«Синдбад-мореплавець» читати повністю текст арабської народної казки, що входить до збірки «Тисяча і одна ніч». Скачати «Синдбад-мореплавець» у форматах fb2, pdf, epub або слухати скорочено аудіокнигу. Повна версія твору містить третю подорож «Синдбад-мореплавець», що вивчається у 5 класі. Також на сайті можна читати третя подорож «Синдбад-мореплавець» у перекладі Олександра Олеся.
«Синдбад-мореплавець» аудіокнига скорочено
«Синдбад-мореплавець» скачати українською
«Синдбад-мореплавець» скачати fb2, pdf, epub. Завантажуйте книгу «Синдбад-мореплавець» повністю (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):
*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:
FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;
EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;
PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.
Аналіз «Синдбад-мореплавець» допоможе у підготовці до уроку.
«Синдбад-мореплавець» читати онлайн
Розповідають люди, що за часів володаря правовірних халіфа Гаруна ар-Рашида жив собі в місті Багдаді чоловік, якого звали Синдбад-носій. Був той чоловік бідний і носив на голові всякі вантажі.
От якось найняли Синдбада, і поніс він у одне місце чималий вантаж. В той день стояла страшна спека, і він дуже стомився і увесь змокрів. А що він саме проминав будинок купця, перед яким вулиця була чисто виметена й побризкана водою, а біля брами стояла широка лава, то поклав ношу на цю лаву – хотів трохи відпочити.
Отож сів він на краєчок лави і раптом почув звуки лютні, щебет горлиці, дроздів, солов’їв та інших птахів. Здивувався Синдбад і, вставши з лави, побачив за брамою купцевого будинку великий сад, а в саду – рабів, прислужників і всякі речі, які можна бачити лише в царів та султанів. І віяло звідти пахощами чудових страв та духмяних напоїв.
Синдбад звів погляд до неба й гірко промовив:
– О аллаху, ніхто не йде проти твоєї волі, і ти збагачуєш, кого сам схочеш, і робиш злидарями, кого сам схочеш, і принижуєш, кого сам схочеш! Слава ж тобі, великому, всемогутньому і справедливому! Мабуть, недаремне господар цього дому купається в багатстві й насолоджується ніжними пахощами, смачними наїдками й напоями, а я сиджу тут убогий, голодний і втомлений.
Зітхнув Синдбад і проказав такі вірші:
Навіть ті, які не знають,
Де їм завтра ночувати,
Все одно знаходять з часом
І спочинок, і притулок.
Тільки в мене з кожним роком
Більше горя та недолі,
І не знаю, де спочити,
Голову де прихилити.
Хоч одного роду люди –
Не однакова в них доля:
Мене оцетом частує,
Інших медом пригощає.
Що ж, не ремствую на бога,
Тільки ж суд його суворий.
Коли Синдбад дочитав вірші й хотів був піти, з брами вийшов молодий служник, стрункий і високий, гарний на вроду, в чудовому вбранні. Він узяв носія за руку і сказав:
– Зайди, побалакай з моїм господарем, він тебе запрошує.
Синдбад поставив свою ношу біля входу і зайшов разом із служником у будинок – дуже гарний, чепурний і величний. У великій залі зібралося всяке вельможне панство та багатії, які колись були рабами, але потім їх відпустили на волю. В залі стояли квіти, на підлозі було розкидане пахуче зілля, стіл угинався від наїдків, напоїв та фруктів. Музики награвали прегарні мелодії. Красуні-рабині сиділи біля дверей. А посеред зали сидів статочний чоловік, скроні якого вже вибілила сивина. Він був дуже гарний, і на обличчі в нього можна було прочитати велич, шляхетність та гордість.
Вражений Синдбад опустився навколішки й мовив про себе:
«Присягаюсь аллахом, не місце – райський куточок; мабуть, це палац султана або царя!»
Він шанобливо до всіх привітався, побажав усім добра і встав, схиливши голову.
Господар дозволив Синдбадові сісти, а коли той сів, звернувся до нього із словами привіту й звелів щедро його почастувати. Синдбад добре попоїв і подякував господареві. І тоді господар мовив до нього:
– Благословенний той день, коли ти прийшов сюди! Як тебе звати і яким ремеслом ти займаєшся?
Синдбад відповів:
– О володарю, мене звати Синдбад-носій, і я ношу на голові різні вантажі за плату.
