Таємниця Країни Суниць
Антошка сидів на сирій землі і думав. Як вилізти з ями? Звідкіля чекати допомоги? Як попередити друзів, що їхні вороги — підступні і хитрі? І нічого не міг вигадати.
В ямі було темно. І Антошці здалося, що в голові у нього так само темно. Хоч би яка думка блиснула!
Він не знав, скільки часу сидить, але ось відчув страшенний голод. Сьогодні в піонерському таборі на перше, мабуть, борщ. На друге — биточки із смаженою картоплею. І салат із свіжих помідорів та огірків. А на третє — компот із абрикосів.
Могло бути й інакше. На перше могли давати бульйон з локшиною. На друге — гречану кашу з м’ясом. А на третє — кисіль із порічок.
Навіть суниці їв би зараз Антошка. А про картоплю і хліб нічого й казати — за них би віддав усе. Тільки йому нічого було віддавати. І нікому.
Хлопчик ковтав слинку і журився. Подумав, що його кинули сюди назавжди і зовсім не годуватимуть, щоб він помер з голоду.
І тоді він згадав про лічилки. Лариска враз проказала б якусь лічилочку і всіх нагодувала. А він, як на те, не пам’ятав жодної. А може, якась пригадається?..
Антошка почав задумливо бурмотіти:
— Хурли-мурли… мурли-дурли… Ні, такої нема! Мурли-фурли… фурли-турли… Тьху, прив’язалося!
Він згадав, що багато лічилок починається на “ене-бене”, і знову забурмотів:
— Ене-бене… Коло мене… Коло мене… Ене-бене… Знов не те. Я не пригадую, а вигадую. Так нічого не вийде!
Антошка змовк, і враз у його голові прозвучала стара-стара і добре відома лічилка: “Еники-беники їли вареники”.
Вареники! З м’ясом. Можна з сиром. І з капустою можна. І з картоплею, вже які будуть. І тільки-но Він зібрався проказати лічилку, як подумав: а друзі? Адже й вони, мабуть, голодні. А на світі, може, більш немає лічилки про їжу. Якщо він її скаже, то вони залишаться без вареників. А їм треба йти шукати скриньку.
Коли вони дуже зголодніють — Лариска напевне пригадає лічилку! Нехай залишиться їм.
Згадка про Лариску засмутила Антошку ще більше. Дівчинка наче відчувала, що підземелля не віщує добра. Так не хотіла його відпускати! А він же її відштовхнув. Антошка тяжко зітхнув і похнюпився. Він навмання бурмотів, що тільки в голову збреде, і навіть згадав лічилку про солдатів. Її всі знають:
Ати-бати —
Йшли солдати.
Ати-бати —
На базар.
Ати-бати —
Що купили?
Ати-бати —
Самовар!
Ледве Антошка знічев’я пробурмотав оці слова, як у ямі почулося якесь шарудіння і кахикання. — Хто? — злякався хлопчик..
— Ати-бати — це ми, солдати! — відказало кілька голосів.
— Які солдати?..
— З лічилки.
— Звідки ви прийшли?
— З базару.
— Скільки вас?
— Троє.
— А у вас зброя є?
— Немає. Зате у нас є — ати-бати — самовар. Антошка не поспішав радіти. Ще ж не відомо, що за народ — ці солдати.
— А що ви збираєтесь робити? — обережно спитав він.
— Ати-бати — пити чай. Ось тільки самовар роздмухаємо.
У повітрі поплив слабкий димок. У пітьмі щось сопіло, пихкало, кахикало. А тоді з’явилося слабке червонувате світло. То в самоварі розгорялися вуглинки.
— А потім що? — Антошка вдивлявся у пітьму.
— А потім що скажеш, те й зробимо.
— А що ви вмієте?
— Ати-бати — пити чай.
— І все?
— Все.
Тут тільки Антошка всміхнувся. Тепер у нього є цілий загін. Дарма, що вони нічого не вміють, воно й зрозуміло — в лічилці тільки те й робили, що купували самовар. Але він їх навчить.
Очі його вже давно призвичаїлися до темряви. І навіть при слабкому світлі від самовара Антошка роздивився своїх нових знайомих. Це були три дебелих дядьки. Однаковісіньких. З великими вусами. Один був у жовтому мундирі, другий — у синьому, третій — у зеленому.
Вони посідали навколо самовара, запросили Антошку. Кожен відчепив від паска кварту і націдив туди чаю. Потім повитягали з кишень сухарі.
І всі троє простягли свої кварти і сухарі Антошці. — Дякую, — сказав він. — А ви?
— Бери, бери, у самоварі багато чаю.
Хлопчик гадав, що й сухарів багато. А тому він швиденько впорався і з чаєм, і з сухарями. Чай був запашний, солодкий.
А далі виявилося, що сухарів солдати більше не мають. Їм довелося пити чай без нічого. Антошка так страждав, що просто жах! Він перепрошував усіх разом і кожного окремо. А солдати тільки казали:
— Нічого. Нам аби був чай, а то все — пусте.
Почаювали. Самовар почав пригасати.
— Командування беру на себе, — непевно промовив Антошка.
— Ати-бати — ми готові виконувати накази! — хором відказали ті.
А от що їм було наказувати? Антошка звелів Синьому солдатові стати струнко під самою стіною ями.
— Ати-бати! — відказав той і став. Він був високий і міцний.
Зелений за наказом хлопчика заліз на плечі Синьому і теж став струнко.
Потім Жовтий з допомогою двох своїх приятелів заліз на плечі Зеленому і випростався. Антошка дуже боявся, що жива піраміда не втримає рівноваги і розсиплеться. Але солдати — від нижчого до верхнього — прихилилися спинами до стіни і бадьоро всміхалися.
