“Сумні елегії” — це збірка віршів римського поета Овідія, написана під час вигнання. Поема складається з п’яти книг, у яких автор описує свої страждання, викликані вигнанням із Риму до віддаленого краю на березі Чорного моря (сучасна Румунія). Овідій сумує за батьківщиною, друзями і родиною. Він нарікає на суворі умови життя в середовищі варварських племен і виражає надію на прощення та повернення до Риму.
“Сумні елегії” скорочено
Книга 1
Овідій у своїх «Сумних елегіях», написаних під час вигнання, розповідає про свій біль, скорботу і тугу за батьківщиною, а також про складощі життя на чужині. У першій книзі автор звертається до своєрідного «посланця», який повинен вирушити до Рима замість нього самого.
Овідій говорить про свій страх перед Цезарем і його владою, яка відправила його у вигнання. Він закликає посланця бути обережним, не провокувати подальший гнів влади та намагатися уникати зайвої уваги. Автор також відзначає, що хоча його твори втратили популярність через зміну його статусу, все ж варто спробувати знайти читачів, які ще пам’ятають його твори.
Автор описує небезпеки, що загрожують йому під час морської подорожі на чужину (буревії, гігантські хвилі, блискавки). Він звертається до богів, прохаючи їх зглянутися над ним і допомогти йому уникнути загибелі в морі.
Овідій також розмірковує про те, якому жорстокому випробуванню його піддає доля, і визнає, що він заслуговує на кару, проте надіється, що боги пом’якшать її. Він відчуває, що його життя — це нескінченне вигнання, і навіть якщо буря мине, йому все одно судилося залишатися далеко від батьківщини.
Овідій пише про любов і вдячність своїй дружині, яка є для нього великою опорою в часи вигнання. Він порівнює її із героїнями давньогрецької міфології, такими як Андромаха і Пенелопа, підкреслюючи її відданість, мужність і благородство душі. Овідій висловлює впевненість, що його дружина гідна місця серед найславніших жінок.
Поет описує свою важку ситуацію: його майно під загрозою, але саме завдяки дружині й підтримці друзів йому вдається уникнути повного краху. Овідій визнає, що без її допомоги він би вже здався під тиском нещасть.
У своєму зізнанні він шкодує, що через слабкість і втрату натхнення не може віддати своїй дружині тієї поетичної слави, на яку вона заслуговує. Попри це, він вірить, що його вірші увіковічать її ім’я на віки.
КНИГА 2
Овідій звертається до Муз, які принесли йому нещастя, адже саме через його поетичні твори Цезар засудив його до вигнання. Вірші стали причиною його страждань, хоча вони були результатом довгої та важкої праці. Поет порівнює себе з гладіатором, який, незважаючи на поразки, знову виходить на арену, та із судном, яке після негоди знову вирушає в море. Він сподівається, що те, що принесло йому нещастя, зможе і вилікувати його душу.
Овідій звертається до Цезаря, визнаючи його справедливий гнів. Він сподівається на милосердя імператора, адже навіть боги інколи змінюють свій гнів на милість.
Поет також згадує про милосердя Цезаря до його ворогів, які колись хотіли його смерті, але пізніше отримали від нього багатства та почесті. Він порівнює свою ситуацію з цими ворогами, зазначаючи, що його провина була значно меншою, адже він ніколи не виступав проти Цезаря зі зброєю і навіть у серці підтримував його.
Овідій стверджує, що його твори прославляють імператора, зокрема згадує свою поему про метаморфози, у якій є згадки про Цезаря. Він висловлює жаль з приводу того, що його твори, які були легкими та жартівливими, призвели до його вигнання.
Овідій описує своє вигнання біля річки Істр (Дунай), де він потерпає від холоду і варварських племен. Він благає Цезаря перемістити його в безпечніше місце, щоб він міг жити хоча б у менш суворих умовах.
Автор стверджує, що його вірші є лише розвагами для слухачів і не відображають його внутрішній світ. Автор наводить приклади давніх поетів і творів світової літератури, в яких часто описується любов, пристрасть, та інші “непристойні” теми, що не перешкоджали визнанню цих творів.
Він згадує, що вірші на любовну тематику створювалися багатьма великими авторами, і жоден із них не був покараний за це. Він згадує трагедії, героїчні поеми, і навіть комедії, в яких обговорюються подібні теми, і запитує, чому його твори спричинили таку сувору кару.
