«Синдбад-мореплавець» П’ята подорож
– Повернувшись додому, брати мої, я знову став жити веселим, безтурботним життям і незабаром забув про все, чого зазнав і що витерпів. І знову закортіло мені податися в далекі мандри, і я накупив багато дорогих товарів, спакував їх і, залишивши славне місто Багдад, вирушив у Басру.
Там я наглянув великий гарний корабель з новесенькими вітрилами, купив його й найняв капітана та матросів. Потім навантажив на корабель товари і звелів своїм рабам та слугам наглядати за ними. До мене прийшли купці й попросилися на корабель, і я дав дозвіл, і вони позносили свої товари, після чого ми вирушили в плавання, веселі та вдоволені, тішачи себе надією на успіх та прибуток.
І так ми пливли від острова до острова, від моря до моря, аж поки добулись до великого острова й зійшли на сушу. На острові, здавалося, ніхто не жив, але недалечко від берега височіла величезна біла баня. То було яйце птаха ар-рухха. Однак моряки й купці не знали, що це за птах, і почали жбурляти в яйце каміння, і яйце розбилося. А в яйці було пташеня. Купці витягли пташеня, зарізали його і з’їли.
А я не сходив на берег – залишився на кораблі, – і купці не сповістили мене про те, що скоїли.
Потім один з купців прийшов до мене й сказав:
– О хазяїне, поглянь на яйце, яке ти прийняв за баню!
І я пішов, щоб подивитися на яйце, і побачив, що купці розбивають його камінням.
– Не робіть цього, – гукнув я, – бо з’явиться птах ар-рухх, розламає наш корабель і всіх нас поїсть!
Та купці не послухались мене. А в цю мить сонце сховалося, і день потьмарився, і чорна хмара затулила небо. Ми підвели голови й побачили, що це крила ар-рухха заступили нам світ. Коли ар-рухх прилетів і побачив, що яйце розбите, він закричав страшним криком, а на той крик прилетіла його подруга, і вони почали кружляти над кораблем і кричати гучніше, ніж гуркоче грім.
Тоді я гукнув капітанові й матросам:
– Відв’язуйте корабель і шукайте рятунку!
Капітан віддав матросам команду і, коли купці зійшли на корабель, одв’язав канати, й ми попливли вздовж берега.
Побачивши, що ми попливли, птахи зникли. Ми пришвидшили хід корабля, щоб утекти якнайдалі від острова. Але за якийсь час птахи з’явилися знову і наблизились до нас. У пазурах вони тримали по величезній скелі. Ар-рухх скинув на нас скелю, але капітан відвів корабель, і скеля впала в море, і наш корабель загойдався на височенних хвилях, і ми побачили морське дно.
А потім подруга ар-рухха кинула трохи меншу скелю, і скеля, наче за велінням аллаха, впала на корму корабля й розтрощила її. Кермо розлетілося на двадцять уламків, і все, що було на кораблі, потонуло в морі. А я став шукати рятунку, і милосердна доля послала мені якусь дошку, і я сів на неї верхи і почав гребти ногами, а вітер і хвилі допомагали мені.
Наш корабель потонув недалеко від якогось острова, і море викинуло мене на берег, ледве живого від утоми, голоду та спраги.
Якийсь час я пролежав на березі, поки душа моя відпочила й серце заспокоїлось. Потім я пішов оглядати острів і побачив, що він схожий на райський сад: скрізь росли зелені дерева, буяли трави й квіти, текли прозорі струмки.
Я нарвав плодів і їв, поки наївся, і пив із струмків, поки напився. А коли прийшла ніч, мене охопили втома і страх, бо я не чув на цьому острові людського голосу і нікого не бачив. Пролежавши без сну до самого ранку, я звівся на ноги і знову почав ходити між деревами.
Раптом я побачив криничку, а біля кринички старого статечного чоловіка у плащі, сплетеного з листя. І я сказав сам собі:
«Може, цей чоловік теж урятувався з якогось корабля, що розбився біля острова?»
І я підійшов і привітав старого, але той відповів мені на мигах.
– О старче, – спитав я, – чому ти сидиш тут?
Старий сумно похитав головою і зробив знак, ніби наказуючи:
«Посадови мене собі на плечі й віднеси на той бік криниці».
І я сказав сам собі:
«Зроблю цьому чоловікові добро й віднесу його, куди він хоче; може, буде мені за це якась подяка чи нагорода».
