«Війна світів» XIII. ЗУСТРІЧ ІЗ СВЯЩЕНИКОМ
Відчувши несподівану силу земної зброї, марсіяни відступили до своїх вихідних позицій на горсельському вигоні. Вони квапилися перенести останки свого пошматованого товариша і тому зовсім не зважали на такі нікчемні жертви, як я. Якби вони залишили свого товариша й рушили далі, то, крім кількох батарей дванадцятифунтових гармат, до самого Лондона не зустріли б ніякого опору і, звичайно, досягли б столиці раніше, аніж дійшла б туди звістка про їх наближення. Той напад був такий несподіваний, жахливий і нищівний, як землетрус, що сто років тому зруйнував Лісабон.
Проте вони не квапилися. Через кожні двадцять чотири години з міжпланетного простору циліндр за циліндром надходила марсіянам допомога. А тим часом командування війська й флоту, усвідомивши страшну силу нападника, стало гарячково готуватися до оборони. Щохвилини на позиції прибували нові гармати. Уже надвечір у неділю в кожному гайку, в кожній приміській дачі на схилах горбів під Кінгстоном і Річмондом крилися чорні націлені жерла замаскованих гармат. А скрізь по обгорілих, спустошених полях на площі двадцяти квадратових миль навколо марсіянського табору на горсельському вигоні, по спустошених селах, між купами чорних обвуглених недогарків сосняка — підкрадалися сміливці з геліографами, маючи завдання повідомляти артилерію про наближення марсіян. Але марсіяни відчули силу нашої артилерії і небезпеку в наближенні людей, і всякого, хто б тепер насмілився наблизитись за милю до циліндра, спіткала б смерть.
Очевидно, марсіянські велетні затратили післяполудневий час, переносячи все з другого й третього циліндрів (другий упав на гольфовому майданчику під Адлстоном, третій — поблизу Пірфорда) до своєї ями на горсельському вигоні. Після цього один марсіянин став на варті серед почорнілого вересу й зруйнованих будинків, а решта залишила свої бойові машини і спустилася до ями. До пізньої ночі вони завзято працювали, і над ямою здіймалися стовпи густого зеленого диму, який було видно з горбів Мерроу і навіть, як казали, із Бенстеда й Епсома.
Коли марсіяни позаду мене готувалися до нового наступу, а переді мною люди збирали сили для відсічі, я з невимовними труднощами крізь огонь і дим палаючого Вейбриджа пробивався в Лондон.
Помітивши порожній човен, який несла течія, я скинув з себе мало не всю промоклу одежу, підплив до нього і на човні вибрався з цього пекла. В човні весел не було, але я примудрився гребти просто руками, наскільки то можливо, маючи ошпарені руки. Так повільно і втомливо плив я за водою в напрямі Голіфорда й Уолтона, щоразу, з цілком зрозумілих причин, оглядаючись назад. Я тримався річки, бо у воді найкраще було рятуватися, якби ті велетні поновили наступ.
Разом зі мною текла й гаряча вода, що нагрілася від затопленого марсіянина, і я десь чи не цілу милю через туман не міг розрізнити берегів. Щоправда, один раз я побачив низку чорних постатей, що луками тікали від Вейбриджа. Голіфорд, здавалося, зовсім спорожнів; над берегом горіло кілька будинків. Дивно було бачити, як серед білого дня під блакитним небом палало безгомінне покинуте місто, оповите димом та полум’ям,— ніколи ще у своєму житті не бачив я пожежі без метушливої юрби. Трохи далі, на обмілині, димів і брався вогнем очерет, а хвиля полум’я котилася від нього ще далі на поле, де лежало сухе сіно.
Я так знесилився після всього пережитого, а вода в річці була така гаряча, що довго плив, просто поклавшись на волю течії. Потім знову прокинувся страх, і я заходився гребти руками. Сонце палило мені голу спину. Нарешті, коли з-за повороту річки я побачив Волтонський міст, втома й лихоманка взяли гору над страхом. Я причалив до мідлсекського берега і ледь живий упав на густу траву. Була вже десь, мабуть, четверта-п’ята година. Я трохи спочив, а тоді схопився на ноги й пройшов, певно, з півмилі, не зустрівши ані душі; потім знову приліг у затінку під живоплотом. Пригадую, що дорогою я ніби марив, щось кажучи сам до себе. Мене страшенно мучила спрага, і я дуже шкодував, що не напився більше з річки води. Дивна річ, але я чомусь сердився на дружину,— мене дратувало, що я не міг дістатися Лезергеда.
Мабуть, я задрімав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священик. Пам’ятаю тільки, що він сидів, задерши догори чисто виголене обличчя, і тупо дивився в бліді відблиски вогнів; рукави його сорочки були в сажі. Небо вкривали баранці; прозорі й легкі, як пір’їни, вони, хвиля за хвилею, застигали в надвечірній позолоті літнього сонця.
Я підвівся і сів. Цей мій рух привернув його увагу, і він хутко глянув на мене.
— Чи нема у вас води? — запитав я. Він похитав головою.
— Уже цілу годину ви просите води,— сказав він. Хвилину ми дивилися мовчки один на одного. Напевно, мій вигляд здався йому чудним: я був напівголий, мокрі штани та шкарпетки — ото й уся моя одежа, тіло попечене, лице й спина — чорні від диму. Його ж лице було мляве, підборіддя спокійне, майже біле кучеряве волосся спадало на низьке чоло, великі ясно-блакитні очі невидюще втуплені у далечінь. Говорив він, наче рубав, і все порожньо поглядав кудись убік.
— Що воно діється? — мовив він.— Що все це означає? Я глянув на нього й нічого не відповів.
Він простер тонку білу руку і мало не заголосив:
— Як це могло статися? За які гріхи така покута? Після ранньої відправи пішов я трохи прогулятися, а тут нагло — вогонь, землетрус, смерть! Чистий содом і гоморра! Вся наша праця пішла на вітер, вся праця… І хто вони такі, оті марсіяни?
— А ми хто такі? — насилу промимрив я.