— А мене зверху витримаєте?
— Ати-бати! Витримаємо!
Жовтий додав:
— Тільки тобі навіть з моєї голови не дістатися краю ями, бо там ще високо.
Антошка засумував:
— Що ж робити?
— Ати-бати, подай нам самовар. Він подав самовар Синьому. Той підняв його вгору і передав Зеленому. Той зробив так само, і самовар опинився в руках Жовтого, а там і в нього на голові.
Потім солдати передали один одному Антошку. І ось хлопчик заліз на верхівку піраміди. Самовар на голові Жовтого тремтів і хитався, але Антошка сміливо звівся навшпиньки.
Тепер його руки вільно діставали до ляди. Хлопчик уперся у неї долонями, натиснув. Ляда скрипнула і трохи піднялася. Крізь щілину влилося рожеве світло.
Антошка почув голоси. Один грубий, хрипкий. Він звучав просто над лядою. А другий був пронизливий, як у надувної гумової кульки. Він чувся збоку.
Над Антошкою зарипіло ліжко. Перший голос прохрипів:
— Я скоро буду спати. Другий — запобігливо:
— На добраніч, наш найрозумніший!
— Я хочу, щоб сьогодні Оті Самі Двоє опинилися в ямі, а я на них ранком подивлюся…
— Чики-брики! Ваше бажання — моє бажання!
— І тоді ти мене одвезеш на п’ятиколісному велосипеді на Синю гору і я розіб’ю яйце-райце! Ти знаєш, що таке яйце-райце?
— Ніхто не знає того, що знає наш найрозумніший! Чики-брики!
— А ти хочеш, щоб я тобі розповів?
— Для мене існують тільки ваші бажання, чики-брики!
— Я маю бажання розкрити тобі велику таємницю. Я знаю все, бо я Бевзь П’ятий, ваш найрозумніший. Я взагалі найрозумніший — і ваш, і їхній. Я — всіхній найрозумніший. Так що слухай мене, Зисиби.
— Слухаю, наш найрозумніший!
“Дивне ім’я — Зисиби, — подумав Антошка. — Що б воно значило?”
Той оповідав: — Ще коли Країною Суниць правив Бевзь Перший, один чаклун йому сказав: сюди прийдуть троє чужих дітей і принесуть різьблену гуцульську скриньку. У тій скриньці буде сонячний зайчик. Як тільки Оті Троє стануть на землю Країни Суниць, зайчик перетвориться на золоте яйце-райце. Ти зрозумів?
— Ніхто не розуміє того, що розуміє наш найрозумніший! Чики-брики!
— Молодець, Зисиби! Ти тішиш мене. Слухай добре..
У Антошки від хвилювання затремтіли ноги. Через це затремтів самовар на голові Жовтого солдата, і той притримав його руками. А то всі б попадали.
— Слухай! Хто розіб’є на Синій горі те яйце-райце, той здійснить своє найзаповітніше бажання.
Бевзь перевів дух, ліжко над Антощиною головою зарипіло з страшною силою. Коли воно стихло, Бевзь продовжив:
— Тільки спочатку треба посадити до чорної ями Отих Самих Трьох. Так сказав чаклун. Інакше яйце розіб’ють вони самі. Один з них уже там…
“Це — про мене”, — подумав Антошка.
— А двоє інших опиняться там цієї ночі. Бо за справу взявся мій перший радник.
— Чики-брики!
— Дай мені суничної наливки… — стомлено зітхнув Бевзь.
Чути було, як він ковтав наливку — ніби у величезну бочку хтось відро за відром виплескував воду.
— Я розіб’ю яйце-райце, і всі діти в Країні Суниць стануть точнісінько такі, як ти, Зисиби! Вже не буде окремо хвальків, ябед, підлабузників і заздр. Кожен все це збере в собі. А гаї і ліси стануть обідрані й голі.
Зисиби затягнув “чики-брики”.
— Ти справжній Зисиби! — сказав задоволено Бевзь. — Ти справжній Зразковий Стопроцентний Бевзик!
— Чики-брики! — знов підхопив Зисиби.
— І тоді все живе збиратиме суниці тільки для мене. Я щодня з’їдатиму гори суниць і зроблюся гладкий, як три… ні, як п’ять Бевзів!
“Він не вміє лічити більше як до п’яти, — подумав Антошка. — Тому і сам він П’ятий”.
І враз хлопчик здогадався, чому отой писклявий носить таке дивне ім’я. Це так Бевзь П’ятий вимовляв літери ЗСБ, тобто — Зразковий Стопроцентний Бевзик. Зисиби!.. Одуріти можна! Та їхній Бевзь просто неграмотний!
Антошка нишком засміявся. Бевзь почув:
— А що це у мене під ліжком? Там не мусить нічого бути!
Хлопчик хотів швиденько причинити ляду і пригнутися, коли почув, що до кімнати несподівано хтось заскочив.
— Хто це? — перелякано скрикнув Бевзь. — Хто це? Як його сюди впустили?
— Як його сюди впустили?! — підхопив ЗСБ. І у відповідь — знайомий голос:
— Чики-брики! Це я, наш найрозумніший! Твій найперший радник!
— Не схожий! Зисиби, правда ж, він не схожий?
— Не схожий, наш найрозумніший! Чики-брики!
Антошка наважився підняти ляду вище і заглянути до кімнати. Він побачив таку жахливу потвору, що ледве не впав.
Потвора спробувала зігнутися, але в неї нічого не вийшло. Тоді вона лягла на підлогу і через силу стала на голову.
— Я кажу чистісіньку правду, наш найрозумніший! Хіба ж ти не впізнаєш мене!
— Я не впізнаю!
— Ніхто не впізнає того, чого не впізнає наш Найрозумніший! — вставив ЗСБ. — Чики-брики!
— Я тебе не пізнаю, — повторив Бевзь, — але я знаю, що отак само ставав кожного разу мій Великий Брехун, коли йому треба було сказати правду.
— Так це ж я і є! — потвора ворухнула ногами. — Я з самого народження можу казати правду, тільки як стою на голові. Послухай мене, наш найрозумніший, вони навіки вкрали мою вроду!..
І тут Антошка довідався про історію, яку ви вже знаєте. Коли Брехун у своїй розповіді дійшов до того місця, як дівчинка перевернула його на отаке страховисько, хлопчик прошепотів:.
— Молодець, Лариска!..
Від радості він підстрибнув, самовар хитнувся і полетів униз, а за ним полетів і Антошка. Він швидко просвистів повз Жовтого солдата, майнув повз Зеленого, і тільки Синій зумів спіймати хлопчика у свої міцні руки.
На щастя, ляда зачинилася нещільно, і згори протікало слабке світло. Антошка наказав солдатам сидіти тихо і прислухатися. Далекий голос одновусого ледве долинав.
— Що ж тепер робити? — стогнав Бевзь П’ятий. — Я хочу, щоб вони сиділи в ямі!
— Не сумуй, наш найрозумніший! — вигукнув Брехун. — Не сумуй, ми скоро довідаємось, де вони є, Оті Самі Двоє, і пошлемо на них всіх наших бевзиків! Я раджу тобі поставити на чолі армії самого Зубаня! Він не знає ні страху, ні жалю!
«Таємниця країни суниць» Ябеди не сплять
Дітям пощастило. Шукаючи ябединський шлях, вони надибали на те саме місце, звідкіля бевзики вчора дременули від нового лісу. Тут друзі знайшли аж три покинутих велосипеди.
Далі вони рухалися механізованою колоною. Першим їхав Дениско, другою — Лариска, а найменші на зріст Кив і Кузька їхали удвох на одній машині.
Невдовзі в місячному світлі роздивилися місто Ябедин. Воно стояло, оточене ліщиною, і здалека здавалося гарним і старовинним. Але то — здалека.
В’їхали на криву вулицю. Вона була немощена, і навіть уночі здіймалася курява і не давала дихати. Будинки сірі, перекособочені, похмурі. Жодного дерева, ні трави, ні кущів…
Понуре місто.
— Отут живе Муха, — показав Кив на один з будинків.
— Ти його добре знаєш?
— А що там його знати! Звичайний ябеда.
Кив зіскочив з машини, бо йому було незручно їхати разом із Кузькою. Підбіг до дверей і кілька разів грюкнув.
За кілька хвилин двері прочинилися і звідтіля визирнуло худе і довге хлоп’яче обличчя.
— Це ти, Кив? От скажу!.. Кив махнув друзям: заходьте!
— Запали світло, — попросив він.
Муха витяг з-під тапчана кілька гнилиць. Кімната освітилася примарним зеленкуватим світлом. Вона була порожня, незатишна, як і весь дім.
— Хто ви? — позирав Муха з цікавістю.
— А я знаю! — вихопився Кузька. — Це Оті Самі Двоє. Їх було Отих Самих Троє, та тільки Антошка втрапив у якусь біду. А я і Кив тепер з ними товаришуємо!
— А я розкажу! — зрадів Муха.
— Кому?
— Кому завгодно! Я й самому Вуханю можу розповісти!
— А навіщо? — поцікавився Дениско.
Муха кілька раз кліпнув:
— Як це — навіщо?
— Ну, навіщо ти розкажеш?
— Бо я ябеда.
— Хіба ж це добре?
— Не знаю…
Дениско і Лариска засміялися, Кив і Кузька теж. Вони ж бо самі ще так недавно гадали, що всі діти мусять бути хвальками або підлабузниками.
— От їсти хочеться! — сказала Лариска.
— Лічилка є?
— Є. Однісінька. “Еники-беники”, Про вареники.
— То давай!
— Ага… Давай… А як же Антошка?
Дениско погодився: справді, Антошці зараз гірше, ніж їм. А цю лічилочку він, мабуть, знає. Нехай буде йому.
Муха виставив на ослін тарілку з ліщиновими горіхами, насипав купку суниць. Ябеди збирали не тільки ягоди, а й горіхи.
Посідали вечеряти. Здалека долинув глухий гуркіт. Дениско насторожився:
— Що це?
— Якийсь дім завалився, — байдуже відказав Муха.
— Чому?
— А у нас щоночі який-небудь дім завалюється.
— Та чому ж?
— Бо ніколи доглядати будинки. Коли ми не збираємо суниці і горіхи — ми ябедничаємо.
— Це жахливо! — скрикнула Лариска. — Вас зовсім не виховують!
— Як це не виховують! — образився Муха. — Бути ябедою — це тобі не так просто. Треба ж своєчасно все помітити, все підгледіти, а тоді ще й наябедничати!
Лариска схопилася руками за голову. Діти в Країні Суниць зовсім не знали, що таке добре і що таке погано. Відомого вірша Маяковського тут, звісно, не читали. А правителі за тим тільки й наглядали, аби діти рвали Бевзю суниці і не знали нічого на світі.
— От повечеряю з вами, — діловито сказав Муха, — і піду на вас ябедничати самому Запеклому.
Оце-то господар! Дениско узявся розповідати йому, що ябедничати дуже недобре, що це просто-таки огидне діло. Що ябед ніхто не любить і самим їм теж живеться погано.
Муха аж рота роззявив.
