«Синдбад-мореплавець» Третя подорож
– Вже давно повернувся я з другої своєї мандрівки і жив добре та весело, радіючи своєму добробуту. Та через якийсь час знову скортіло мені помандрувати в незнані краї, і душа моя знудьгувалася за купецькою справою – за торгівлею.
Отож накупив я товарів, спакував їх, як годиться в дорогу, і поїхав до Басри. Там вийшов на берег і побачив великий корабель, а на ньому – чималий гурт купців та мандрівників, привітних та приязних. Я теж сів на корабель, і ми попливли від моря до моря, від острова до острова, від порту до порту. І скрізь, де бували, ми виходили на берег, продавали й купували, а потім веселились і розважалися.
Та якось, коли пливли ми серед ревучих хвиль, капітан раптом наказав згорнути вітрила, кинути якір, а тоді почав рвати бороду, роздирати на собі одяг і голосно кричати.
– О капітане, що сталося? – спитали ми його.
І він відповів:
– Знайте, о мирні мандрівники, що вітер нас подужав, і зла доля прибила нас до острова-гори, де живуть волохаті люди, подібні до мавп, і жоден з тих, хто припливав, назад не вернувся. Серце мені віщує, що всі ми загинемо!
Не встиг іще капітан скінчити своєї мови, як ми побачили волохатих людей-мавп. Їх було багато, мов сарани. Вони кинулись до корабля і видерлися на нього. Ми боялись, що вони розграбують наші товари і що коли ми вб’ємо, вдаримо або проженемо хоча б одну з них, мавпи повбивають усіх нас, – бо дуже їх багато (адже кількісна перевага сильніша за хоробрість). Ці волохаті – дуже гидкі на вигляд: вони вкриті волоссям, наче чорною повстю. У них жовті очі й чорні обличчя; на зріст вони куці – всього чотири долоні заввишки. І ніхто не розуміє їхньої мови й нічого про них не знає. Людей вони уникають.
Волохаті мавпи почепилися на линви, почали гризти їх і геть усі обірвали, і корабель нахилився на один бік і причалив до гори.
Мавпи вигнали всіх купців та мандрівників на берег, а самі забрали корабель з усіма товарами й попливли хтозна-куди, а нас покинули на березі.
Ми залишилися самі.
Підживившись плодами, овочами, напившися води з джерела, ми стали розглядатися довкола і побачили вдалині високу будівлю. Ми рушили до неї. То був величезний палац з товстими колонами і міцними стінами. Брама з чорного дерева була відчинена. Ми ввійшли в неї і побачили просторе подвір’я, в яке виходило багато дверей. Посередині стояла велика лава, біля неї висіли над жаровнями рожна і всяке кухонне начиння, а на землі купами лежали кістки.
Ми посідали на лаву і, зморені, поснули й спали аж до заходу сонця. Прокинулись ми від того, що земля під нами задвигтіла, а навколо розлігся гуркіт. Розплющивши очі, ми побачили, що з палацу на подвір’я вийшов чорний велет, схожий на страховисько. Єдине його око було як жарина, зуби – як кабанячі ікла, рот – як колодязь, губи – як у верблюда, нігті – як кігті у лева, а вуха звішувалися аж до плечей.
Побачивши таке страховисько, ми попадали на землю, знетямлені з жаху.
А чорний велет сів на лаву, та за хвилину підвівся й підійшов до нас. Він схопив мене за руку, підняв із землі й заходився мацати й крутити на всі боки.
Обмацавши мене, наче різник вівцю, й побачивши, що я худий та кощавий, велет випустив мене й схопив одного з моїх товаришів. Обмацавши його, теж випустив.
Так він усіх нас обмацував і крутив, аж поки дійшов до капітана. Наш капітан був тілистий і дужий, при силі й при здоров’ї. Отож чорний велет схопив його, потім жбурнув на землю, поставив на нього ногу й зламав йому карк. А тоді розклав багаття, взяв рожен, настромив капітана на нього й повісив рожен над вогнем.
Цей страховидний велет був людожером! Усі ми потерпли від страху.
А людожер, повечерявши капітаном, кинув кістки безталанника на землю, впав на лаву й заснув.
Він спав до ранку, а прокинувшись, пішов у свій палац, не глянувши в наш бік.
– О, краще б ми втопилися в морі, краще б з’їли нас волохаті мавпи! – заридавши, вигукнули ми. – А тепер куди дінешся?! Людожер засмажить нас і з’їсть! Яка страшна смерть чигає на нас! І немає порятунку!..