Я посадовив старого собі на плечі, відніс до того місця, на яке він показав, і мовив:
– Злазь потихеньку.
Але старий не зліз з моїх плечей, а міцно обхопив мою шию ногами, і коли я подивився на ті ноги, то побачив, що вони чорні й жорсткі, наче шкура буйвола.
Я злякався і хотів був скинути з плечей старого, але він стиснув мою шию ногами ще міцніше. Світ потьмарився в мене перед очима, і я впав на землю, наче мертвий. А старий став бити мене ногами по спині й по плечах, і я відчув сильний біль і звівся на ноги, а старий усе сидів у мене на плечах.
Потім він зробив мені знак, який я зрозумів:
«Підійди до дерева з найкращими плодами!»
Я не послухався, і він знову бив ногами, і весь час робив знаки рукою, показуючи, куди йти, і я ходив із ним. Якщо ж бодай трохи барився, він бив мене – і я був ніби в полоні у нього.
Так ми увійшли в ліс, і старий не злазив з мене ні вдень, ні вночі, а коли хотів спати, обвивав мою шию ногами й дрімав, а потім прокидався і лупцював мене. Я схоплювався на рівні, боячись його прогнівити, і лаяв себе, що пожалів цього старого й посадовив собі на плечі.
І я жив так багато днів, відчуваючи страшенну втому, і без упину повторював подумки:
«Я зробив йому добро, а воно обернулося злом! Присягаюся, більше ніколи в житті я не зроблю нікому добра!»
І я просив смерті в аллаха щогодини й щохвилини – так я знемігся і змучився.
Минуло чимало часу, і якось я забрів із старим на плечах в одне місце, де росло багато гарбузів. Деякі з них висохли. Я взяв здоровий сухий гарбуз, зробив у ньому дірку, вичистив його, а потім пішов до куща винограду, нарвав ягід, насипав їх у гарбуз і затулив дірку.
Я поклав гарбуз із виноградом на осонні й не чіпав його доти, доки виноград перетворився на чисте вино. І я став пити те вино щодня, аби хоч трохи збадьоритися, і день від дня мені прибувало сили.
Якось старий побачив, що я п’ю, і спитав на мигах:
«Що це?»
І я відповів:
– Це смачний напій, він зміцнює серце і веселить розум.
Я почав бігати зі старим на плечах, танцювати, співати, плескати в долоні.
Старий знаком звелів дати і йому покуштувати вина. Я не насмілився ослухатись і віддав йому гарбуз. Він випив усе вино й кинув гарбуз на землю.
Незабаром йому стало весело, і він почав підстрибувати в мене на плечах, а потім м’язи його та суглоби розслабились, він захитався, а тоді зовсім утратив тяму. І я, зрадівши, звільнив од його ніг свою шию, нахилився і скинув його на землю.
Мені аж не вірилось, що я визволився з ярма і можу вільно ходити по острову. І розум мій відпочив, і я подався на берег.
Я жив на острові, харчуючись плодами з дерев і вгамовуючи спрагу водою із струмків, і все вдивлявся у морську далечінь – чи не пливе якийсь корабель. І я діждався: одного дня серед ревучих хвиль з’явився корабель; він плив до берега.
Моряки зійшли на сушу, і я кинувся до них. Вони обступили мене й почали розпитувати, як потрапив я на цей острів. Я розповів про свої пригоди, і, вражені до краю, вони сказали:
– Той старий, який сидів у тебе на плечах, – шейх моря. Нікому ще не вдавалося врятуватися від нього. Щаслива твоя доля!
Потім моряки принесли мені попоїсти, і я їв, поки вдовольнився. Вони дали мені одежу – прикрити грішне тіло – й узяли на свій корабель, і ми пливли багато днів та ночей. Нарешті ми кинули якір біля берега, на якому стояло місто з високими будинками, і всі вони дивилися вікнами на море, і звалося те місто Мавпячим. Коли наставала ніч городяни виходили на берег, сідали в човни та на кораблі, випливали в море й ночували там, боячись, що спустяться з гір мавпи.
Я подався оглянути місто, а корабель тим часом відплив. І я почав каратися тим, що покинув корабель, і згадувати своїх товаришів та всі нещастя, що траплялися зі мною.
Отак я сидів, журячись і плачучи, коли раптом підійшов до мене якийсь городянин і спитав:
– О пане, ти чужинець у нашому місті?
