“Вечір проти Івана Купала” цитатна характеристика героїв

“Вечір проти Івана Купала” цитати до образів – Басаврюка, Петра, Пидорки допоможуть підготувати характеристику героїв, розкрити їх риси характеру.

“Вечір проти Івана Купала” цитатна характеристика героїв

Цитатна характеристика Басаврюка

— «…Диявол у людській подобі… Гуляє, пиячить і враз пропаде, як у воду, і слуху немає. Там, зирк — знову мов з неба упав, вештається по вулицях у селі».

— «…Як вода… причепиться було до красних дівчат: надарує стрічок, сережок, намиста — дівати нікуди».

— «Басаврюк, так звали того бісівського чоловіка».

— «…Кожного візьме страх, як нахмуриться він було свої щетинисті брови і кине спідлоба такий погляд, що, здається, забіг би бог знає куди».

— «Басаврюк навіть у Великодню Неділю не буває в церкві».

— «Басаврюк! У! Яка пика! Волосся — щетина, очі — як у вола!»

— «На пні з’явився Басаврюк, що сидів увесь синій, як мрець».

Пидорка Корж цитатна характеристика 

— «Повненькі щоки в козачки були свіжі й яскраві, як мак найніжнішої рожевої барви… що брови, мов чорні шнурочки… що ротик, на який дивлячись облизувалася тодішня молодь; що

волосся її, чорне, як крило ворона, м’яке, як молодий льон, падало дрібними кучерями на шитий золотом кунтуш».

— «Але колишньої Пидорки вже пізнати не можна було. Ані рум’янцю, ані косметики, знесилилася, зачахла, виплакала ясні очі».

— «Пидорка дала обітницю йти на прощу; зібрала, що залишилося після батька, і через кілька днів її справді вже не було в селі. Куди пішла вона, ніхто не міг сказати. Послужливі бабусі відправили, було, її вже туди, куди й Петро подався; та якось козак, приїхавши з Києва, розповів, що бачив у лаврі чорницю, всю висохлу, як скелет, яка безперестанку молилася, і в якій земляки, за всіма прикметами, впізнали Пидорку; що ніхто не чув від неї жодного слова, а прийшла вона пішки і принесла оправу до ікони божої матері, оздоблену такими яскравими самоцвітами, що всі зажмурювалися, на неї дивлячись».

Петрусь Безрідний цитатна характеристика

— «…Наймит, якого люди звали Петром Безрідним; може, тому, що ніхто не пам’ятав його батька й матері. Церковний староста казав, що вони на другий же рік померли від чуми; та тітка мого діда… казала, що батько його й тепер на Запоріжжі, був у полоні в турків.., переодягшися євнухом, утік»

— «…Бідний Петрусь тільки й мав, що сіру свитку, у якій було більше дірок, ніж у якого жида в кишені золотих».

— Корж за поцілунок героя Пидорці: «Якщо ти мені коли-небудь опинишся у хаті, або хоч тільки під вікнами… то пропадуть чорні вуси, та й оселедець твій, от уже його два рази можна обмотати навколо вуха».

— Пидорка — Івасю про Петруся: «…любила б його карі очі, цілувала б його біле личко, та не велить доля моя».

— «А я думав, нещасний, іти в Крим та Туреччину, навоювати золота і з добром приїхати до тебе, моя красуня».

— «Дияволе! — закричав Петро.— Давай його, на все готовий!»

— «…Кури так не дожидають тієї години, коли молодиця винесе їм зерна, як ждав Петрусь вечора… З серцем, яке мало не вискакувало з грудей, зібрався він у дорогу…»

— «Очі його запалали… розум помутився… як божевільний, ухопився він за ніж, і безневинна кров бризнула йому межи очі».

— «Прокинувшись на третій день, довго оглядав він кутки своєї хати; та даремно намагався що-небудь згадати: пам’ять його була, як кишеня старого скнари, у якого копійки не видуриш. …Дивиться, два мішки з золотом. …Та як здобув він його, цього ніяк не міг зрозуміти»

— Корж — про Петруся: «Сякий-такий Петрусь, немазаний! Та хіба я не любив його? Та чи не був він у мене, як син рідний?»

— «Він не міг навіть згадати обличчя Івася, так обморочило кляте чортовиння!»

— «Почали жити Пидорка з Петрусем, мов пан з панею. Всього доволі, усе сяє… Одначе ж добрі люди хитали злегка головами, дивлячись на життя їх. «Від чорта не буде добра».

— «…Не минуло й місяця, Петруся ніхто пізнати не міг. Чому, що з ним сталося, бог знає. Сидить на одному місті, і хоч би слово з ким. Усе думає і неначе хоче щось пригадати. Коли Пидорці пощастить змусити поговорити про що-небудь, неначе й забудеться, і почне розмову, і розвеселиться навіть, та ненароком гляне на мішки — «стривай, стривай, забув!» — кричить, і знову задумається, і знову силкується щось згадати»

— «Неначе прикутий, сидить посеред хати, поставивши біля ніг мішки свої. Здичавів, заріс волоссям; став страшний, і все думає про одно, все силується згадати щось, і сердиться, і злиться, що не може згадати. Часто дико підводиться з свого місця, поводить руками, втуплює в щось очі свої, неначе хоче затримати його; губи ворушаться, мов хочуть промовити якесь давно забуте слово — і нерухомо зупиняються… Лють охоплює його, як навіжений, гризе й кусає собі руки і з досади рве пасмами волосся, поки, стихнувши, не впаде, неначе в забутті; а потім знову починає пригадувати і знову лють, і знову мука… Що за напасть божа?»

— «Уся хата повна диму, і посередині тільки, де стояв Петрусь, купа попелу, з якої де-не-де підіймалося ще пара».