Потім ми вирішили все ж таки пошукати якоїсь схованки. Ми обійшли весь острів, але марно – сховатися не було де. І ввечері ми повернулись назад до палацу.
Через якийсь час земля задвигтіла, і знову з’явився чорний велет. Підійшовши до нас, почав він нас крутити й обмацувати, аж поки вибрав одного. Він схопив бідолаху і зробив з ним те саме, що вчора з капітаном. А тоді заснув на лаві й хропів усю ніч.
Коли настав день, людожер підвівся й пішов, а ми залишилися. І знову стали тужити-побиватися:
– Краще вже кинутись у море і втопитись, ніж бути підсмаженими на рожні! Горе нам, горе!
Нарешті хтось із нас мовив:
– Треба вдатися до якихось хитрощів і вбити це страховисько!
– Послухайте, – обізвався я, – якщо ми надумали його вбити, то треба спершу перенести на берег оці колоди та дрова й змайструвати корабель. Як уб’ємо людожера, сядемо на корабель і попливемо, куди нам треба. Врятуємось – так врятуємось; потонемо – так потонемо. Краще вже поринути на дно, ніж бути підсмаженим на вогнищі… Отака моя думка, о друзі!
– Мудрі твої слова! – сказали мої товариші.
Домовившись про все, ми почали діяти.
Ми притягли колоди на берег і змайстрували корабель. Потім повантажили на нього їжу – плоди, яких нарвали на деревах, – і повернулися в палац.
Коли настав вечір, земля знову задвигтіла і з’явився людожер. Почав він нас по черзі перевертати та обмацувати вибрав одного, підсмажив і з’їв, лишивши самі кісточки. Потім ліг на лаву й заснув, і хропіння його скидалося на гуркіт грому.
Ми прокинулися рано-вранці, взяли рожно і поклали його на вогонь. Невдовзі рожно розжарилося до червоного. Підкравшись до людожера, ми приклали рожно до його ока і всі разом налягли на нього. Людожер закричав страшним криком, і серця наші стиснулись від жаху.
Осліплий людожер схопився з лави й заметався по подвір’ю. Ми розбіглися хто куди. А людожерові кортіло знайти бодай одного з нас і розправитися з ним. Він бігав, і ревів, а ми тікали від нього. По недовгім часі ми геть знемоглися, а людожерові наче прибуло сили – він гасав як несамовитий. Здавалося, він зараз нас схопить.
Ми вже втратили надію на порятунок – аж коли людожер намацавши браму, вибіг з подвір’я. Земля двигтіла від його нестямних зойків.
Отже чорний велет вийшов із палацу (а ми – за ним слідом) і кудись побіг, але незабаром повернувся з жінкою, ще більшою й страхітливішою за нього. І коли ми їх побачили, руки й ноги в нас потерпли від жаху.
Людожерка вгледіла нас і, схопивши за руку людожера, побігла в наш бік. А ми, гнані страхом, помчали на берег, відв’язали корабель, зіштовхнули його в море і вмить пострибали на палубу.
Людожер і людожерка стали жбурляти в нас уламками скель. І майже всі мої товариші загинули від ударів, і живими лишилися тільки я та двоє купців.
Потім корабель наш пристав до берега, ми зійшли на сушу й подалися куди дивилися очі. Минув день, настала ніч. Ми трохи поспали, тоді знову рушили. Зненацька шлях нам заступив величезний дракон. Кинувшись до одного з нас, він проковтнув його спершу до плечей, а за мить – усього. Після цього дракон пішов своєю дорогою, а ми, перелякані й змилені, почали оплакувати нашого товариша. І сказали ми:
– Дивна річ: смерть кожного із наших супутників жахливіша за кожну попередню. Ми раділи, що врятувались від людожерів, але радість виявилася передчасною. Хіба порятує нас хтось від цього страшного дракона?
Ми блукали по острову, їли плоди, пили воду з річок і джерел. Знову настав вечір. Побачивши високе дерево, ми вилізли на нього. Товариш мій заснув, а я видерся на самісінький вершечок і сидів там, не склепляючи очей.
Коли запала ніч, знову прийшов дракон і, роззирнувшись на всі боки, рушив до дерева, на якому ми сиділи, і поліз на нього. Він дерся вище й вище, аж поки добрався до мого товариша, який сидів нижче. Обвившись навколо дерева, дракон проковтнув його до плечей, а за мить – усього. І все це я бачив на власні очі!..
