“Вітрогон” скорочено – Нечуй-Левицький

“Вітрогон” читати скорочено варто, щоб згадати події з життя малого хлопчика, який постійно змушував батьків хвилюватися.

Нечуй-Левицький “Вітрогон” скорочено (аудіокнига)

Нечуй-Левицький “Вітрогон” скорочено читати

Коли я ще був шестирічним чи семирічним хлопчаком, мій батько тоді був економом в селі. Економія стояла край села в оточенні верб та тополь. А за нею простягся великий вигін, де випасали ягнят.

Вдома мені не було з ким гуляти, тільки менша сестра. Але вона така плаксива та вередлива, що не хотілося з нею бавитись. Буває десь зачеплю її чи торкну – як почне ревти на всю хату та жалітись. Тоді й отримую я від матері кислиць: або наскубе добре вуха чи намне чуба.

А гуляти то хочеться! Тому й тягнуло мене на вигін, де можна було погуляти, побігати з хлопцями, погратись біля річки. Коли ж наморишся та зголоднієш, то можна було ожини наїстися. Ще й сестрі додому принести. Але й тут мама нагримає, за те що білу сорочку вимазав ягодами.

Та яка ж то насолода лазити по кущах. А ще можна знайти пташині гнізда. Мама каже: «Не бери яєчок, бо пташка буде плакати». Мені було байдуже. Я яєчка теж сестрі носив. І, звісно, отримував кислиці під ніс від мами. Одним словом, було весело.

Одного спекотного дня я з старшими пастушками побіг купатись. Вибіжимо з води, та й давай качатись в гарячому піску. Один пастушок побачив калюжу під вербами. Так ми пообмазувались грязюкою з тієї калюжі. Стали вилиті чорти. Все було чорне, навіть лоб. Хлопці узріли на березі човен та й повлазили в нього, щоб стрибати в воду. Я дивився як вони стрибають і думаю: «Ви скакаєте як маленькі, де води по пояс. Я як стрибну з носа човна на саму глибину! Так мені хотілось втерти носа їм, що де та сміливість взялась.»

Скочив у воду швидко, але примітив, що ноги не дістають дна. А я ж плавати не вмію і починаю тонути. Страх охопив душу. Раптом я черкнув ногами по дну, але вода вже понесла мене вгору. Я почав кричати, бити руками й ногами, борсатись в воді та пірнати. Важко стало: вода стала забивати рота, і я її п’ю та й п’ю. На моє щастя мене спасла якась молодиця, котра прийшла до річки плаття прати. А пастушки собі стояли на березі ні живі, ні мертві, тільки роти повідкривали. Вдома я вирішив мамі нічого не розказувати, але та молодиця впоралась з цим. Мама дала мені такої прочуханки…ще й заборонила гуляти на вигоні та з двору виходити.

Вдома було дуже нудно. Чим я тільки не займався: по покрівлях лазив, заглядав в гнізда, бігав по двору та садку. Але тягнуло мене на вигін до компанії.  Надвечір я вже настільки знудився, що перебіг садок та перелізши через тин, дременув на вигін, що було сили. Та я не побачив там ні пастушків, ні ягнят. Тоді я побіг попід високим житом, а поперед мене вискочив невеликий птах – чубата посмітюха. Мені захотілося спіймати та принести сестрі. Тому і побіг за нею. Біля самого мосту вона знялась та полетіла в жито.

Коло мосту було так гарно: малесенька річечка милозвучно дзюрчить, зелена трава встилає берега. А на бережку сидить безліч жаб. Я побіг покидати в них камінцями, а потім гребельки став гатити. Тут у мене буде млинок. Тільки як зробити, щоб він крутився та молов борошно. Заморившись будувати, я пішов під міст та роздивляючись його, заснув.

Коли прокинувся, то мені здалося, що я лежу в себе вдома та чомусь прокинувся вночі. Не міг зрозуміти де я: мені ввижались здоровецькі вікна та кожух під спиною, чорна стеля в сажі. Спросоння я прислухався та почув дзюркотіння. «Де це в хаті взялась річечка біля мого ліжка?» – думаю я.

