Вікторіанська Британія
Велика Британія – «майстерня світу»
У 50-60-х роках XIX ст. першість Англії у світовій промисловості і торгівлі сягнула своєї вершини. Переваги, пов’язані з більш раннім завершенням промислового перевороту, а також використання ресурсів колоній забезпечили британським підприємцям монопольне становище на світовому ринку. Наприкінці 60-х років Англія видобувала вугілля в 5 разів більше, ніж Німеччина, і в 4 рази більше, ніж СІЛА. У 1860 р. вона переробляла на своїх фабриках стільки бавовни, скільки всі інші країни світу разом узяті. У середині XIX ст. в Англії було зосереджено половину світового виробництва чавуну, вугілля і бавовняних тканин. Країна стала найбільшим експортером машин і устаткування, своєрідною «майстернею світу».
Історія винаходів
Паровий молот
Винахід парового молота відіграв велику роль в промисловій революції. В давні часи всі роботи по виплавці металу виконували ковалі. У XVIII ст. був винайдений кулачковий молот. Але він був незручний у використанні. Ситуація докорінно змінилася в 40-х роках XIX ст. з появою парового молота Несміта. Він вирішив об’єднати парову машину й ударник, щоб машина робила зворотно-поступальний рух.
На новий винахід Несміта надійшло багато замовлень. Для ознайомлення з пристроєм приїздили механіки та інженери з різних заводів. Винахід дуже швидко прославив свого винахідника.
Важливу роль у прискоренні промислового розвитку Англії відіграла відмова від протекціонізму і перехід до вільної, безмитної торгівлі. Це відбулося після скасування в 1846 р. «хлібних законів» і останніх мит на ввезення товарів. Не боючись конкуренції на власному ринку, англійські підприємці використовували безмитну торгівлю (фритред) як засіб економічної експансії. Використання машин дозволяло виробляти дешевші товари, конкурувати з якими не могла жодна країна. У 60-х роках XIX ст. Англія домоглася підписання ряду дуже вигідних торговельних угод із Францією, Італією, Австрією і німецькими державами, заполонивши ринки цих країн дешевою промисловою продукцією.
Швидкому прогресу промисловості й торгівлі Англії сприяв розвиток транспортної мережі. У 50-60-х роках залізничний транспорт став основним у суходільних перевезеннях, а пароплави витісняли вітрильні судна. Англія будувала торговельні кораблі на замовлення багатьох країн, які використовували їх для перевезення товарів до найвіддаленіших частин світу.
Величезні багатства потрапляли до Англії з її заморських колоній. Водночас англійські підприємці одержували значні прибутки від своїх іноземних капіталовкладень. Найбільші банки надавали позики іншим країнам, вкладали гроші в будівництво фабрик, заводів і залізниць за кордоном. Англія перетворилася на «світового банкіра». Фунт стерлінгів став головним засобом міжнародних розрахунків, а Англійський банк – світовим центром фінансових угод.
Противники скасування «хлібних законів», великі землевласники пророкували занепад сільського господарства, якщо запровадити вільну торгівлю. Але цього не сталося. Величезний попит на продукти харчування і сировину для фабрик давали можливість лендлордам і фермерам-підприємцям збільшувати посівні площі та застосовувати нову техніку і хімічні добрива. Внаслідок цього врожайність в Англії стала набагато вищою, ніж у сусідній Франції. Сировиною і продовольством Англію також постачали її колонії.
Утвердження лібералізму. Друга парламентська реформа.
50-60-ті роки XIX ст. стали не лише періодом розквіту британської економічної могутності, а й остаточного утвердженняпарламентської монархії. Палата громад, що відкрила в 1832 р. двері для буржуазії, до середини XIX ст. витіснила на другий план палату лордів і звела до мінімуму поітичний вплив королівської влади. Англійська монархія зберегла певні важелі впливу на політичне життя країни. Королева призначала прем’єр-міністрів, хоча і змушена була вибирати їх поміж лідерів парламентської більшості. Уряд зобов’язувався інформувати її про будь-які більш-менш важливі зміни у внутрішній і зовнішній політиці.