Після цього страшний дракон зліз із дерева і кудись подався, а я просидів на дереві до ранку, а тоді зліз напівмертвий від жаху. Я хотів був кинутись у море, аби позбавитись земного життя, проте не зміг цього зробити, бо дуже не хотілося мені вмирати. Я взяв шматок дерева, плаский та широкий, і прив’язав собі до ніг, другий шматок прив’язав до лівого боку, а третій – до правого. Ще одну деревину я прилаштував до живота і ще однією – довгою та широкою – накрив голову. Потім я ліг на землю.
Коли настала ніч, знову прийшов дракон, підступився до мене зовсім близько і хотів був проковтнути, але не зміг: шматки дерева заважали йому.
Дракон то віддалявся від мене, то повертався, але щоразу, як він намагався мене проковтнути, шматки дерева, якими я обв’язався, не давали цього зробити. Він товкся біля мене до самого світанку, аж поки зійшло сонце, а тоді подався, розлючений, геть, а я відв’язав од себе всі шматки дерева і руки в мене тремтіли від пережитого страху, а серце калатало. Я почувався так, ніби побував серед мертвих.
Підвівшись із землі, я став бродити по острову і, коли вийшов на берег, кинув погляд на море й побачив удалині корабель, що гойдався на хвилях. Я схопив велику гілку, почав вимахувати нею й голосно кричати, і моряки помітили мене й сказали:
– Підпливімо до берега! Може, та людина потребує допомоги!
І вони підпливли до острова й зійшли на берег і взяли мене на корабель. Купці, які були там, почали розпитувати, що зі мною сталося, і я розповів їм усе від початку до кінця. Купці дивом дивувалися, а потім дали мені попоїсти, і я їв, поки наївся. Коли ж мені дали напитися холодної свіжої води, серце моє ожило, душа спочила, і я зовсім заспокоївся.
І потім купці подарували мені одяг.
Корабель плив собі й плив, вітер був ходовий, і за кілька днів ми підійшли до острова ас-Салахіта, і капітан звелів зупинитися там. Усі купці і мандрівники зійшли на берег і винесли свої товари, щоб продавати й купувати, а капітан мовив до мене:
– Вислухай мене, чужоземцю! Ти розповів нам, яких тобі довелося зазнати мук і страждань. Мені жаль тебе, і я хочу помогти тобі добратися до рідного краю.
– Дякую, – відповів я, – моє життя належить тобі.
– Знай, – провадив капітан, – що на нашому кораблі плив купець, якого ми загубили по дорозі, і ми не знаємо, живий він чи помер, бо немає від нього жодної звістки. Я хочу дати тобі його товари, щоб ти торгував ними на цьому острові, а я тобі заплачу за це. Те, що залишиться від продажу, ми заберемо з собою, а повернувшись до міста Багдада, спитаємо, де живе рідня купця, що пропав безвісті, й віддамо їй рештки товарів та вторговані гроші. То як, підеш на берег торгувати?
– Зроблю все, як ти скажеш, о милосердний і справедливий капітане, – відповів я.
Він звелів носіям та матросам знести товари на острів і віддати мені, і тоді корабельний писар спитав його:
– О капітане, які це мішки виносять матроси та носії на берег і на чиє ім’я їх записувати?
– Запиши їх на ім’я Синдбада-мореплавця, який плив із нами й пропав по дорозі безвісті, – відповів капітан. – Ми хочемо, щоб цей чужоземець продав їх і приніс нам уторговані гроші. Він одержить платню, а те, що залишиться від товарів, ми повеземо до Багдада й віддамо купцевим родичам.
– Мудра твоя мова, капітане – вигукнув писар.
І коли я почув капітанові слова, мені раптом сяйнула думка:
«Присягаюсь аллахом, це ж я – Синдбад-мореплавець! Це ж мене лишили самого на острові під час минулої мандрівки!»
Проте я набрався терпцю і лише тоді, коли купці зійшли на берег, прийшов до капітана й сказав:
– О капітане, чи знаєш ти, хто був власник отих товарів, що їх ти дав мені для продажу?
– Я не знаю, який вій був на вдачу, але мені відомо, що то був купець із Багдада на ймення Синдбад-мореплавець, – відповів капітан. – Ми пристали до одного острова, біля якого потонуло кілька наших людей, і він теж пропав серед інших, і ми досі не маємо про нього ні чутки, ні вістки.
І тоді я вигукнув:
– О чесний капітане, це ж я і є Синдбад-мореплавець! Я не потонув, хоч і зійшов з усіма на берег, коли ти пристав до острова. В мене було трохи харчу, і я сів попоїсти на березі, але потім мене здолав сон, а коли я прокинувся, то не побачив нашого корабля і жодного з матросів та мандрівників. У цих мішках – мої товари!