Я прислухався і почув: «Господи помилуй, господи помилуй, слава отцю й сину і святому духу, нині й присно і вовіки віков, амінь. Отче наш, оже єси на небесь…». Може це батько вже так рано встав та почав богу молитись. Коли тут щось як загуркотить! Як залущить стеля! Попереду застукали кінські копита та покотився віз. «Ой! Ще стеля завалиться та й мене вб’є!» — блиснула в мене думка.

Вже трохи розвиднілось та до мене повернулась пам’ять. Я пригадав, що я під мостом і як там опинився. Здалось мені, що зараз всі гадюки повилазять з нори та обкрутяться навколо рук та ніг. Я як дременув! Побіг на горбок та шлях. Аж назустріч чоловік йде. Угледів мене він та й сам злякався. «Дух святий при нас! Ой чорт!» — та як дремене назад! Навіть догнав того чоловіка, що переїхав через місток з криками: «Постривай! Дух святий з нами! Чорт з-під містка!». Заскочив у воза з переляку та й покотився вперед. А я зостався сам та пішов за слідами возу. Навіть сльози вже лились. Нарешті я здогадався, що йду не в село, а відходжу від нього. Але саме село наче інше: ні знайомої церкви, ні економії. Тоді я повернув стежкою між житами і наче пірнув туди.

Звідти нічого не видно, тільки синє небо. Коли гляну, йде молодиця. Але вона як крикне: «Ой боже мій! Дух святий з нами!».  І теж побігла. Та що це таке? Що зі мною сталось за ніч під мостом, що люди тікають та лякаються мене. Наче став чортом.

Коли я вийшов з жита, то пішов сільською вуличкою. Та молодиця, що тікала, вбігла в двір та й двері за собою зачинила. Я пішов до того двору, коли як загавкають на мене двоє собак. Добре, що вони не могли переплигнути через тин. На моє щастя із сіней вийшла старенька бабуся.

— А хто ти такий? — питає в мене бабуся.

— Я Василь, — кажу я до баби, — обороніть мене од собак.

— Чий же ти, хлопче? — знов питає баба, а сама коли б тобі з місця рушила.

— Я економів, я Василь, — кажу я та плачу. 

— Ой боже мій, як воно мене налякало! — обізвалась молодиця. — А я думала, що русалка  за мною гониться.

— Чого ж це ти аж сюди забрів та дражниш собак вдосвіта? — питає в мене баба.

— Та я ночував під мостом, — обзиваюсь я до баби.

— Під мостом? Оце диво. А чого ж ти туди заліз? — питає баба.

Тоді я все розказав бабі. Вона відвела мене додому. В дворі мама вибігла до мене, обняла та заплакала. Баба Ганна розповіла історію, як я до неї попав, як налякав її молодицю в житі. Мама плакала та оповіла, що не змогли й очей закрити через оцього вітрогона. Всіх наймитів та наймичок розіслали в пошуках хлопця. Думали вже всяке, що може втопився, коли з хлопцями купався.

Мені стало ніяково й шкода, якого клопоту я завдав матері та батькові. Дивився я на заплакане мамине лице й розумів, що кислиці ще таки будуть. Вона не відпускала мою руку і повела в покої. Тата ще не було, а мої ноги сильно трусились. Аж ось і тато вийшов:

— А де це ти, волоцюго, тинявсь цілу ніченьку, що й дома не ночував? Де ти ночував?

— Під мостом, — насилу стало в мене сили обізватись.

Мати з наймичкою перехрестились, а батько зареготав. Мама казала, що там же гадюки, жаби. Бідкалась чи не покусали вони мене. А наймичка прийнялась голосити, що там ще чорти можуть водитись. Та на тому й усе. Батько ще полаяв мене за сніданком, гуляти на вигоні та купатись з пастушками в річці таки заборонили.

Опісля снідання я сів на ґанок. Мені було погано на душі. Я побіг у стайню, дивлюсь, а там голуби знеслись. Я був такий радий, що забув усе на світі.