Овідій «Сумні елегії» КНИГА ТРЕТЯ
1
Боязко входжу я в Рим величавий, книжка вигнанця,
Серцем, читачу, озвись — втомленій руку подай.
Хай тебе страх не бере: червоніть через мене не будеш:
Жоден на цих сторінках вірш не навчає любить.
Доля того, хто мене виряджав, не така, щоб те горе,
Те безталання моє він переводив на жарт.
Навіть той твір, що ним забавлявсь у зеленому віці,
Нині ненавидить він — пізно, на жаль! — і клене.
З чим приходжу, поглянь: журба — це вся моя ноша,
Настрій-бо співу мого — з днями сумними в ладу.
З кожним другим рядком той вірш немов шкутильгає —
Чи від утоми, чи то вада в самій же стопі.
Де золотавість, де блиск, що від кедру й пемзи, спитаєш?
Як мій владар, так і я — кращою соромно буть.
Літери он розпливлись то тут, то там, зауважиш —
Ронячи сльози, псував сам свою пісню співець.
Може, й не все, що тут є, — зразок латинської мови —
Теж дивуватись не варт: серед чужинців писав.
Тож, коли ласка, скажіть, читачі, куцою податись,
Де мені крівлю яку, книжці-блукачці, знайти?
Ледве знайшовся один, що на лепет мій одгукнувся,
Ледве один із юрби, врешті, дорогу вказав.
“Хай тобі вділять боги, чого не вділити співцеві:
Змогу на рідній землі гарне прожити життя!
Що ж, я готова. Веди! Дарма, що йду з краю світу.
Що суходоли й моря геть мене вибили з сил”.
Рушили ми. Ведучи, пояснив він: “Он Цезаря форум…
Ми ж по Священній йдемо вулиці, знаній у нас.
Тут ось і Вести храм; її вогнище в ньому й Палладій;
Скромний будинок ось цей — древнього Нуми житло”.
Вправо звернувши, сказав: “Палатину бачиш ворота.
Статор он. Тут і було місто закладене — Рим.
Поки на все те дивлюсь, розмаїттям блискучої зброї
Портик засяяв мені й крівля, достойна богів.
“Певно, Юпітера храм?” — запитала я, бо над дверима,
Видно було, зеленів листям дубовий вінок.
“Не сумніваюсь уже, — про господаря дому почувши,
Впевнено мовила я, — тут сам Юпітер живе!”
Що означає, одначе, той лавр, що пишно розрісся,
Тінь розіславши густу біля високих дверей?
Те, що дім заслужив на постійні тріумфи чи, може,
Те, що Левкадський Феб саме його полюбив?
Чи він для себе лишень, чи для інших свято дарує,
Світлий ширячи мир ген по безкраїй землі?
Може, це знак того, що вічно буде втішатись
Славою дім цей, як лавр — зеленню листя свого?
Що ж означає вінок, із присвяти короткої видно:
“Цезарю від громадян, за порятунок життя”.
Ще одного долучи до них, батьку, щедрий на ласку,-
Він, громадянин твій, на краю світа живе.
Не заперечить того, що скараний був справедливо,
Тільки не злочину тут — помилки він допустивсь.
Горе! Боюсь владаря, та й місця самого боюся!..
Кожен рядок у мені, літера кожна тремтить.
Бачиш? Мої сторінки — одна тільки блідість безкровна.
Бачиш? Нерівно іду, хистко ступаючи крок
“О, якби знову, — зітхнулось мені, — за господарів цих же
Батько мій міг озирать ту найяснішу з осель!”
Далі — східці стрімкі: до буйноволосого бога,
В храм його, білий, мов сніг, я за провидцем іду.
Серед заморських колон Данаїди зображені; поряд —
Батько суворий; в руці в нього — оголений меч.
Тут має змогу читач дізнаватися, що у натхненній
Праці створили для нас нинішні й давні співці.
Там я шукала сестер, та не тих, чий батько нещасний
Все докоряє собі, що народив їх на світ.
Марно шукаю, однак; охоронець покоїв тим часом
Ті заповітні місця каже покинуть мені.
В інший звернула я храм, що тут же, побіч театру,
Все ж і туди не дають навіть ногою ступить.
Не допустила Свобода мене до святині, що вперше
Місце в покоях своїх книгам поетів дала.
Так ото доля лиха не лише на співця завзялася:
Змушені й книги його — діти — вигнанцями буть.
Та, сподіваюсь, на нас і на нього зглянеться Цезар —
Час перемелює все, з часом уляжеться гнів.
Вас я благаю, боги (чи маю на люд уповати?),
Цезарю, рівно ж тебе, найвидатніший з богів!
А коли храм той і людні місця тепер не для мене —
Книжку оселі чиїйсь ти прихистити дозволь.
Вірші мої, так ганебно відкинуті, врешті б, хотів я,
Люде незнатний, тобі з ласки твоєї вручить.
2
Випало й Скіфію бачить мені, де вісь паррасійська
Землю вигнання мого люто морозом гнітить.
Не спромоглися ні ви, Пієриди, сестри учені,
Ані Латони син порятувати жерця.
Не врятувало і те, що жарт я любив, а не злочин,
Що не так я пустував, як ота Муза моя.
Скільки смертей на морях, суходолах чигало на мене,
Аж поки Понт крижаний не прихистив блукача!
Хоч і цурався справ, хоч на світ прийшов для дозвілля,
Хоч, від природи м’який, праці важкої не знав, —
Нині — будь-що знесу. Ні понуре, без гавані море,
Ні всі дороги-шляхи не доконали мене.