Почувши мої слова, купці й моряки зібралися навколо мене, і одні з них йняли мені віри, а інші – ні. Та раптом один із купців мовив:
– Вислухайте мене, люди! Я вже розповідав дивовижну історію про те, як ми добували алмази в алмазній долині. Я говорив, що коли ми кидали шматки м’яса в ту долину, я теж кинув свій шматок, але орел приніс разом із м’ясом якогось чоловіка, що причепився до м’яса. Тоді ви мені не повірили й назвали брехуном!
– Авжеж, – підтакнули купці й матроси, – ти розповідав якось про це, і ми тоді не повірили.
– Ось чоловік, який причепився тоді до м’яса! – вигукнув купець, – Це він подарував мені алмазні камінці, яких не знайдеш більше ніде на світі, це він дав мені більше алмазів, аніж можна підняти на шматку м’яса. Я взяв його з собою, і ми добулися до міста Басри, а тоді він попрощався з нами й вирушив до Багдада, а ми повернулися до своїх міст. Це той самий чоловік, і він говорив, що звати його Синдбад-мореплавець і розповідав, як корабель поплив, залишивши його на острові. Тож усі ці товари належать йому; правдивість його слів – очевидна!
Почувши купцеву мову, капітан підвівся й, підійшовши ближче якийсь час вдивлявся в моє обличчя, – а потім спитав:
– Які саме товари лежать у цих мішках?
Я розповів капітанові про свої товари, а потім нагадав йому про оборудку, в яку ми з ним зайшли під час моєї другої подорожі, і він переконався, що я справді Синдбад-мореплавець, і обняв мене, і побажав мені миру, і привітав з порятунком.
Я вигідно продав товари і мав від того продажу чималий зиск. Я дуже зрадів і привітав себе з удачею і з тим, що багатство повернулося до мене.
Ми пливли від острова до острова, поки досягли Індії, де також продавали й купували, і я бачив там стільки див, що годі їх злічити: рибу в подобі корови, морську тварину, схожу на осла, і птахів, які виходять з морських глибин і виводять пташенят на поверхні води, ніколи не ступаючи на землю.
Плавання наше тривало. Вітер був ходовий, море тихе, і ми щасливо прибули в Басру. Я прожив там кілька днів, а тоді поїхав у славне місто Багдад і подався у свій квартал і привітав родичів, друзів та приятелів. Я радів, що врятувався й повернувся в рідне місто, і роздавав милостиню, і дарував гроші та одяг вдовам та сиротам, і збирав друзів, і проводив час у бенкетах та розвагах. І я забув про все, що зі мною трапилось, про страхіття й труднощі, яких натерпівся в дорозі, бо нажив у цій мандрівці таке багатство, що не злічити й не сказати.
Завтра я розповім тобі про четверту подорож, ще дивовижнішу за попередні.
Потім Синдбад-мореплавець звелів, як і раніше, дати Синдбадові-сухопутцю сто золотих і наказав розставити столи. Після вечері всі розійшлися по домівках, і носій теж пішов своїм шляхом, дивуючися з того, що почув від Синдбада-мореплавця.
Ніч він провів у своїй оселі, а коли настав день і засяяло сонце, подався до Синдбада-мореплавця. Зайшов до нього в дім, і господар привітав його, радісно зустрів і посадовив поряд із собою. А коли прийшли друзі й приятелі, звелів подати щедре частування. Всі попоїли й розвеселилися, а тоді Синдбад-мореплавець почав свою розповідь.
«Синдбад-мореплавець» Четверта подорож
– Повернувшись у славний Багдад, я забув про все, що зі мною трапилось, і зажив солодким життям. Проте мій непогамовний норов не давав мені спокою і під’юджував знову вирушити в мандрівку, щоб побачити нових людей і зайнятися купецького справою. І я накупив чудових товарів, які зручно перевозити морем, і виїхав з Багдада до Басри.
Там я повантажив свої товари на корабель, приєднався до гурту купців, і ми вирушили в дорогу.
Подорож розпочалась добре – корабель швидко линув на високих хвилях. Ми пливли від острова до острова, від моря до моря. Та одного дня зірвався шалений вітер, а з іншого боку теж повіяв дужий вітер, і капітан звелів кинути якір і зупинив корабель посеред моря, боячись, що ми потонемо в його глибинах.