– Авжеж, – відповів я, – я вбогий чужоземець. Я плив на кораблі, який пристав до цього берега, і зійшов оглянути місто, а повернувшись, не побачив корабля.
– Уставай, – мовив городянин, – і ходімо з нами до човна. Якщо ти лишишся в місті на ніч, мавпи вб’ють тебе.
– Слухаю і корюся! – відповів я і сів у човен, а веслярі відштовхнулись од берега й відпливли в море на цілу милю.
Я перебув на човні ніч, а коли настав ранок, ми повернулися до міста й зійшли на берег, і кожен подався в своїх справах. Тих, хто залишався на ніч у місті, вбивали мавпи, а тоді знову тікали в гори. Там вони жерли плоди з дерев, спали, а вночі знову спускалися в місто.
Один городянин із тих, з ким я провів ніч у човні, сказав:
– Чужинцю, чи знаєш ти якесь ремесло, яким міг би зайнятися?
– Ні, брате мій, я не знаю жодного ремесла, я нічого не вмію робити, – відповів я. – Я купець, власник грошей і багатства, і в мене був корабель, мов у шаха, навантажений чудовими товарами, але він потонув у морі, і все моє майно також потонуло, а я, з милосердя долі, врятувався від загибелі.
Цей чоловік підвівся й кудись пішов, а незабаром приніс мені бавовняну торбу и сказав:
– Візьми цю торбу, набери в неї камінців на березі моря й виходь з міста разом із нашими людьми – я відведу тебе до них і доручу їхнім турботам. Чини так само, як чинитимуть вони, може, й заробиш щось і зможеш повернутися додому.
Він вивів мене за місто, на берег, і я назбирав повну торбу камінців. Потім до нас підійшла юрба городян, і цей чоловік сказав їм:
– Візьміть з собою цього чужоземця і навчіть його збирати. Хай і він заробить сякі-такі гроші, а вас доля не обмине своєю ласкою.
– Слухаємо і коримось! – сказали ті люди і, привітавши мене, повели з собою. У кожного з них була, як і в мене, торба, повна камінців.
Ми йшли довго, аж поки дісталися до широкої долини, порослої височенними деревами. І жила в цій долині сила-силенна мавп. Побачивши нас, вони повидиралися на дерева, а ми почали кидати в них камінці, а мавпи зривали з дерев плоди і жбурляли в нас.
Я глянув на плоди, що їх кидали мавпи, – це були індійські горіхи. Я вибрав дерево, на якому сиділа ціла купа мавп, і, підійшовши ближче, почав поціляти їх камінцями, а мавпи рвали горіхи й кидали в мене, а я збирав ті горіхи і клав у торбу. І не встиг іще я витратити всіх камінців, як набрав повну торбу горіхів.
Коли кожний із нас назбирав скільки міг горіхів, за годину до того, як мала настати ніч, ми повернулись у місто. Я прийшов до мого нового приятеля й порадника і віддав йому всі горіхи, подякувавши за ласку.
Проте він не взяв горіхів.
– Залиш їх собі, – мовив він. – Продай – матимеш гроші.
Потім він дав мені ключ від одного помешкання в своєму будинку й сказав:
– Складай тут горіхи, які в тебе лишатимуться після продажу, і щодня виходь з людьми збирати їх. Із тих горіхів, які ти приноситимеш, відбирай гірші, продавай і живи на ті гроші. А кращі горіхи складай у помешканні. Може, й назбираєш стільки, щоб вистачило на дорогу.
– Хай винагородить тебе доля! – вигукнув я. – Красно тобі дякую, добрий чоловіче!
Щодня я збирав цілу торбу камінців, ішов разом з городянами по горіхи й робив те, що вони. І городяни мені допомагали й показували дерева, на яких було багато плодів.
Так я жив деякий час, і в мене зібралося багато добірних горіхів. Чимало з них я продав, виручив грубі гроші й купив усе, що мені було треба. Життя моє стало безхмарним, і щастя знову всміхнулося мені.
Якось я стояв на березі й побачив – підпливає корабель. На ньому були купці, що привезли багато товарів. Вони зійшли на берег, почали продавати товари й купувати індійські горіхи та інші речі. І тоді я побіг до свого приятеля я сказав, що хочу попливти на цьому кораблі до себе додому.
– Як хочеш, пливи, – мовив він.
Я попрощався, подякував йому за ласку, а тоді поспішив на корабель і, зустрівшися з капітаном, про все з ним домовився і повантажив на корабель горіхи та інший крам.
