Казка «Запорожці» (1873) зображує славного нащадка запорозького роду Карпа Летючого, сміливого, чесного, відданого сина своєї рідної землі.
Казка “Запорожці” Іван Нечуй-Левицький скорочено
Карпо Летючий – молодий, відважний лоцман, нащадок запорожців, який виріс серед Дніпрових порогів і знав кожен камінь у його бурхливих водах. Він був не лише вправним керманичем, а й надзвичайно вродливим парубком: високим, чорнявим, з кучерявим волоссям. Його сміливість та майстерність викликали повагу серед старших лоцманів, а отаман Іван Музика довіряв йому, як самому собі.
Одного разу багатий купець попросив у отамана Івана Музики найкращого провідника для переправи через пороги. Отаман порекомендував Карпа. Готуючись до подорожі, вони полегшили судно, зняли зайвий вантаж і приробили довге стерно.
Перед відплиттям Музика пообіцяв Карпові винагороду, якщо той повернеться живим, – свою дочку Олесю, яку Карпо кохав. Молодий лоцман сміливо вирушив у небезпечну подорож. Байдак летів стрілою через пороги, слухаючись умілих рук Карпа.
Манрівники подолали три пороги. А коли дісталися до найстрашнішого порога – Ненаситця, вітер зненацька змінив напрямок. Судно втратило керування, вдарилося об каміння і розбилося.
Гребці намагалися врятуватися, а Карпо, побачивши, що все пропало, закричав від розпачу. Він усвідомлював, що втратив не лише байдак і життя купців, а й свою честь, а разом із нею і Олесю. Відчуваючи безвихідь, він стрибнув у ревучий потік. Вода крутила його, несла на дно, він відчував, що от-от розіб’ється об скелю. Раптом щось підхопило його і потягло в невідому глибину. Карпо втратив свідомість. Прокинувшись, він зрозумів, що лежить на сухому м’якому моху в дивному підводному світі… Над ним висіла прозора водяна стеля, крізь яку він бачив синє небо і сонце, що то червоніло, то блищало золотом. Він лежав на скелі, а навколо простягався чарівний сад із пишною зеленню, квітами і виноградниками. Вода лилась згори, утворюючи стіну, крізь яку пробивалося світло.
Раптом Карпо помітив двох високих, дужих козаків у синіх кунтушах. Вони запитали, хто він і як тут опинився. Карпо сказав, що він лоцман на порогах. Козаки повели його до гетьмана через чарівні місця — через гаї, сади, курені, де жили запорожці. Усі козаки були високі, гарні, одягнені у святкові шати.
Карпо дізнався, що перед ним Запорозька Січ, зачарована козаками-характерниками після її руйнування. Запорожці пояснили, що вони тепер живуть під водою. Вони показали йому свої курені, місце, де відпочивали старі козаки, і місце, де грали кобзарі. Карпо зачаровано слухав їх розповіді про минулі славні часи.
Його вели далі, поки не дійшли до річки, що пробивалася через кам’яну стіну. Там знаходилося кладовище козаків, де над кожною могилою горів ставник, а в дубах були встромлені козацькі мечі. Козаки зняли шапки і помолилися.
Нарешті Карпа привели до високих воріт, за якими була друга половина Січі. Там сонце грало кольорами веселки у водяній стелі. Карпа вели через сад, де росли чарівні дерева із золотими та срібними листками, а райські птахи мерехтіли, немов блискавки. За садом під дубом сидів гетьман – могутній, як Палій, гарний, як Мазепа, і сміливий, як Богдан Хмельницький. Він тримав булаву, що сяяла, наче сонце.
Побачивши козаків, гетьман грізно кинув погляд, від якого злетів орел, а земля затремтіла. Діди підвели до нього Карпа. Гетьман запитав, що діється на Україні, чи пам’ятають там козаків. Летючий відповів, що пам’ятають лише старі люди та кобзарі. Гетьман тяжко зітхнув і, поклавши булаву на камінь, побачив, як довкола розцвіли левкої та виноград.
Гетьман повів сказав козакам йти до церкви, щоб помолитися за Україну. Козаки рушили полем, оточеним садами, аж доки не побачили острівець із хрестом, привезеним із Запорожжя. Там Карпо почув дивовижний дівочий спів, що переповнював серце тугою й надією. Але хто співав Карпо не бачив.
