«Загадкові світи старої обсерваторії» Пророцтво Татаси
…Усе оповив рожевий туман і діти відчули стрімкий рух. За мить вони вже були в своїй обсерваторії. Не встигли Оленка і Влад, помахавши руками, розігнати рожеве марево, як просто остовпіли від здивування.
У споглядальні була ціла купа народу. Над професором Філом, що лежав на підлозі й тяжко дихав, стояли Оленчин брат Марко і Владова сестра Леся. Біля них на ослінчику сидів зовсім маленький хлопчик і гірко плакав. Утім, звичайним хлопчиком він видавався лише на перший погляд. Його можна було б сприйняти за представника групи якихось міських панків — через зелене волосся, що стояло на голові сторчма. Але вух у нього не було. На їхньому місці були лише дві акуратні заглибини. Та й кліпання очима у нього під час безперервного плачу відбувалося не як у людей — опусканням верхньої повіки, а швидким рухом третьої повіки із внутрішнього кутка ока до зовнішнього. Шкіра в малого була кольору густого жовто-коричневого меду.
— Ага, ось вони, — суворо мовив Марко, побачивши наших мандрівників. — Прибули нарешті.
— Якби ви знали, як хвилюються через вашу відсутність батьки! — вигукнула Леся. — Чому ви про них не думаєте?
— Я хочу до мами! — раптом голосно сказав зелено-жовтий хлопчик і ще дужче заплакав. — Вона мене теж чека-а-а-є!
— Що трапилося? — нічого не розумів Влад.
— Професоре, ви захворіли?! — Оленка з жахом дивилася на блідого Філа.
— Ми вже викликали “швидку допомогу” для Філа. — зауважив Марко. — Вас не було надто довго. Через це професор перехвилювався і йому стало зле. Добре, що ми нагодилися — батьки попросили розшукати вас. А ви…
— З нами все гаразд, як бачите, — сказав Влад.
— Так, братику, але довкола вас — негаразд! — суворо мовила Леся. — Іноді не слід забувати й про інших людей. Вони ж думають про вас…
— Не лайте Олену і Влада, — слабким голосом мовив Філ. — Вони не винні. Це мій винахід… І я не зміг зробити його досконалим і безпечним…
— Не розмовляйте, будь ласка, професоре, вам може стати гірше, — збентежилася Леся. — А Владові й Олені слід самим мати голову на плечах.
— А-а-а! — раптом голосно заревів хлопчик. — Хочу додому!
— Хто ти, хлопчику? — схилилася до нього Оленка. — Ти звідки?
— Гадаю, що він з якогось паралельного світу… — зауважив Влад.
— Звідки?! — в один голос вигукнули Леся і Марко.
— Ех, — махнув рукою Влад, — якби знали, що з нами було, де ми мандрували…
— Не лякай нас! — змінилася в обличчі Леся.
— Бачу, професор казав правду про ваші переміщення, а не марив, як я гадав, — замислено мовив Марко.
— Хочу додому! — рюмсав хлопчик.
— Заспокойся, — погладила малого Оленка. — Розкажи нам, як ти сюди потрапив і звідки.
— Я потрапив сюди з мого дому, — трохи заспокоївся хлопчик. — Точніше, з прогулянки, коли ми з друзями пішли до шкільної обсерваторії… А звати мене Мео…
— О! Це вже щось, — зрадів Влад. — Пригадай, Мео, а як зветься твоя країна чи світ? І що було в обсерваторії, чи не сідали ви в якесь крісло або на диван, скажімо?
Поки Влад і Оленка розпитували хлопчика, Марко і Леся давали професорові смоктати якісь пігулки і напували чаєм. Обличчя Філа потроху ставало рожевим, природного кольору, і дихання його видавалося вже не таким уривчастим.
Оленка не знала як діяти: чи втішати Мео, чи спочатку допомагати професорові. Влад потиснув руку Філові, й той нарешті усміхнувся, а потім, за своєю звичкою, голосно чхнув.
Між там Влад обняв малого й заспокоїв, пообіцявши, що неодмінно знайде його дім і батьків. Оленка ж почала уточнювати в маленького прибульця все, що тільки можливо, про його країну. Мео розповідав про всякі дива, і Влад з Оленкою все більше переконувалися, що він потрапив до обсерваторії з якогось дуже химерного паралельного світу…
Нарешті Влад умовляннями й наполегливістю домігся найголовнішого: Мео пригадав, що коли він із друзями бешкетував у споглядальні, то всівся на диванчик біля якоїсь штуки, що нагадувала коло чи штурвал корабля. А його приятель Афа повернув те коло…
— Дорогий Мео! — благала хлопчика Оленка. — Згадай точно: на скільки обертів той Афа повернув вашу Ручку Переміщення.
— Він не казав, що це ручка… — замислився Мео.