Дух їм протистояв. Набиралось і тіло від нього
Сил — і долало те, що непосильним було.
Поки був забавкою для вітрів і хвиль, од тривоги
Душу зболілу свою працею я розважав.
А закінчився шлях, і відпала потреба йти далі —
Й місця вигнання свого, кари, я врешті торкнувсь, —
Плач — утіха моя. Струмки, що їх живить на весну
Сніг, не такі вже рясні, як оті сльози з очей.
Згадую Рим тут і дім, на пам’ять тут мені сходять
Милі місця і все те, що я у Місті лишив.
Скільки разів я стукав у двері своєї могили —
Марно! Ні разу вони не відчинились мені.
Нащо я стільки мечів оминув? Чому лиш страхала,
А не накрила мене хвилею буря стрімка?..
О божества, чию неприхильність чую постійно,
Ви, що примножили гнів ще одного божества,
Долю поквапте повільну мою, хай не будуть глухими
Двері, що ними б мені в смерть довгождану ввійти!
3
Може, здивуєшся ти, що цей лист не моєю рукою
Писаний: я на той час немічний, хворий лежав.
Хворий — на чужині, на краю невідомого світу,
Зовсім не певний того, що до здоров’я прийду.
Що, уяви собі, я відчував, серед ґетів, сарматів
Злігши, у тій далині, у невідомості тій?
Небо тут шкодить мені, до води питної не звикну,
Не до вподоби й земля — годі сказати, чому.
Невідповідне житло, не годиться для хворого їжа,
Фебовим хистом ніхто тут не зарадить біді.
Друга не маю тут, хто б занепалого словом розрадив,
Хто б коротати поміг часу повільного плин.
От і лежу, де найдальша земля, найдальші племена,
І, чого бракне мені — те перед зором стає.
Різне ввижається, ти ж — найчастіше, люба дружино:
Більша частина мого серця належить тобі.
Ти так далеко, але — тебе кличу, мовлю до тебе,
Ти, хай це ніч, хай день, перед очима стоїш.
Навіть коли у гарячці був, ім’ям твоїм, кажуть,
Марив я: тільки воно в мене було на вустах.
Та коли б до піднебіння припав мій язик і намарно,
Крапля по краплі, вином хтось оживляв би його,
Хай лиш тоді сповістять, що жона загостила до мене, —
Стану на ноги я враз, повен надії й снаги.
Тож сумніваюсь, чи житиму… Ти ж, у Римі, можливо,
Весело нині живеш — горе й не снилось моє.
Що я, одначе, кажу?.. Без мужа, я того певен,
О найдорожча моя, дні твої — смуток один.
А коли доля належні роки мені відрахувала,
І, не нажившись іще, я підійшов до межі, —
Чи вже так важко, боги, мене потішити в смерті,
Щоб хоч у рідній землі міг упокоїтись я?
Хоч би зі смертю збіглось у часі моє покарання,
Хоч би раптово я вмер перед вигнанням отим!
Вічі свої, не знаючи горя, міг би склепити, —
Ба, та приточено днів, щоб на вигнанні конать!
Так і вмиратиму в цій далині, в чужинному краї,
Де й місцевість сама смерті скорботи додасть?
Немічний, не простягнусь на своєму звичному ложі
Й над охололим, німим жодна душа не сплакне?
Й сльози жони, обличчя моє скропляючи рясно,
В грудях моїх на якусь мить не загаять душі?
Врешті, останніх доручень не дам? “Прощавай!” не почую?
Ніжна, прихильна рука віч не закриє мені?
Без похоронних плачів, без останньої гідної шани —
Лишенько! — голову цю вкриє чужинна земля?
Чи на ту вістку сумну ти глузду не втратиш, дружино?
Чи не вдарятимеш ти в груди себе раз у раз?
Чи у далінь, де твій муж, простягаючи руки, не будеш
Кликать його на ім’я — лиш на забаву вітрам?
Годі! Волосся не рви, не дряпай лиця: ти не вперше,
Радосте світла моя, втратила мужа свого:
Дійсно вперше — тоді, як я без вітчизни лишився, —
То була перша, а це — гірша, болючіша смерть.
Нині, якщо б ти могла — та чи зможеш, люба дружино?
Тим потішайся, що смерть — це моїм мукам межа.
Можеш принаймні одне: біді протиставити нині
Стійкість; цю рису в тобі щедро плекало життя.
Добре було б, якби смерть і тіло нищила, й душу,
А ненажерний вогонь геть усього мене з’їв!
Бо коли, смерті не знаючи, дух у порожняву лине,
І якщо правду про це старець самоський повів, —
То між сарматськими — римська блукатиме тінь, не дадуть їй,
Зайшлій, в свій гурт увійти Мани чужої землі.
Дбай, щоб у скромній урні хоч прах мій дістався до Риму,
Щоб і по смерті своїй я на вигнанні не був.
Не заборонять цього: таж у Фівах сестра схоронила,
Хоч і владар не велів, рідного брата свого.
Прах мій, змішавши з амомом сипким, із зіллям пахучим,
Десь поза муром міським рідній землі доручи.
А на плиті мармуровій великими буквами стисло
Вирізьби, щоб мандрівець оком одразу пробіг:
“Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,
Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.
Ти, що проходиш (чи сам не кохав?) — не лінуйся шепнути:
Праху Назона нехай буде легкою земля!”
От і достатньо цього. Мій пам’ятник — це мої вірші:
Краще, триваліше він буде служити мені.
Занапастили ті вірші мене, та своєму творцеві,
Вірю, вони ж і життя, й славу довічну дадуть.
