Юліан Опільський «Золотий лев» скорочено читати варто, щоб згадати сюжет твору про боротьбу Данила Галицького з татаро-монгольською навалою, про ті часи, коли Галицько-Волинське князівство протистояло татарам.
«Золотий лев» скорочено Юліан Опільський
ЩО БАЧИЛА ВИВІРКА?
Над багнистим озерцем, де росли різні дерева та гнили грубезні пні у трясовині непрохідного українського болота, на сухому бугорку та одному букові жила вивірка. Вона любила ліс та спостерігати за тваринами, їх полюваннями та кочуванням. Життя біля озерця було дуже цікавим.
Якось вона побачила молодого ловця, який поцілив малого кабанця. Дика свиня кинулась мститись за свою дитину та гострим зубом розпорола йому литку. Ловець хотів спинити кров та йому потемніло в очах. Він повалився на землю і вивірці стало вже не цікаво…
Хлопця збудив гавкіт. Він обережно підвівся та доторкнувся до рани. Дуже хотілось пити. З гущавника вибігла собака та почала гавкати. Коли вийшла бабуся з ціпком та плечистий кремезний парубок. Бабуся сказала, що їм трапилась непроста людина, а боярська. Вона була ворожкою. Звали її Голубихою. Рятувати ловця вона не спішила, а все говорила, що біля волосного боярина Ратибора стоїть смерть.
Стара зробила перев’язку та дала йому пити. Голубиха вимила рану від хліба та крові та змастила її ліками. «Ти син боярина Ратибора?» — спитала його бабуся. Він відповів, що так і назвав своє ім’я – Олег. Парубок Ярослав, який прийшов зі старою, узяв Олега та поніс до хатини Голубихи.
ЩО РОЗКАЗУВАЛА СТАРА ГОЛУБИХА?
Наступного дня Слава пішов до боярського дворища, а Олег снідав з бабусею. Рана присохла і парубок розпитував стару про батька. Вона казала, що знала Ратибора ще тоді, коли його ніхто не знав. І сказала ще дещо: Олег – єдина дитина Ратибора, хоч після смерті дружини у нього була не одна жінка, але дітей більше не було.
Вони ворогували з Ратибором. Бабуся знала, що він згубить рід Судислава. Але ворожка не тримала зла на Олега, бо він мав одну кров з Ярославом. Коли Ратибор привіз тіло Судислава після бою, її донька Ольга мала сина Ярослава, який був молодшим братом мами Олега – Горислави. Але Ратибор не признав Ярослава й Ольга померла до року.
Бабуся пояснювала: його діда Судислава шанували люди. Він мав трьох синів та доньку Гориславу. До неї багато сваталось женихів, проте заміж дівчина не спішила. Коли в село, де хазяйнував боярин, прийшла недуга, то двоє синів померло. Третій тяжко хворів і Голубиха сказала, що йому тільки смерть допоможе.А Судислав полюбив бабину доньку – Ольгу.
В цей час прибіг половчин Ратибор і став присікатися до Горислави. Голубиха радила його прогнати та й Горислава не хотіла за нього заміж. Судислав таємно звінчався з Ольгою, тому всі її вважали підбічницею. Через рік Судислав пішов воювати з половецькими ханами та й зліг в бою. Ратибор привіз тіло боярина та й привласнив все його майно, як опікун його дітей. Ольга стала вимагати в нього вдовиної частки, проте Ратибор висміяв жінку. Ольга з жалю швидко вмерла, а Ярослава забрала Голубиха. Новий боярин оженився з Гориславою й купив собі ласку воєводи, бо люди стали на нього жалітись. З часом Горислава народила Олега. Та трапилось в родині лихо: знайшли молодшого сина Судислава повішеним. Коли його зняли, то побачили сліди побоїв. З того часу Горислава захворіла: постійно кидалась в гарячці, зривала з себе одежу. Тоді Голубиха побачила, що на тілі такі ж знаки, як на повішеному браті.
Олег викрикнув, що батько не міг знущатись з матері. Але Голубисі було байдуже, адже вона сказала правду. Стара продовжила, що чула, як Горислава в безтямі молила боярина не бити брата і не вішати його. Ратибор пригрозив ворожці, щоб вона нікому не розказувала правди.
Коли прийшов Батий, стара взяла Ярослава з собою в гори. А Ратибор зустрівся з ханом, поговорив та віддав татарам полюддя. Село стало згасати, бо люди не мали змоги платити полюддя. Лише Ратибор багатів, перетворивши селянство в безвільних рабів.
ЧОГО ЗАБАГЛОСЯ СТАРІЙ ЛИСИЦІ?
Ратибор лютував та наказував шукати боярчука. Знайшовся тільки його поранений кінь. Боярин всіх розігнав та думав, що татарський загін міг забрати сина у неволю, а тоді пропаде все його надбання. Східні сусідні села вже прогнали бор та слухали баскаків. Та йому вдалось втриматись. Але чи надовго?
Саме прийшов Ярослав та сказав, що з Олегом все добре. І розповів все Ратибору за обідом. Але боярин переживав не за Олега, а за те, що перед ним був Ярослав Судиславич – його шурин. А це означало, що безпеки на Руській землі Ратибору не буде.
Ненависть огорнула його серце і визрів план. Ратибор розповів, що король Данило заручивсь підтримкою західних князів, щоб вибити татар з нашої землі. Але марно, бо волості знову у їх владі, а хан Куремса збирає полюддя, посилаючи до людей баскаків.
Відомо точно, що буде війна між королівськими воєводами та Куремсою. Ратибор задумав піти до Міндовга в Литву, а якщо все вийде, то він тоді визнає право Ярослава на спадщину Судислава. Але Ярослав знав, що це не зовсім так: то боярин водить дружбу з татарами, а не люди. