“Цвіт яблуні” скорочено – М. Коцюбинський

Коцюбинський “Цвіт яблуні” скорочено читати короткий зміст психологічної новели варто, щоб згадати головні події та переживання батька.

“Цвіт яблуні” скорочено читати

Головний герой твору щільно зачинив двері свого кабінету, намагаючись уникнути болісного звуку важкого дихання своєї вмираючої доньки. Він проводить третю безсонну ніч, розхвильовано ходячи кімнатою, світ здається йому похмурим та пригніченим. Темну кімнату ледь освітлює лампа. Оця боротьба світла з темрявою — ніби символ боротьби життя зі смертю, яка відбувається поруч. Він відчуває невидимий тягар, що душить його, і не знаходить спокою ні в думках, ні в діях.

Герой змушений зосереджуватись на зовнішніх деталях, помічаючи навіть найменші зміни у своїй кімнаті, щоб уникнути болісних думок про важкий стан своєї маленької доньки. Він божеволіє через своє безсиллям, приреченість, намагаючись знайти хоч якусь надію у своїх думках і спогадах.

За вікном чути калатало нічного сторожа: рівномірний стукіт ніби нагадує про спокійний плин життя, сонній тиші нічного міста байдуже до горя, яке поселилося у його оселі. Оповідач чує нерівномірний, надривний свист, що виривається із хворих дитячих грудей. Цей звук мучить героя. Він навіть намагається глибоко дихати разом зі своєю дитиною, так, наче це можна робити, замість неї.

І раптом — бій годинника. Він лунає як грім з ясного неба. Скільки болю і втоми в думках: “Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха, …раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки… Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи…”

Оповідач відчуває, як його серце стискається від болю, але свідомість письменника фіксує ці важкі для нього події та переживання.

Герой все ж сподівається, що станеться чудо, що його донечка засне, а зранку прокинеться зі здоровим рум’янцем на щоках. Але візит лікаря не залишає жодної надії. Жінка дивиться на лікаря, очима повними надії, але лікар вимушений сказати, що шансів не має. Залишок ночі проходить в душевних муках, адже герой не може допомогти своїй донечці. Та все ж чоловік усвідомлює, що навіть у такій жахливій ситуації його розум продовжує працювати, запам’ятовуючи все для майбутніх творів.

Герой постійно прислухається до подій в сусідній кімнаті, очікуючи страшного кінця. Перед ранком в будинку лунає жіночий крик. Усе закінчилося. І знову герой, прощаючись із мертвою дитиною, жадібно ловить кожну дрібницю із того, що бачить перед собою, бо все воно здасться йому… “як матеріал”. Ні, він зовсім не якийсь бездушний монстр. Він щиро, до нестями любить свою доню і страждає від болю цієї втрати. Але його дар митця часом перетворюється на прокляття, на якийсь непереборний внутрішній обов’язок: зафіксувати, запам’ятати, описати, донести до людей те, що пережив, що передумав, що вистраждав.

Батько виходить в сад… Цвітуть яблуні… Сліпуче сяйво заливає подвір’я. Оповідач спостерігає за природою, яка не знає горя і продовжує радіти життю. Герой відчуває себе частиною цього циклу природи, що нагадує йому про неминучість і невідворотність смерті. Він не може повернутися до будинку і залишається в саду, де його сльози нарешті знаходять вихід.

Він згадує, як шість чи сім днів тому його донечка бігала по садочку і вони разом милувалися цвітом. А як швидко все змінилося… Батько нариває повні долоні яблуневого цвіту і несе своїй дитині, ніби встеляючи цією квітучою красою її шлях в якісь інші світи. Це все, що він може тепер зробити для неї…. Донечку вже гарно вбрали, він обсипає її квітами, такими ж ніжними як і його дитина. Йому здається, що вона виглядає набагато старше свого віку, ніби їй не три, а шість років.

Він розуміє, що донечка все одно навіки залишиться в його серці, спогадах, над якими смерть не владна. Залишиться такою, якою була в найщасливіші дні: щебетушкою, красунечкою, маленьким сонечком, котре звеселяло рідних і дарувало тепло.

Автор: Гнатюк Юлія (J.G.)

Матеріали надано лише для публікації на сайті dovidka.biz.ua. Копіювання заборонено!