— Не має значення, як вона називається, — хвилювався Влад. — Головне: скільки обертів! Тільки знаючи їхню кількість, ми зможемо повернути тебе додому з нашої обсерваторії.
— Афа саме тоді вголос повторював лічилку: “Раз, два, три, чотири, п’ять…” — напружено міркував Мео. — Як же там далі було: “П’ять, шість, ще три чверті, — добрий гість!” Саме так він і сказав.
— Хто це, “добрий гість”? — здивувалася Оленка.
— Несуттєво! — вигукнув Влад. — Головне — шість і три чверті обертів!
— Так, — підтвердив Мео.
— Про що це ви? — втрутився Марко.
— Ми маємо відвезти Мео додому, — пояснила Оленка. — Він згадав кількість обертів Ручки Переміщення.
— Ні, досить небезпечних мандрівок! — заявила Леся. — Навіть те, що нам устиг розповісти професор…
— І ти, Лесю, хочеш, щоб Мео залишився тут, сам, на чужій для нього Землі, без батьків? — спохмурнів Влад.
— Ну, в такому разі, ми повинні “летіти” до рідного світу Мео, чи як назвати таке переміщення, всі разом, — твердо сказав Марко. — Самих ми вас не відпустимо.
— Ми не можемо всі супроводжувати Мео з трьох причин, — розсудливо зауважила Оленка. — По-перше, ви маєте допомогти Філові; по-друге, ми всі просто не помістимося в Крісло Переміщення; а по-третє, у нас із Владом є вже великий досвід!
— Але я почуваюся набагато краще! — прошепотів професор.
— Мушу визнати, — зітхнув Марко, — що моя невгамовна молодша сестричка цього разу має рацію. Я піду зустрічати “швидку допомогу” до найближчої вулиці — на цю зарослу гору авто не виїде, та й дороги лікарі не знають. Леся буде поруч із Філом. Ну, а ви… Повертайтеся швидше. І присягаюся, це буде ваша остання мандрівка без дозволу батьків. І мого!
Марко висловив усе дуже поважно. А Леся лише безпорадно розвела руками: що було діяти? Мео не міг залишатися тут, на Землі…
— Вибачте, Олено і Владе, — зітхнув професор. — 3 мене, мабуть, кепський науковець… Але до нас уже їдуть найкращі науковці світу. Вони вирішать, як бути з нашою та іншими місцями переміщення, чи то пак — обсерваторіями на Землі, як їх поліпшити, як убезпечити мандрівки до інших світів…
— Ви найкращий професор у світі! — вигукнула Оленка. — Але нам час!
— Так, я дуже хочу повернутися! — скривився Мео.
— От бачите! — прибадьорився Влад. — До діла. Сідаймо, Мео й Оленко, до Крісла!
— Бережіть себе! — кинув на них тривожний погляд Філ.
— Не баріться в тих світах! — благально попросила Аеся.
— Щасти вам! — махнув рукою Марко. — Повертайтеся якнайшвидше!
Але, здається, троє малих мандрівників уже не дослухали останніх слів. Влад повертав Ручку Переміщення, і рожевий туман огортав їх…
Споруда, посеред якої опинилися шукачі пригод, дуже нагадувала їхню земну обсерваторію. Щоправда, вона була зовсім не старою і дуже охайною. Видно, нею часто користувалися, заходили до неї, прибирали…
Мео не стримався і радісно вигукнув: “Еге-гей! Це вона! Ми вдома!” Влад хотів було ввічливо проводити Мео до першого-ліпшого мешканця цієї місцини й попрохати відвести малого додому, а самим просто зараз повернутися на Землю, але… Він озирнувся майже одночасно з Оленкою, й майже одночасно із нею зойкнув: до них з кутка цієї споруди наближалося величезне волохате і смердюче чудовисько. Паща потвори була роззявлена, із неї крапала синя слина, а численні гострі зуби виблискували, мов перламутр у мушлі.
— Мамо! — пропищала Оленка.
— Мамо! — зрадів Мео. — Мої нові друзі привезли мене додому!
— Як добре! Я так хвилювалася за тебе!
Лише тепер, коли долинув приємний голос, Оленка і Влад помітили, що біля боку потвори, яка тяжко хекала при кожному кроці, йшла тендітна жінка. Мео був такий схожий на неї, що неважко було здогадатися, хто є його мамою.
— А це наш домашній улюбленець! — показав Мео на потвору. — Правда, він кумедний? І навіть трохи підріс, поки мене не було!
— Авжеж, — насилу сказав Влад. — Кумедний. Як його звати?
— Цьмок! — відповіла замість Мео його мати. — А мене — Сита! Я дуже вдячна вам, що ви привели мого бешкетника додому! Цьмоку, спокійно! Тут усі свої!