Ти ж, найдорожча моя, пам’ятай про дари похоронні,
Квіти з росинками сліз ти на могилу клади.
Хоч наше тіло жадливий вогонь обертає у попіл,
Все ж і той попіл сумний чує турботу живих.
Ще б я писати велів, та сил не стає говорити,
Тихнуть слова на вустах, пересихає язик
Може, востаннє зичу того, чого сам тут не маю, —
Зичу здоров’я тобі, люба жоно. Прощавай!
4
Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе,
Лиш у великій біді я до кінця оцінив!
Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:
Тихо, для себе живи, славних імен уникай.
Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:
Саме звідтіль, пам’ятай, б’є блискавиці вогонь.
Хоч посприяти б могли (на те й можновладці), та краще
Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!
Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,
Більше вітрило твоє — більша загроза біди.
Бачиш, не тоне кора на високому гребені хвилі,
Сіть же з грузилом важким падає ген у глибінь.
Жаль, що подібних порад я сам не слухав, порадник, —
Може б, у Римі тепер, як і давно колись, жив.
Доки ми разом були, доки я вітерцем утішався,
Човен мій без пригод водами тихими мчав.
Хто на гладкому спіткнувсь (таке й не часто буває)
Той, як упав, так і встав, — то невелика біда.
А Ельпенор-бідолаха, із крівлі стрімкої зірвавшись,
Перед своїм владарем тінню блідою постав,
А через що, поки в небі Дедал опирався на крила,
Син його йменням своїм води безкраї назвав?
Бо надто високо злинув Ікар, Дедал летів мірно,
Хоч і ті крила в обох не від природи були.
Вір мені: добре прожив, хто вмів ховатися добре,
І поза межі, що їх доля вказала, не йшов.
Чи залишився б самотнім Евмед, якби по-дурному
Коней Ахілла баских так не запрагнув Долон?
Сина б не бачив Мероп у вогні, тополями — рідних
Дочок, та богу в сини він Фаетона оддав.
Так от і ти непомірно високого лету лякайся,
Не відступай од межі, в пору вітрило згорни.
Гідний ти кращої стежки в житті; усю її змірять
І не спіткнутись, як я, — ось чого зичу тобі.
Щирим є зичення те, бо ти заслужив його, друже,
Вірним у будь-який час, теплим до мене чуттям.
Бачив я: лихо моє тебе вразило так, що не менше
Ти, припускаю, збілів, закам’янів, ніж я сам.
Бачив я сльози твої, їх чув на своєму обличчі,
Пив їх, а з ними й слова — в дружбі зізнання твої.
Друга й тепер, хоч далеко він, прагнеш ти захистити,
Хочеш поправити чимсь ту непоправну біду.
Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно
Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.
Щодо Назона — то ймення саме, бо воно поміж вами,
Можеш, мій друже, любить; інше все — Понт ув’язнив.
Під Ведмедицею із Еріманту простелені землі
Нині тримають мене — льодом опалений край.
Далі — Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,
Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.
Далі — ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний,
Звідси до краю землі — горе! — рукою подать!..
Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..
Як далеко все те, чим я колись дорожив!
Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,
Що забажаю, однак, — бачу очима душі.
Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,
Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.
Люба дружина стоїть живим образом перед очима, —
Радість велика моя, горе моє водночас!
Горе — бо ти не тут, а радість — бо й там мене любиш,
Без нарікання важкий взявши на себе тягар.
Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, —
Кожного з вас на ім’я тут я назвати готов, —
Страх зупиняє, однак тепер же, гадаю, ні в кого
Мрії такої нема — в пісню мою увійти.
Вчора ще навперебій домагались ви честі такої —
Бачити ймення своє в творах Назона-співця.
Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,
Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.
Віршем не викрию друзів прихованих — хто мене вчора
Явно любив, хай тепер потайки любить мене,
Та пам’ятайте, що й тут, на самій окраїні світу,
Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.
Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,
Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!
Хай до вас доля ласкавою буде — хай вам до віку
Не доведеться ось так ласки просити в людей.
5
Ми не настільки з тобою дружили, щоб дружби тієї,
Наче б її й не було, ти приховати не міг.
Може б, аж так не зміцніла вона, якби вітер погідний
Мірно, як і колись, дув у вітрило моє.
Та, коли впав я, а всі (падіння — то небезпека!)
Порозбігалися вмить, кинувши друга в біді, —
Ти того тіла торкнувсь, яке вразив Громовержець,
Ти наваживсь у дім, де базнадія, ввійти,
Дати нещасному те, на що не могли спромогтися
Й давні друзі мої — двоє чи троє хіба.
Бачив я вираз обличчя твого, і погляд, і сльози,
Й лиця поблідлі твої — я тоді так не збілів,
Бачив, як рясно ті сльози пливли при кожному слові,
Сльози — вустами, слова — слухом спрагло я пив.
Тут же і впав я в обійми твої, на цілунки та схлипи
Я поцілунками і схлипами відповідав.
Поміч твою, дорогий, відчув я і тут, на вигнанні,
Ймення ж твого не назву — просто скажу “дорогий”.
Скільки тих свідчень я міг би подати твоєї до мене
Щирості! Все це в душі, поки життя, збережу.
З ласки богів хай щастить тобі й далі близьким помагати,
Та не в такій, як моя, надто великій біді.
Ну, а коли б ти (дива нема) поцікавився часом,
Що я, пропащий, тут, на краю світу, роблю, —
Знай же: надію слабеньку сную (не смій обривати!),
Що вгомониться колись буряний гнів божества.
Може, намарно сную… А втім, усяке ж буває, —
Ти цю надію, молю, трохи в мені покріпи!
