«Як ми колись учились» Остап Вишня читати повністю та скачати текст твору у зручному форматі.
Остап Вишня «Як ми колись учились» аудіокнига (повністю)
Остап Вишня «Як ми колись учились» скачати
Текст «Як ми колись учились» скачати fb2, pdf, epub. Твір «Як ми колись учились» Остапа Вишні завантажуйте повністю і безкоштовно (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):
*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:
FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;
EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;
PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.
«Як ми колись учились» Остап Вишня читати повністю
Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.
Тоді вона починалася, коли Ванька або Ода рочку було вже “одлучено” і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище колін і зав’язувалася вузлом на спині.
— Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке!
Ванько вже міцно тримався за материну спідницю і весь час:
— Мамо! Моні!
— Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля,— кричи,— гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака,— вона мами не слухає! Жени, жени!
Це були перші кроки нашої освіти.
Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного,— це була програма нашого “технікуму”, першого, сказати б, курсу.
Коли ви цього іспиту було не складете, коли у вас одберуть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гуся грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусят семеро,— крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.
Вищий курс — це свині.
Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далека серйозніша, ніж гуси.
Свиню ви в самій сорочці не впасете. Тут уже обов’язково потрібні були штани… Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.
Замість дубця потрібний невеликий кийок.
Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніш — ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а най’ головніше — поважності.
Сказати:
— Аля! Бодай була вона тобі здохла!
Це не те, що невинне й наївне:
— Гиля-гиля!
Тут уже треба було, щоб свиня почувала над собою тверду руку, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, і, ніби так, між іншим, прослатись по вигоні басом:
— А куди ж ото ти пішла? Кочни, га? Куди ря-а-а-а-ба?
А потім солідно додати:
— Сибірки на тебе нема!
“Володарем” над свинями ми були до 10–11 років. Потім йшли такі “курси” нашої освіти:
Т е л я т а.
В і в ц і.
К о р о в и.
К о н і…
Переступивши на телячий курс, вже “дозволялося” вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяку або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):
— Дядю, закурить нема?
— Нема!
— Так дайте ж хоч сірничка!
В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі…
Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у ту школу ходити.
Дійшовши до кінського курсу, увечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю, на колодки.
Коли мати було почнуть:
— Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне! Уже на вулицю!
Можна було матері відповісти:
— Та?!
А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:
— Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже бутилками пристроюєш? Ти мені дивись! Поб’ю на сукиному синові істика до цурки!
Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:
— Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого…
Кіньми закінчувалася освіта в нашому “технікумі”.
Освіта в “технікумі” провадилася однаково для хлопців і дівчат.
З певними, розуміється, відмінами: одночасно з “технікумом” хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчина — коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.
А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в’язальницю.
Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обов’язково, як дихати.
Закінчувалася наша освіта материними словами:
— Женить би вже лобуряку слід!
Або:
— Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у М’ясниці й обкрутимо! Час уже!
Кінець був нашій освіті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А тепер, як подивишся, і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії…
Ой, як “тяжко” тепер нашій молоді!