Останні слова були дуже до речі. Адже Цьмок не надто приязно поглядав на Влада й Оленку. І навіть починав було вже гарчати. Втім, після слів Сити Цьмок швидко заспокоївся і навіть стулив страшну пащу.
Оленка і Влад хотіли вже попрощатися й рушати додому, але Сита якось пильно поглянула на них і раптом впала навколішки перед дітьми.
— О щастя! — голосно вигукнула вона. — Старе пророцтво справдилося! Все саме так, як закарбовано в священній Кам’яній Книзі: “Один приведе двох. І стануть вони над царями всіма. І вклонятимуться малим великі, бо значні діла і знання цих менших. І владарюватимуть двоє над Татасою, і прийде вічний спокій і щастя для тих, хто увірує в двох однакових, але різних”. Як я відразу не збагнула: це ж Мео, один, привів вас, — двох, начебто однакових, але різних і нетутешніх. Ви з інших світів і відтепер будете господарями Татаси!
— А що таке “Татаса”? — оторопіло запитав Влад.
— Це все, що довкола, — усміхнувся Мео. — Наш світ, до якого ви прибули!
— Ви нові господарі Татаси, бо так велить давнє пророцтво! — захоплено мовила Сита. — І прийшли ви з чарівного місця з’яви всіх попередніх прибульців!
— Ні, це якась помилка! — перелякалася Оленка. — В пророцтві йдеться зовсім не про нас! Ми не хочемо тут владарювати! На нас чекають!
Проте Сита вже робила дивні хвилеподібні рухи руками, ніби махаючи комусь невидимому. Дітям здалося, що вони навіть відчувають якийсь вітерець. Невдовзі ззовні споруди здійнявся якийсь шум. Сита урочисто запросила Оленку і Влада вийти з обсерваторії.
Коли Мео, Влад і Оленка вийшли на широкі круглі сходи довкола споглядальні вслід за жінкою, здивуванню землян не було меж. Пагорб, на якому стояла споруда, був оточений незліченною кількістю мешканців Татаси. Величезне юрмище говорило, вигукувало, вимахувало синьо-зеленими прапорами… А все нові й нові жителі світу Татаси йшли і бігли до пагорба, аби шаленим криком “Двоє! Двоє!” привітати дітей із звичайної земної школи.
Нарешті крізь натовп, що шаленів від захвату, до Влада й Оленки пробрався якийсь поважний чоловік із таким само зеленим волоссям, як у Мео, і радісно кинув у натовп:
— Ми дочекалися! Це вони! Пророцтво справдилося, і тепер настав кінець лихим часам!
— Ва-о-о! Ва-о-о! — заревіло юрбище.
— Дозвольте привітати вас, наших господарів, — чоловік став на коліна перед Оленкою і Владом. — Прийміть цей стародавній символ влади від мене, жерця Вао! А палац уже чекає на вас!
Чоловік простягнув дітям якусь кострубату палицю, схожу на засохлу почорнілу ковбасу. Владові з огидою довелося прийняти цей “символ влади”. А численна охорона зі списами, яка виросла ніби з-під землі, вже оточила дітей і показувала, куди йти, прокладаючи дорогу в натовпі.
— Владе, — зашепотіла Оленка, — треба щось робити! Вони ж мають нас за якихось богів чи царів!
— Ми повернемося до обсерваторії й вирушимо на Землю. Гадаю, слід просто зачекати й вибрати слушний момент.
— Якщо ми “царюємо” над мешканцями цього світу, то можемо наказати їм виконувати наші прохання! — гаряче продовжувала Оленка. — Скажімо, не перешкоджати нам іти до обсерваторії.
— Зажди. Я відчуваю, що цього не слід робити зараз…
Тим часом Влад із Оленкою, Вао, Сита, Мео і страшний Цьмок наближалися до якогось екіпажу на колесах, що нагадував старі автомобілі на Землі, які й самі скидалися на карети. У довжелезний екіпаж були впряжені пухнасті тварини, схожі на земних кенгуру чи тушканчиків. Вао урочисто посадовив дітей на м’які сидіння, а сам зайняв місце навпроти них. А ось Ситу і Мео охорона не пустила до екіпажу. Вао махнув рукою, і дивний візок рушив. Кидало його страшенно — адже тварини, які правили за коней, не бігли рівно, а стрибали. Відтак і екіпаж просувався так, що можна було зуби загубити від шарпання і смикання.
Нарешті всі прибули до величезного рожевого плацу, що віддзеркалювався у величезному ставі перед ним. На стінах палали численні смолоскипи.
Вао довго водив Оленку і Влада численними залами і кімнатами палацу, розповідаючи, де можна спати, де їсти, а де приймати прохачів, які відтепер будуть щодня приходити до палацу й чекати на диво від двох посланців до Татаси. Виявилося, що виходити з плацу мандрівникам суворо заборонено. Адже їхнє священне життя, за словами Вао, тепер належить усім мешканцям Татаси. І його слід пильно берегти від несподіванок.