Того ж дня ми вирушили в путь. Пливли від острова до острова, від моря до моря, і на кожному з островів, до якого приставали, я продавав горіхи й обмінював їх, і доля дала мені взамін більше, ніж забрала.
Ми побували на острові, де росли кориця й перець, і люди розповіли нам, що на кожному гроні перцю виростає великий листок, який захищає перчини від сонця та дощу. Коли ж дощ перестає, листок одхиляється від грона і повисає збоку.
Я обміняв на горіхи багато перцю й кориці.
Отак ми й пливли, аж поки прибули до Басри, а звідти я вирушив до Багдада, прийшов у свій квартал, постукав у двері свого дому, привітав родичів та друзів, і вони привітали мене з порятунком. І я склав у комору всі товари, що їх придбав, і став дарувати їх сиротам та вдовам, роздавати милостиню. Підніс я подарунки й родичам, друзям, коханим – і побачив, що доля дала мені в чотири рази більше, ніж забрала!
Оце найдивовижніше з усього, що трапилося зі мною під час п’ятої мандрівки! А тепер вечеряйте, любі друзі!
Коли всі повечеряли, Синдбад-мореплавець звелів видати Синдбадові-сухопутцю сто золотих, і той узяв їх і пішов додому, чудуючися з того, що почув. Ніч він провів у себе вдома, а коли зійшло сонце, прокинувся, прочитав молитву і знову подався до будинку купця. Він побажав господареві доброго ранку, а Синдбад-мореплавець запросив його сісти, і носій сів поряд із ним, і вони розмовляли, аж поки прийшли друзі. Погомонівши, гості розставили столи, почали їсти, пити, розважатися й веселитись, а Синдбад мореплавець повів далі свою розповідь.
«Синдбад-мореплавець» Шоста подорож
– Тож знайте, любі брати й друзі, що, повернувшись з мандрів, я забув про небезпеки і почав жити в розвагах та в насолодах, у щасті та в радості.
Одного дня, коли я сидів дома веселий і вдоволений, повз мій дім пройшов гурт купців, і було видно, що вони повернулися з далекої мандрівки. І тоді я згадав своє повернення в рідне місто, радість від зустрічі з рідними та друзями – і мені знову до жаги скортіло помандрувати й зайнятися купецькою справою.
Я накупив чудових і розкішних товарів, зручних для перевезення морем, гарненько їх спакував і виїхав з Багдада до Басри. Там наглянув великий купецький корабель і, повантаживши на нього товари, щасливо відплив.
Пливли ми з краю в край, від міста до міста, продавали й купували, і дивилися на чужі землі, і щастя нам усміхалось: ми дуже вигідно збували товари і багатіли.
Та якось капітан у великій тривозі зірвав із себе тюрбан, закричав страшним криком, став бити себе по обличчю, висмикувати бороду і впав у трюм. Біля нього зібралися всі купці та мандрівники й спитали:
– Капітане, що трапилось?
І капітан відповів:
– Знайте, люди: наш корабель збився з курсу, і ми запливли у невідоме море, і якщо аллах не пошле нам допомоги, то всі ми загинемо!
Капітан схопився на ноги, виліз на щоглу й хотів був поставити вітрила, та раптовий порив вітру розвернув корабель кормою вперед поблизу високої гори, і сторно наше враз зламалося.
Капітан спустився із щогли й вигукнув:
– Що судилося, того не минути! Велика біда нас спостигла, і не буде нам порятунку!
І тоді всі мандрівники заридали й почали прощатися один з одним.
А корабель прибило до самісінької гори і розтрощило, а уламки розкидало хвилями навсібіч, і все, що було на ньому, потонуло. Купці теж попадали в море, і дехто втопився, а дехто встиг ухопитися за кам’яні виступи й видертись на скелясту гору. Мені теж пощастило видертись на ту гору, і я побачив, що вона стоїть на великому острові, біля якого розбилася й потонула сила-силенна кораблів, бо на березі було розкидано безліч різних коштовних речей, що їх винесли хвилі; ті речі дивували людське око та вражали розум.
Оглядаючи острів, я натрапив на струмок із прісною водою, який витікав з-під гори і ховався з іншого її боку.
Мандрівники, які врятувалися зі мною, теж розійшлися по острову. Вони були приголомшені, побачивши такі багатства: коштовні метали, самоцвіти й великі царські перлини, що лежали, наче прості камінці, на дні річечки, яка бігла посеред гаю.