Всміхнувся господар на його слова та й повів далі:
– Знай, о носію: мене звати так само, як і тебе; я – Синдбад-мореплавець. Я хочу ще раз почути вірші, що їх читав ти біля моєї брами.
Синдбад-носій зашарівся й сказав:
– Не глузуй із мене! Втома і тяжка праця роблять людину невігласом.
– Не соромся! Адже тепер ти став моїм братом! Прочитай іще раз твої вірші, вони мені дуже сподобались.
І коли носій знову прочитав вірші, господар зворушився і сказав йому:
– Синдбаде! Життя моє склалося дивовижно. Я розповім тобі всі пригоди, що трапились зі мною, поки я домігся щастя сидіти в такому будинку, де ти мене оце бачиш. Скільки довелось мені страждати! Я здійснив сім подорожей, і про кожну є в мене захоплива розповідь. Все, що було, сталося зі мною за велінням долі – а від того, що судилося людині, нікуди не втечеш і ніде не сховаєшся!..
«Синдбад-мореплавець» Перша подорож
– Ласкаве і шляхетне товариство, батько мій був купцем, мав великі гроші й незліченні багатства. Помер він, коли я був малим хлопчиком, і залишив мені гроші, землі та села. Коли я підріс, то став жити розкішним і безтурботним життям. Я гарно вдягався, солодко їв, розважався з друзями й думав, що довіку буду багатий.
Отак я жив довгенько, а потім наче враз прокинувся – мені проясніло в голові, і розум повернувся до мене. Але було вже пізно: всі гроші я розтринькав, і становище моє змінилося. І часто я згадував тепер прислів’я, яке чув колись од батька: «Є на світі три речі, кращі за три інші: день смерті кращий від дня народження, жива собака краща за мертвого лева, могила краща, ніж бідність».
Тоді зібрав я все, що лишилося в мене з меблів та одягу, й продав. Розпродав і свої землі. Вторгував за все три тисячі диргемів. І з цими грішми надумав я вирушити в подорож до чужих країв.
Отож накупив я різних товарів і всього, що могло б знадобитися мені в мандрівці, сів на корабель і разом з іншими купцями поплив до міста Басри. Потім ми пливли морем чимало днів і ночей. Ми проминали острів за островом і нарешті пристали до одного, схожого на райський сад.
Там ми кинули якір, і всі, хто був на кораблі, зійшли на берег. Ми продавали, купували й обмінювали товари. Потім деякі купці порозкладали на березі багаття й заходилися готувати вечерю або прати, а деякі подались оглядати острів, і я пішов з ними.
Згодом ми повернулися і сіли вечеряти, а повечерявши, звеселіли й завели пісень.
Раптом ми почули з палуби корабля голос капітана:
– Мирні мандрівники, мерщій вертайтеся на корабель! Кидайте все й біжіть сюди! Тікайте, поки не загинули! Острів, до якого ми причалили, зовсім не острів! Це величезна рибина, що лежить посеред моря. На неї нанесло піску, вона стала схожа на острів, із давніх-давен на ній ростуть дерева та трави. Проте коли ви розклали вогонь, рибина відчула жар і заворушилася. Вона може пірнути в морську безодню! Тоді всі ви потонете! Рятуйтеся, поки живі!
Почувши ці слона, купці й мандрівники побігли до корабля, покинувши на березі всі свої пожитки. Дехто встиг зійти на корабель, а дехто не встиг. Рибина пірнула в море з усім, що на ній було, і ревучі хвилі зійшлися на тому місці, де вона лежала.
Я був серед тих, хто загаявся, тож і пірнув у воду з усіма, хто залишився на рибині. Але доля змилувалась наді мною. Я побачив на воді здоровенні дерев’яні ночви, в яких купці прали одежу, і вчепився в них. Потім виліз на ночви, сів на них верхи й почав гребти ногами, наче веслами, і хвилі гралися зі мною, кидаючи ночви то праворуч, то ліворуч. А капітан підняв вітрила й поплив із тими, хто встиг піднятися на корабель, не звертаючи уваги на тих, хто потопав. Я дивився вслід кораблю, аж поки він зник удалині, і тільки тоді збагнув – порятунку немає…
Спустилася ніч, потім настав день, потім знову запала ніч. Я плив на ночвах, і хвилі допомагали мені, і нарешті ночви прибило до острова з крутими берегами, на якому росли високі дерева, а гілля їхнє звисало над водою. Я схопився рукою за гілку й, ледве не загинувши, видерся на берег. Ноги мої, покусані рибами, набрякли, з ран юшила кров, але я був такий знесилений, що навіть не відчував болю. Лежав на березі, наче мертвий, бо втратив тяму, і так пролежав до наступного дня.