З 1837 по 1901 р. трон Великобританії посідала королева Вікторія, яка стала символом Англії у добу найвищого піднесення її могутності. Вступивши на трон недосвідченою дівчиною, Вікторія швидко засвоїла парламентські традиції і конституційні звичаї. Поступово стали виявлятися такі риси її характеру, як наполегливість і владність. Вона високо цінувала свої права і нікому не дозволяла зазіхати на них. Вікторія відправила у відставку міністра закордонних справ, лідера вігів лорда Пальмерстона лише за те, що він поспішив визнати бонапартистський переворот 2 грудня 1851 р. у Франції, не поінформувавши її про це. Королева не конфліктувала з парламентом і не зазіхала на його повноваження. Але всі прем’єр-міністри Англії починали листи до неї словами «Смиренно виконуючи свій обов’язок» і робили свої доповіді стоячи.
До середини XIX ст. в Англії остаточно утвердилася парламентська двопартійна система, за якою влада в країні переходила від однієї політичної партії до іншої. У цей час за традиційними британськими партіями закріплюються нові назви: торі стали називатисяконсерваторами, а віги – лібералами. Поступово змінювався і соціальний склад партій. Консерватори, як і раніше, спиралися на земельну аристократію та англіканську церкву, але згодом до них прилучилися великі судновласники і підприємці, пов’язані з колоніальною торгівлею. Серед лібералів було також чимало земельної знаті – лендлордів, але з 30-х років XIX ст. соціальний склад партії дедалі більше змінювався за рахунок торгово-промислової буржуазії. Розкол торі під час скасування «хлібних законів» надав можливість вігам відтіснити їх від влади. Упродовж 1846-1868 рр. консерватори перебували при владі не більше трьох років. Протягом решти часу влада знаходилася в руках ліберальних кабінетів, які охочіше від торі йшли на проведення політичних реформ, що розширювали вплив і права буржуазії.
Із зростанням економічної могутності для буржуазії дедалі обтяжливішим було становище, коли її інтереси в парламенті представляли спадкові політики-аристократи. Тим більше, що лідери вігів – лорди Пальмерстон і Рассел – стали чинити опір подальшим реформам. Тому в 50-х роках XIX ст. буржуазне крило вігів відкрито виступило з вимогою подальшого розширення виборчого права та проведення нової парламентської реформи. Смерть Пальмерстона в 1865 р. прискорила неминучий процес перетворення ліберальних вігів на партію торгово-промислової буржуазії. Ці зміни пов’язані з ім’ям міністра фінансів багатьох вігських кабінетів Вільяма Гладстона, який після смерті Пальмерстона став фактичним керівником Ліберальної партії Великої Британії.
Внутрішня і зовнішня політика лібералів у 60-70-ті роки XIX ст. базувалася на монопольному становищі, яке посідала Англія у світовій індустрії, і цілком відповідала запитам торгово-промислових кіл країни. Вона спрямовувалася на усунення будь-яких перешкод на шляху вільного підприємництва та розширення політичного впливу буржуазії. Ліберали були противниками державного втручання в економічне і соціальне життя країни. Англійська буржуазія, яка не мала в цей час гідних конкурентів на світовому ринку, просто не потребувала державної підтримки й захисту.
У 1866 р. з ініціативи Гладстона до парламенту було внесено білль (законопроект) про реформу, що передбачав зниження виборчого цензу, але зусиллями консерваторів прийняття закону було зірване. Це викликало масовий рух протесту по всій Англії. За цих умов з ініціативи одного з лідерів торі Бенджаміна Дізраелі консерватори в 1867 р. провели другу парламентську реформу. Вона значно розширила лави виборців за рахунок дрібних підприємців, фермерів і кваліфікованих робітників. Однак нижчі прошарки суспільства, як і раніше, були позбавлені виборчих прав.
Починаючи з 1868 р. й надалі кожен дорослий чоловік має право зареєструватися як виборець і голосувати за кандидата чи кандидатів у парламент від міського виборчого округу, якщо він задовольнить такі вимоги:
- якщо він досягнув повноліття (21 рік) та не притягався до суду;
- якщо він мешкав у цьому виборчому окрузі протягом року перед останнім днем липня як власник чи орендар житлового будинку;
- якщо його ім’я зазначено в списках домовласників або орендарів житлових будинків, що сплачують податки на користь бідних;
- якщо він своєчасно сплатить до 20 липня передбачений податок на користь бідних.