А ще знайшли ми на острові багато найкращого китайського та камарського алое; а ще було там джерело із амброю, яка від гарячих променів сонця розтоплювалась, як віск, і текла біля джерела й розливалась по морському берегу.
З води виходили морські звірі й ковтали амбру, і амбра нагрівалася в них у черевах, і вони випльовували її в море і амбра застигала на його поверхні, а колір та вигляд її змінювались.
Хвилі згодом викидали амбру на берег, а мандрівники та купці збирали її і продавали за дуже великі гроші. Що ж до чистої амбри, то вона текла по берегах цього джерела, а коли заходило сонце, застигала на його дні. Коли ж сонце сходило, амбра знову розтавала, і пахощі її віяли по всій долині, як дорогоцінний мускус. А ввечері амбра знову застигала.
Долина ця неприступна – вона оточена горами, на які людина піднятися не може.
Ми бродили по острову, дивуючись і милуючись на багатства, розкидані по ньому.
На березі ми зібрали трохи їжі. Їли тільки раз або два на день, щоб вистачило якнайдовше, і все одно боялися, що помремо з голоду, а також від страху й туги. І помирали – один по одному. Кожного небіжчика ми загортали в одяг або тканину, що їх море викидало на берег.
По недовгім часі нас залишилася жменька, і були ми виснажені та кволі, і мучив нас біль у животі.
Минуло ще кілька днів, і всі мої товариші померли. Я поховав їх і залишився сам на острові, а їжі вже не було. І став я оплакувати себе й вигукувати:
– О, краще б я помер перший, і хай би товариші поховали мене!
Почав я копати глибоку яму на березі. Копаючи, думав:
«Коли я зовсім ослабну і побачу, що смерть уже зазирає мені в очі, я ляжу в цю яму, а вітер нанесе на мене піску й закопає мене, і я теж буду похований у могилі».
Я картав себе за дурний розум, за те, що покинув рідний край та рідне місто й поїхав на чужину після всього, що пережив, – бо не було мандрівки, в якій я не зазнавав би страхітливих пригод.
Я не вірив, що залишуся живий, і каявся, що весь час поривався мандрувати морем. Адже мені не були потрібні гроші: навіть половини тих, що я мав, вистачило б на все моє життя.
Нарешті я сказав сам собі:
«Я певен, що ця ось річечка, яка протікає під горою, має початок та кінець, вона виведе мене в заселені місця! Треба змайструвати невеличкого човна й поплисти за течією, може, доля й пошле мені порятунок, а якщо ні, то краще потонути в річці, ніж померти тут».
І я звівся на ноги й пішов збирати стовбури та гілки китайського й камарського алое і зв’язувати їх мотузками з розбитих кораблів. Потім я знайшов кілька корабельних дощок. З усього цього я зробив човен.
Я взяв із собою багато золота, срібла, самоцвітів, великих перлів, а також чистої амбри. Взяв і рештки їжі. Потім спустив човна на воду, поклав на борти два дрючки замість весел і поплив, гадаючи, куди занесе мене доля.
Я плив, не зупиняючись, до того місця під горою, куди вливалася річечка, а потім скерував човен у прохід і опинився під горою. Мене оповив глибокий морок.
Течія несла мене далі й далі, борти човна терлися об береги, я сягав головою кам’яного склепіння і не міг повернути назад. І знову почав я себе картати, думаючи:
«Якщо прохід стане завузьким, човен не попливе далі, і я тут загину».
Я ліг долілиць на дно човна і плив далі в цілковитій темряві. Річечка то ширшала, то вужчала, темрява вкрай мене змучила і я поринув у тяжкий сон.
Коли я прокинувся, був ясний день. Я широко розплющив очі й побачив, що човен мій прив’язаний біля берега, а біля нього стоїть натовп індійців та абіссінців. Помітивши, що я підвів голову, вони заговорили, але я не розумів їхньої мови й подумав, що це мені сниться.
Потім якийсь чоловік звернувся до мене по-арабськи!
– Мир тобі, брате! Хто ти, звідки і з якою метою прибув у ці місця? Як ти заплив у ці води? Яка країна лежить за цією горою? Адже звідти ніхто ще не приходив до нас.
– А ви що за одні? І яка це земля? – спитав я.