Аж тут могутній порив вітру розшматував вітрила, і корабель почав тонути разом з усіма людьми, товарами й усім майном, яке було на ньому. І я опинився у воді і, проплававши півдня, впав у розпач – надії на порятунок не було. Одначе доля і цим разом зласкавилася наді мною – я виліз на шматок корабельної дошки. Кілька купців теж вилізли на неї. Ми попливли, а хвилі та вітер допомагали нам.
Отак ми пливли день і ніч, а на світанку знову здійнявся дужий вітер, море захвилювалось, і нас викинуло на якийсь острів, ледве живих од довгого безсоння, втоми, голоду, спраги і страху.
Блукаючи по острову, ми знайшли на ньому багато їстівних рослин. Підживилися ними, а потім лягли спати. А коли настав ранок і засяяло сонце, ми знову почали ходити по острову. Незабаром помітили вдалині якусь будівлю.
Ми подалися в той бік і врешті зупинилися біля воріт будівлі. Назустріч нам із воріт вийшов натовп голих людей. Нічого не питаючи, вони схопили нас і повели до свого царя. Цар звелів нам сісти, а потім принести страву, якої ми ніколи ще не їли і не бачили. Душа моя не прийняла тієї страви, і я з’їв зовсім трошки, а товариші мої наїлися донесхочу. І те, що я з’їв мало, було великою ласкою долі.
Коли мої товариші попоїли, розум їхній схитнувся, і вони, наче божевільні, знову почали пхати в себе ту страву. А потім їх напоїли кокосовою олією. Цією самою олією змастили і їхню шкіру. Тоді в них закотилися очі, і вони почали ковтати їжу ще жадібніше, ще хижіше.
Я не знав, що й думати, побивався за ними, і мене огорнула велика тривога. Я боявся голих людей.
Виявилося, що всі ці люди – чародії, а сам цар – великий чаклун. Усіх, хто приходить до них, і всіх, кого вони зустрічають у долині або на дорозі, вони приводять до царя, годують чародійною стравою, вимащують кокосовою олією, і тоді шлунок у них більшає, вони їдять та їдять, не в силі стриматися, аж поки геть зсуваються з глузду, а чародії годують їх без упину, напувають олією, і вони гладшають, а потім їх ріжуть і годують ними царя. Царські підданці теж їдять людське м’ясо, не варячи і не смажачи його.
Коли я про це дізнався, мені стало невимовно жаль себе і товаришів, які, знетямлені, не розуміли, що з ними діється. Їх оддали одному чоловікові, і той щодня виводив їх пастися, наче худобу.
Що ж до мене, то я дуже ослаб, і тіло моє стало немічним через постійний страх та голод. М’ясо в мене висохло на кістках, і чародії, це побачивши, дали мені спокій і забули про мене.
Одного чудового дня мені вдалося вийти з міста. Я швидко подався геть, аж раптом побачив якогось чоловіка – той сидів на чомусь високому. Придивившись, я впізнав того самого пастуха, якому віддали на випас моїх товаришів. Вони паслися на березі.
Побачивши мене, пастух збагнув, що я при здоровому глузді. Він зробив мені знак і сказав:
– Вертайся назад і йди шляхом, що лежатиме від тебе по праву руку. Ним ти вийдеш на головну дорогу.
І я повернув назад, як сказав пастух, і коли побачив праворуч дорогу, вийшов на неї. Часом я біг, а часом ішов повільною ходою. Потім я трохи відпочив, а тоді подався далі і йшов, аж поки зайшло сонце й усе оповив морок.
Я знову сів і хотів був заснути, але сон од мене тікав, бо я був настраханий, голодний і зморений.
Опівночі я підвівся й пішов далі і йшов, поки настав новий день.
Коли зійшло сонце над горами й долинами, я відчув великий голод та спрагу і почав їсти траву та всякі рослини. Підживившись, я попрямував далі й знову йшов цілий день та ніч і щоразу, коли відчував голод, їв траву та рослини.
Так я йшов сім днів і сім ночей, а на світанку восьмого дня побачив далеко попереду щось темне. То був натовп людей, які збирали перець. Я підійшов ближче, а вони побігли до мене, обступили з усіх боків і спитали:
– Хто ти є й звідкіля прийшов сюди?
– Нещасний я чоловік, люди, – сказав я й розповів свої нещасливі та страхітливі пригоди.
І ті люди мовили:
– Дивина та й годі! Як це тобі пощастило врятуватися від людожерів? Їх на цьому острові багато, і ніхто ще від них не врятувався, коли потрапляв до них.
І тоді я розповів, як чарівники-людожери поїли моїх товаришів.
Збирачі перцю привітали мене з порятунком і дивом дивувалися з моїх пригод.