Коли зійшло сонце, я очуняв. Ноги дуже боліли, проте я все-таки підвівся й пішов оглядати острів. Часом я ставав навколішки, часом рухався поповзом.
На острові росли плодові дерева та було чимало джерел із чистою водою, і я вгамував голод та спрагу.
Отак я перебув кілька днів і ночей, аж поки душа моя ожила, мужність повернулася до мене, а руки мої знову налилися силою. Я почав думати, що робити далі, і ходив понад берегом, придивляючись до всього.
Ідучи якось берегом, я помітив: вдалині щось ворушиться.
Що це – дикий звір чи якась морська тварина?
Я рушив туди. Наблизившись, я побачив, що то – величезний кінь; він був прив’язаний на самому березі моря.
Коли я підступився до нього, кінь заіржав так гучно, що я злякався і хотів повернути назад – аж раптом з-під землі з’явився якийсь чоловік і гукнув до мене:
– Хто ти, звідкіля прийшов і як тут опинився?
– О пане, я чужоземець, – відповів я. – Ми пливли на кораблі, а потім причалили до острова, але то був не острів, а рибина, і вона пірнула в море, і ми стали тонути, але я вгледів на воді дерев’яні ночви й виліз на них і довго плив, аж поки хвилі викинули мене на цей острів.
Вислухавши мене, чоловік схопив мою руку й сказав:
– Ходімо зі мною!
Ми спустилися в якесь підземелля, а потім увійшли в простору залу. Посадовивши мене посеред зали, чоловік приніс мені попоїсти. Я був голодний і їв, поки наївся досхочу, і душа моя спочила.
Чоловік знову почав розпитувати про мої пригоди, і коли я розповів усе, що зі мною сталося, він дуже здивувався.
Скінчивши свою розповідь, я вигукнув:
– Благаю, не будь зі мною суворий! Я розповів тобі про себе геть усе! А тепер скажи мені, що ти за один і чому сидиш у цій залі під землею? І навіщо ти прив’язав свого коня на березі?
– Я – один із конюхів царя аль-Міграджана, – відповів чоловік. – На початку кожного місяця ми виводимо всіх коней на берег, і вони там пасуться. Крім нас, на острові немає нікого. Тобі пощастило, що ти зустрів мене. І я врятую твоє життя й допоможу тобі вернутись до рідного краю.
Я побажав конюхові добра й подякував за ласку.
Тут надійшли інші конюхи. Побачивши мене, вони почали розпитувати, хто я є і звідки взявся. Я розповів і їм про свої пригоди. Підсівши ближче, конюхи розклали харч і заходилися їсти, запросивши мене розділити з ними трапезу, і я прийняв запрошення. Потім вони підвелися й посідали верхи на коней, і я теж сів на коня.
Їхали ми довго й нарешті прибули до столиці царя аль-Міграджана.
Конюхи зайшли до царя, розповіли про мене, і цар побажав зі мною познайомитись. Мене припровадили в палац і привели до царя, і я побажав йому миру. Цар і собі шанобливо мене привітав. Потім він спитав, що зі мною трапилось, і я розповів усе, що довелося побачити й пережити.
Вислухавши мене, цар, до краю вражений, мовив:
– Сину мій, присягаюсь аллахом, тобі дісталося більше, ніж порятунок! І якби доля не судила тобі довго жити, ти б не врятувався від небезпеки!.. Тепер ти житимеш у мене.
Аль-Міграджан виявив до мене ласку й повагу і наблизив мене до себе. Він наставив мене писарем у гавані й наказав переписувати всі кораблі, які причалюватимуть до берега.
Я працював сумлінно, і цар був ласкавий до мене й ревно мною опікувався. По недовгім часі я домігся честі стати одним із його придворних.
