"Скіфська Одіссея" скорочено

Ліна Костенко “Скіфська Одіссея” читати скорочено поему-баладу варто, щоб дізнатися про мандрівку греку до Скіфії.

“Скіфська Одіссея” скорочено (аудіокнига)

“Скіфська Одіссея” скорочено (переказ)

Поетеса розповідає про невеличку річку Супій, що тече спокійно серед українських земель. Здавалося б, звичайна річечка — у ній росте латаття, плавають качки, корови приходять на водопій. Та ніхто й не здогадується, що в її водах прихована давня таємниця.

Колись, багато віків тому, тут потонув грецький купець. Його човен, наповнений коштовним товаром — античним посудом, амфорами, прикрасами, — знайшли лише через тисячоліття, коли машини копали торф. Разом із човном виявили й кістяк чоловіка, який колись плавав тими шляхами.

Автор розмірковує, чому ж загинув той грек: може, з кимось боровся, може, врізався човном у камінь, а може, просто випив зайвого або захотів перепочити. Історія ця невідома, ріка зберігає свою таємницю.

Автор уявляє, як грекиня прощалася зі своїм чоловіком, не знаючи, що він пливе у далеке майбутнє — у двадцятий вік. Купець вирушив із грецької колонії — з Ольвії, заснованої вихідцями з Мілету та Епіру. Він прагнув пізнати нові землі, дізнатися про Скіфію, її народи, звичаї й багатства.

Для нього ці землі були, як для нас — далекі галактики: невідомі, загадкові й привабливі. Він мріяв про нові шляхи, нові знання, нові світи. Але його подорож обірвалася саме тут, у тихих водах річечки Супій, яка й досі береже мовчазну пам’ять про давнього мандрівника.

Грецький купець, зібравши торбу з харчами, попрощався з дружиною, яка плакала, але він не звертав уваги на її сльози. Для нього життя означало рух, мандрівку, відкриття нового. У ті давні часи подорожі були справою важливою і почесною — мандрували не лише філософи чи поети, а й торговці.

Грек чув, що далеко на півночі, за Гілеєю, є торгівельні місця, де грекам дають привілеї, тому вирішив рушити туди човном. Хоч інші купці відмовляли його, мовляв, нормальний грек торгує ближче, у степах царських скіфів, він усе ж вирушив у далеку дорогу разом із кількома такими ж відчайдухами. Їм кортіло побачити нові землі й знайти нові шляхи для торгівлі.

Попри відсутність карт і компаса, грек плив усе далі й далі на північ, у незвідані землі праслов’ян. Його жінка залишилася в Ольвії й не знала, що сталося з чоловіком. Минали роки, а від нього не було жодної звістки. Тільки Мойри — три безжальні богині долі — знали його призначення: одна дає життя, друга пряде нитку долі, а третя перерізає її.

Грек невтомно налягав на весла, не мав часу на сон. У човні він віз різні товари — вино, олію, амфори, прикраси, вироби з лаку, тканини, а також великий глечик із зображенням богині Афіни Паллади.

Пливучи ріками і степами, він відкривав для себе новий світ — Скіфію. Тут простягалися безкраї степи, жили вільні скіфи, кочові племена з незвичною мовою, що звучала, наче струна. Вони жили в кибитках, пасли коней і худобу просто в полі.

Грек дивувався їхнім звичаям — для нього, звиклого до кам’яних грецьких міст, ці кочові люди здавалися дивом. Та він розумів, що їхня земля теж багата — має ріки, моря, трави, і навіть за легендою перший скіф був сином Дажбога і дочки Дніпра, а боги дарували скіфам золотий плуг, сокиру й чашу — символи праці, влади та життя.

Далі автор переходить від легенд до наукових теорій. Дослідники вважають, що в цих краях могли жити етруски чи споріднені з ними племена — лелеги, тірсагети, пелазги, які згодом стали відомі як скіфи, тобто кочівники. Є й інші припущення: що скіфи походили з Персії або прийшли зі сходу, ведучи кочове життя у степах. Але постає запитання — якщо вони кочівники, навіщо їм був потрібен плуг?

Ліна Костенко підкреслює: щоб зрозуміти істину, треба уважно досліджувати історію, звертатися до мудрих джерел — Плутарха, Страбона, Гекатея, а найбільше — Геродота, який описав життя скіфів у своїх книгах. Геродот писав, що Скіфія — велика країна, у якій жили різні племена: кочові скіфи, царські скіфи (паралати), будини, гелони, неври, меланхлени, агафірси, гети, таври, савромати, сармати та інші.