Потім вони посадовили мене біля себе й, скінчивши збирати перець, дали мені попоїсти. Я вгамував голод, відпочив, а тоді мене посадовили в човен і перевезли на острів, де жили ці люди.
Мене привели до їхнього царя, я побажав йому миру, а він сказав: «Ласкаво прошу!» – і виявив до мене повагу й спитав, хто я є і звідки прибився.
Я розповів про все, що зі мною сталося від того дня, як вийшов я із славного міста Багдада, і цар тих людей та всі, хто були в залі, страшенно здивувалися. Потім цар звелів мені сісти біля нього, і я сів, і він наказав принести їжу, і я їв, і наївся добряче, і помив руки, і подякував аллахові за ласку й уславив його.
Вийшовши від царя, я став гуляти по місту й побачив, що воно багате, гарне й багатолюдне. Було там чимало базарів і товарів, продавців і покупців. І я зрадів, що потрапив у це місто, і душа моя спочила.
Я прижився в цьому місті. Навіть більше – всі городяни поважали мене більше й любили щиріше, ніж деяких давніх жителів міста.
Побачивши, що дорослі й діти їздять там на чистокровних конях, але без сідел, і зчудувавшися з цього, я спитав у царя:
– Чому, о володарю, ти не їздиш у сідлі? У сідлі вершник відпочиває, а водночас і міцніє.
– А що таке сідло? – спитав цар. – Сідел ми ще ніколи не бачили і коней наших не сідлали.
Я попросив у царя дозволу зробити для нього сідло. Цар дозволив, і я сказав:
– Хай принесуть мені трохи дерева.
Цар звелів принести все, що я загадав, а я покликав вправного теслю і став йому показувати, як майструють сідла.
Потім я взяв вовни, начесав її, збив і зробив з неї повсть. Тоді дістав шкіри, обтягнув нею сідло і виглянсував її, після чого приладнав до сідла попруги.
Наостанок я погукав коваля, розповів йому, як виглядають стремена, і коваль викував великі стремена. Я начистив їх, вилудив і підв’язав до них шовкові торочки. Чудові вийшли стремена! Після цього я привів найкращого царського коня й, засідлавши його, підвісив стремена, загнуздав і повів до царя.
Сідло дуже сподобалось цареві, і він подякував мені, і сів на коня, і пойняла його велика радість, і він заплатив мені добрі гроші за роботу. А коли сідло побачив царський візир, він зажадав, щоб я зробив сідло і йому, і я зробив таке самісіньке сідло, і тоді всі вельможі та люди, що обіймали високі посади, почали прохати, щоб я зробив і їм сідла, і я їх робив.
Навчивши теслю та коваля майструвати сідла та стремена, я продавав їх панам та вельможам і зібрав великі гроші й посів серед тих людей значне становище, і вони полюбили мене великою любов’ю.
Якось коли я сидів у царя, він раптом сказав:
– Знай, о Синдбаде, що тебе всі шанують тут, ти став одним із нас, і ми будемо сумувати, якщо ти підеш із нашого міста. Я хочу, щоб ти послухався мене.
– А чого ти хочеш від мене, царю? – спитав я. – Я не знехтую твого, бажання, бо ти був до мене милостивий, і я дякую долі, що став одним із твоїх слуг.
– Я хочу дати тобі чудову дружину – дуже гарну й дуже багату. Ти житимеш у моєму палаці. Не переч мені, Синдбаде!
Я розгубився і не знав, що сказати.
– Чому ти не відповідаєш, сину мій? – спитав цар.
– О володарю, – здобувся я нарешті на слово, – тобі належить наказувати, бо ти – цар часу!
Цар послав по суддю та свідків і того ж дня одружив мене з дівчиною високого роду, молодою, вродливою і маєтною. І поклав цар мені платню, і став я жити в спокої, веселощах та розвагах, і забув про нещастя, тривоги і клопоти, яких довелось мені зазнати. «Коли я поїду до рідного краю, візьму дружину з собою, – думав я. – Все, що людині судилося, неодмінно трапиться з нею, і ніхто не знає, що чекає його попереду».
Я кохав дружину, і вона щиро кохала мене. Ми жили в мирі, злагоді й щасті.
Час минав, і сталося так, що аллах великий забрав дружину в мого сусіда, з яким я приятелював, і я прийшов до нього в дім, щоб утішити його. Сусід мій був у великій скорботі. Я виявив йому своє співчуття і почав розраджувати:
– Не сумуй за дружиною! – сказав я. – Доля пошле тобі іншу, ще кращу, життя твоє буде довгим і щасливим.