Біля хреста стояла калина – наполовину в цвіту, наполовину з ягодами. Гетьман упав на коліна, і козаки за ним. Від їхньої молитви здригнулася земля, аж Дніпро загудів. Коли характерник бризнув водою на калину, вона перетворилася на дівчину. Карпо впізнав у ній Олесю, але вона назвала себе Марусею і шукала свою матір і гетьмана. Гетьман дивився на неї лагідно, і його грізне обличчя стало м’яким, як у хлопця.
Дід-характерник звертається до дівчини Марусі, нагадуючи їй, як сто років тому вона порушила заборону, ступивши на запорозьку землю через кохання до гетьмана. За цей гріх вона була перетворена на калину і разом із Січчю поглинута Дніпром. Тепер же, після довгих років покарання, вона має можливість повернутися до України разом із хлопцем на ім’я Карпо. Гетьман дозволяє їй піти, але якщо Україні буде їй погано, то вона може завжди повернутися на зачаровану Січ.
Старий характерник перетворюється на орла і несе Марусю та Карпа над Дніпром. Вони бачать Україну згори, але спершу не розуміють, що на ній відбувається. Орел наказує їм протерти очі хмарами, після чого вони бачать страшну картину: польські пани, що висмоктують багатства землі, шинкарі, які виснажують народ, і московське військо, що зайняло місце козаків. Українці ніби зачаровані, вони сплять глибоким сном і зможуть прокинутися лише тоді, коли настане благословенний час.
Орел опускає Марусю та Карпа на березі Дніпра і зникає у вирі порогів. Маруся згадує своє кохання до гетьмана і сумує за минулим. Вони вирушають до хутора Чаплів, але виявляють, що замість нього тепер велике село. Українська земля належить панам і ляхам, на ній ростуть їхні багаті врожаї, а українці важко працюють на них задарма. Маруся розуміє, що її рідний край змінився, і її охоплює сум. Вона думає про повернення до гетьмана, щоб вічно співати йому про своє кохання.
Карпо та Маруся прийшли до великого села Чаплі. Маруся ледве впізнавала місцевість, де вона виросла. Біля ставка тепер стояли різні млини й фабрика, що належала полякам. Подорожуючи далі, вони побачили лісок із водою між осокою, де Карпо вирішив втамувати спрагу. Маруся поринула у спогади про дитинство та батьківську хату.
Врешті-решт, вони дісталися балки Музиківки, де Маруся впізнала рідні місця. Вона зайшла до невеликої бідної хатини, яка нагадала їй батьківський дім, й побачила там стареньку жінку, дуже схожу на її матір. Проте з’ясувалося, що це інша людина — дружина Василя, а не Петра Музики. Маруся зрозуміла, що минуло багато років, і її рідний дім давно зник.
Маруся з жалем поглянула на бідну оселю, зітхнула й промовила, що ця сім’я живе дуже бідно. Жінка підтвердила, що їм важко, бо потрібно платити багато податків — і за землю, і на волость, і на школу. Вони працюють, але не мають достатку. Маруся й Карпо сіли на лаву, поринули в роздуми. Карпо, нарешті, повністю усвідомив усе, що відбувається. Після всіх пригод йому здалося, що він прокинувся зі сну й нарешті роздивляється реальність.
Маруся ж згадувала батьківський дім. Він був маленький, але набагато заможніший. У хаті на стінах висіли рушниці, шаблі, пістолі поряд із вишитими рушниками та хрестами з квітів. У її батька були великі землі, пасіка, стада худоби, а його коні літали степом, мов вітер. Вона розпитала, чи цей грунт завжди належав Музикам. Жінка підтвердила, що колись земля була їхня, але тепер вона належить панам і полякам, а селяни живуть переважно із заробітків.
Настав вечір. На стіні заграв останній відблиск сонця, і в хату зайшла невістка господині, повернувшись із поля з дитиною. Вона поклала немовля в колиску й заходилася готувати бідну вечерю. Вигляд її одягу свідчив про злидні. З поля прибігли кілька овечок і поросят. Маруся здивувалася, що в них немає навіть корови. Невістка гірко зітхнула й сказала, що корову вони не можуть собі дозволити.
З настанням ночі Маруся вийшла в садок і почала плакати. Її сльози, падаючи в криницю, перетворилися на джерело, що стало витоком маленької річки. Маруся сама стала калиною. Водночас на зачарованій Січі, на місці, де молилися запорожці, також виріс кущ калини, зазеленів і розцвів, а з нього почувся жалібний дівочий спів, що розливався, ніби голосіння над домовиною матері. Від того плачу заплакав навіть гетьман, а сльози запорожців змішалися з піском і водами Дніпра.