— Ну-ну! — тільки й вимовив він. — Кажи, кажи…
Ябеди цієї ночі, як завжди, не спали. Вони звикли підглядати одне за одним.
За хвилину після того, як у Мушиній хаті засвітилося, попід його вікнами зібралися сусіди. Вони попритискали носи до шибок і розглядали, що робиться всередині. Наші друзі нічого не помічали.
— Це Оті Самі Двоє! — здогадався один ябеда. — Я чув сьогодні, як сорока-білобока казала Запеклому, що Перший з них уже сидить у ямі. Зосталося спіймати тільки Отих Двох!
Почувши таку новину, ябеди кинулися до ближчих будинків. І ось містом покотилося від дому до дому:
— А у Мухи сидять Оті Самі Двоє…
— А він їх годує горіхами…
Ябеди довго ябедничали одне одному, а тоді вирішили все розповісти Запеклому, щоб той склав добрячого доноса.
Запеклий ябеда був особистий представник Вуханя — радника Бевзя П’ятого. Він жив на околиці міста в єдиному міцному будинку під зеленою бляхою.
Під кінець ночі всіма вулицями Ябедина до оселі Запеклого бігли ябеди. Вони були худі, гостролиці, всі — у брудних отруйно-зелених киптариках.
Запеклий вислухав, зрадів і хутко виліз на дах свого дому. Він заплескав у долоні:
— Сороко-білобоко! Сюди, хутчій! Ну, де ти там заподілася?! Мерщій же сюди!.. Є такий донос, що крильця облизнеш! Я склав такого доноса, що ти зроду не носила!..
Вже розвиднялося. А птахи, як відомо, прокидаються рано. Сорока прилетіла, з радістю вислухала Запеклого, підхопила новину на хвіст і полетіла.
А наші друзі міцно спали. Вони умовили Муху на них не ябедничати. Він же ж був ябедою швидше за звичкою, ніж за покликанням.
«Таємниця країни суниць» Антошка вживає заходів
Антошка заснув відразу, як тільки угорі змовкли голоси. А коли розплющив очі — злякано кинувся:
— Котра година?
— Ати-бати — ми не знаємо! В ямі було темно.
“Яйце-райце! — пригадав хлопчик. — Треба вилізти з ями, дістати яйце-райце. Та вертатися додому!”
Солдати знову стали пірамідою з самоваром на верхівці, і Антошка відхилив ляду..
Вгорі вже був день. Чулося, як ЗСБ клопочеться над самою головою, допомагаючи Бевзю підвестися.
Антошка слухав і обмірковував, що робити. Він ще не бачив ні Бевзя П’ятого, ні ЗСБ, але здогадався, що перший — гладкий і незграбний, а другий — кволий і полохливий.
То хіба ж він із своїми солдатами не впорається з такими ворогами!
Підняв ляду вище. Тої миті до кімнати вбігли троє радників. Першого Антошка пізнав — то був спотворений одновусий. Вдень він здався ще жахливішим, ніж учора ввечері.
Ледве переступивши поріг, Брехун став на голову. Він збирався говорити правду.
Другим радником був Вухань. Маленький такий, зовсім миршавий, із зморщеним обличчям, водяними очицями і величезними, як у віслюка, вухами. Тільки без шерсті. Він спинився біля порога.
Третій — Зубань — поводив червоною відгодованою шиєю і раз по раз торкав пальцем величезного жовтого зуба.
— Чики-брики! Хай живе наш Бевзь!.. — завели радники.
Коли вони скінчили пісню, Бевзь П’ятий невдоволено сказав:
— Не дам вам суниць! І наливки не дам! Де Оті Самі Троє?
Вухань нервово пряв вухами.
— Чому Оті Самі Троє ще й досі не в ямі?!
— Один у ямі, — нагадав Брехун.
— Я не можу розбити яйце-райце, поки у ямі тільки один! Ви ж знаєте, що там мусять сидіти всі. Троє!..
Як надувна гумова кулька, завив ЗСБ:
— Що знає наш найрозумніший, того не знає ніхто! Чики-брики!
— Помовч, Зисиби! Ну, чого ви всі мовчите, як бевзі!..
Радники мовчали. В цю мить у вікні щось залопотіло. Антошка крізь щілину бачив, як зірвався з місця Вухань, чув, як торохнула шибка. А тоді в кімнаті Бевзя пролунав голос сороки-білобоки:
— Ура! Мерщій дивіться на мій хвіст! Мерщій дивіться на мій хвіст! Там незвичайний донос!
Вухань повалився навколішки біля Бевзевого ліжка;
— Мій особистий агент сорока-білобока принесла на хвості радісну звістку. Оті Самі Двоє в дану хвилину сплять у місті Ябедині! Ми їх можемо взяти голими руками!
— Візьміть їх голими руками! — гримнув Бевзь.
— Я віжму! — вихопився Зубань. Через свій великий зуб він помітно шепелявив. — Дожволь мені, наш найрожумніший, жібрати вшіх бевжиків, які тільки є, і вирушити ж ними на Ябедин.
— Дожволяю! — сказав Бевзь. — Тьху! Тобто дозволяю!
Брехун брикнув ногами, щоб привернути до себе увагу.
— А я негайно розпущу по всій країні чутку, ніби всі троє вже сидять у ямі.
— Правильно! — ствердив Вухань. — Бо країна схвильована. Он хвальки сьогодні ще не виходили збирати суниці. Вони цілу ніч проговорили про Отих Самих Трьох і про свого земляка Кузьку…
— Це якого Кузьку? — перебив Бевзь.
— Про отого, що його виховувала біла ворона, відьма. Кузька пішов разом з Отими Самими Трьома.
— Неподобство! — розлютився Бевзь.