Кожен народ мав свої звичаї: будини жили в лісах, ловили бобрів; гелони мали дерев’яні міста з храмами; неври мешкали на Поліссі; агафірси славились золотими прикрасами й співали свої закони; таври займалися розбоями; савромати походили від амазонок; а скіфи-орачі займалися землеробством біля Дніпра та Південного Бугу.

Поет запитує: чому на землях, де тепер Київ, історія залишила “чорну дірку” — мовчання про давні часи? Геродот лише писав, що Скіфія простягалася від Дону до Дунаю, від моря до Прип’яті.

Історія сповнена припущень і міфів, та скіфи — це частина нашого коріння. Геродот, який багато мандрував, описував ці землі по-грецьки, залишивши для нащадків дорогоцінні відомості.

Поет завершує роздумами про те, що люди жили на цих землях із прадавніх часів — ще тоді, коли тут ходили мамонти й ревли дикі тури. Люди чорноліської культури вже тоді сіяли хліб, співали й творили. Отже, хто б сюди не приходив, цей край завжди мав своїх корінних мешканців, бо їхнє коріння глибоко проросло в землю.

Скіфська земля — щедра, багата на ріки, родючі ґрунти й корисні копалини. Саме тому тут споконвіку точилася боротьба — життя й смерть завжди були поруч. Через ці землі проходили різні орди, лилася кров, але жоден завойовник не зміг остаточно підкорити цей край.

Поет згадує, що в курганах лежать не монголи, а скіфи — давній народ, який залишив по собі величні сліди історії. Скіфи були хоробрими воїнами, не розбійниками, а захисниками своєї землі. Вони перемагали навіть могутніх завойовників — македонського Зопіріона й перського царя Дарія, який, прийшовши з величезним військом, зазнав поразки у степах.

Скіфи мали власну культуру: носили панцирі, варили бринзу, кували зброю, ходили по сіль у Крим, шанували дружбу й побратимство. У них існувала соціальна нерівність — були заможні й бідні, навіть раби. Серед рабів траплялися освічені люди, як-от філософ Біон Бористеніт.

Скіфи дали світові видатних мудреців — одним із семи грецьких мудреців був Анахарс, скіф за походженням. Про них із повагою згадували Гомер і Есхіл. Це був народ вільних, гордих і мужніх людей, які любили степ, волю й пісню, билися хоробро й дотримувалися присяги.

Поет також розповідає про їхні зв’язки з іншими народами — з греками, ассирійцями. Грецькі купці торгували з ними, везли вино, обмінювали товари, іноді навіть намагалися обдурити скіфів, але поважали їхню силу й майстерність.

Скіфи мали власних богів. Мирним богом був Папай, богинею вогню — Табіті, покровителькою краси — Аргімпаса. Але головним серед усіх був бог війни Арес, на честь якого вони розпалювали велике священне вогнище й приносили меч — символ мужності та перемоги.

Колись на землях, де згодом жили скіфи, мешкали кіммерійці — народ могутній і хоробрий, про який згадували ще ассірійці та Гомер. Вони воювали з багатьма народами, підкорювали міста, навіть перемогли царя Лідії — Гіга. Та зрештою їх самих довела до загибелі війна і бог Арес, якому приносили жертви.

Коли скіфи рушили в їхні землі, кіммерійці розділилися: одні хотіли битися, інші — тікати. Вони не змогли дійти згоди й почали воювати між собою, тож коли скіфи прийшли, супротивників уже майже не залишилось. Про ті події лишилися лише легенди й перекази, бо справжні факти загубились у глибині віків.

Дехто вважав, що греки, читаючи Гомера, приписали кіммерійцям життя саме на цих землях, але насправді тут жили таргети — нащадки Таргітая, внука Дніпра, прабатька скіфів. У нього було три сини, від яких походили три скіфські роди. Один став панівним, а інші розселилися аж до Дунаю.

Далі оповідається про грека — мандрівника, який подорожував цими степами. На нього чекали різні пригоди: і напади диких тварин, і небезпека від людей, і навіть кохання. Якось його врятував юнак, який назвався Геродотом.

Поет іронічно зауважує: греку, може, краще було б сидіти вдома, допомагати дружині, ловити рибу в лимані, але жага до знань і пригод гнала його далі. Він дивувався величі природи, могутності ріки Дніпра, красі степу й обрядам скіфів.

Особливо вражали грека скіфські похоронні звичаї. Коли помирав цар, його тіло возили сорок днів, щоб усі могли попрощатися. Рабів і дружин убивали, щоб вони супроводжували володаря у потойбіччя. Тіло муміфікували, прикрашали золотом і ховали разом із кіньми, слугами, коштовностями. Насипали величезні кургани, що піднімалися високо над степом.

