловіка свого краще в оману ввести.
Та не нашкодив собі: Тібулла читають, цінують,
Слави гучної зажив, принципсе, вже при тобі.
Скільки таких же порад у Проперція ніжного знайдеш!
Темної мітки, проте, не заслужив собі тим.
Я тільки вслід їм ішов. Усіх називати не стану:
За доброчесності грань, поки життя, не ступлю.
Не припускав, зізнаюсь, що там, де безпечно йшли судна,
3-між багатьох лиш моє, вражене, піде на дно.
Є для гравця в кісточки настанови (а це ще за наших
Предків провина була,! не з таких вже малих) —
Як визнаватись на них, як кидати з виграшем більшим,
Як уникати “собак” — гіршого з гірших кидка;
Як підрахунок вести, як кинуть, коли викликають,
Як, коли інший метне, відповідать на кидок.
Як, рівняючи ряд, мають воїни йти різнобарвні,
Щоб поміж двох ворогів воїн не станув один.
Як виступати вперед, переднього як відкликати,
Тільки-но воїн твій лишиться без прикриття.
Як три камінчики в ряд розмістити один за одним —
Першим розставиш їх так — ти перемогу здобув.
Безліч є ігор у нас — не берусь тут їх перелічити, —
Що пожирають нам час — річ, що не має ціни.
Той про м’ячі — яких форм вони, як їх кидати, пише,
Цей — як плавати вчить, інший — як гнати обруч.
Твори є в нас і про те, як лице фарбувати й волосся,
Як пригощати і як — приготувати обід.
Ще хтось — глини знавець: повчає, яка, припустімо,
Краща для кухлів, яка — щоб зберігати вино.
Грудень, весь у димах, за таким дозвіллям спливає,
А від подібних писань не потерпів ще ніхто.
Так от і я не вельми сумні порушував струни,
От тільки вельми сумна кара приспіла за це!
Втім, чи є хтось такий, кого Муза, своя таки Муза,
Занапастила?.. Моя — занапастила мене!
Що, якби міми я укладав, де жарт сороміцький,
Де в усіх на виду тільки злочинна любов?
Де, наче лялечка весь, павичем ступає коханець,
Де чоловік — тугодум, жінка — хитрунка вертка?
А глядачами — дівчата, жінки і мужі їхні, й діти;
Ба! У частині значній — навіть високий сенат.
Мало того, що від чутого — вуха одразу затулиш,
Що до всіляких бридот око привчаємо там, —
Тільки-но хитрість нову сплете проти мужа дружина,
Тут же й вітає її, б’є у долоні глядач.
Що непристойніша річ — то більший прибуток поета,
Врешті, за шкоду таку претор ще й платить незле.
Глянь у рахунки за грища твої — пересвідчишся легко,
Авґусте, скільки пішло коштів на вольності ті.
Сам ти бував глядачем, і дбав, щоб інші дивились,
Ти ж бо сягаєш небес, ти — і земний водночас.
Зором високим своїм, що потрібен цілому світу,
Ти на сценічний блуд мовби крізь пальці дививсь.
Тож коли міми, що скверну наслідують, можна писати, —
Чи заслужив мій предмет на покарання таке?
Може, безпечнішим є саме те, що пишуть для сцени?
Може, й мімам отим вільність підмостки дають?
Часто на сцені й мої, до речі, звучали поеми,
Часто твій (похвалюсь) погляд і я привертав.
От у покоях не раз ми бачимо давніх героїв,
Що зобразив їх митець, мовби живими були.
Іноді ж десь поміж них промовляє любов із картини,
Де на всілякі лади переплелися тіла.
От із обличчям хмурним сидить Аякс Теламбнід,
Он у Медеї в очах — думки відбиток жахний.
Ось і Венера сама відтискує мокре волосся,
Тіло не в шатах: на ній — лиш материнська вода.
Ті прославляють війну, де кров — окрасою зброї,
Інші — високий твій рід; ще хтось — діяння твої.
Я ж — у межах вузьких: поскупилась для мене природа,
В хисті моєму снаги, розмаху мало, на жаль.
Все ж і щасливий творець “Енеїди”, що так її любиш,
“Збройного мужа”, згадай, з ложем, що в Тірі, зріднив.
З цілого твору того найбільше читач полюбляє,
Власне, ті дивні рядки — про потаємну любов.
Він же й Філліди жагу, й кохання Амарілліди
Ще юнаком оспівав на буколічнім ладу.
Втім, коли про любов, то і я провинився не щойно,
Бо за свій твір не новий кари нової зазнав.
Видав пісні я тоді, коли, вже вершником римським,
Я перед пильним твоїм поглядом вільно пройшов.
Що ж? Ті рядки, по-юнацькому складені, необережно,
Шкоду приносять мені, геть посивілому вже?
Пізно, ой, пізно прийшла за книжечку давнішню кара!
Як же їх час оддалив — вірші ті й кару за них!..
Та нагадаю тобі, що писав я не тільки марниці:
Часто і я піднімав чи не найбільше з вітрил.
“Фасти” віршовані склав — шість книг вони охопили;
В кожній — місяць один, й що в ньому є, описав.
Та до кінця не довів — через долю лиху полишити,
Цезарю, мусив я те, що присвятив я тобі.
Дещо вдалося мені й для високих котурнів укласти,
Й повагом мову вести, як і належить, умів.
Інше я також писав, хоч і тут довести все до ладу
Час не дозволив мені, — про перевтілення твір.
О, якби трапилось так, що ти, про гнів свій забувши,
З книги тієї велів дещо собі прочитать,
Хоч би тих пару рядків, де, від витоків світу почавши,
Оповідь я до твого, Цезарю, часу довів, —
Сам би побачив, скільки снаги давав мені в праці,
Як я про тебе й твоїх щиро, сердечно співав.
Жодним із віршів своїх не вколов, не дійняв я нікого,
Жодним — про злочин чужий навіть не згадував я.
Щирий у почуттях, не вливав я у слово отрути,
З жовчю змішувать сіль — це не моє ремесло.
Скільки людей, скільки віршів у нас — мене ж Калліопа
Лиш одного з-між усіх, Муза скарала моя!..
Все ж моїм горем, гадаю, ніхто з квіритів не буде
Тішитись, а співчуття — у багатьох я знайду.
Важко повірити в те, щоб за чесність мою наді мною
Після падіння мого міг посміятися хтось!
Ці, та й інші слова нехай божество твоє схилять:
Батьку вітчизни, молю, ти ж бо — найвище добро!
Не до Авзонії, врешті, прошусь, хіба потім, як тільки
Довге вигнання моє гнів твій поволі зм’якшить, —
Ближчим, благаю тебе, і легшим зроби те вигнання,
Кару й провину мою вирівняй на терезах!
