Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії у другій половині 19 ст

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ (АВСТРО-УГОРСЬКОЇ) ІМПЕРІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.

Після поразки революції 1848 р. в Австрійській імперії прийшло десятиліття реакційною правління. У 60-х рр. XIX ст. в державі стали назрівати політичні реформи. У 1868 р. унітарна Австрійська імперія перетворилася у двоїсту Австро-Угорську імперію, конституційну монархію. Деякі зміни відбулися й у становили західноукраїнських земель. Галичина отримала обмежену автономію. Ще у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. Внутрішнє самоврядування було надане і Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був дуже обмежений. Австрійська влада продовжувала на землях Західної України політику «поділяй і владарюй». Закарпаття ще більше віддалилося від Галичини та Буковини, оскільки стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не отримало, а управлялося з Будапешта.

Українські землі продовжували залишатися слаборозвинутими задвірками Австро-Угорщини:

•  великих підприємств було мало, промисловий переворот затягувався (до середини 80-х рр. XIX ст.);
•  основною причиною промислового застою краю був імпорт промислових виробів з більш розвинутих західних провінцій Австрії, в експорті 90 % становила сировина;
•  західноукраїнська промисловість не отримувала податкових пільг, на відміну від центральних районів імперії, не могла витримати конкуренції й почала занепадати;
•  краще розвивалися ті галузі, які не мали конкуренції в імперії (борошномельна, лісопереробна, нафтова, солеварна, спиртогорілчана). Вони переважно зосереджувалися на виробництві й первинній обробці сировини;
•  провідні галузі — під впливом збільшення попиту на нафтопродукти розвивався Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, Західна Україна давала 64 % видобутку солі в імперії, лісопильне виробництво; 
•  переважання у великій і середній промисловості іноземного капіталу;
•  першою залізницею в Україні стала лінія Львів — Перемишль (1861 р.), яка з’єднала українські землі із Заходом держави. Згодом Львів отримав сполучення з українськими землями, що входили до складу Російської імперії. Будівництво залізниць лише незначною мірою сприяло розвитку промисловості; 
•  більшість трудових ресурсів краю зайнята в сільському господарстві, переважали поміщицькі латифундії;
•  сільське господарство розвивалося по-ринковому: у великих господарствах працювали вільнонаймані робітники, активніше стала застосовуватися техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.

Отже, Західна Україна залишалася внутрішньою колонією Австро-Угорської імперії.

Зміни в соціальному складі населення:

•  майнове розшарування селянства — 5 % багатих господарств і 80 % бідняцьких, решта — середняки;
•  поява пролетаріату ( понад половина працює на дрібних — до п’яти робітників — підприємствах);
•  майже повна відсутність української буржуазії.

Причини трудової еміграції українців:

•  малоземелля і безземелля, демографічний бум, аграрне перенаселення, пошуки порятунку від голоду;
•  слабкість місцевої промисловості, злиденні заробітки або їх повна відсутність;
•  тягар національного гноблення і політичного безправ’я.

Наприкінці XIX ст. почалася масова еміграція — переселення до Канади, США, Бразилії та інших країн.

Трудова міграція охопила понад 250 тис. осіб з Галичини та Буковини, 170 тис. — із Закарпаття.

Зародження і розвиток кооперативного руху:

•  західноукраїнська інтелігенція намагалася поліпшити долю селянства та міської бідноти, залучаючи їх до кооперативного руху. Кооперація покликана була забезпечити сприяння незаможним, зокрема, захистити їх від лихварства, що набуло масового характеру, допомогти купувати землю та реманент, збувати продукцію, організовували хати-читальні, освітні курси тощо. Спочатку цим займалося товариство «Просвіта»;
•  організувати спеціалізовані кооперативи зумів В. Нагірний, який у 1883 р. організував перший споживчий кооператив «Народна торгівля». До цього він 10 років вивчав досвід швейцарських кооперативів;
•  рух швидко поширювався. Є. Олесницький у 1899 р. організував товариство «Сільський господар» покликане навчати селян сучасних методів господарювання;
•  поява перших українських банків, ще одна важлива економічна установа з’явилася в 1895 р. у Львові — страхова компанія «Дністер», яка незабаром мала понад 200 тис. клієнтів.

Національна політика австрійського уряду щодо українських земель:

•  після революції 1848 р. у центрі суспільно-політичного життя Західної У країни стояло національне питання:
•  Австрійська влада в Галичині використовувала українсько-польське протистояння;
•  польська мова стала мовою освіти її управління (1869 р );
•  австрійська влада не переслідувала українські просвітницькі організації видавництва;
•  офіційно проголошено міжнаціональну рівноправність в освіті, управлінні та судах;
•  українці отримали право обирати й бути обраними до Австрійського парламенту. Галицькою сейму.

Основні течії суспільно-політичного руху (москвофіли га народовці):

Частина галицької інтелігенції, селянства почала шукати порятунку від полопішції в орієнтації на Російську імперію. Так у другій половині 60-х рр. XIX ст. оформилася течія, яка отримала назву «москвофільство».

Її діячі:

•  вірили в керівну роль Росії у житті всього слов’янства, хотіли приєднання до Росії;
•  заперечували існування окремої української нації, а значить — непотрібність власної держави;
•  відмовляли українцям у праві на національну мову.

1870 р. «москвофіли» заснували політичну організацію — Руську раду, створили потужну видавничу базу.

Поширення ідей, які спотворювали національну свідомість і не відповідали інтересам українського народу, сприяли денаціоналізації австро-угорським урядом українців Галичини, Буковини і Закарпаття.