Отак жив я в аль-Міграджана, не знаючи ні турбот, ані горя. Але щоразу, як я бував на березі, я розпитував у прибулих купців і моряків про місто Багдад, сподіваючись, що хто-небудь розповість про нього, і я поїду з ним додому. Але ніхто по чув про славне місто Багдад. І мені стало тяжко жити на чужині.
Так спливав місяць за місяцем. Якось я зайшов до царя аль-Міграджана й побачив у нього цілий гурт індійців. Я привітався до них і побажав їм миру, і вони відповіли на привітання, й почали розпитувати про мій край і сказали, що поміж них є люди, яких називають брахманами. Брахмани ніколи не п’ють вина, проте насолоджуються життям, слухаючи музику; вони мають верблюдів, коней та іншу худобу. І ще вони розповіли про те, що індійці поділяються на сімдесят дві касти, і я дуже з цього здивувався.
В царстві аль-Міграджана багато островів і поміж них острів, який звався Касіль. Там щоночі чути удари в бубни та барабани. Знавці островів і бувалі мандрівники повідали мені, що жителі цього острова – надзвичайно шляхетні й поважні люди.
Бачив я там рибину завдовжки в двісті ліктів. І бачив ще чимало інших чудес, і якби почав про всі ці чудеса розказувати, то розказував би кілька днів та ночей підряд.
Я оглядав острови і все, що на них було. Якось зупинився на березі, тримаючи в руках свій ціпок. Раптом до острова підплив великий корабель; на ньому було багато купців.
Корабель зайшов у гавань, згорнув вітрила й причалив до берега. Матроси заходилися носити товари, а я їх записував. І коли все було перенесено, я спитав у капітана:
– Чи не залишилось у тебе на кораблі ще чогось?
І той відповів:
– Так, у мене е ще товари в трюмі, але власник цих товарів потонув біля одного з островів. Ми хочемо їх продати, а гроші повернути родині купця. Він жив у оселі миру – славному місті Багдаді.
– А як звали того купця?– спитав я.
І капітан відповів:
– Його звали Синдбад-мореплавець.
І тоді я пильно глянув на капітана і, впізнавши його, вигукнув:
– О капітане, власник товарів, про які ти кажеш, – це я! Це я – Синдбад-мореплавець! Це я зійшов на острів-рибину разом з іншими купцями! А коли рибина заворушилася, ти почав кричати й кликати нас на корабель, і дехто поквапився піднятися на нього, а дехто не встиг. Я був серед тих, хто тонув, та аллах великий урятував мене – послав дерев’яні ночви. Я сів на них і доплив до цього острова. Цар аль-Міграджан виявив до мене ласку і поставив писарем у своїй гавані. А товари, що лежать у тебе в трюмі, – це мої товари!
І я розповів капітанові все; що зі мною трапилось – відколи ми вирушили з Багдада аж до того дня, коли рибина-острів пірнула в морську безодню. І тоді капітан та купці повірили мені, впізнали мене й привітали зі щасливим порятунком. А потім віддали всі мої товари, і я побачив, що на них написане моє ім’я, і що нічого з них не пропало.
Вибравши найдорожчі та найгарніші товари, я попросив матросів, щоб ті понесли їх у царський палац. Я розповів цареві, що в його гавань зайшов той самий корабель, на якому я плив, і додав, що дарую йому найкращі мої товари – вони-бо так і лежали в трюмі… Аль-Міграджан зчудувався, але повірив, що я кажу щиру правду, виявив мені велику честь і подарував багато різних речей – дорогих і красивих.
Решту товарів я продав і вторгував чималі гроші, а на них накупив інших товарів. І коли купці зібралися плисти додому, я повантажив ці товари на корабель, а тоді пішов до царя, подякував йому за ласку й попросив дозволу вирушити до рідного краю, і цар відпустив мене.
Щастя служило нам, доля помагала, і ми пливли вдень та вночі, аж поки прибули до міста Басри. Там вивантажились, зійшли з корабля й стали торгувати, і я дуже радів, що повернувся в рідний край.
Потім я вирушив у притулок миру – мій рідний Багдад – і прийшов додому, і, почувши про це, всі родичі, друзі та знайомі зійшлися привітати і вшанувати мене.
Я накупив слуг, рабів та рабинь і маєтків ще більше, ніж мав раніше, і знову заприятелював із давніми своїми приятелями, забувши небезпеки й страхіття, яких натерпівся в мандрівці. І став я жити веселим життям, розкошувати смачною їжею та дорогими напоями.