Весь свій до мовлення хист одній віддай нині справі:
В силі тих слізних благань віри вигнанцю додай.
Швидше тамує свій гнів, у кого більша могутність,
Що благородніший дух, то його легше схилить.
Дужому левові досить того, коли жертва упала:
Ворог лежить перед ним — значить, двобою кінець.
Вовк же й ведмеді гидкі, буває, мертвих шматують,
Що вже про інших казать — про слабкодухих, дрібних?..
Хто величавішим є від Ахілла під мурами Трої?
Старець дарданський, проте, слізьми його зворушив.
І чи не Дарія смерть, чи не Пор усім показали,
Що ематійський вождь ще й доброту в собі мав?
А щоб не тільки людей, що стримують гнів, називати, —
Зятя Юнони візьми — ворогом був їй колись.
Чи справедливо, врешті, мене позбавляти надії? —
Кару ж несу не за те, що чиюсь кров проливав.
Я ж і на Цезаря не зазіхав, а значить — на світ весь,
Цезар-бо наш на чолі цілого світу стоїть.
Зайвого, що приховати б належало, не говорив я,
Та й за щедрішим вином я говіркішим не був.
За мимоволі побачений злочин я поплатився,
Значить, за те, що в ту мить очі розплющені мав.
Звісно, всієї вини не посмів би я з себе скидати,
Я не злочинець, однак, — більше тут помилки є.
От і надіюсь на те, що випросиш м’якшу для друга
Кару, — що Цезар мене в інші скерує місця.
О, якби коней ясних своїх вісниця Сонця — Зірниця
Швидше звернула сюди із повідомленням тим!
6
Нашої дружби й не хочеш приховувать, мій найдорожчий,
Та й приховати б не зміг, навіть коли б захотів.
Кращого друга від мене, згадай, не мав ти у Римі,
Так і від тебе я, знай, кращого друга не мав.
Ми нашу приязнь настільки засвідчили, що голосною,
Власне, та приязнь була — більше, ніж я, аніж ти.
Як безкорисливо ти до близьких своїх друзів горнувся,
Знає те муж, що його ціниш найвище ти сам.
До щонайглибших своїх таємниць мене допускав ти,
Я ж їх у сховку душі, сторож надійний, беріг.
Так одному лиш тобі довіряв і я потаємне,
Тільки одне приховав — що доконало мене.
А не ховав би — й нині ти друга б мав біля себе:
Раду якусь би знайшов, щоб одхилити біду.
Доля ж мене до межі, до кари страшної штовхнула,
Жодної стежки не мав для порятунку свого.
Хай, проте, грізний удар таки справді був неминучий,
Хай від призначення нам, як не мудруй, не втекти, —
Все ж, опоро життя мого, найдавніший мій друже,
Ти, по кому я тут, може, найбільше тужу,
Не забувай мене! А як сильнішим станеш із ласки
Цезаря, — спробуй, молю, чимось мені помогти!
Тільки б улігся гнів божества, що в образі на мене,
Тільки б вигнання моє ближчим од Риму було!
Хай так і станеться! Я ж не виношував злочину в серці:
Це лиш провина була — з помилки все почалось.
Довго, одначе, та й небезпечно було б говорити,
Як очевидцем я став темного, згубного зла.
Згадка про день той — то рана жива у серці моєму,
Тільки на пам’ять спливе — знову пронизує біль.
Що мене сором палить донині ще, те вже довіку,
В ніч оповите сліпу, мушу носити в собі.
Можу сказати лиш те, що я винен, але не з користі
Згубний той крок я зробив — просто спіткнувся, кажу.
Тож, коли хочеш, щоб назва із вчинком не розбігалась, —
Що дурнотою було, — злочином не називай.
А як неправду кажу, то цей край — околиці Рима,
Значить, ще далі мене, у невідоме, спрямуй!
7
Швидше, квапливі рядки, з вітанням спішіть до Перілли,
Швидше, мій листе, у путь, бесіди вірний слуго!
Може, вона на той час побіч матері любої буде,
Може, розгорне тебе в колі своїх Пієрид.
Що б не робила, все відкладе, коли скажуть про тебе,
З чим, запитає, прийшов, що на вигнанні роблю.
Скажеш: усе ще живу, але так, що волів би не жити,
Скажеш: болю мого не злікували роки.
А попри те я до Муз — до горя свого — повернувся,
І для двовіршів своїх знов підбираю слова.
Чи не забула, спитай, занять наших спільних, чи все ще
Звичаєм батьківським їй вчений мережиться вірш?
Не однією лиш вродою доля тебе наділила:
Скромність, чутлива душа — придане щедре твоє.
Я до Пегасових вод уперше тебе припровадив,
Щоб не пропало дарма хисту твого джерело.
Ти ще дівчатком була — я вперше твій дар зауважив,
Ставши, як батько, тобі вчителем, провідником.
Тож, коли в серці твоїм чуття палає колишнє,
В співі одній лиш Сапфо ти б дорівнять не могла.
Тільки б нещастя моє не стало тобі на заваді
Й не охолола душа після падіння мого!..
Ми свої твори, згадай, один одному часто читали,
І за суддю я тобі, і за наставника був.
Віршем свіжим твоїм, бувало, слух милував я,
А на невдалий вказав — бралась рум’янцем густим.
Може, побачивши, як сам собі я нашкодив писанням,
Як за книжки поплативсь, ти занедбала свій хист?
Можеш одкинути страх! Лише б ти не вчила, Перілло,
Ні юнаків, ні дівчат, як вони мають любить.