Врешті-решт, автор висловлює надію, що його страждання викличуть співчуття, а не осуд, і звертається до імператора з проханням про помилування.
КНИГА 3
Вигнанець намагається переконати, що його твори більше не несуть легковажності чи любовної тематики, як у молоді роки, а тепер сповнені лише смутку та печалі, що відображають його тяжке становище.
Він також зазначає, що деякі граматичні та мовні недоліки у творах можуть бути наслідком того, що він пише в оточенні чужинців.
Зі смутком він констатує, що його твори, як і він сам, стали вигнанцями. Однак Овідій висловлює надію, що з часом гнів Цезаря вщухне і він знову зможе бути прийнятим у Римі.
У другій елегії Овідій оповідає про свій досвід вигнання до далекої Скіфії. Поет розповідає, що навіть Пієриди та Латонів син (Аполлон) не змогли врятувати його. Він згадує про небезпеки, що підстерігали його в морі та на суходолі, перш ніж досягти свого вигнання в холодний Понт. Овідій визнає, що не був створений для важкої праці і був людиною, яка цінувала розваги, але тепер мусить звикати до суворих умов. Попри це, його дух вистояв перед труднощами, а тіло знайшло сили протистояти їм.
Він згадує, як, діставшись місця вигнання, його опанувала печаль, і сльози потекли рясніше, ніж весняні потоки. Овідій постійно думає про Рим, свій дім і улюблені місця, які він залишив.
У третій елегії Овідій звертається до своєї дружини. Він пояснює, що цей лист написаний чужою рукою, оскільки він захворів і лежить хворим у далекому краї. Вигнанець розповідає, що все — від погоди до їжі — шкодить йому. Він без друга і без підтримки, лежачи серед чужинців, відчуває страшну самотність. У своїх думках він постійно бачить дружину, навіть у гарячці вимовляє її ім’я.
Він мріє, щоб, якщо він помре, його тіло було поховане в рідній землі, щоб хоч його прах повернувся на батьківщину. Овідій хоче, щоб його могила була в Римі, і на ній був напис: “Я, Назон, оспівувач любощів ніжних, пішов зі світу через свій хист до пісень”. Він вірить, що хоча його вірші привели його до вигнання, вони ж дадуть йому вічну славу.
В кінці елегії він звертається до дружини із проханням пам’ятати про похоронні обряди і дбати про його пам’ять.
Поет пише лист, який має бути доставлений до Перілли. Він сподівається, що вона згадає їхні спільні заняття поезією. Поет сумує за минулим і сподівається, що Перілла продовжить свою творчу діяльність, попри його вигнання.
Поет висловлює бажання повернутися на батьківщину, використовуючи міфологічні образи Тріптолема, Дедала та Персея. Він молить Августа про дозвіл залишити вигнання, оскільки там страждає від хвороб і відчуженості.
Поет описує варварську місцевість свого вигнання, де мешкають дикі народи. Він згадує міф про Медею та вбивство її брата Абсирта, що дало назву місцевості. Овідій розмірковує про важкі умови, у яких змушений жити, зокрема холодну зиму. Описуючи суворий клімат, поет зазначає, що річки та моря замерзають, а люди змушені виживати в екстремальних умовах. Він розповідає про варварів, які здійснюють набіги, грабують та вбивають місцевих мешканців.
Овідій описує зміну пір року, коли зима поступово відступає під впливом теплих вітрів. У цей час в Римі настає весна, коли все оживає, молодь веселиться, природа розквітає. Однак поет виражає свій смуток через те, що у варварських краях, де він перебуває у вигнанні, немає ні винограду, ні дерев. Він мріє про Рим, де кипить життя, на відміну від місця його вигнання.
Овідій висловлює своє невдоволення тим, що його день народження настав у вигнанні. Він не відчуває радості від цього дня, адже замість святкової атмосфери його оточує лише смуток і безнадія.
Автор звертається до свого друга, який колись його підтримував і захоплювався його творчістю. Овідій просить його продовжувати збирати і зберігати його твори, навіть у вигнанні. Він сумує за своїм минулим і творчістю, але розуміє, що його твори тепер далеко від нього і не можуть бути доповнені або виправлені.