Вухань продовжував:
— А підлабузники вчора прислали нашому найрозумнішому тільки по одному кошику суниць замість двох] Я був у них учора ввечері, то половина Підлабузнівська до мене майже не підлабузнювалася! Вони все гомонять про свого Кива…
— Що за Кив? — змучено спитав Бевзь.
— Звичайний підлабузник, — пояснив Вухань. — Він пішов разом з Отими Самими Трьома.
— Хтозна-що робиться! — видихнув Бевзь. — Наведіть порядок!..
— Ми починаємо діяти! — Брехун нарешті став на ноги.
Всі радники висипали з кімнати. Кілька секунд панувала тиша. Антошка підняв ляду вище. Тепер він би вже міг вилізти з ями. ЗСБ прошепотів:
— Наш найрозумніший — чики-брики! — буде снідати?
— А що ж мені — з голоду помирати через отих невдячних хвальків і підлабузників!
Ліжко зарипіло. Антошка просто перед собою побачив Бевзеві ноги. Голі, рожеві, втричі товщі, ніж у слона. Бевзь став на підлогу і зробив кілька кроків. Його п’яти пружинили, як м’ячі. Підлога рипіла і вигиналася.
Він сів на тумбу. І раптом згадав:
— Неподобство!.. Вони пішли, не проспівавши “чики-брики!”
— Я вам проспіваю, наш найрозумніший! — сказав ЗСБ.
Він проспівав. Бевзь трохи заспокоївся. І ось уже чулося його чавкання.
Антошка виліз із ями і наважився вистромити голову з-під ліжка.
Що то було за створіння! Це був велетенський рожевий мішок із салом. Навіть кілька мішків. Ноги й руки були як чотири мішки з салом. Пальці були як торбинки, міцно набиті салом. Живіт — справжня гора.
Кругла голова була накрита копою рудого волосся. Воно звисало на очі, як це бува у волохатих собак. А самі очі так запливли, що від них лишилися тільки дві вузькі щілини.
ЗСБ метушився навколо нього і лопатою кидав йому їжу до рота. Бевзь ковтав, не розжовуючи. За півгодини він з’їв п’ятнадцять відер суниць із пташиним молоком і запив діжею суничної наливки. Нарешті ЗСБ витер його простирадлом і вибіг із кімнати.
Антошка підхопився на ноги і оббіг навколо Бевзя.
— Руки вгору! — закричав він. Очі-щілини ворухнулися, паща роззявилась.
— Ти хто? — зітхнув стомлено Бевзь.
— Я Антошка. Я один із Отих Самих Трьох! Гора стривожено заворушилася.
— Ти чого виліз із ями? Лізь назад!
— Не полізу.
— Я ваш найрозумніший! Ти повинен кричати “чики-брики!”
— Шукай дурнів кричати тобі “чики-брики!”. Руки вгору!
— Чого ти причепився? Я не можу підняти руки вгору. Я ніколи не підіймав руки вгору. Вони у мене важкі!
— Зисиби! Зисиби! До мене!.. — загукав він.
Вбіг ЗСБ.
— Чики-бри… — побачив Антошку і подавився словом.
Антошка про всяк випадок ударив ЗСБ у вухо і наказів:
— Ану берися — відсунемо ліжко!
Поки Бевзь віддихувався від суперечки, Антошка і ЗСБ відсунули ліжко від ями. Потім хлопчик наказав бевзику стати в куток і не ворушитися. Бевзь П’ятий опам’ятався:
— Ні, Зисиби, ти якраз ворушися! Біжи і клич сюди бевзиків!.. Аж п’ять! Ні, більше! Більше, ніж п’ять!..
Антошка глузливо спитав:
— Може, сто?
— Правильно, сто! Якраз сто! Зисиби, біжи і поклич сюди сто бевзиків! Нехай вони його вкинуть назад до ями!
ЗСБ зрушив з місця, та Антошка перейняв його.
— Стій, кажу, і не ворушися!
ЗСБ став. Бевзь зітхнув так, що застогнали шибки у вікнах. Він звівся на ноги. Підлога зарипіла і вгнулася.
— Я сам тебе туди вкину! — рушив він уперед. За своїм животом він не бачив підлоги.
— А не вкинеш! — Антошка відбіг у дальній куток.
Бевзь сунув на нього і поволі підіймав руки, щоб ухопити втікача. Товсті пальці тремтіли від нетерплячки. Але Антошка, як сонячний зайчик, майнув під його ліктями. Він підбіг до ями і зазирнув униз:
— Братці, побережіться, зараз щось упаде.
— Ати-бати! — донеслося знизу. — Ми готові!
Весь будинок тремтів, ніби тут ціле стадо слонів витанцьовувало польку. Бевзь засапався. А хлопчик перестрибнув через яму, присів, щоб Бевзь його не бачив, і ще голосніше крикнув:
— А не вкинеш!..
Той заревів, кинувся на голос і… проваливсь у яму.
Та не полетів. Його живіт застряв у отворі. Тоді Антошка гукнув ЗСБ, і вдвох вони сяк-так проштовхнули його вниз.
Спочатку той сунувся поволі. Він скавулів од страху, його живіт рипів об слизьке каміння. І тільки внизу, де яма була ширшою, зірвався, вереснув і гепнувся на дно.
— Солдати! — покликав Антошка.
— Ати-бати! Порядок! — відлунило знизу.
«Таємниця країни суниць» Радники хочуть яйця-райця
Тепер треба було взятися за ЗСБ. Це було дивне і неприємне створіння. Височенький хлопчик, навіть вищий за Антошку. Вгодований, але майже без м’язів. Голова велика, як у всіх бевзиків, поросла сірим коротким волоссячком. І як у всіх бевзиків — білі очі з чорними цяточками зіниць.