Отак скінчилася моя перша подорож. А завтра, Синдбаде, приходь до мене знову, і я розповім про другу подорож.
Синдбад-мореплавець почастував Синдбада-сухопутця вечерею, подарував йому сто золотих і відпустив його, а носій подякував і пішов додому, думаючи про те, як примхлива доля бавиться людиною.
Коли ж настав ранок, він знову подався до Синдбада-мореплавця, і той, побачивши його, мовив: «Ласкаво прошу!» – і виявив до нього шану і посадив біля себе. А коли зійшлися Синдбадові друзі, він почастував усіх смачними наїдками та напоями, після чого почав розповідати про другу свою подорож.
«Синдбад-мореплавець» Друга подорож
– Довго жив я, горя-біди не знаючи, та якось знову закортіло мені подивитися на чужі краї, на далекі землі та острови й поторгувати там, аби було на що й далі солодко та весело жити.
Накупив я дорогих товарів, добре їх запакував, а потім наглянув чудовий корабель із шовковими вітрилами, вже налаштований до відплиття. Разом з іншими купцями повантажив я на нього свої товари, і того ж дня ми вирушили в путь.
Подорож наша минала щасливо. Ми пливли від острова до острова і скрізь, де причалювали, зустрічалися з купцями й благородними людьми, продавцями і покупцями, і продавали, купували та обмінювали товари.
Нарешті доля закинула нас на чудовий острів, де було багато дерев, які рясніли стиглими плодами, запашних квітів, чистих джерел, співучих птахів, але не було жодної оселі, жодної людини. Наш корабель кинув там якір, мандрівники й купці зійшли на берег і почали милуватися на дерева та квіти. Я теж зійшов на сушу й сів під деревом біля джерела з чистою водою.
Посидівши якийсь час, вирішив я під’їсти. Харч був у мене з собою. Я підживився, а потім захотілося мені спати, і я заснув – адже солодко спиться на свіжому повітрі, на легкому вітерці… Та коли я прокинувся, не побачив нікого з моїх супутників: корабель відплив разом з усіма, хто був на ньому, а про мене ніхто не згадав – жоден мандрівник, жоден купець, жоден матрос. Мене покинули на острові!
Глянув я праворуч, глянув ліворуч – хоч би єдина жива душа! І огорнула мене тяжка туга, тяжчої за яку вже не буває, і серце моє краялось з великої печалі та тривоги. І не було в мене нічого із благ світу цього – ні їжі, ні питва, – і залишився я один-однісінький і не знав, що мені робити. І сказав я в невимовному розпачі:
– Не завжди лишається цілим глек, коли падає! Якщо я врятувався першого разу й зустрів людей, котрі забрали мене з острова й привезли в залюднений край, то цього разу такого не буде. Ніхто не порятує мене!
І я гірко заплакав, жаліючи себе, і почав картатися тим, що подався в мандри, а не сидів спокійно в своєму домі, вдоволений та щасливий, ласуючи смачними стравами, чудовими напоями, маючи гарний одяг, не відчуваючи потреби ні в грошах, ні в товарах.
І став я журитись, що знову покинув Багдад після того, як зазнав лихих пригод під час першої мандрівки, і від горя та каяття ледве з глузду не зсунувся.
Я підвівся і почав ходити берегом туди й сюди, бо не міг більше всидіти на місці. Потім виліз на високо дерево й дивився на всі боки, але бачив тільки небо, море, пісок, дерева та птахів.
Проте трохи згодом я вгледів удалині якусь білу цяту. Я зліз із дерева й подався в той бік. Ішов довгенько, та врешті добувся до того місця й побачив, що то величезна біла баня. Я обійшов баню навкруги, але не відчув у собі сили та спритності, щоб видертись на неї, бо вона була зовсім гладенька і слизька.
Зробивши на піску позначку, я ще раз обійшов баню, щоб виміряти її основу – вона становила п’ятдесят кроків. Я почав міркувати, як би пробратися під баню (а день уже схилявся до вечора, й сонце незабаром мало зайти) – аж раптом усе навкруги миттю поринуло в темряву. Я здивувався, підвів голову і побачив, що над островом ширяє величезний птах з могутніми крилами; це він затулив сонце. Я здивувався ще дужче, але враз згадав бувальщину – її розповідали мені мандрівники – про велета-птаха ар-рухха, який годує своїх дітей слонами, і збагнув, що баня – це ар-руххове яйце.