Він обхопив руками коліна і перевів на мене погляд. Кілька секунд він дивився мовчки.
— Пішов я трохи прогулятися…— повторив він.— Аж тут раптом — вогонь, землетрус, смерть!
Він замовк, підборіддям майже уткнувшись у коліна. А тоді почав знову, махаючи рукою:
— Вся праця… всі недільні школи… За які гріхи? Чим завинив Вейбридж? Все пішло з димом, усе зруйновано. А церква! Тільки три роки, як перебудували. І нема. Зметена, й сліду нема! За віщо?
І через деякий час додав, неначе божевільний:
— Дим від її згарища буде здійматися до неба вовіки й віки!
Очі його заблищали, своїм худим пальцем він тицьнув у бій Вейбриджа.
Аж тепер я почав розуміти, в якому він стані. Страшна трагедія, що й він був її учасником,— очевидно, священик був один з тих, кому пощастило втекти з Вейбриджа,— мало не позбавила його розуму.
— Чи далеко звідси до Санбері?
— Ще сьогодні вранці я правив службу Божу…
— Відтоді багато що змінилося,— сказав я спокійно.— Не впадайте в паніку. Ще є надія.
— Надія!
— Так, велика надія, незважаючи на всі ці руїни!
Я почав пояснювати йому, як дивлюся на наше становище. Спершу він слухав, але скоро йому набридло, і порожній погляд метнувся кудись убік.
— Це — початок кінця,— сказав він, не дослухавши моєї мови.— Та й усе! День Страшного суду! Коли люди волатимуть до гір і скель, аби впали на них і заховали їх від лиця Того, Хто сидить на престолі!
Ще більше впевнившись у своїх підозрах, я підійшов до нього і поклав руку йому на плече.
— Будьте мужні,— сказав я.— Ви втратили розум від жаху. Що ж то за віра, коли вона безпорадна перед нещастям? Згадайте-но, скільки люди пережили землетрусів, потопів, воєн, вивержень вулканів! Чому ж Бог повинен робити виняток для Вейбриджа? Адже Бог — не страховий агент!
Священик сидів і мовчки слухав.
— Як же нам урятуватись? — несподівано озвався він.— Вони ж непереможні, вони безжалісні…
— Ані одне, ані, можливо, й друге,— відповів я.— Чим могутніші вони, тим мудріші й розважніші мусимо бути ми. Адже три години тому було ж он там одного з них убито!
— Убито! — вигукнув він, оглянувшись довкола.— Хіба можна вбити посланця Божого?
— Я сам бачив,— провадив я.— Оце ми з вами потрапили до самого пекла. Та й тільки.
— Що там блимає на небі? — раптом запитав він.
Я пояснив йому, що то сигнали геліографа — знаки людей, які допомагають нищити нападників.
— Ми в самому центрі подій. І хоча тепер тихо,— сказав я,— але те миготіння в небі віщує близьку бурю. Мені здається, що марсіяни — ген там, а з боку Лондона, де височать річмондські й кінгстонські горби, під прикриттям дерев люди риють окопи, встановлюють гармати. Марсіяни не забаряться знову рушити цим шляхом…
Не встиг я кінчити, як він раптом схопився на ноги й зупинив мене жестом.
— Слухайте! — сказав він.
З-поза низьких горбів, що тяглися по той бік річки, долинули глухий гарматний гуркіт і далекі моторошні крики людей. А тоді знову запала тиша. Повз нас пролетів через пліт хрущ. На заході, над хмарами диму, що піднімалися з вейбриджських і шеппертонських руїн, на тлі пишного надвечірнього неба висів ледь помітний окраєць місяця.
— Нам треба іти цією стежкою,— сказав я,— просто на північ.
«Війна світів» XIV. У ЛОНДОНІ
Коли марсіяни приземлились під Вокінгом, мій молодший брат був у Лондоні. Він студіював медицину й саме готувався до іспитів. Про марсіян він нічого ще не чув до суботнього ранку. Та ось ранкові газети на доповнення до довгих спеціальних статей про Марс, про життя на ньому й таке інше вмістили коротеньке, не зовсім доладне повідомлення, що якраз стислістю і вражало.
У ньому говорилося, що марсіяни, злякавшись наближення людського натовпу, вбили кількох чоловік із якоїсь скорострільної гармати. Повідомлення кінчалося словами: “Незважаючи на свою могутність, марсіяни ще не вилізли з ями, в яку впали, і, очевидно, й неспроможні цього зробити. Імовірно — внаслідок більшої сили земного тяжіння”. Якраз ці останні слова й були тією соломинкою, за яку хапалися оглядачі у своїх передових статтях.
Звичайно, всіх студентів, що готувалися до іспитів з біології в лабораторії, куди цього дня пішов і мій брат, дуже зацікавило це повідомлення; проте на вулицях не помітно було особливого занепокоєння. Вечірні газети вийшли з сенсаційними заголовками. Повідомлялося про відтягування військ до горсельського вигону, про лісові пожежі між Вокінгом та Вейбриджем. “Сент-Джемс газет” у спеціальному випуску близько восьмої години вечора писала, що телеграфний зв’язок перервано. Всі гадали, що це спричинила пожежа. Але, крім цього, тієї ночі, коли я їздив до Лезергеда й назад, у Лондоні ще нічого не знали про бої з марсіянами.
Брат не дуже непокоївся, довідавшись із газет, що циліндр упав за добрих дві милі від нашого дому. Він тільки мав намір того ж вечора поїхати до нас, щоб, як сам потім казав, подивитися на тих марсіян, доки їх не знищили. Годині о четвертій він дав мені телеграму, якої я не отримав, а ввечері пішов до мюзик-холу.