На обличчі — ніякого виразу, в очах — нічого схожого на думку.
— То хто ж ти такий, Зисиби чи як там тебе?.. — сказав Антошка.
— Зразковий Стопроцентний Бевзик. Мене виховав сам Бевзь П’ятий, наш найрозумніший, чики-брики! Скоро всі мешканці Країни Суниць стануть такими, як я.
— Що ж у тобі є такого зразкового?
— Я зразковий заздра, ябеда, підлабузник і хвалько. Крім того я покірний. Я найзразковіший з усіх бевзиків! А ви такий сміливий!.. Ви вже ЗБОЛИЛИ снідати? Невже ні? Чого б ви зволили покуштувати? — І раптом, схаменувшись, закричав: — А ти чого із ями виліз? От я все розкажу!.. Я розкажу самому…
— Це думка! Розкажи все Бевзю П’ятому, чики-брики. Катай!
— Куди? — злякався ЗСБ.
— До ями. До свого Бевзя. Розповідати.
— Але ж там… високо…
— Не бійся, там Бевзь. Він м’який, не вдаришся.
Хлопчик підштовхнув ЗСБ до ями, той глянув через край, схлипнув, тоді озирнувся на Антощині кулаки. Скрикнув: “Чики-брики!” — і шугонув униз.
Тієї ж миті за дверима почулися швидкі кроки. Антошка сховався за фіранкою біля вікна.
До кімнати ввалилися всі три радники. Вони закричали:
— Пробач нам, наш найрозумніший!.. Ми так поспішали виконати твій наказ, що забули проспівати твою улюблену пісню! Пробач нам, не гнівайся. Ми її зараз проспіваємо! Ми заради цього повернулися!
Вони прокашлялися, виструнчилися і завели:
Чики-Брики!
Хай живе наш…
— А де ж наш найрозумніший? — здивувався Брехун.
— Нема… — розвів руками Вухань.
Зубань клацнув зубами.
Кілька хвилин ошелешені радники мовчали. Тільки водили очима по кімнаті.
— Може, він куди вийшов? — сказав Вухань.
— Він не проліже в двері, — прошепелявив Зубань.
— Він не виходив із кімнати вже вісімдесят чотири роки! — вигукнув Брехун.
Вухань пробурмотів:
— Не вісімдесят чотири, а всього дванадцять. Завше щось збреше.
Радники мовчали ще якусь мить. Потім Вухань вимовив:
— А що коли хтось розбив яйце-райце і схотів, щоб нашого Бевзя не стало?
Брехун не витримав і став на голову.
— Що ви говорите! — сказав він. — Хто міг розбити яйце-райце, якщо в ямі сидить тільки один!
Він знову звівся на ноги і щось намотав собі на вус. Вухань замріяно зітхнув:
— От якби я розбив яйце-райце, я б усіх зробив затятими ябедами. Я б тоді знав усе про всіх!
— А якби я рожбив, вони б у мене бежперервно билися! І уші б ходили в шиняках, рож’юшені і жапухлі!
— Яйце мушу розбити я! — розлютився Брехун.
Тут радники зчепилися клубком і покотилися по підлозі. Першим завив Вухань, бо Зубань відкусив йому піввуха. Другим заревів сам Зубань, бо Брехун відбив йому півзуба. А коли Брехуну відірвали його довгий рудий вус, він зарепетував:
— Братці! Та що ж це ви робите! Давайте ми всі троє станемо начальниками і всі троє розіб’ємо яйце-райце!..
Бійка вщухла. Радники довго віддихувались.
Один тримався за вухо, другий обмацував уламок зуба, а третій все торкав пальцем те місце під носом, звідки ще так недавно починався вус.
— А де ж все-таки наш Бевзь? — видихнув Вухань.
— Шкорішв жа вше він упав у яму.
Тут тільки радники помітили, що ліжко Бевзя зсунуте з свого звичайного місця, а ляда відкинута. І вони з полегшенням вигукнули:
— Він упав у яму!
Вони ще трохи порадилися і прийшли до висновку, що витягати з ями товстого Бевзя — марна річ. Нехай посидить без їжі місяць-два, схудне разів у десять, тоді можна буде й витягти. А тим часом треба виловити Отих Двох, кинути теж до ями, а самим скоріше рушати на Синю гору і розбити яйце-райце.
— Про наше спільне найзаповітніше бажання ми домовимось там нагорі, — запропонував Брехун, — а поки що давайте зробимо так. Ти, Зубань, разом з Вуханем очолиш військо бевзиків у Ябедині, щоб зловити Отих Двох. Я тим часом візьму десять бевзиків і влаштую засідку на півдорозі до Заздри. Якщо Оті Двоє від вас тікатимуть, я їх затримаю. І тоді ми всі разом привеземо їх сюди і вкинемо до ями.
— Згода! — ті двоє не завважили, що цього разу Брехун на голову не ставав.
Радники побігли геть. Антошка вийшов із схованки. І раптом з розчиненого люка вилетів Зелений солдат. Він зробив у повітрі сальто-мортале і став струнко просто перед Антошкою.
— Ати-бати, ось і я!
— Як це ти зумів? — здивувався Антошка. Але тої ж хвилини з ями вилетів Жовтий солдат.
Він теж зробив сальто-мортале і став поруч із Зеленим. У такий спосіб в кімнаті з’явився і останній — Синій.
Він ніжно притискав до грудей великий мідний самовар. Солдати пояснили:
— Бевзів живіт так пружинить, що просто любо. Ми по черзі на нього залізли і підстрибували, аж поки нас не повикидало сюди. От і все, ати-бати!