Тим часом Карпо Летючий вирішив уночі потайки повернутися в село й дізнатися, що сталося після його зникнення. Він розбудив вірного товариша, який розповів, що його батьківську хату продали, а всі речі віддали купцеві як компенсацію за розбитий байдак. Окрім того, начальство винесло йому вирок: якби Карпо повернувся, його чекало б двісті ударів різками на скелях біля Ненаситця.
Однак найгіршим ударом для нього стала новина, що його кохана Олеся вже давно вийшла заміж за іншого лоцмана. Розбитий горем, Карпо вночі залишив рідний край і подався за Дунай. Відтоді про нього більше ніхто нічого не чув. Дехто вважав, що він утопився або розбився об скелі на Ненаситці.
«Запорожці» І. Нечуй-Левицький переказ
Над Дніпром у селі Старому Кодаку жив собі молодий лоцман (провідник суден) Карпо Летючий. Був він потомком славних запорожців — високий, чорнявий та кучерявий, ще й до того сміливий. Добре знав усі дніпровські пороги змалку. Лоцманський отаман дуже любив Карпа й настановив його головним керманичем, незважаючи на молодість того.
Якось приплив до порогів байдак із багатим товаром, і попросив купець найкращого лоцмана. Отаман послав Карпа Летючого, пообіцявши йому за добру роботу найбільшу плату.
Погода була тиха та ясна. Десь далеко шуміли пороги. Гребці дружно махнули веслами й полетіли, як на крилах.
Щасливо проминули три пороги. Карпо був гордий і радісний. А попереду вже гудів Дід, чи Ненаситець. Здавалося, що ревла череда волів або стріляли з гармат.
Білий гребінь хвилі пробіг по воді. Коли десь узявся вітер, ухопив судно й зніс набік. Карпо сам кинувся до стерна, закричав на гребців, але нічого не міг удіяти. Страшний камінь Крутько вхопив байдак і обкрутив його навколо себе, зламавши стерно. Гребці здійняли руки до Бога, і Карпо втратив пам’ять.
Коли Карпо прийшов до тями, то побачив пишний сад, луки, прекрасні квіти, від яких не можна було відвести очей.
До Летючого підійшли двоє чоловіків в одязі запорожців і сказали йому спускатися вниз із гори. Карпо здивувався — такі ці люди були високі, рівні, дужі! А запорожці теж із подивом запитали, чи всі люди в Україні стали такі мізерні та маленькі, як оце він. І розказали, що як зруйнували Січ, характерники (чаклуни) зачарували її всю — з островом, з гетьманом, з козаками — і тепер вона тут.
Запорожці повели Карпа через лісок, у якому не було тіні, до свого товариства. Козаки були дужі, гарні, святково вдягнені, розмовляли стиха, а здавалося, що то ревуть страшні Дніпрові пороги.
Пройшли через пишний сад зі спілими яблуками та грушами, вишнями й виноградом. У ньому спочивали старі запорожці. У другому саду співав сивий кобзар.
Далі всі пішли до гетьмана й сказали, що прибув чоловік з України. Гетьман розчулився, з його очей впали сльози й обернулися на квітки. Став він розпитувати Карпа про те, чи пам’ятають в Україні гетьмана й козаків, чи розказують про них попи, ченці, вчені люди; як живеться людям на світі, краще їм чи гірше, і чи й досі терплять від ляхів, татар та москалів. Карпо відповів, що про запорожців вони чули дещо від кобзарів, та й усе. Про татар уже й не чути, а ляхи, жиди й москалі є. Зітхнув гетьман і сказав громаді, щоб ішли разом з ним до церкви помолитися за Україну.
Тоді вони вирушили до місця молитви, де козаки благали Бога за рідний край. Там Карпо побачив, як стара калина перетворилася на дівчину – це була Маруся, яка колись порушила запорозьку заборону і через це була зачарована. Тепер вона мала змогу повернутися на землю разом із Карпом.
Орел-характерник переніс їх над Україною, і вони побачили її справжній стан: польські пани гноблять народ, українці сплять зачарованим сном. Вони опинилися в Чаплях, але хутір змінився – земля належала панам, люди жили в злиднях. Маруся, сумуючи за минулим, знову стала калиною, а її сльози перетворилися на джерело.
Карпо вночі повернувся в село й дізнався, що його дім продано, а Олесю видали за іншого. Розчарований, він подався за Дунай, і більше його ніхто не бачив. Дехто вважав, що він загинув, розбившись об скелі Ненаситця.