Над Лондоном вночі проти неділі також пронеслася буря, і мій брат, щоб дістатися до Ватерлоо, найняв візника. На платформі, з якої мав відходити нічний поїзд, він після довгого чекання довідався, що цієї ночі через якийсь там випадок поїзди не доходять до Вокінга. А що воно за випадок, він так і не з’ясував: залізнична адміністрація й сама нічого до ладу не знала. На станції не дуже турбувалися з цього приводу — начальство вважало, що сталась якась аварія між Байфлітом і вузловою станцією Вокінг. Нічні поїзди, що звичайно проходили через Вокінг, тепер ішли об’їздом через Вірджінія-Вотер або через Гілдфорд. Адміністрація була заклопотана зміною маршруту екскурсій саутгемптонської та портсмутської Недільної ліги. Репортер вечірньої газети, помилково переплутавши мого брата з начальником руху, на якого брат був трохи схожий, намагався взяти в нього інтерв’ю. Крім залізничників, мало хто вбачав зв’язок між порушенням нормального руху й появою марсіян.
Пізніше я читав у якійсь замітці, ніби ще в неділю вранці “весь Лондон стривожило повідомлення з Вокінга”. Насправді було зовсім не так. Більшість лондонців нічого й не чула про марсіян, аж доки в понеділок уранці не почалася страшенна паніка: недільні газети в Лондоні не дуже читають, а ті, хто таки проглянув нашвидкуруч складені телеграми, нічого з них не втямив.
До того ж лондонці так глибоко впевнені у власній безпеці, а сенсаційна писанина — таке звичне в газетах явище, Що нікого й не схвилювало оце повідомлення: “Вчора близько сьомої години вечора марсіяни вийшли з циліндра і, просуваючись під захистом панцирних щитів, вщент зруйнували станцію Вокінг та прилеглі до неї будинки і знищили цілий батальйон Кардиганського полку. Докладні обставини подій ще не відомі. Кулемети виявились зовсім непридатні проти їхніх панцирів; польові гармати розбито. Загін гусарів скеровано до Чертсі. Марсіяни, очевидно, повільно наступають на Чертсі або Віндзор. Страшна тривога охопила Вест-Серрей. Будуються земляні укріплення, щоб відтяти доступ до Лондона”.
Таке повідомлення подала газета “Санді сан”, а якийсь спритний дотепник у “Рефері” порівнював ці події з панікою, що її може викликати в селі ненароком випущений на волю мандрівний звіринець.
Ніхто в Лондоні до ладу не знав, що воно таке оті панцировані марсіяни, і чомусь усі були певні, що страховиська ті дуже мляві. “Повзають”, “ледве пересуваються” — такі вирази можна було зустріти майже у всіх перших повідомленнях. Не було жодної телеграми, яку б склав очевидець самих подій. Недільні газети давали позачергові випуски, як тільки надходили свіжі новини, а то навіть і тоді, коли цих новин не було. Але населення не могло з тих випусків нічого второпати, аж доки ввечері пресові агентства не отримали урядового повідомлення про евакуацію в Лондон жителів Волтона, Вейбриджа й усієї округи. Інших відомостей не подавалось.
У неділю вранці мій брат, так і не знаючи про події минулої ночі, пішов до церкви, що належала приютському шпиталеві. Тут він почув у проповіді натяк на якусь ворожу навалу; з цієї нагоди прочитано було молитву о мирі. Ідучи з церкви, брат купив свіжий номер “Рефері”. Занепокоєний новинами, він знову пішов на станцію Ватерлоо довідатися, чи вже поновлено сполучення з Вокінгом. По вулицях снували омнібуси, карети, велосипедисти, гуляли юрби святково вдягненої публіки, що, здавалося, зовсім не була вражена незвичними звістками, про які галасували заповзятливі газетярі. Люди були дуже зацікавлені, це правда, але хвилювалися хіба що за тих, котрі жили в районі приземлення марсіян. На вокзалі брат уперше почув, що залізничне сполучення з Віндзором і Чертсі перерване. Носії йому сказали, що вранці надійшли якісь важливі телеграми зі станцій Байфліт і Чертсі, але зараз телеграфний зв’язок із ними припинився. Докладніших відомостей брат не домігся від них. “Під Вейбриджем ідуть бої” — ото й усе, що вони могли сказати.
Залізничний рух був паралізований. На вокзалі великий натовп чекав на родичів та знайомих, які мали прибути з південно-західного напрямку. Якийсь сивий джентльмен поскаржився моєму братові на безладдя в Південно-Західній компанії.
— їх давно треба вивести на чисту воду! — сказав він. Кілька поїздів прибуло із Річмонда, Путні та Кінгстона.
Це поверталися лондонці, які виїжджали в неділю покататися на човнах. Вони сказали, що шлюзи закрито й повсюди неспокій. Один чоловік у синьо-білій спортивній куртці, розговорившись з моїм братом, розповів багато дивовижних новин.
— Цілий людський потік рине до Кінгстона — хто на возах, на бричках, хто пішки; везуть скрині, набиті своїм добром, тягнуть усяку всячину. Тікають з Молсі, Вейбриджа, Волтона; кажуть, ніби під Чертсі вже чути гарматний гуркіт. Кавалеристи веліли населенню хутчій вибиратися, бо наступають марсіяни. Кажуть, нібито гарматні постріли чули й на станції Гемдтон-Корт, але подумали, що то грім. Що воно за чортовиння? Невже марсіяни вилізли зі своєї ями?
Мій брат не міг нічого на те відповісти.
Скоро він помітив, що якась невиразна тривога опановує й пасажирів підземної залізниці; недільні екскурсанти раніше звичайного часу поверталися з усіх південно-західних околиць — із Бернса, Вімблдона, Річмонд-парку, К’ю та інших місць. Проте ніхто не міг сказати чогось певного. Всі, хто прибував з кінцевої станції, були, здавалося, чимось роздратовані.
Близько п’ятої години натовп, який збився на станції, був надзвичайно здивований, що почався рух на майже завжди закритій лінії між південно-східними й північно-західними станціями. З’явилися військові ешелони та платформи з важкими гарматами. Вони прибули з Вулвіча й Четгема і призначалися для оборони Кінгстона. Публіка й солдати перекидалися жартами: “Вас там живцем з’їдять”, “Будемо приборкувати звірів” — і таке інше. Трохи згодом на станцію прибув загін поліції і почав розганяти людей з платформи. Отже, й мій брат знову пішов на вулицю.