– О брате мій, ми – власники полів і садів, які ти бачиш навколо, і прийшли поливати їх, – відповів чоловік. – Ми спіймали твій човен, припнули до берега й вирішили зачекати, поки ти прокинешся. Розкажи ж нам, що привело тебе до нас?
– О, благаю тебе, принеси попоїсти, бо я вмираю з голоду, а потім питай, що хочеш!
Чоловік приніс їжу. Я попоїв, відпочив, страх мій минув, дух збадьорився, і я розповів усе, що зі мною трапилось – від самого початку й до тієї миті, коли опинився в підземному коридорі.
Вислухавши мене, люди сказали:
– Відведімо його до нашого царя! Хай він розповість йому про свої пригоди.
І вони повели мене до царя й потягли човен, повний грошей, самоцвітів, коштовних металів та прикрас, і привели до палацу, й розповіли цареві, де мене здибали. Цар ласкаво зустрів мене, спитав, як я себе почуваю, і забажав послухати розповідь про мої пригоди. Я ще раз розповів про все, що зі мною трапилось, і цар привітав мене з порятунком.
Я приніс із човна багато золота й срібла, самоцвітів, алое та амбри і подарував цареві. Цар прийняв дарунки і виявив до мене шану та увагу й поселив мене в себе.
Я заприятелював із кращими людьми міста, і вони звеличили мене своєю пошаною, і я майже весь свій час проводив у царському палаці.
Люди, які прибували на острів, розпитували мене про мій рідний край, а я розпитував про їхні краї. Якось сам цар поцікавився моєю батьківщиною і тим, як править у ній халіф, а також славним містом Багдадом, – і я розповів про наші закони й про халіфа. І цар здивувався й сказав:
– О, ваш халіф розумний і справедливий. Щоб засвідчити свою любов і шану, я хочу приготувати для нього подарунок і послати тобою.
– Слухаю і корюся, володарю! Я відвезу халіфові дарунок і перекажу, що ти його любиш, – відповів я.
Добре й весело жилося мені у цього царя. Та одного дня, сидячи в палаці, я почув, що якісь люди лаштують корабель і збираються пливти на ньому в бік Басри.
«Ось чудова нагода повернутися до рідного краю!» – відразу сказав я собі й повідомив царя, що хочу поїхати, бо розлука з родиною й батьківщиною мені нестерпна.
– Я не чинитиму тобі перешкод, – сказав цар. – Але якщо лишишся тут, нам із того буде сама тільки радість.
– О володарю, – відповів я, – я дуже вдячний тобі за добро та ласку, та дуже вже я скучив за Багдадом, за родичами й друзями.
Тоді цар покликав купців, які лаштували корабель, і познайомив мене з ними. Він підніс мені дорогі дарунки, оплатив вартість подорожі на кораблі й передав розкішний дарунок Гарунові ар-Рашиду. Після цього я попрощався з царем та приятелями, сів на корабель, і ми попливли.
Вітер був попутний, ми щасливо пливли від моря до моря, від острова до острова і нарешті прибули в Басру. Я зійшов з корабля, прожив кілька днів і ночей у місті, а потім повантажив свої тюки на верблюдів і вирушив у Багдад.
Перш за все я зайшов до халіфа Гаруна ар-Рашида, підніс йому дарунок, після чого склав усі свої речі в надійному місці, а сам подався у свій квартал. Зійшлися до мене всі родичі й друзі, і я всіх обдарував і роздав милостиню біднякам.
А за якийсь час сам халіф прислав по мене й став розпитувати, звідки взявся той дарунок, який я привіз йому. Я розповів халіфові про все, що зі мною сталося під час мандрівки, і він дуже здивувався й наказав літописцям записати мою розповідь, і покласти зошит у скарбницю для збереження.
Халіф виявив мені велику шану, і я залишився у славному місті Багдаді й, живучи там, забув про все, що довелось мені зазнати, бо дні мої були сповнені веселощів і розваг.
Отак скінчилася моя шоста подорож. А завтра, брати мої, я розповім про сьому подорож, ще дивовижнішу за всі попередні.
Синдбад-мореплавець звелів розставити столи, і всі його гості сіли вечеряти, і він звелів Синдбадові-сухопутцю видати сто золотих, а той узяв їх і пішов додому, а всі гості також розійшлися.
А наступного ранку, коли всі знову зібралися в домі Синдбада-мореплавця й посідали на подушки, господар почав нову розповідь.