Тож, окрасо жінок найученіших, гріх дармувати!
Знов до пісень поспіши, священнодійства свого!
Не обминуть же літа, проминаючи, вроди твоєї —
Зморшка стареча ось-ось ляже тобі на чоло.
Скоро сягне по принади твої нищителька-старість,
Та, що до кожного з нас кроком нечутним іде.
Скажуть про тебе: яка то краса була! Глянеш у люстро,
Та й не повіриш йому, душу огорне печаль.
Є в тебе скромне майно, хоч ти й великого гідна,
Та припустімо, що ти — перша поміж багачів,
Що з того? Доля — підступниця: то обдарує, то скривдить,
Так учорашній Крез нині вже Іром стає.
Та, якщо коротко, — ми володіємо лиш проминальним,
Непроминальне — це хист, серця чутливого дар.
Глянь ось на мене: без дому, вітчизни, без вас залишився,
Все відібрали, все те, що відібрати могли,
Хист мій зі мною, однак, супутник мій і розрадник,
Навіть у Цезаря прав жодних немає над ним.
Тут мені може будь-хто збавить віку жорстоким залізом,
Все ж і по смерті моїй житиме слава моя.
Поки з семи своїх пагорбів Марсів Рим переможно
Буде весь світ озирать, будуть читати мене.
Тож намагайсь — і хай плід занять твоїх буде солодший —
Що маєш сил, подолать свій похоронний вогонь!
8
На Тріптолемову нині б мені ступить колісницю,
Мужа, що вперше зерном землю сиру здивував.
Нині гнуздати б мені тих драконів, що в піднебессі
Мчали Еета дочку ген од корінфських твердинь!
Нині б одчути мені тремтіння крил за плечима,
Нині б довіритись їм, наче Дедал чи Персей!
Щоб, загрібаючи ними легку прозорість повітря,
Раптом побачить мені любу вітчизну свою,
Осиротілий свій дім і друзів, що все ще про друга
Згадують, та головне — рідну, кохану жону!..
Ох, ті сни наяву! Забаганки дитячі, та й годі!
Так і будуть вони снами, допоки живу.
Авґуста краще благай, коли вже не можеш мовчати, —
Силу того божества звідав ти сам на собі.
Він колісницю і крила подасть, та їх і не треба:
Хай повернутись велить — птахом одразу злетиш.
Буду благати про це (про більше — і не посмів би),
Втім, можливо, що й тут я поза міру ступив.
Згодом, коли божество насититься гнівом, я знову
Зважуся словом палким потурбувати його.
Нині молю про мале, для мене ж — надто велике:
Хай мені з краю цього в інший дозволить піти.
Все проти мене тут: води, земля, повітря і небо,
От і тремчу, наче лист, от і нездужаю тут.
Чи занепалий мій дух і на тіло згубно впливає,
Чи всіх недуг джерело — все-таки та чужина.
Щойно я Понту сягнув, почало діймати безсоння,
Звівся на скіпочку тут, їжа у горло не йде.
Справді, як лист восени, прибитий раннім морозом,
Блякне, хай-но зима закостеніла війне,
Так нині в’яну і я, не знаходжу підмоги ні в чому,
Є зате безліч причин для безконечних жалів.
Духом не менше страждаю, ніж тілом. Однаково хворі
Ті дві частини єства — муку подвійну терплю.
Перед очима доля моя — рукою подати —
Мов на папері стоїть, тільки бери та читай:
Всі ті місця, всіх людей, їх звичаї, бесіди їхні
Чую і бачу, й себе — ким тоді був і ким став.
Так уже вмерти б хотів, що й Цезареві дорікаю:
Міг же скарати мене в гніві своєму мечем.
Та коли він і в образі такій спромігся на ласку,
Явить хай ласку ще раз — в інший пошле мене край.
9
І навіть тут (неймовірна річ!), де варвар усюди,
З грецькою людністю є поодинокі міста.
Навіть сюди добрели вдавнину поселенці з Мілету,
Й тут, між гетських осель, грецькі заклали доми.
Назва місцевості все ж од самого міста давніша:
Тут був убитий Абсирт — звідси і назва пішла.
На кораблі, що його берегла войовнича Мінерва,
На кораблі, що тих вод носом уперше торкнувсь,
Кинувши батька свого, прибула сюди, кажуть, Медея,
Тиху затоки гладінь потурбувавши веслом.
Ставши на пагорбі, тут чатовий запримітив погоню:
“Ворог! Вітрило здаля бачу, Колхідо, твоє!”
Поки мінійці тремтять, нашвидку відв’язують судна,
Поки навперебій тягнуть із дна якорі,
Знаючи, що їй загрожує, б’є себе в груди рукою,
Що і накоїла вже, й стільки накоїть ще лих!
І, хоч зухвалості їй, хоч рішучості не позичати,
Отетеріла й вона, блідістю лиця взялись.
Біле на обрії вздрівши вітрило: “У пастці ми, — каже, —
Батька, щоб нас не догнав, мушу затримати тут!”
Доки міркує вона, на всім зупиняючи погляд,
Саме на очі тоді якось навинувсь їй брат,
Тільки-но вздріла його: “Таки не дамося! — гукнула, —
Ось же — той, чия смерть буде рятунком мені!”
Й тут же невинному в бік устромляє жорстоке залізо, —
Хлопцю не снилась біда, часу жахнутись не мав.
Тіло розрубує потім на кусні і полем широким
їх розкидає, аби батько не скоро зібрав.
А на вершечку гори, щоб батько не сумнівався,
Руки поблідлі кладе й голову сина в крові.