Дзвонили до вечерні, і жіночий загін Армії порятунку зі співом пройшов по Ватерлоо-роуд. Багато цікавих дивилося з мосту на якусь дивну руду піну, що клаптями плила за течією. Сідало сонце. Вежа з годинником — Біг-Бен — і парламентський будинок окреслювалися на тлі спокійного золотавого неба із смугами фіалково-пурпурових хмарин. Казали, ніби річкою проплив труп. Якийсь чоловік — він назвався резервістом — сказав братові, що помітив на західній частині неба сигнали геліографа.
На Велінгтон-стріт брат здибав кількох жвавих хлопчаків, які щойно вибігли з Фліт-стріт, несучи паки свіжих газет із сенсаційними заголовками.
— Жахлива катастрофа! — вигукували вони один за одним, пробігаючи тротуаром.
— Бій під Вейбриджем! Докладний опис!
— Наступ марсіян відбито! Лондон у небезпеці. Братові довелося заплатити аж три пенси за газету. Тільки тепер він збагнув усю силу й небезпеку цих страховиськ. Він дізнався, що це не якась там жменька млявих, неповоротких створінь, а розумні, озброєні велетенськими машинами істоти, здатні швидко рухатися, змітаючи з дороги навіть важкі гармати.
Їх змальовували як “величезні павукоподібні машини майже сто футів заввишки, що пересуваються із швидкістю експреса і стріляють тепловим промінням”.
Замасковані батареї, здебільшого з польових гармат, було встановлено навколо горсельського вигону й особливо між Вокінгом та Лондоном. Бачили, як п’ять марсіянських машин ішли в бік Темзи; завдяки щасливому випадку одну з них було розбито. А взагалі снаряди не могли завдати якоїсь відчутної шкоди марсіянам, тепловий промінь тут же знищував батареї. Згадувалося й про великі втрати війська, але в цілому в повідомленнях відчувався бадьорий тон.
Наступ марсіян відбито,— отже, не такі вони вже й невразливі. Вони відступили до трикутника, утвореного трьома циліндрами, що впали під Вокінгом. Їх оточили розвідники з геліографами. Звідусіль — із Віндзора, Портсмута, Олдершота, Вулвіча, навіть із півночі швидко підтягуються гармати. Між іншим, із Вулвіча — далекобійні, дев’яносто-п’ятитонні. На позиціях або на півдорозі до позицій уже понад сто шістнадцять гармат головним чином для оборони Лондона. Таким темпом і в такому обсязі Англія ще ніколи не концентрувала військових сил.
Сподівалися, що коли б іще падали на землю циліндри, то їх одразу ж буде знищено спеціальними розривними снарядами, виробництво і розподіл яких швидко налагоджується.
Безперечно,— підкреслювалось у повідомленні,— становище дуже серйозне, проте населення не повинно піддаватися паніці. Марсіяни, звісна річ, жахливі й украй жорстокі, але ж їх, у всякому разі, не більше двадцяти, тоді як нас — мільйони.
Зважаючи на розмір циліндрів, влада мала підстави вважати, що в кожному циліндрі не більше п’яти марсіян, отже, всіх їх п’ятнадцятеро. Принаймні одного з них, а може, й більше, уже знищено. Жителі будуть завчасно попереджені про наближення небезпеки; уже вживаються рішучі заходи для оборони населення південно-західних районів на випадок якоїсь загрози. Неодноразово запевнялося, що Лондон у безпеці, а під кінець було висловлено сподівання, що влада дасть собі раду з усіма труднощами.
Цю звістку надрукували великими літерами і без жодних коментарів — так, видно, поспішали; папір ще пахнув свіжою фарбою. Цікаво було бачити, розповідав брат, як немилосердно скоротили інші газетні матеріали, аби втиснути таке важливе повідомлення.
На всій Веллінгтон-стріт збуджена юрба гарячково купувала газети; Стренд також відразу наповнився вигуками цілої армії газетярів. За тими газетами люди вистрибували навіть з омнібусів. Звичайно, новини страшенно приголомшили людей, і від попередньої байдужості не лишилося й сліду. На Стренді в крамниці, де продавали карти, відчинилися віконниці і — так розповідав мій брат — якийсь по-святковому вдягнений добродій в цитриново-жовтих рукавичках став квапливо приліплювати до скла вітрини карту Серрею.
Проходячи з газетою в руці по Стренду до Трафальгар-скверу, брат бачив утікачів із Вест-Серрею. Якийсь чоловік їхав візком, таким, як у зеленярів буває; зверху, на купі всякого добра, сиділа жінка та двоє хлоп’ят. Візок їхав десь від Вестмінстерського мосту, а вслід за ним стукотіла гарба, в якій умостилися між валізками й лантухами п’ять-шість пристойно вбраних чоловіків. У них були змучені обличчя, що разюче контрастували зі святковим виглядом лондонців, які проїжджали в омнібусах. З кебів на них поглядала публіка в модних костюмах. Перед майданом біженці зупинилися, не знаючи, куди їхати далі, зрештою повернули по Стренду на схід. За ними на старомодному триколісному велосипеді з маленьким переднім колесом їхав чоловік у робочій одежі. Він був блідий і весь заляпаний грязюкою. Брат завернув до Вікторія-стріт і тут побачив уже багато таких втікачів. У нього промайнула думка, що, може, він зустріне й мене. Він помітив незвично велику кількість полісменів, що регулювали вуличний рух. Деякі втікачі розмовляли з пасажирами омнібусів. Один запевняв, ніби він бачив марсіян.— “Я ж вам кажу — це парові казани на дибах, а ходять точнісінько, як люди”. Більшість утікачів були схвильовані й збуджені всім тим, що вони пережили.
Кав’ярні на Вікторія-стріт ледве встигали обслуговувати новоприбулих. На всіх перехрестях люди читали газети, жваво розмовляли, приглядалися до цих незвичних недільних гостей. А втікачів ставало дедалі більше й більше, і під вечір на вулицях була така штовханина, казав брат, як на Гай-стріт в Епсомі під час кінських перегонів. Брат пробував завести розмову з деякими із втікачів, але марно. За винятком лише одного чоловіка, ніхто не мав якихось певних відомостей про Вокінг. А той один запевняв, нібито Вокінг повністю знищено ще минулої ночі.