Національна течія активізувалася на початку 60-х рр. XIX ст. і проявилася в русі народовців, серед керівників якого був В. Шашкевич, син лідера «Руської трійці». Вони орієнтувалися не на російського царя, а на український народ, присвятили себе служінню йому, тому й отримали свою назву. Народовство мало багато спільного з українофілами Наддніпрянщини. Поступово діячі цього напряму стали провідною силою в українському таборі й наприкінці 80-х рр. XIX ст. відтіснили «москвофілів» на другий план:

•  єдність усіх українських земель, об’єднання їх у єдину державу, розвиток єдиної української мови;
•  визнання галицьких русинів українцями, пробудження їхньої національної свідомості.

Діяльність народовців проявлялася в двох формах:

• пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у пресі (особливо важливим було видання щоденної газети «Діло», яка існувала аж до 1939 р., а також журналів «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка»);
•  пропаганда національних ідей через створювані народовцями різні товариства, гуртки, культурно-освітні заклади тощо (наприклад, 1861 р. у Львові було засновано «Руську бесіду», а в 1864 р. —її театр, перший український професійний театр).

1868 р. — створення у Львові товариства «Просвіта», перший голова — композитор А. Вахнянин.

Діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта»

•  видання української літератури, проведення літературних вечорів і лекцій;
•  організація читалень, наприкінці XIX ст. мало у своєму розпорядженні понад 800 читалень, через які народ долучався до кращих надбань літератури, знайомився з передовими методами ведення сільського господарства;
•  фінансування діяльності кооперативів, за сприяння «Просвіти» створені найвідоміші кооперативи.

Важливе значення для розвитку української мови та літератури мало створення у Львові 1873 р.

Літературне товариство імені Т. Шевченка (від 1892 р. — Наукове товариство ім. Т. Шевченка), перетворившись на своєрідну національну академію наук, особливо в часи керівництва ним Михайла Грушевського (1897-1913 рр.). Він з 1894 р. очолював щойно відкриту кафедру історії України у Львівському університеті.

На початку 90-х рр. XIX ст. в Галичині під тиском влади відбулося деяке зближення позицій частини українських і польських політичних діячів, що отримало назву «нова ера». Зміст політики:

•  надання українцям певної кількості місць в Австрійському парламенті та Галицькому сеймі;
•  відкриття трьох українських гімназій, кафедри української історії у Львівському університеті;
•  Літературне товариство ім. Т. Шевченка перетворене на НТШ, частково фінансоване державою;
•  розширено сферу використання української мови в державних установах, доступ українцям до посад;
•  створення ощадного товариства «Дністер» для українського населення;
•  українському фонетичному правописові надано статус офіційного й запроваджено в шкільні підручники.

Тривала «нова ера» лише до 1894 р., оскільки лише частина передбачених в угоді заходів була виконана.

З’явилася народовська течія і на Буковині. Найвідомішими її представниками стали члени «Буковинської трійці» — Юрій Федькович, Сидір і Григорій Воробкевичі. Лідер цієї групи Ю. Федькович був визначним письменником, з 1885 р. він видавав газету «Буковина». З кінця XIX ст. буковинське політичне життя розвивалося вже одностайно з галицьким. Серед усього західноукраїнського населення найтяжчим було економічне та національне становище закарпатських русинів. Сильний угорський тиск змушував їх шукати допомоги ззовні. Тому в національному русі Закарпаття панувала москвофільська течія.

Політизація національного руху й утворення перших політичних партій: РУРП, УНДП. Під впливом М. Драгоманова частина молодих українських діячів звертається до соціалізму. Так виникає радикальна течія українського руху. Це активізувало рух у цілому, виникло усвідомлення необхідності об’єднання зусиль. У 1885 р. народовцями була створена Народна рада, яка стала прообразом політичної партії.

У 1890 р. була створена перша українська політична партія — Русько-Українська радикальна партія (РУРП), засновниками і керівниками якої були Іван Франко, Михайло Павлик, Є. Левицький. Питання про  автономію як програмну мету РУРП викликало в партії гостру дискусію. Один і молодих членів партії Юліан Бачинський опублікував брошуру «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), в якій доводив історичну необхідність здобуття Україною повної незалежності. На підтримку ідеї самостійності України виступив І. Франко. Поступово вона стала основною в західноукраїнському національно-визвольному русі.

Інші цілі: економічні реформи з метою поліпшення життя трудівників, установлення демократичних прав і свобод, піднесення національної свідомості українців, як максимум – перемога соціалізму, парламентські методи.

У 1899 р. в Галичині виникло ще дві партії — Українська національно-демократична партія (УНДП) і Українська соціал-демократнчна партія (УСДП). УНДП швидко стала найпопулярнішою партією в Західній Україні, до неї увійшла частина колишніх радикалів (І. Франко), лідерами були Ю. Романчук, К. Левипький:

•  створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом і адміністрацією;
•  програма-максимум — соборна і незалежна Україна, боротьба за неї парламентськими методами;
•  УСДП керували Микола Ганкевич, Семен Вітик та інші.

Партія прагнула досягти соціалізму через реформи, легальні парламентські методи боротьби. Отже, український національно-визвольний рух приходив до усвідомлення необхідності боротьби за власну самостійну державу.

Хронологічний довідник: Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії у другій половині 19 ст

Персоналії: Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії у другій половині 19 ст

Терміни та поняття: Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії у другій половині 19 ст