Промислове піднесення в 50-60-х роках XIX ст. супроводжувалося зростанням чисельності робітничого класу. У цей період в Англії активно створюються профспілки (тред-юніони), що об’єднували, як правило, тільки кваліфікованих робітників. Про створення власної політичної партії британські трудівники не замислювалися. Захисником інтересів народу до кінця XIX ст. вважалося ліве крило лібералів.
Зовнішня і колоніальна політика Англії
Досягнувши більших успіхів, ніж інші країни, у війнах кінця XVIII – початку XIX ст., Англія стала найвпливовішою державою світу. Промислова перевага зміцнила її провідне становище у світовій політиці. У 30-60-х роках зовнішня політика країни пов’язана з ім’ям лідера вігів Пальмерстона, який протягом 10 років був членом уряду і майже стільки ж часу обіймав посаду прем’єр-міністра. Цей дипломат завзято проводив традиційний британський курс на збереження політичної рівноваги в Європі. Це дозволяло Англії без перешкод «правити морями», утверджувати свою торговельну гегемонію і розширювати колоніальні володіння. Принципи зовнішньої політики Англії Пальмерстон сформулював чітко: «У Британії нема ні вічних союзників, ні постійних друзів. Вона має лише постійні інтереси». Керуючись цим правилом, усі англійські уряди, ліберальні й консервативні, з рідкісною одностайністю прагнули послабити політичних суперників та усунути конкурентів із зовнішніх ринків.
В інтересах торговельної і промислової буржуазії Англія провадила активну колоніальну експансію. Найважливішою в Британській колоніальній імперії була Індія – країна з майже 300-мільйонним населенням. У 1857-1859 рр. в Індії спалахнуло могутнє визвольне повстання, але воно було жорстоко придушене англійськими військами. Не менш суворо розправлялися колонізатори і з населенням інших своїх володінь. У Новій Зеландії чисельність місцевих жителів – маорі – внаслідок винищувальних воєн скоротилася втричі. ВАвстралії і на острові Тасманія колонізатори відтісняли корінне населення в посушливі райони і цим прирікали на вимирання.
Землі, що звільнилися, заселялися колоністами з Англії, і незабаром у Канаді, Австралії і Новій Зеландії стало переважати біле населення. Переселенці освоювали нові території, ставали покупцями англійських фабричних товарів. Колонії були джерелом сировини і продовольства, туди їхали ті, для кого не знайшлося роботи на батьківщині.
У 50-60-х роках XIX ст. Англія вела загарбницькі війни в Китаї, Японії, Ірані та Ефіопії, нав’язуючи урядам цих країн нерівноправні торговельні договори. Але спроба англійських військ у 40-х роках XIX ст. вдертися до Афганістану зазнала невдачі. У 60-х роках колоніальна експансія Англії поширилася на Африку.
Безжалісно придушуючи найменший опір у колоніях, де основне населення становили корінні жителі, англійський уряд йшов на поступки там, де переважали переселенці. Правлячі кола Британії побоювалися повторення подій кінця XVIII ст., що призвели до втрати більшої частини їхніх північноамериканських володінь. У 1867 р. найбільша англійська колонія Канада одержала статус домініону – самоврядної території. Відтоді губернатори, призначені королевою, мали керувати Канадою за посередництвом уряду домініону і за згодою канадського парламенту. У 50-60-х роках XIX ст. право створити власні представницькі установи одержали також інші «білі колонії» Англії – Капська земля, Наталь, Австралія й Нова Зеландія.
Проте суті колоніального володарювання це не змінювало. Прикладом була перша англійська колонія – Ірландія. Незважаючи на формально рівне з Великою Британією становище у складі Сполученого Королівства, Ірландія залишалась її сировинним придатком і джерелом дешевої робочої сили. Майже вся земля на «Зеленому острові» була власністю англійських лендлордів, а ірландці – безправними її орендарями. Користуючись своїм становищем, великі землевласники постійно збільшували орендну плату, без жалю зганяли дрібних орендарів з землі за несплату, прирікаючи на голодну смерть людей, позбавлених засобів для існування. Через голод і хвороби в Ірландії гинули сотні тисяч селян. Багато з них покинули батьківщину й емігрували за кордон. Протягом 40-60-х років XIX ст. населення острова скоротилося майже на третину.