— Я з Байфліта,— сказав він.— Рано-вранці якийсь чолов’яга приїхав велосипедом, ходив із хати в хату і всім радив тікати. А невдовзі прийшли й солдати. От ми вийшли подивитися, що воно діється. Дивимось, а з полудня — тільки й видно, що дим, і ні душі навкруги. А тоді почули, як десь під Чертсі почали гатити з гармат, і побачили, що з Вейбриджа посунув люд. Я мерщій двері на замок, а сам гайда.
Юрба на вулиці обурювалась із безпорадності уряду, який не міг одразу впоратися з нападниками.
Близько восьмої години на півдні Лондона почулися важкі вибухи. Серед гамору центральних вулиць брат спочатку їх не розчув, але коли він спускався тихими завулками до річки, то міг уже досить ясно розрізнити гарматний гул.
Через дві години він повернувся від Вестмінстера до свого помешкання біля Ріджент-парку. Він тепер не на жарт занепокоївся моєю долею та й взагалі починав добре усвідомлювати розміри катастрофи. Його опановувала — так само, як і мене в суботу,— військова лихоманка. Він думав про мовчазні гармати, що чекали на ворога, про цілий край, що так несподівано став кочівним; він пробував уявити собі “парові казани на дибах” у сто футів заввишки…
Ще кілька возів з утікачами брат побачив на Оксфорд-стріт, а потім і на Мерілебон-роуд. Проте тривожні новини поширювалися надзвичайно повільно, тому на Ріджент-стріт, на Портленд-роуд, як звичайно недільними вечорами, спокійно гуляла публіка, хоч де-не-де й збиралися гурти людей, щоб поділитися новинами. На бічних стежках Ріджент-парку, де газових ліхтарів було мало, прогулювалося стільки ж мовчазних парочок, як і завжди. Ніч була тиха, тепла й трошки задушлива. Вряди-годи долинали гарматні вибухи; коли повернуло за північ, у південній частині неба промайнуло щось подібне до блискавиці.
Мій брат читав і перечитував газету, боячись, що мене, може, й у живих уже нема. Стривожений, він не знаходив собі місця і, повечерявши, знову вийшов на вулицю. Повернувшись, він сів за свої конспекти, але марно, і опівночі улігся спати. Гнітючі сни снилися йому цієї ночі. Вранці розбудив його стукіт дверного молоточка, тупіт ніг на тротуарах, барабанний бій, калатання дзвонів. Червоні відблиски танцювали на стелі. Хвилину він лежав, нічого не розуміючи. Він не міг сказати, чи настав уже день, чи це люди просто показилися. Потім скочив із ліжка і кинувся до вікна.
Братова кімната містилася на мансарді. Він розчинив вікно; з обох боків вулиці линув галас, із вікон висувалися потривожені, заспані люди. Всі щось гукали, розпитували одне одного.
— Вони йдуть! — кричав полісмен, калатаючи в якісь двері.— Марсіяни йдуть! — і біг до інших дверей.
Було чути, як на Олбені-стріт біля казарм гриміли барабани й захлиналися сурми. По всіх церквах дзвони безладно били на сполох. Скрізь грюкали дверима, у вікнах будинків навпроти спалахувало жовте світло.
З-за рогу вулиці промчала закрита карета; гучно заторохтівши під вікном, вона зникла вдалині. Слідом за нею майнули два кеби, а далі — ціла валка екіпажів, що хутко неслися здебільшого до вокзалу Чок-Фарм (замість того, щоб їхати на Юстон), де спеціальні поїзди Північно-Західної залізниці вивозили населення.
Вражений цими подіями, мій брат довго визирав із вікна, а тим часом від порога до порога бігали полісмени і, гупаючи в двері, сповіщали цю незбагненну новину. Раптом за братовою спиною відчинилися двері, і до кімнати ввійшов сусіда. Він був у самій сорочці, в штанях, на ногах — пантофлі, підтяжки вільно теліпалися, чуприна скуйовджена — видно, що тільки з ліжка.
— Що за чортівня? Горить де? Що за чортова колотнеча?
Вони обидва висунули голови з вікна, намагаючись почути, що гукають полісмени. З бічних вулиць валом валив люд і зупинявся групками на кожному перехресті.
— Що за чортівня це все? — знову запитав сусіда в мого брата.
Брат щось там йому відповів і став одягатися, підбігаючи з якоюсь одежиною до вікна, щоб нічого не прогавити з дедалі більшої метушні надворі. Раптом, горланячи на всю вулицю, з’явилися газетярі із незвично раннім випуском газет.
— Лондон під загрозою знищення! Оборону під Кідгстоном і Річмондом прорвано! Страшні жертви в долині Темзи!
І повсюдно навколо — в квартирах на нижньому поверсі, в будинках по той бік і вздовж вулиці, позаду, в Парк-Терасіс, на сотнях інших вулиць цієї частини Мерілбона, в районі Вестбурн-парку, у Сент-Панкресі, на заході й півночі-в Кілберні, Сент-Джонс-вуді, Гемпстеді, на сході — в Шордічі, Гайбері, Гаггерстоні й Гокстоні, зрештою, на всьому обширі Лондона від Ілінга до Іст-Гема — скрізь люди протирали очі, відчиняли вікна, визирали на вулицю, закидали одне одного запитаннями і поспіхом одягалися. Починалася страшна паніка, і перший подих цієї жахливої бурі вже пронісся вулицями. Лондон, із спокійною байдужістю вклавшися спати в неділю ввечері, прокинувся вранці в понеділок з гострим усвідомленням страшної небезпеки.
Переконавшись, що з вікна нічого так і не дізнатися, брат спустився і вийшов на вулицю. Небо між парапетами будинків зарожевіло перед сходом сонця. Юрба втікачів, що йшли пішки і їхали в екіпажах, щохвилини зростала.