Та сусід мій залився гіркими слізьми й відповів:
– Як же я одружуся з іншою жінкою і як доля пошле мені її, коли жити мені лишилося всього один день?!
– О брате мій, схаменися! Не накликай собі смерті! – вигукнув я. – Адже ти при доброму здоров’ї й повному добробуті!
– О друже мій, – відказав сусід, – присягаюсь твоїм життям – сьогодні ти бачиш мене востаннє!
– Чому?
– Сьогодні ховатимуть мою дружину, і мене покладуть разом з нею в могилу. В нашій країні є звичай: якщо помирає дружина, чоловіка ховають разом із нею живим, а якщо помирає чоловік, з ним разом ховають дружину, аби ні той, ні та не насолоджувалися життям після смерті своєї половини.
– О брате, це дуже поганяй звичай! – вигукнув я. – Як тільки люди можуть його терпіти?
Тут до мого сусіда прийшла юрба городян: вони стали втішати його в тому, що він утратив дружину і сам має розпрощатися з життям. Потім вони обрядили її так, як було тут заведено, тоді принесли труну, поклали в неї небіжчицю й понесли її з дому, і сусід пішов із ними. Жалібний похід вийшов за місто і берегом моря дістався до якоїсь місцини під горою. Там лежав великий камінь. Його підняли, і я побачив кам’яну ляду. Це був глибокий колодязь.
Небіжчицю кинули в нього, а потім до колодязя підвели чоловіка, обв’язали йому груди мотузкою й теж опустили в колодязь. Туди ж спустили великий глек з водою та сім коржів. Опинившись на дні колодязя, сусід розпутав мотузку, і люди витягли її нагору, зачинили ляду й насунули на неї камінь. Після цього вони повернулися в місто.
А я мовив сам до себе:
«Присягаюсь аллахом, у мого сусіда смерть буде важча, ніж у його дружини».
Потім я пішов до царя і сказав:
– О володарю, чому у вашому краї живих ховають разом із мертвими?
– Бо ми не хочемо розлучати подружжя ні за життя, ні після смерті, – відповів цар. – Так у нас ведеться з непам’ятних часів.
– А коли в такого чужоземця, як оце я, помре дружина, ви теж учините з ним те саме, що з цим безталанником?
– Авжеж. Із чужоземцями ми чинимо так само.
І коли я почув цареві слова, розум мій затьмарився від горя та смутку, і я став боятися, що моя дружина помре раніше за мене, й мене живцем поховають разом із нею. Але потім мені сяйнула втішна думка: «Може, я помру раніше за дружину. Адже ніхто не відає, кому судилося йти попереду, а кому позаду…»
І я став розважати себе різними справами. Та по недовгім часі дружина моя занедужала й через кілька днів померла. Городяни прийшли втішати мене і родичів дружини. Прибув і цар, аби, за звичаєм, розрадити мою тугу. Потім люди вбрали дружину в найкращий одяг, в намиста, самоцвіти, золото й срібло, поклали в труну і, віднісши в гори, відсунули з колодязя камінь і кинули туди небіжчицю. А до мене підійшли всі мої друзі та родичі дружини й почали зі мною прощатися, а я став кричати:
– Я чужоземець! Немає в мене ні хіті, ні снаги виконувати ваші обряди!
Та ніхто не слухав мене і не звертав уваги на мої зойки.
Городяни зв’язали мене і, давши сім коржів та глек з водою, опустили в колодязь.
– Розплутай мотузку! – гукнули вони, але я не послухався, і вони кинули мотузку, зачинили ляду й насунули на неї великий камінь, після чого подалися в місто.
Я розглянувся навсібіч і побачив, що перебуваю у великій печері і що навколо мене багато мертвих тіл. І став я гірко картатися тим, що оселився в цьому краї з його страшними звичаями.
– Доля справедливо карає мене! – повторював я.
Я перестав розрізняти ніч і день і вирішив берегти харчі – їсти тільки тоді, коли голод роздиратиме мені нутрощі, а пити тільки тоді, коли спрага пектиме мене вогнем.
– І хто мене силував одружуватись у цьому місті? – вигукував я час від часу. – Ледве вискочив з однієї біди, як ускочив у другу, гіршу! Краще б уже потонув у морі або загинув у горах…
І я сидів, уклякнувши на місці, доти, доки став дошкуляти мені голод, а спрага висушила рот і горлянку. Я взяв навпомацки корж, попоїв трохи й напився з глека води. А тоді звівся на ноги й почав ходити по печері. Нарешті знайшов у кутку зручне місце.