А птах тим часом опустився на баню, обійняв її крилами й заснув.
Я зняв із голови свій тюрбан і, розв’язавши його, сплів із нього мотузку, а тоді обв’язав себе нею і кінець прикрутив до ніг ар-рухха. Міцно затягнувши вузол, я сказав собі:
«Може, птах перенесе нене в край, де є міста і люди. Це буде краще, ніж гинути отут на острові».
Я не спав усю ніч, а коли розвиднілось і зійшло сонце, ар-рухх знявся з яйця, голосно закричав і злетів зі мною в повітря. Він летів довго, піднімаючись вище й вище, і я вже подумав, що ми сягаємо хмар небесних. Потім птах почав спускатися й сів на якомусь узвишші.
Я швиденько відв’язався від його ніг – птах навіть не помітив мене.
Тремтячи всім тілом, я подався геть, а птах, схопивши щось із землі в пазурі, знову шугнув у небо. Я глянув на те, що взяв ар-рухх – то була величезна змія, – і дуже здивувався.
Почав я роздивлятися навсібіч і побачив, що під узвишшям лежить глибока і широка долина, а край долини стоїть гора – така стрімка та висока, що годі собі й уявити стрімкішу та вищу.
І пойняв мене розпач, і я вигукнув:
– О, якби я залишився на острові! Там краще, ніж у цій пустелі! Там були дерева із плодами й джерела з чистою водою, а тут немає ні дерев, ні плодів, ні джерел. Щоразу, коли я рятуюсь від біди, то попадаю в іншу, ще страшнішу! Горе мені, горе!
Щоб збадьорити себе, я спустився в долину й побачив, що земля там – з алмазу, яким свердлять метали, коштовні самоцвіти й роблять отвори в порцеляні та в оніксі. Алмаз дуже твердий і міцний, його не бере ні залізо, ні камінь, і нічим не можна відкраяти від нього бодай шматочок, нічим не можна його розбити – хіба що свинцевим каменем. А вся долина кишіла зміями, товстими і довгими, як стовбур пальми, і були ті змії такі здоровенні, що кожна, певно, могла б проковтнути слона. Ці змії вдень ховаються, а вночі виповзають – бояться, що ар-рухх їх схопить і роздере на шматки.
І я залишився в долині, картаючи себе й подумки промовляючи:
«Присягаюсь аллахом, я сам прирік себе на загибель!»
Сонце схилялося до заходу, я став шукати місце для ночівлі і, боячися змій, забув про їжу та питво. Нарешті помітив я печеру. Вхід до неї був вузький, але я проліз туди і знайшов великий камінь. Затуливши вхід цим каменем, я сказав сам собі:
«Тепер я в безпеці! Перебуду тут ніч, а коли настане день, вийду».
Я озирнувся – і побачив величезну змію! Вона лежала посеред печери. І пойняв мене страх, і волосся стало в мене сторч, і я доручив своє життя долі.
Всю ніч я не спав, а рано-вранці відсунув од входу до печери камінь і вийшов із неї. Голова в мене паморочилась від безсоння, голоду та страху.
Я бродив долиною, коли раптом переді мною впав на землю великий шматок м’яса. Я страшенно здивувався. Та враз пригадав бувальщину, яку чув од купців і мандрівників. Вони розповідали, що в горах, які родять алмази, на людину чигають жахливі небезпеки, тож ніхто не може туди дістатися. Однак купці, які торгують самоцвітами, домудрувались ось до чого: вони ріжуть вівцю, м’ясо рубають на шматки і скидають з гори в долину. М’ясо падає на землю, і до нього прилипають алмази. До полудня м’ясо лежить там, а потім налітають орли та яструби, хапають його в пазурі й піднімаються на вершину гори. Тоді купці підходять ближче і зчиняють галас, і птахи, сполохані, знімаються й летять геть а м’ясо залишається. Купці хапають його, відліплюють алмази, м’ясо викидають, а самі мерщій тікають, забравши алмази.
Отож коли я глянув на шматок м’яса, то згадав ту бувальщину й не гаючись, заходився збирати алмази. Я клав їх за пазуху, за пояс, у тюрбан. Потім прив’язав м’ясо собі до грудей і ліг долілиць на землю, міцно вхопившись за м’ясо руками.