— Чорний дим! — гукали навкруги.— Чорний дим!
Важко було не піддатися цій загальній паніці. Не знаючи, що діяти, брат стояв біля парадних дверей. Помітивши ще одного продавця газет, він підійшов і купив газету. Хлопчик метнувся далі, продаючи на ходу газети вже по шилінгові,— дивне поєднання жадоби зиску з панікою.
З цієї газети й довідався брат про моторошне повідомлення головнокомандувача:
“Марсіяни за допомогою ракет пускають величезні хмари чорних отруйних газів. Вони знищили нашу артилерію, зруйнували Річмонд, Кінгстон та Вімблдон. Зараз вони повільно підходять до Лондона, змітаючи все на своєму шляху. Зупинити їх неможливо. Від чорного диму нема ніякого порятунку, крім утечі!”
Оце й усе, але й цього було досить. Все населення великого шестимільйонного міста заметушилося, забігало й кинулося врозтіч. Людський потік ринув на північ.
— Чорний дим! — лунали вигуки.— Вогонь!
На дзвіниці найближчої церкви шалено забили на сполох. Візок якогось роззяви серед крику й лайки звалився в канаву. Де-не-де у вікнах будинків тремтіло жовтаве світло. В деяких кебах ще горіли нічні ліхтарі. А вгорі все яснішою ставала досвітня зоря, чиста, яскрава, спокійна.
Брат чув біганину по кімнатах, чув, як підіймалися й збігали по східцях. Братова господиня також вийшла на двір, поспіхом накинувши халат і закутавшися в шаль; за нею йшов її чоловік, щось вигукуючи.
Коли брат нарешті збагнув, що до чого, він хутко метнувся до своєї кімнати, запхнув у кишеню всі свої гроші — близько десяти фунтів — і вибіг знову на вулицю.
«Війна світів» XV. ЩО СТАЛОСЯ В СЕРРЕЮ
Саме тоді, коли священик, сидячи під парканом у полі поблизу Голіфорда, дратував мене своєю божевільною маячнею, а брат споглядав потоки втікачів, що ринули через Вестмінстерський міст, марсіяни розпочали новий наступ. Наскільки можна вірити суперечливим розповідям, більшість марсіян залишалося до дев’ятої вечора в ямі на горсельському вигоні, заклопотані якоюсь терміновою роботою; звідти в цей час вихоплювалися цілі хмари зеленуватого диму.
Але троє марсіян, як було встановлено, вийшли з ями ще десь о восьмій годині і, помалу та обережно посуваючись через Байфліт і Пірфорд до Ріплі й Вейбриджа, раптом постали на тлі вечірнього неба перед самими батареями. Марсіяни йшли не гуртом, а поодинці, на відстані півтори милі один від одного. Вони перегукувалися пронизливими голосами, які нагадували рев сирен і мали всю гаму звуків, від високих до низьких.
Цей рев і гарматні вибухи з-під Ріплі та Сент-Джордж-хілу чули й ми, проходячи поблизу Апер-Голіфорда. Артилеристи з-під Ріплі — недосвідчені добровольці, яких не слід було ставити на таку позицію,— необдумано всього лише раз вистрілили навмання з гармат, а там — хто верхи, хто пішки кинулися спорожнілим селищем урозтіч. Марсіянин любісінько йшов собі між гарматами, навіть не вдаючись до свого теплового проміння. Переступивши через них, він несподівано наскочив на батареї Пейнсхіл-парку і всі їх знищив.
Але на Сент-Джордж-хілі артилеристи мали кращу долю, а може, просто інакшу вдачу. Їхніх гармат, схованих у сосняку, марсіянин не помітив і підійшов дуже близько. Спокійно навівши гармати, так наче то було на параді, вони відкрили вогонь з відстані десь у тисячу ярдів.
Снаряди розривалися навколо марсіянина. Він ступив ще кілька кроків, заточився й упав. Всі водночас радісно закричали і швидко перезарядили гармати. Повалений марсіянин зайшовся довгим виттям, і тут же інший блискучий велетень, відгукнувшись до нього, з’явився над деревами з півдня. Очевидно, снаряд розбив ногу ходячої вежі. Другий залп батареї був невдалий, снаряди пролетіли досить далеко від поваленого марсіянина. Два його товариші разом спрямували свої камери теплового проміння на батарею. Почали рватися ящики із снарядами, сосни навколо взялися вогнем. З усіх солдатів урятувалося кілька чоловік, що встигли перемахнути через гребінь пагорба.
Потім троє марсіян зупинилося — чи не на раду. Наші розвідники повідомили, що вони стояли нерухомо цілих півгодини. З-під свого ковпака важко виповз марсіянин — невеличка брунатна постать, що здаля нагадувала грибний наріст на дереві,— і, очевидно, заходився ремонтувати ногу своєї ходячої вежі. Близько дев’ятої він закінчив роботу, і металевий ковпак знову з’явився над лісом.
Було кілька хвилин на десяту, коли до цих трьох вартових приєдналося ще четверо марсіян, озброєних великими чорними трубами. Такі самі труби дістали від них і троє перших марсіян, і всі семеро, ставши на однаковій віддалі один від одного, розтяглися цепом по кривій між Сент-Джордж-хілом, Вейбриджем та селищем Сенд, на південний захід від Ріплі.
Як тільки марсіяни почали рухатися, з горбів метнулися в небо ракети, попереджуючи батареї, установлені під Діттоном та Ешером. Саме в цей час ще чотири бойові машини марсіян, також озброєні трубами, перебрели ріку, і дві з них, чорніючи на тлі західного неба, з’явилися переді мною і священиком, коли ми стомлені, насилу пересуваючи ноги, ішли шляхом на північ від Голіфорда. Поля були вкриті сивою млою, що сягала третини зросту нападників, і здавалося, що вони дибають не по землі, а просто по хмарах.
Побачивши марсіян, священик закричав не своїм голосом і кинувся бігти; але я знав, що від них не можна втікати, тому метнувся вбік і крізь росисту кропиву, поміж кущами ведмежини шаснув у широкий рів узбіч дороги. Священик озирнувся, побачив, що я роблю, і собі почалапав за мною.