— Чудово! — кивнув Антошка. — Ви дотепні хлопці. А тепер давайте поміркуємо, як рятувати наших друзів.
«Таємниця країни суниць» Кузька проголошує закляття
Друзі вийшли з Мушиного дому. Господар ішов слідом. Йому сподобалися ці діти.
Вдень Ябедин справляв ще гірше враження, ніж уночі. Лариска все зітхала…
— А ваш перший сидить у чорній ямі! — закричав здалека якийсь ябеда і показав дітям язика.
— Ага, а ви його ніколи звідтіля не витягнете!.. — крикнув другий.
Друзі перезирнулися.
— Брехня! — сказав Дениско. Тут ябеди загули:
— А ми про вас наябедничали!..
— Ага, сорока-білобока ще вночі понесла донос до Бевзя, чики-брики!..
— А вас теж спіймають і кинуть до ями!..
Щоб виказати свою зневагу до земляків, Муха почав наспівувати єдину пісню, яку знав:
Муха-муха-муха-ха!
Але на нього ніхто не зважав. З вигуків на вулиці друзі нарешті зрозуміли, що Антошка справді у полоні. Дениско вирішив вести загін до Бевзь-города.
А їсти хотілося нестерпно. Сьогодні тільки Кив, Кузька і Муха поснідали як слід, бо Дениска і Лариска вже більше не могли їсти суниць. Боялися, щоб не поболіли животи.
Друзі йшли вулицею і вели велосипеди. Денискові й Ларисці несила було крутити педалі, а їхати пасажирами було ніяково.
Дениско йшов і все пригадував лічилки про їжу. Він не знав, що вчора увечері це саме робив і Антошка.
— Є! — нараз зрадів хлопчик. — Я згадав одну завалящу лічилку. Антошка її точно не знає!
І Дениско проказав:
На майдані три контори
Роздавали помідори,
Ас-бас, кислий квас,
Фунт квасолі, фунт ковбас!
Безглузда лічилка всіх розсмішила. А на площі раптом з’явилися три нових будиночки. Це були контори.
— Ну, нічого, — сказав Дениско, — нехай будуть.
В них можна навіть жити.
Зате друзі мали тепер справжні харчі. І вони тут-таки, на ганку однієї з контор, посідали снідати. От тільки жаль, що без хліба. Але ковбаса була чудова, полтавська, квасоля — тушкована в томатному соусі, а помідори — свіжі, червоні, тверді. Та й квас був непоганий, хіба що трошки кислий.
Пригостили Кузьку, Кива і Муху. Вони їли ковбасу, квасолю і помідори вперше в житті. Їжа здалася суничним хлопчикам страшенно смачною. А через це вони ще раз поснідали суницями, а квасолю і ковбасу залишили на закуску, як ми залишаємо солодкий компот, фрукти або цукерки.
Навколо шуміли ябеди. Вони побоювалися підходити близько і викрикували здаля:
— А ми все розкажемо!..
— І про три контори!..
— І що Муха з ними їсть!..
Друзі не зважали. Та. коли над площею розлігся голосний крик: “Бе-е-евзики!..” — Дениско насупився і встав.
Діти попрямували до найближчого рогу. Аж коли нараз там виросла курява. За нею Дениско розгледів фіолетові курточки.
— Назад! Другою вулицею!
Дениско сів на велосипед і наказав Киву стати у нього за спиною.
— Лариско, Кузько, по машинах!
І тут почувся тремтячий ображений голосок Мухи.
— А я?
— І ти з нами?
— З вами…
— Нас підстерігають страшні небезпеки!
— Я не боюся!
— Лариско, візьми до себе Муху!
Загін розвернувся, знову виїхав на площу і з неї завернув на другу вулицю. — Бевзики!
Звідтіля теж насувався великий загін.
Бевзики увійшли до міста відразу з усіх боків. Всі виходи з площі були закриті. Ябеди повисувалися з вікон, щоб краще бачити. А ті, що були на площі, попритискалися до стін, щоб не заважати бевзикам узяти Отих Двох.
— Що робити? Що робити? Що робити? — побивалася Лариска.
Вона й так змучилася від хвилювання, а тут ще таке лихо.
— А Кузька тремтить! — наябедничав Муха Денискові.
— Може, ви зволите з ними битися? У мене є підходящий камінчик, — улесливо сказав Кив.
З переляку суничні хлопчики згадали всі свої вади.
Але Дениско мовчав. Він думав: “Як тут не вистачає Антошки! Він би обов’язково щось вигадав!”
Якби не було з ними Лариски, Дениско б не вагався ні хвилини і кинувся в бій. Але сховати дівчинку було нікуди…
Бевзики щільним колом оточили загін. Вони тримали в руках заряджені рогатки. А в наших друзів навіть каміння не було, крім тієї жалюгідної грудочки, що її пропонував Кив.
Наперед виїхали двоє на віслюках. У одного з рота стирчав надломаний жовтий зуб. У другого було півтора довгих рожевих вуха. Піввуха замотано ганчіркою.
Ябеди гукали з вікон і з-під стін:
— А вони нам поставили три контори!..
— А вони ночували у Мухи!..
— А вони…
— А вони…
Кузька схвильовано сказав:
— Це Зубань і Вухань. Радники Бевзя. Погані наші діла. Коли вже приїхали ці — значить із ними все військо.
— Ми наказуємо вам їхати за нами до чорної ями! — проголосив Вухань. — Там уже сидить ваш перший. Якщо ви не послухаєтесь, то вас добряче поб’ють з рогаток, а тоді повезуть силоміць!
Дениско смикав себе за вухо. Треба було виграти хоч трохи часу, може, вдасться знайти якийсь вихід.