По недовгім часі я побачив орла – він кружляв наді мною. Тоді орел сів на мене, схопив у пазурі м’ясо й шугнув угору – і я з ним!
Орел сів на вершині гори і вже хотів був одірвати від м’яса добрячий кусень – аж коли почувся гучний галас і грюкіт. То купці полохали орла. Орел сіпнувся і злетів у повітря, а я лишився на вершині.
Один із купців підійшов ближче і, побачивши мене та мій вимащений кров’ю одяг, дуже злякався. Не мовивши й слова, він схилився над м’ясом, пильно його оглянув, але не знайшов на ньому жодного алмаза.
– О горе, горе! Що ж це таке? – вражено вигукнув він.
Я підійшов до нього, і він спитав:
– Хто ти і як тут опинився?
– Не бійся мене! Я теж мирний купець, але зі мною сталася жахлива пригода, – відповів я.
І я розказав йому, як потрапив у долину й на цю дивовижну гору
– Я маю багато алмазів і дам тобі, скільки забажаєш, – мовив я під кінець. – Не журись і не побивайся!
Купець подякував мені, побажав щастя, і ми почали приязно з ним гомоніти.
Інші купці почули наші голоси й підійшли до нас. Вони привітали мене з порятунком і сказали, що візьмуть з собою.
Я розповів і їм свою історію, а потім подарував купцеві, який допоміг мені вибратись з долини, багато алмазів, і він дуже зрадів і не знав, як мені й дякувати.
– Доля наче подарувала тобі друге життя, – сказали купці, – досі нікому не пощастило вибратися з цієї долини.
І я перебув ніч з купцями в безпечному місці, тішачись, що врятувався від змій і зустрівся з людьми.
А коли настав день, ми вирушили в путь – пішли схилами цієї гори – і побачили силу-силенну змій.
Нарешті ми дісталися якогось саду на великому й гарному острові.
В саду росли камфорні дерева; в затінку кожного дерева розмістилося б сто душ. Коли хочеш роздобути камфори, то треба просвердлити в стовбурі дірку, і з дерева потече сік, який поволі густішатиме. В цьому соку багато камфори. А дерево після цього всихає і годиться тільки на дрова.
На цьому острові водилися тварини, які звуться аль-каркадан (носоріг). Вони їдять саму лиш траву, пасуться, як наші корови та буйволи, але тіло в них більше за тіло верблюда, а на голові росте товстий ріг завдовжки десять ліктів. І на тому розі зображено людину. Моряки й бувалі мандрівники розповіли нам, що аль-каркадан настромлює на свій ріг великого слона і так пасеться. Слоновий лій розтоплюється під сонцем і стікає на голову аль-каркадана, заливає йому очі, і аль-каркадан сліпне. Він лягає на березі, а тоді прилітає птах ар-рухх, хапає його в пазурі й несе до своїх дітей, яких годує і аль-каркаданом, і слоном, настромленим на ріг.
Я бачив на цьому острові багато тварин, схожих на буйволів, але таких, як у нас, там немає.
За алмази купці дали мені цілу купу різних товарів та грошей – диргемів та динарів, – і я пішов далі разом із ними. Ми переходили з долини в долину, із міста в місто і скрізь продавали та купували, аж поки добрались до міста Басри. Там я прожив кілька днів, а потім вирушив до славного міста Багдада. Приніс у рідний дім багато алмазів, грошей і цінних товарів.
Усім своїм родичам я підніс дорогі подарунки.
І знову став я солодко їсти та пити, вбиратись у розкішний одяг, приятелювати з багатими людьми. І забув я все, чого натерпівся, і жив, розкошуючи, нічим не турбуючись, ні за чим не тужачи. Люди приходили до мене, і я розповідав їм про свої мандри по чужих землях, і вони вітали мене з порятунком та поверненням.
Отака була моя друга подорож, а завтра, коли буде ласка аллаха, я розкажу тобі, Синдбаде, про третю подорож.
Скінчивши свою розповідь Синдбад-мореплавець звелів дати Синдбадові-сухопутцю сто золотих, і той узяв гроші, подякував і подався додому, дивуючися з того, на які небезпеки довелось наразитися купцеві. А вранці він знову прийшов до Синдбада-мореплавця. Коли всі зібрались і попоїли, господар знову почав розповідати.