Двоє марсіян зупинилося. Той, що ближче до нас, повернувся в напрямі Санбері. Другий стовбичив сірим і невиразним силуетом на тлі вечірньої зорі з боку Стейнса.
Марсіяни вже не перегукувалися; в цілковитій тиші всі вони поставали на свої місця, утворивши разом величезне півколо, діаметром, мабуть, миль на двадцять. Воно охоплювало всю територію, на якій лежали їхні циліндри. Ніколи ще відтоді, як винайдено порох, не починалася битва в такій могильній тиші. На нас та, певно, й на глядачів поблизу Ріплі, це справляло однакове враження: марсіяни, здавалося, були єдиними господарями цієї темної ночі, освітленої тільки блідим місяцем, зорями, відблисками заходу сонця та загравами пожежі Сент-Джордж-хілу і Пейнсгільських лісів.
А проте усюди — під Стейнсом, Гаунслоу, Діттоном, Ешером, Окгемом, за горбами й лісами, що ген простяглися з південного боку річки, за широкими лугами на північ від неї, де росли соковиті трави, за кожним деревом і будинком — стояли гармати, націлені на те півколо марсіянських машин. Сигнальні ракети, спалахуючи, розсипалися іскрами у вечірньому небі, і всі ці незримі батареї німіли в тривожному чеканні. Коли б тільки марсіяни підійшли до лінії вогню, як ці принишклі темні людські постаті, ці гармати, що хмуро поблискували в темряві ночі,— усе б спалахнуло блискавицею люті, бойового шаленства.
Безперечно, тисячі цих насторожених людей так само, як і я, задумувались над тим, чи розуміють нас марсіяни. Чи знають вони, що нас мільйони, що ми зорганізовані, дисципліновані й діємо спільно? Чи вони дивляться на нашу стрілянину, на ці несподівані жала наших снарядів, на нашу вперту облогу їхнього табору так, як дивимося ми на дружний лютий напад роздратованого рою бджіл? Чи, може, вони думають, що можуть винищити нас усіх? (Тоді ніхто ще не знав, чим вони живляться.) Сотні таких запитань непокоїли мене, коли я стежив за високою постаттю марсіянина, що стояв на варті. А десь у глибині свідомості тішила мене думка, що на підступах до Лондона повсюди чигають на ворога приховані сили нашого війська. Але чи накопали там окопів? Чи додумалися з порохових заводів у Гаунслоу зробити пастки на марсіян? Чи вистачить лондонцям хоробрості й спокою, щоб обернути своє місто на нову, ще більшу Москву?
Нам здавалося, що страшенно довго ми просиділи вдвох під живоплотом, зіщулившись і тільки вряди-годи зважуючись вистромити голову. Аж раптом десь віддалік пролунав гарматний постріл. Потім другий, трошки ближче, а там — третій. Тоді марсіянин, що стояв неподалік від нас, високо підняв свою трубу і вистрелив, як із гармати. Розлігся такий гуркіт, аж земля задрижала. Біля Стейнса другий марсіянин зробив те саме. Не було ні спалаху, ні диму — тільки вибух.
Цей гуркіт,— від одного пострілу, а потім від другого,— так мене приголомшив, що я зовсім забув про власну безпеку, про свої ошпарені руки і поліз на живопліт, щоб поглянути в бік Санбері. Доки я дивився, знову розлігся постріл, і величезне ядро пролетіло над нашими головами до Гаунслоу. Я сподівався там побачити дим, вогонь чи будь-які інші сліди його дії. Але вгорі було тільки темно-синє небо, на якому блимала самотня зірка, а долі стелився білий туман. І жодного вибуху, жодного пострілу у відповідь марсіянам. Мертва тиша. Хвилина минула, друга, третя…
— Що сталося? — запитав священик, стаючи опліч мене.
— Хто його знає,— відповів я.
Промайнув кажан і зник. Здалеку долинув і враз завмер якийсь невиразний крик. Я глянув на марсіянина; він швидко простував — мовби котився — берегом річки на схід.
Я сподівався, що ось-ось вдарить по ньому вогонь якої-небудь прихованої батареї, але вечірньої тиші не порушувало ніщо. Постать марсіянина дедалі меншала і нарешті зовсім розтанула в тумані та густих сутінках вечора, що помалу переходив у ніч. Спонукувані цікавістю, ми залізли на самий верх живоплоту. Збоку Санбері з’явилося щось темне, ніби там несподівано насипали якусь високу могилу, яка закрила весь краєвид. Ще один такий самий пагорб помітили ми за рікою біля Волтона. Ці пагорби, схожі на копиці сіна, осідали й розповзалися у нас на очах.
Раптом щось мене наче підштовхнуло — я глянув на північ і побачив там третій темнохмарний пагорб.
Довкола запала незвична тиша. Тільки десь далеко на південному сході чути було, як у цій тиші перегукувалися марсіяни. Потім знову здригнулося повітря від далекого гуркоту їхніх гармат. Але земна артилерія не відповідала.
У той час ми не могли зрозуміти, в чому річ; тільки згодом дізнався я, що воно таке, оті лиховісні могили, які виростали в темряві. Кожен із марсіян, що стояв у тому великому півколі, про яке згадувалося попереду, за якимось сигналом стріляв із своєї труби-гармати по кожному пагорку й гайку, по будинках, по всьому, що тільки могло правити за прикриття для нашої артилерії. Хто з марсіян вистрелив тільки раз, хто — два, як, наприклад, той, що ми його бачили. А марсіянин під Ріплі, казали, вистрелив разів п’ять, не менше, їхні ядра, вдарившись об землю, розколювалися (а не розривались), і тут-таки здіймалися цілі хмари важкого чорного диму. Влягаючись, ці хмари утворювали високі газові могили, що поволі розтікалися по землі. Один лише дотик до цього отруйного газу, вдихання найменшої його дози несли неминучу загибель усьому живому.