Щоб небувала печаль уповільнила батькові кроки,
Поки по куснях свого сина збиратиме він.
Звідси — й “Томи”, місцевості назва: каже переказ —
Рідного брата мечем тут розтинала сестра.
10
Може, ще й дотепер хтось у Римі згадає Назона,
Може, без мене моє там ще триває ім’я —
Хай же він знає: ген під сузір’ями, що не сягають
Вод, поміж варварів я в дальній живу стороні.
Де савромати довкіл, дикуни, і бесси, і гети —
Як ображають мій хист навіть самі ті ймена!
Та лиш повіє теплом, нас хвилею Істр захищає:
Поки розкута вона, ворог не йде на розбій.
А як кошлата зима з-за похмурого обрію гляне
Й візьметься льодом довкіл, мов мармурова, земля,
Лютий Борей і сніги не дають нам жити під Арктом,
Де не людина лишень — небо холоне й тремтить.
Випаде сніг — і лежить: не йме його дощ ані сонце,
Тільки збивають вітри, робиться вічним той сніг.
Ще не розтане один — уже другий сніг випадає,
Тож не дивниця, що тут часто дворічний лежить.
Тут Аквілон настільки рвучкий, що й вежі високі
Може з землею зрівнять, зірвані крівлі нести.
В шкурах тут люди й штанах рятуються від холоднечі,
Тільки лице з усього тіла відкрите у них.
Часто льодинками грає-дзвенить повисле волосся,
Взявшись морозом, блищить біла, мов сніг, борода.
Вина стоять самі по собі, — як у глеках стояли,
Тож не черпають їх тут, а по шматочках беруть.
Що вже казати? Потисне мороз — і струмки замерзають,
Кайлами тут зі ставка воду довбають собі.
Та навіть сам, не вужчий від папіродайного Нілу,
Той, що не тільки одним гирлом у море впада, —
Істр, хай засвищуть вітри над плином його лазуровим, —
Вже й не помітиш, як він хвилю під льодом жене.
Де щойно судна пливли, там ногою ступають, а води,
Що замінились у лід, коні копитами б’ють.
Через прозорі мости, що під ними ковзає хвиля,
Тягнуть за возом віз дужі сарматські воли.
Годі й повірити в це, та якщо за брехню нагороди
Ні заохоти нема — свідкові вірити слід:
Бачив я: море в усю широчінь немовби застигло,
І під слизьким покриттям не хвилювала вода.
Бачити — то ще не все: по воді затверділій ішов я,
І, хоч по хвилях ступав, ноги сухими були.
От якби море стало таким і для тебе, Леандре, —
Серед хвилястих вузин ти б не загинув колись!
Навіть дельфін із моря не вистрибне, вигнувши спину,
Щоб до повітря сягнуть — люта зима не дає.
Хоч і шаліє Борей, аж свистять його крила потужні, —
Хвилі ніяк не зіб’є на зледенілій воді.
Судна в воді крижаній, мов угрузлі в мармур, стояли,
В заціпенілій воді не ворухнеться весло.
Бачив я теж у льоду незрушно риби зависли —
Деякі з них ще й тоді не позбулися життя.
Тож, коли непогамовний Борей жорстоким морозом
Море розлоге скує чи повноводну ріку,
Тут же по Істрі, що аж видзвонює під Аквілоном,
Варвар на бистрім коні з іншого берега мчить.
Ворог, грізний конем, стрілою — далекосяжний,
Нищить усе довкруги, широко сіючи смерть.
Дехто спішить утекти; лишає без захисту поле,
От і захоплює все той грабівник налітнйй:
Скромне селянське майно, худобу, рипучого воза, —
Те, чим запасся злидар у господарстві своїм.
Тих у полон женуть, за спину їм руки скрутивши,
Вже не побачити їм Ларів своїх і полів! —
Інших — зубчастими стрілами вершник дикий проймає,
Вістря летюче стріли вбивчу отруту несе.
Що із собою взяти не зміг, те нищить нападник:
І палахтять у вогні вбогі невинні хатки.
Навіть у мирні дні тремтять тут перед війною,
Плугом у полі орач не прокладе борозни.
Ворога, бачать його чи не бачать, завжди бояться,
От і дичавіє тут без обробітку земля.
Не дозріває під тінню лози виногроно солодке,
У кадібцях молоде тут не шумує вино.
Яблук нема. Й написати б не мав тут на чому Аконтій
Слів, що владарку свою ними жоною зробив.
Глянеш — пустеля довкіл: ні тобі деревця, ні травинки,
Жоден щасливець нехай стежки не знає сюди!
Широко світ неозорий прославсь, але для моєї
Кари відкрито лиш цей щонайпечальніший край!
11
Ти, що в біді моїй ще й нападаєш, підлий, на мене,
І безконечно мене, прагнучи крові, чорниш,
Скеля зродила тебе, молоком годувала хижачка,
Тож, замість серця, скажу, камінь у грудях твоїх.
Де є та крайня межа, за якою злоба твоя втихне?
Де ще для ран на мені місце знаходиш живе?
Варварів хмура земля, береги негостинного Понту,
Лютий Борей та зірки Півночі бачать мене.
Навіть розмовитись тут із людом диким не вмію,
Всюди, куди не ступлю, — всюди неспокій і страх.
Наче той олень-втікач у лапах жадливих ведмедя,
Наче вівця між вовків, що позбігались із гір,
Так жахаюсь і я в оточенні збройного люду,
Вже навіть сниться мені в мене націлений меч.