Я спав у тому кутку, їв та пив теж там. Їв усього лише раз на день і пив на день один-єдиний раз. А хліба та води меншало й меншало… на мене чигала голодна смерть.
Сидів я якось у своєму кутку й тяжко журився – аж коли почув: хтось вовтузиться в іншому кутку печери. «Хто б це міг бути?» – спитав я сам себе і пішов на шум, озброївшись здоровою кісткою.
То був якийсь звір. Принишкнувши, затамувавши подих, я дивився на нього. Раптом я помітив світло, яке блищало з невеличкого отвору, наче зірка, то з’являючись, то зникаючи.
Я кинувся до отвору. Це була дірка, яку прорили дикі звірі й через яку вони ходили в печеру, а потім виходили назад.
Я збадьорився, і дух мій ураз зміцнів, і тривога моя вляглася, і надія повернулася до мене.
Я поліз у дірку і, хоч вона була вузька, вибрався з печери й опинився на вершині високої гори над морем. Гора відділяла море від міста, і до неї ніхто не міг дістатися.
І я зрадів великою радістю, і душа моя звеселіла. Я повернувся в печеру, взяв хліб та воду, які лишалися в мене, і виніс з печери. Потім набрав різного намиста, самоцвітів, перлів, срібних та золотих прикрас, зв’язав усе це у великий вузол і теж виніс через дірку.
Сівши на березі, я став чекати, поки аллах великий допоможе мені й пошле якийсь корабель.
Минуло кілька днів, але корабля не було.
Я сидів і думав про свою гірку долю. Аж тут побачив, що далеко в морі пливе корабель. Я схопив білу шматину і, прив’язавши її до палиці, відчайдушно замахав нею. І моряки помітили мене! Корабель підплив ближче, з нього спустили човен і забрали мене з усіма моїми пожитками на корабель.
Привели мене до капітана.
– О чоловіче, – спитав капітал, – хто ти і як тут опинився? Адже ця гора – неприступна, а за нею лежить велике місто, і я, скільки плаваю тут, досі не бачив на горі нікого, опріч звірів та птахів.
– Я купець, – відповів я, – і плив на великому кораблі, який розбився, і всі мої речі почали тонути, але я поклав трохи одягу й харчу на велику й широку дошку, і доля допомогла мені дістатися на цю гору, і я став чекати, поки хтось пропливатиме поблизу, помітить мене і візьме з собою.
Я не розповів, що насправді трапилось зі мною в печері, боячись, що на кораблі може бути хтось із жителів міста.
Потім я вийняв намиста, самоцвіти, золоті та срібні прикраси й сказав капітанові:
– О пане мій, ось тобі дарунок за те добро, яке ти зробив мені!
Але капітан не прийняв дарунка й відповів:
– Ми нічого ні від кого не боремо. Коли ми бачимо, що хтось зазнав біди й потребує допомоги, то забираємо його з собою, годуємо й напуваємо і, коли він голий, одягаймо його, а прийшовши в затишний порт, самі обдаровуймо його чимось.
І тоді я побажав капітанові довгого життя, і ми попливли від острова до острова, від моря до моря, і я радів своєму щастю, але щоразу, як згадував про печеру, холов із великого жаху.
Нарешті ми щасливо дісталися до Басри, і я зійшов з корабля і кілька днів пробув у цьому місті, а тоді поїхав у Багдад і повернувся в свій дім, де зустрів рідних та друзів і розпитав їх, як їм велося, поки мене не було. Всі раділи, що я повернувся, і вітали мене. Речі, які були зі мною, я склав у коморі, а потім роздав їх біднякам, сиротам та вдовам. І жив я у розвагах та радості, зустрічаючись з друзями й приятелями.
Ось що приключилося зі мною під час четвертої подорожі!.. Повечеряй зі мною, брате мій, і візьми собі те, що завжди, а завтра приходь знову, і я розповім про п’яту подорож, іще незвичайнішу, ніж попередні.
Синдбад-мореплавець звелів видати Синдбадові-сухопутцю сто золотих і наказав розставити столи. А після вечері всі розійшлися, вельми дивуючись, бо кожна розповідь Синдбада-мореплавця була страшніша за попередню. А Синдбад-носій подався додому і провів ніч весело й радісно, а коли засяяв новий день, він знову пішов до Синдбада-мореплавця, побажав йому доброго ранку, і господар привітно відповів йому й запросив сісти поряд. А коли зібралися інші гості, коли всі вони попоїли й попили, розважились і вдовольнились, Синдбад-мореплавець почав розповідь про свою п’яту подорож.