Цей газ був важкий, важчий від найгустішого диму. Через це, злетівши вгору, він осідав і розпливався по землі, мов рідина, що стікав з горбів у рівчаки, долини, русла річок; кажуть, ніби так розпливається вуглекислота, виходячи із розколини вулкана. Коли газ попадав на воду, відбувалася якась хімічна реакція, й поверхню води відразу вкривав порошний накип, що дуже повільно осідав на дно. Але він зовсім не розчинявся у воді, тому, як не дивно, цю воду, відцідивши накип, можна було пити без найменшої шкоди здоров’ю. Цей газ, на відміну від інших, майже не розсіювався в повітрі. Він висів великими брилами, повільно спливав по схилах, уперто змагався з вітром і, нарешті, разом із туманом та дощем у вигляді дрібненького пилу осідав на землю. З чого складався цей газ — нам невідомо; знаємо лише, що до нього входить один елемент, який дає чотири лінії в блакитній частині спектра. Газовий пагорб, який утворювався після вибуху, одразу ж починав осідати, і так щільно газ тримався долі, що на висоті п’яти-десяти футів — на дахах, на горішніх поверхах будинків, на високих деревах — від нього можна було врятуватися. Це було з’ясовано тієї ж ночі в Стріт-Кобгемі й Діттоні.
Чоловік, який врятувався в Стріт-Кобгемі, розповідав дивні речі про густі потоки цього диму. Сховавшись на церковній дзвіниці, він бачив, як сільські будинки, неначе примари, зводилися з чорної порожнечі. Він просидів там півтори доби, страждаючи від страху, голоду та спеки. Земля під блакитним небом, мальовничі горби вдалині — все було ніби застелене чорним оксамитом, із якого витикалися чорні покрівлі, зелені верхів’я дерев, а далі — під чорним покривалом — кущі, ворота, клуні, комори, мури,— і все залите сонячним сяйвом.
Так було в Стріт-Кобгемі, де чорний газ без усяких перешкод повністю осів на землю. А здебільшого марсіяни, коли газ уже зробив своє діло, ще до того, як він увесь осів, очищали повітря струменем пари.
Саме в такий спосіб вони змели клуби газу, що розпливалися поблизу нас. Зоряної ночі ми спостерігали за цією роботою з вікна полишеного будинку в Апер-Голіфорді, куди ми повернулися. Ми бачили звідти, як уздовж і вшир по Річмойд-хілу та Кінгстон-хілу ковзали прожектори. Близько одинадцятої години задрижали віконні шибки, і ми почули, як стріляли встановлені там облогові гармати. Із невеличкими перервами хвилин п’ятнадцять тривала та стрілянина, наосліп ведена по марсіянських позиціях під Гемптоном та Діттоном. А тоді проміння електричного світла згасло, і натомість знялася вгору червона заграва.
Невдовзі прилетів четвертий циліндр — цей яскраво-зелений метеор, як я вже згодом дізнався, упав у Беші-парку. Ще до гарматної канонади з річмондських та кінгстонських горбів було чути безладну стрілянину десь із південного заходу: мабуть, гармати стріляли навмання, аж доки чорний газ не знищив артилеристів.
Так, діючи методично, як люди, що викурюють осине гніздо, марсіяни розливали цей страшний задушливий газ в околицях Лондона. Кінці півкола повільно випростались, і марсіяни стрункою шеренгою рушили від Гонвела до Кумба й Молдена. Цілу ніч простували вперед смертоносні труби. Після того, як під Сент-Джордж-хілом було підбито одну марсіянську триногу, нашій артилерії не вдалося знищити жодної вежі. Марсіяни пускали чорні гази всюди, де тільки могли критися наші батареї. Незамасковані гармати вони знищували тепловим променем.
Десь опівночі полум’я дерев на схилах Річмонд-парку і заграва над Кінгстон-хілом освітили клуби чорного газу, що слалися по всій долині Темзи й далі навсібіч, скільки сягало око. А посеред усього цього повільно ходили дві триноги і змивали газ, спрямовуючи на нього потужні струмені пари.
Тієї ночі марсіяни берегли тепловий промінь,— може, тому, що в них були обмежені запаси сировини для нього, а може, й тому, що не хотіли спустошувати країну, а тільки придушити опір і нагнати страху на землян. І цього вони, безперечно, досягли: в неділю вночі було остаточно зламано організований опір їхньому наступу. Всяке змагання здавалося таким марним, що тепер уже ніхто б не зважився стати проти них. Навіть екіпажі торпедних човнів і оснащених скорострільними гарматами міноносців, що піднялися Темзою проти течії, відмовились залишатися там, збунтувалися й відійшли в море. Після цієї ночі люди зважувалися хіба що підкладати міни та копати вовчі ями, але й то гарячково, кваплячись.
Можна уявити собі долю тих батарей з-під Ешера, що в темряві ночі напружено чекали на команду. І всі вони були знищені. Уявіть собі цю картину: батарея готова до бою, офіцери пильно стежать, артилеристи також не дрімають, ящики снарядів складено під руками, їздові біля коней, купки цивільних глядачів, яким хочеться підійти ближче, вечірнє безгоміння, санітарні й шпитальні намети з обпеченими й пораненими під Вейбриджем. А потім глухі постріли марсіян і незграбне ядро, що, вихором пролетівши над будинками й деревами, впало на сусідньому полі.
Можна уявити собі самопочуття людей, коли вони побачили ці швидко розмотувані сувої чорної летючої хмари, яка перетворює сутінки на таку густу темряву, що її хоч руками мацай; коли цей химерний, страшний, примарний ворог скрадається до своєї жертви і поволі обвиває людей і коней, коли, зблизька уздрівши його, люди залишають гармати, з жахливим криком кидаються врозтіч, задихаються, падають, корчаться долі, а хмара чорного диму осідає, розпливається ширше й ширше. А там — ніч, і смерть, і нічого більше, тільки непроникний димовий саван на трупах.
До світанку чорний газ розплився вулицями Річмонда. Розбитий організм уряду останнім своїм подихом оголосив населенню Лондона, щоб воно тікало з міста.