Та з часом ці гробниці почали розкрадати — грабіжники лазили під землею, зривали золоті прикраси. І народна уява малює, як мертвий цар схопив одного з них за плече й покарав за святотатство.

Сучасні вчені змушені «читати історію», розкопуючи кургани й досліджуючи скіфські скарби. У золотих прикрасах, пекторалях, зброї й посуді зображені сцени їхнього життя — праця, війни, звичаї, вірування. Це ніби «золотий літопис» народу без письма.

Поет міркує, хто ж створив ті шедеври — греки чи самі скіфи. Він переконаний, що такі реалістичні й живі сцени могли зробити лише ті, хто з дитинства жив у степах, знав їхнє життя і душу. У цих творах — мудрість і талант самих скіфів.

Автор також замислюється над питанням нашого походження: хто ми, звідки наші предки, які мови вони мали, чому не залишили письма. Можливо, у слові “Геррос” відлунює “слава”, і саме звідти бере початок ім’я слов’ян.

Наприкінці поет оспівує велич степу, його жіночі образи, мистецтво, природу і дух давніх народів. Він чує “муз степових”, які мовчать, але живуть у душі народу. Скіфська земля постає як колиска нашої культури, а її золото — символ вічної пам’яті й духовної сили України.

Грек плив морем, спостерігаючи довколишні краєвиди. Тим часом у безкраїх скіфських степах панувала спека — ні дерев, ні тіні, лише кам’яні “скіфські баби” стояли на обрії, охороняючи землю. Греки дивувалися цим суворим постатям і порівнювали їх зі своїми ніжними музам, проте автор наголошує: кожен народ має свою неповторну красу і силу. Навіть без мармуру скіфські майстри могли створювати вражаючі образи, а в їхніх жінках була природна грація й велич, якою захопився б навіть Фідій.

Поет звертається до “муз степових” — уособлення скіфської культури й душі минулих віків. Він відчуває їхній голос у собі, у глибинах історичної пам’яті. Далі описано столицю скіфського царя — місто серед рівнин, укріплене валами та лісами. Там жили працьовиті люди, які кували залізо, займалися ремеслами й торгівлею, споруджували кам’яні будинки.

До скіфського городища прибули греки — подивитися, які там ціни, купити товарів і ліків. Один із них мав радикуліт, тому шукав зміїну отруту, адже скіфські лікарі-гомеопати славилися на весь світ. Навіть мудрець Солон шанував скіфського лікаря Токсаріса, а сам Гіппократ приїздив у Скіфію, щоб перейняти знання про лікування.

Греки в’їхали у місто, оточене валами. На базарі панувало пожвавлення: продавали руду, ремісники працювали в кузнях, кипіло життя. Гості ходили вузькими вуличками, розглядали товари й купували потрібні речі. Вони завітали до майстра-скіфа, який навчався в Ольвії, і той показав їм свої золоті вироби та пектораль із тонкими малюнками ягнят і птахів. Він навіть подарував грекам прикраси для жінок.

Потім мандрівники оглянули царські хороми, згадали, як колись зустрічали маленького царевича Аріапіфа, що тепер став великим правителем. Заночували греки в дядька на таборищі — серед простих людей, що жили напівосіло. Їх щиро пригостили простою, але смачною скіфською їжею: лемішкою, горохом, рибою, пирогами.

Надвечір у степу панував спокій: засинала природа, гасло вогнище. Грека довго мучила безсоння — він дивився на місяць і відчував тугу за рідною Ольвією. Далеко вдома, його дружина хвилювалася, питала піфію про долю чоловіка. Та відповіла, що “він уже в дорозі”, не пояснивши, яку саме дорогу мала на увазі — земну чи до світу мертвих.

Грекиня, подібно до Пенелопи, чекає свого чоловіка. Проте, на відміну від легендарної героїні, ця жінка — звичайна смертна, і чекання виснажує її красу та сили. Вона тче килим, не розмовляє з женихами, сумно виглядає далечінь, сподіваючись, що чоловік повернеться.

Тим часом грецький мореплавець долає довгий шлях Дніпром, який стає для нього дорогою випробувань, подібно до пригод Одіссея. Греки-веслярі змучені, але герой не здається, пам’ятаючи про свою вірну дружину в Ольвії. На своєму шляху він уникає спокус і небезпек, пливе крізь стрімкі течії, минає скелі й пороги, що нагадують міфічних Скиллу і Харибду.