— Це вже мені геть не подобається, — похмуро зауважив Влад, коли вони з Оленкою лишилися на самоті.
— Схоже на ув’язнення… — відгукнулася Оленка. — Пам’ятаєш ту тюрму, де ми колись опинилися?
— Авжеж… — замислився Влад. — Нам слід обстежити палац, раптом ми знайдемо щось корисне для нас, — те, що допоможе дістатися споглядальні й утекти…
— Вао сказав, що охорона лише довкола палацу, а в ньому ми можемо пересуватися вільно.
— Так, і цим слід скористатися. Ходімо!
Діти пішли перш за все в ту частину палацу, в яку Вао їх не водив під час своєрідної “екскурсії”. Що вони там сподівалися знайти?
Невдовзі вони дісталися великої темної кімнати, в якій безладно валялися різні, часом неймовірні речі. Діжки, дитячі іграшки, поламані луки й стріли, сувої паперу, шматки старовинних мап, стоптане взуття і навіть місячний квиток на проїзд у трамваї на лютий 1997-го року! У кутку стояв чималий баняк із написом на білій етикетці: “Медичний спирт”.
— Що це за зібрання мотлоху? — дивувався Влад.
— А ти не здогадуєшся? — збентежилася Оленка. — Це речі, які лишилися від різних прибульців до цього світу. Хотіла б я знати, що з ними сталося?
— А моя мама розповідала мені, що колись її мама, тобто моя бабуся, — пригадав Влад, — лікувала її від застуди, користуючись медичним спиртом, щоб поставити “банки” на спину.
— Як це? — не зрозуміла Оленка.
— Я точно не знаю, але бабуся підпалювала змочену в спирті вату, наближала медичну “банку” до вогню, а вогонь випалював кисень із тієї “банки”, й вона через це просто “прилипала” до спини…
— І що?
— Ну, мама одужала, — міркував Влад. — Але головне я запам’ятав — спирт горить!
— А зовні він схожий на воду… — глянула на банку Оленка.
— У цьому ж і річ! — зрадів Влад. — Ми завтра покажемо всім мешканцям Татаси, які ми чудодії, і втечемо додому!
І Влад почав щось пошепки пояснювати Оленці.
На ранок, після того; як слуги подали їм сніданок, діти наказали цим мовчазним чоловікам негайно покликати до них Вао. Незабаром той з’явився. Оленка і Влад пояснили, що хочуть показати всім охочим велике диво, яке створять власноруч. Захоплений Вао охоче погодився. Він умить розіслав гінців по всіх усюдах, щоб сповістити про початок епохи владарювання двох і про час чудес.
Перед рожевим палацом зібрався величезний натовп. Вао виголосив коротку промову, і всі тубільці почали захоплено вітати Влада й Оленку. Мешканці Татаси галасували й вимагали від дітей дива — негайно.
Влад велично, наскільки міг це зробити, здійняв руку вгору й привітав усіх. Потім він виніс велику металеву каструлю. Показавши натовпу прозорий спирт, Оленка заявила, що вони зараз підпалять цю воду, й вона горітиме. І вилила спирт до каструлі. Що тут почалося! Вигуки захвату, недовіри, обурення лунали звідусіль. Навіть стриманий Вао єхидно усміхнувся, вочевидь, не повіривши в таку неймовірну річ. Вода не горить! Але Влад, як вправний факір, запалив якусь тріску від одного із смолоскипів, які сяяли на стіні палацу й швидким рухом підніс вогонь до рідини в каструлі. Спирт спалахнув так миттєво, а полум’я було таким високим, що Влад ледь устиг відсмикнути руку від вогню.
Крик жаху пролунав над натовпом, і всі мешканці Татаси впали долі. Наляканий Вао теж розпростерся перед дітьми.
Влад між тим суворим голосом наказав подати візок, на якому вони приїхали до палацу. В один голос мандрівники заявили, що їм необхідно повернутися до місця, де вони з’явилися, аби показати ще одне диво. Вао тут же розпорядився подати екіпаж, і невдовзі Оленка і Влад були вже в обсерваторії. Вао, який приїхав із ними, зажадав, щоб “двоє мудреців” зачекали, поки й сюди прибіжать ошелешені дивом жителі Татаси. Проте Влад і Оленка не піддалися на вмовляння і швидко всілися в Крісло. Перш ніж покрутити Ручку, Оленка глянула в очі Вао й сказала:
— Передайте всім мешканцям Татаси, — Сизі, Мео, всім-всім, — що шукати мудреців і добрих керівників слід серед вас самих! Бувайте!
— Я не відпущу!.. — не встиг договорити Вао, як рожевий вихор закрутив дітей і всю споглядальню…