— А якщо ми здамося без бою, ви нас не битимете?
— Побачимо, — сказав Вухань.
— А навіщо нас кидати до ями? Нас зовсім не треба кидати до ями!
Дениско озирнувся на друзів: допомагайте!
— А я тут найсильніший, найхоробріший і найрозумніший! — випалив Кузька.
— Чи не зайдете до наших чудових трьох контор? — кланявся Кив. — Спеціально для вас поставили!
— А я все розкажу Бевзю П’ятому, нашому найрозумнішому!.. — подав голос Муха.
— Чики-брики! — гримнуло вороже військо.
— Ми вам і за три контори віддячимо! — підвівся на мотузяних стременах Вухань. — Бач які, три контори поставили!.. А хто вас просив ставити три контори?!
Дениско думав-думав і нічого не міг вигадати.
— А Кузьку, Кива і Муху ми теж кинемо у яму! — докінчив Вухань.
Зубань досі мовчав. А тут і він підвівся на стременах:
— Ми ваш ушіх битимемо, аж поки ви жробитесь шиніми від шиняків і горбатими від гуль!!!
Лариска голосно засміялася:
— Та він шепелявить!.. Оце так генерал!..
Зубань враз позеленів од люті.
— Шміяччя ж мене!.. Ну, жаждіть! — Він напружив голос і підняв над головою якусь торбу: — Я вам жараж покажу Кузьчину матір!
Крик жаху вирвався з сотень горлянок. Ябеди щезли з вікон. Ті, що були на площі, попадали в пилюку. Бевзики посипалися з велосипедів, поховали голови в коліна і завмерли. Кив і Муха теж упали долілиць. Муха тільки й встиг кинути:
— Пропали, як муха в окропі!..
Дениско, Лариска і Кузька зосталися на ногах.
А ті, на віслюках, міцно заплющили очі. Зубань навпомацки розв’язав торбу, і звідти вилетіла біла ворона.
Вона звилася вгору, склала крила і каменем телепнулась об землю. І тої ж миті перевернулася на золоту змійку.
Змійка підняла голівку і почала вихором обертатися навколо себе. І разом з нею від землі піднімався вир їдкої куряви.
Він зростав, зростав і раптом — зник. А на його місці стало таке, що Дениска і Лариска теж скрикнули і впали долі.
— Ма-ачуха!.. — протягнув Кузька.
Тепер тільки він один дивився на відьму.
Страховисько мало довге плескате обличчя. Ніс у нього був як баранячий ріг, а підборіддя — як носорогів ніс. Волосся на голові сіро-буро-малинове, воно ворушилося від люті. Вуха — волохаті, руді, очі — червоні, як палаюче вугілля. З-під синіх губ визирали чотири зуби, схожих на довгі дрючки. Відьма весь час клацала ними.
На кожній руці вона мала по два пальці з гострими залізними кігтями. Нога у відьми була тільки одна — велика, півняча.
Стрибаючи на тій нозі, вона наближалася до друзів. Кузька нахилився до Лариски:
— Пригадай же, Ларисонько, пригадай, любенька!..
Дівчинка, не підводячи голови, поманила хлопчика пальцем. Він нахилився зовсім близько до неї, А тоді швидко випростався, і дзвінкий Кузьчин голос пролунав над площею:
Ене-бене рес!
Квінтер-квантер жес!
Ене-бене раба,
Квінтер-квантер — жаба!
Навколо відьми знову закрутилася курява, А коли сіла, — на землі лишилася жалюгідна земляна жаба.
— Хутчій! — сказав Кузька.
Друзі підхопилися, посідали на велосипеди.
Дениско з Кивом, Лариска з Мухою, а Кузька — сам. Перш ніж сісти, дівчинка встигла поцілувати Кузьку в щічку, і він тепер полум’янів від гордості.
Вони промчали повз Зубаня і Вуханя, що сиділи на віслюках, заплющивши очі, між бевзиками, які боялися підвести голови від колін, поміж ябедами, які так само лежали в пилюці. Ніхто ще не знав, що Кузьчина мати навіки перевернулася на земляну жабу.
А жаба сиділа посеред площі і люто дивилась услід дітям. У неї швидко здувався і опадав білий пухир на шиї. Потім вона щось розпачливо квакнула, але цього ніхто не почув.
Загін поминув околицю і помчав дорогою. Муха раз по раз озирався на рідне місто, яке виднілося вдалині, і з образою вигукував:
— Ябеди нещасні! Язики розпустили! Аж на небі чути, як мухи кашляють!..
— Нас виручив Кузька! — крикнув Кив. — Хай живе Кузька!
Кузька скромно натискав на педалі.
Дорога вела через великий горб. На вершині Дениско спинив загін. Діти подивилися назад. І побачили погоню.
Зубань і Вухань з бевзиками оговталися і кинулися навздогін. Вся їхня армія мчала дорогою. Радники скакали попереду віслюками. Вони сподівалися, що діти незабаром натраплять на засідку безвусого.
З гори з’їхати легко. Треба тільки задерти ноги над педалями — і машини самі мчать униз, як вітер.
Але після спуску почався крутий підйом. І тут непереливки стало Денискові і Ларисці. Адже у них були пасажири. Діти тяжко дихали. Кузька випередив загін, перший виїхав на узгір’я і знову озирнувся, — Ай-ай-ай! Бевзики вже під горою! Ті суцільною лавиною котилися з горба, де допіру були наші друзі. Вони наздоганяли!
Знесилені діти їхали попід довгою кручею. Дорога звивалася, як змія. За одним із поворотів Ларисці почулося, ніби згори гукають: “Скоріш! Скоріш!”