Одного дня через спеку й втому греки зупиняються на березі, де один із них захворює. Вони розкладають табір, готують вечерю, але вночі на них насувається страшна буря. Перун і Посейдон, мов два боги-громовержці, здіймають грім і блискавки. Хвилі кидають човни, греків прибиває до берега.

Щоб урятуватися, мандрівники шукають сховок у печері. Та там їх лякають дивні звуки — ревище, блискавка, грім, вона навіть бачили якогось Триглавого Змія. Греки чекають ранку, тремтячи від страху й відчуваючи безсилля перед стихією.

На світанку один із греків першим визирнув із печери, почув пташиний писк і шум порогів Дніпра. Грек побачив старого діда, який пас козу, й запитав про Триглавого Змія, що лякав їх уночі. Старий відповів, що Змій не чіпає простих людей, бо бореться лише з богатирями.

Грек заспокоївся, подякував і пішов гуляти, але згодом зник. Його товариші шукали всюди — кликали, лагодили човни, сушили речі, але марно. Тим часом зниклий грек досліджував острів, де, за переказами, народився син Геракла — Скіф. Він повернувся подряпаний, із кам’яними знахідками, і розповів, що бачив печеру, у якій, можливо, народилися три брати — Скіф, Гелон і Агафірс, діти Геракла й Змії.

Греки рушили далі Дніпром і наблизилися до страшних порогів, де вода ревіла, немов дикі звірі. Щоб обійти небезпечні місця, вони мусили тягнути човни суходолом, допомагаючи волами. До перевезення долучилися місцеві — скіфи, лісоруби, хлопці. Так греки перетягували свої кораблі через землю, відпочивали біля ручаїв, варили юшку, міняли волів.

За два дні вони подолали півсотні верст, а на третій — спустили свої човни знову у спокійні води, продовживши мандрівку далі.

Греки пливуть річкою з коштовним крамом, прямуючи в далекі північні землі. Довкола — дикі ліси, праліси й болота, де живуть невідомі племена. Природа тут первісна, а люди — щедрі, добрі, але зовсім не схожі на еллінів. Вони не знають Зевса й Паллади, натомість поклоняються своїм богам — Сонцю, Місяцю, Зорі, шанують Рід і предків.

Греки заходять до села, де їх гостинно зустрічають місцеві жителі. Починається свято Купала — із піснями, танцями, вінками та вогнищами. Греки беруть участь у веселощах, пробують місцеві напої, стрибають через вогонь, долучаються до звичаїв і навіть приймають віру місцевих у добрих богів природи.

На ранок, отримавши гостинці — мед, рибу, вінки й трунки, — греки вирушають далі. А люди дарують їм у дорогу свої благословення і пам’ятні речі. Пливуть вони крізь безкраї луги, минаючи села й святі місця, де на вербах гойдаються Берегині — охоронниці цих благословенних земель.

Греки прибули у казкові, таємничі землі, де вечорами лунають співи чарівних дівчат, схожих на сирен. Один із греків вирішує відхилитися від торговельного шляху й заплисти у невідому річку Супій, попри перестороги товаришів. Вони відмовляють його, нагадуючи про небезпеки — диких сарматів і невідомі місцеві звичаї, але грек, певний у своїй сміливості та моряцькому вмінні, не слухає їх.

Він пливе далі вгору річкою, захоплений красою природи й вірою у власну долю. Грек упевнений, що для справжнього елліна немає неподоланних шляхів: він нащадок тих, хто пережив морські бурі та давні пригоди. Та ріка Супій виявляється підступною — і невідомо як, але човен перекидається, і грек гине.

Тепер його тіло спочиває на дні тихої річки, а над ним пливуть риби та гуси. Ніхто не знає, як саме сталася трагедія — чи буря, чи випадковість, — і ніхто не запам’ятав його імені. Лиш річка зберігає мовчазну пам’ять про “щасливого грека” з Ольвії, який не повернувся з мандрів.

Минуло багато віків. Його човен і кістки з часом витягнуть із торфу, і тепер у музеї експонують уламок човна, що нагадує про давнього мандрівника.

Поет проводить паралель між минулим і сучасністю: усе минуще — міста, храми, цивілізації, — але пам’ять про людину, її дух і творчість безсмертні. Грек повертається до нас крізь віки — вже не плоттю, а образом, застиглим у музеї. Він “пливе по паркету” анфілад, нагадуючи, що час — це коло, і навіть загиблі повертаються через пам’ять і мистецтво.

І хоча немає вже ні Ольвії, ні скіфів, тече вічна ріка Борисфен (Дніпро), а разом із нею — плин історії та життя.

Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.