Хай тої кара мала — без жони дорогої лишитись,
І без вітчизни, й того, чим досі жив і радів,-
Хай із усіх тих бід лишень Цезаря гніву б зазнав я,
Мало було б хіба це — звідати Цезаря гнів?
А, проте, є ще такий, хто ятрить живу мою рану
Й слів добирає метких, щоб очорнити мене.
Всяк у справі легкій блискучим буде промовцем:
Де вже тріщина, те — може й дитина розбить.
Вежі й мури стрімкі здобуває тільки хоробрість,
А на похиле, слабке квапиться йти боягуз.
Я — вже не той, що був. Чому ж на тінь нападаєш?
У похоронний прах каменем хочеш жбурнуть?
Гектором був, хто боровсь; кого ж із Гемонії коні,
Куряву збивши, тягли, — Гектором більше не був.
Так і я вже не той, затям, кого знав ти раніше:
Нині Назона нема — є лиш подоба його.
Що ж ти словом лихим нападаєш на тінь, на подобу?
Годі! Годі, кажу, Мани мої турбувать!
Не сумнівайсь у провинах моїх, але ж і не квапся
Злочин бачити там, де я лише помилявсь!
Я ж покарання несу (тобі того мало?) подвійне,
Бо ж і вигнання саме, й місце вигнання гнітить.
Таж навіть катові доля моя сльозу б навернула,
Ти ж, один лишень ти — гіршої зичиш мені!
Од Бусіріда жорстокіший ти, од того, хто мірним
Жаром бика розпікав, витвір із міді для мук
Той, хто бика того для сіцілійського владаря зладив,
Кажуть, ще й словом таким винахід свій пояснив:
“Дар цей не так досконалістю форми, як користю цінний,
Тож не сам вигляд бика — те, чим корисний, хвали!
Бачиш, на череві з правого боку неначе дверцята?
Хочеш злочинця скарать — там його й зачини.
Далі берись підсипати під низ повільного жару,
Голос почуєш тоді, схожий до реву бика.
За подарунок такий належним віддячся дарунком,
А головне — на платню, владарю, не поскупись!”
Мовив на те Фаларід: “Винахіднику дивної кари,
Першому варто свій твір ушанувати тобі!”
Довго не думали: як і навчав, підсипали жару —
І залунала мідь голосом жертви й бика.
Що про Сіцілію тут я розвівся, між ґетів, сарматів?
Слухай же далі мене, кривднику, хто б ти не був.
Що погасив ти спрагу свою ненаситну моєю
Кров’ю, домігся свого, — серцем жадливим радій!
Горя ж того на воді й суходолі стільки я звідав,
Що навіть ти, якби знав, поспівчував би мені.
Врешті, Улісса зі мною зрівняй — і побачиш: великий
Гнів Нептуна, але — більший Юпітера гнів.
Хто б ти, отже, не був, — не діймай мене до живого,
З ран, що кривавлять, молю, руки жорстокі зніми!
Щоб не росла ще й досі гучна про вину мою чутка,
Дай тій справі моїй хоч затягтися рубцем!
Доля не спить, пам’ятай: і підніме, й кине людину
В прірву; таких перемін сам ти щоденно лякайсь!
Ну, а якщо (ось того я ніколи й не сподівався!)
Так уже згриз ти себе справами друга свого, —
Можеш спокійним буть: моя доля — із найчорніших,
Цезаря гнів собі вслід біди всі інші веде.
А щоб ясніше було, щоб ти словам моїм вірив, —
Я б і тобі побажав звідати кару таку.
12
Вже під Зефіром м’якне мороз. Кінець уже року.
Довгих таких я не знав, як у Меотії, зим.
Той, хто морем колись не зміг переправити Геллу,
На терези вже кладе ночі тривалість і дня.
Десь на селі там, у вас, юнаки й дівчата веселі
Йдуть по фіалки — туди, де їх не сіяв ніхто,
Де тільки луг — усюди рясніє квіток різнобарв’я,
Де тільки пташка, там — пісня нехитра дзвенить.
Щоб материнське, врешті, прокляття скинути з себе, —
Де лише сволок який — ластівка ліпить гніздо.
Ніжний посів, що в Церериних борознах досі ховався,
Вже з-під паркої землі проростом пнеться м’яким.
Де виноградна лоза — вже’брость на ній набрякає,
Жаль, у ґетських краях і винограду нема.
Де якесь дерево є — бубнявіє гілка бруньками,
Жаль, у ґетських краях дерева й близько нема!..
Нині — дозвілля там: поступається знову забавам
Форум, де завжди киплять багатослівні бої.
Кінні змагання там, із легкою зброєю вправи,
Списа метають або полем женуть обруча.
Там юнаки, вже після змагань, від оливи пливкої
Змити в джерельній воді тіло блискуче спішать.
Повен театр, жага палахтить і пристрасті різні,
І замість форумів трьох стільки ж театрів гуде.
Десятикратно, стократно, та ні — безмежно щасливий,
Той, кому Рим гомінкий всі свої втіхи дає!
Я ж тут бачу сніги, що з весною тануть, і воду,
Що прямо з озера вже, не з ополонки беруть.
Льоду й на морі не видно; од криги звільненим Істром
Не загримкоче важким возом сармат-волопас.
Хай до Понтійських країв почнуть доходити судна,
Хай-но сюди “завернуть не побоїться плавець —
Я залюбки підбіжу, привітавши, спитаю прибульця,
Звідки, хто він такий, що тут цікавить його.
Дивно бачити тут когось не з ближнього краю,
Що по чужій сюди плив, по небезпечній воді.
Рідко з Італії хтось таку відстань сюди подолає,
Рідко, бо й гавані тут, де б зупинився, нема.