КНИГА 4
Автор порівнює себе з Ахіллом та Орфеєм, для яких музика була розрадою в скрутні часи. Поет також зізнається, що продовжує любити вірші, хоча вони й стали причиною його вигнання, порівнюючи свій потяг до поезії з божевіллям, що водночас приносить полегшення.
Його життя сповнене труднощів, і єдине, що дає йому полегшення, — це його поетична творчість. Проте він з сумом зазначає, що його твори в цьому варварському краї ніхто не зможе оцінити.
Автор також звертається до своєї дружини, яку залишив у Римі. Він впевнений у її вірності, хоча постійно сумує і переживає через їхню розлуку.
КНИГА 5
Овідій звертається до свого читача з проханням прийняти нову книгу. Він наголошує, що ця книга, як і його життя, сповнена скорботи та суму, оскільки його доля – це вигнання, яке не дозволяє йому більше писати радісні твори. Овідій говорить про своє покарання, яке спіткало його через власну легковажність і глузування з бога любові.
Овідій сподівається, що колись закінчиться його вигнання, і тоді він зможе знову писати радісні твори. Він закликає Цезаря зм’якшити свій гнів і дозволити йому повернутися додому.
Загалом, текст відображає внутрішній конфлікт між прагненням до творчості та неможливістю її здійснити через життєві обставини.
“Сумні елегії” дуже скорочено читати
Поезія написана в формі послання: «Може, і досі хто пам’ятає вигнанця Назона. В дальній країні тепер я між чужинців живу…». Настрій елегії сумний, відчувається розпач героя. Адже в ній розповідається про вигнанця, котрий живе між чужинцями.
У “Сумних елегіях” Овідій розповідає про своє життя, яке раптово зазнало великої зміни через його вигнання з Риму. Він висловлює свою тугу за домівкою, описує своє самотнє і скорботне існування на чужій землі, а також виражає надію на повернення до рідного міста. Овідій також згадує про своє минуле життя в Римі, свої досягнення та своїх друзів, що залишилися там. У творі відчувається його розчарування і злість.
Овідій докладно описує землю чужинців, нарікає на клімат: холодну зиму, під час якої «падає сніг і лежить, під дощем і сонцем не тане», «по хвилі, холодом скутій, тепер кінські копита дзвенять». У цьому краї немає яблук, не росте виноград: «Тож не оброблена скрізь, дика, мов пустка, земля». Та для поета край заслання – ще й духовна пустка. Він не поважає людей, серед яких йому довелося жити: вони «коли ворога бачать або і не бачать, – бояться». Річка Істр постає скутою кригою, непривітною. Людей зображених у творі автор називає «чужинцями, варварами, дикунами». Він описує ворожі набіги диких племен на мирні села.
Особливість описів природи полягає у тому, що автор не малює в деталях картини природи, а передає власне сприйняття окремих явищ.
У поезії Овідій згадує легенду про Леандра, котрий покохавши Геро, жрицю Афродіту, щоночі перепливав до неї через Геллеспонт (тепер Дарданелли), керуючись світлом маяка. Але однієї бурхливої ночі світло маяка згасло, і Леандр загинув у хвилях. Наступного дня Геро, побачивши труп юнака біля берега, сама кинулася в море. В описах поезії переважають кольори: чорний та білий.
Елегія закінчується розпачливим наріканням на долю, яку, на жаль, не можна змінити «Горе моє!».
Ідея поезії полягає в тому, що поет не сприймає ані людей, ані клімат, ані землю, на якій доводиться жити, своєю і дуже сумує за батьківщиною. Цей твір цікавий для сучасного читача тим, що елегія дає чудовий етнографічний матеріал про життя людей на початку нашої ери.
Літературознавці називають місцем поховання Овідія румунське місто Констанцу. Але стосовно цього існує легенда. За однією з них, із його ім’ям пов’язана назва українського міста Овідіополь (Одеська область). Мовляв, після просування російської імперії на південь (ХІХ ст) якийсь офіцер знайшов старовинний надгробок із написом «Овідій». Там заклали фортецю, а згодом виросло місто. Можливо, це вигадка, можливо – реальність. Це свідчить про надзвичайну популярність, славу поета. Тож Овідій не помилився, написавши наприкінці «Метаморфоз» («Я житиму у віках»).