Чи заговорить по-грецькому він, а чи по-латині —
Мова ця, звісно, мені більше до серця лежить!
Чи то з протоки, а чи з далеких хвиль Пропонтиди
Ген аж сюди ходовим вітром когось занесе, —
Хто б він не був, але вістку все ж якусь перекаже,
Хай якусь чутку, або — чутки частину лише.
От якби міг — благаю про це! — розказать про тріумфи
Цезаря, як він складав богу латинів обіт!
І як до ніг вождя-переможця Германія буйна
Сумно схилила своє горде недавно чоло.
Той, хто мені оповість, чого сам, на жаль, я не бачив,
Гостем жаданим за стіл сяде у хаті моїй.
Горе! Чи справді тут, між скіфів, — оселя Назона?
Горе! Чи справді тут — вогнище дому мого?..
Згляньтесь, боги! Хай не домом, лишень притулком вважає
Цезар те місце сумне, де покарання несу!
13
Гостем небажаним (краще б я на світ не з’явився!)
День народження мій з обігом часу настав.
Нащо спішиш до вигнанця в роки його бідування,
В чорні його роки, замість покласти їм край?..
Мав би сумління — не турбувався б нині про мене,
З Риму за мною сюди, на чужину б ти не йшов.
Де мене вперше, на горе моє, дитям ще побачив,
Там і востаннє мені ти б усміхнутися міг!
Так і тоді, коли Рим навік я покинути мусив,
Ти, як і друзі мої, мовити б міг “Прощавай!”
Що тобі в Понті робить? Чи сюди, за межі морозні,
Ген на край світу й тебе Цезаря гнів скерував?
Почестей звичних чекаєш і тут — аби білосніжний
Плащ із моїх плечей згортками гарно спадав?
Щоб у вінках, як личить у свято, вівтар димився,
Щоб у священнім огні весело ладан тріщав?
Щоб привітав я тебе калачем — щорічним дарунком?
Щоб молитвами богів якнайщиріше благав?
Інші настали часи, не такі мої справи, щоб міг я
Радісно, як то колись, вийти назустріч тобі.
Про похоронний дбати б вогонь, а не про святковий,
Вівтар не квітом пора б, а кипарисом вінчать.
Ладан палити дарма: ним богів і так не вблагаю,
З уст навіть добрі слова в горі такому не йдуть.
Та коли можна в той день іще якесь мати прохання, —
Не повертайся, прошу, вдруге у ту чужину,
Поки живу я ще тут, де світу найдальший окраєць,
Понт, що даремно його люди прозвали “Евксин”.
14
Гордосте вчених мужів, пораднику їх, опікуне,
Що поробляєш тепер, друже й мого талану?
Як мене ти вихваляв у щасті моєму, чи й нині
Дбаєш так само, аби хоч не забули мене?
Чи мої твори збираєш усе ще (кажу, розумієш,
Не про “Мистецтво”: воно занапастило й митця)?
Тож постарайся, молю, поетів нових опікуне,
Щоб своїм тілом живим — творами — в Римі я був!
Бо ж не моїм книжечкам — мені присудили вигнання,
На покарання таке чим заслужили вони?
Батько-вигнанець не раз чужиною блукає, а діти,
Рідні діти його в Римі спокійно живуть.
Як і Паллада колись — без матері, тільки від батька
Вірші родились мої — кров моя, плід мій живий.
їх довіряю тобі, а що батька в них нині немає,
Значить, ще важчим стає твій, опікуне, тягар.
Чим заплямований я — лиш трьох моїх діток торкнулось,
Отже, про інших усіх ти, не ховаючись, дбай.
Є ще в доробку моїм п’ятнадцять книг “Перевтілень”,
Що в похоронний мій день хтось врятував од вогню.
Міг би й для них я, коли передчасно б сам не загинув,
Слави в людей домогтись, одшліфувавши весь твір.
Так от вони й звучать в устах людей, шорсткуваті,
Втім, чи справді звучить серед людей щось моє?..
Можеш ще й ті, які б не були вони, вірші додати,
Тільки б таку далину їм подолати вдалось!
А коли хтось ті вірші мої прочитати захоче,
Перше хай зважить, коли й де я виношував їх.
По справедливості, вірю, оцінить, коли буде знати,
Що серед варварів я, на чужині їх писав.
Ще й подивується: як це могла у такому нещасті,
В смутку такому якісь вірші сплітати рука.
Так, підупав у бідах мій хист; щоправда, й раніше
Він не буяв, а лише скупо струмочком бринів.
Далі, яким уже був, без ужитку зовсім занидів,
А проминули роки — і до кінця пересох.
Книг тут нема, що живили б мене, будили до праці,
Меч тут і стріли дзвенять, а не рядки віршові.
Нікому й віршів читать, а коли б надумав читати, —
То все одно мене тут не зрозумів би ніхто.
Змоги нема й усамітнитись: мур на сторожі, й ворота
Замкнуті завжди, щоб гет не увірвався з мечем.
Слово шукаю не раз, чи ім’я, чи місцевості назву, —
Побіч нікого нема, з ким би порадитись міг:
Іноді мову про щось поведу — і (сором признатись!),
Наче бракує слів: чи розмовлять відучивсь?
Тільки й чую щодня фракійську та скіфську говірку,
Видно, по-гетському я скоро й писати почну.
От і боюсь, повір, щоб, читаючи вірш мій латинський,
І на понтійське слівце ти не натрапив бува.
Строго все ж не суди: на книжечку цю непримітну,
Зваживши, де я живу, друже, вибачливо глянь.
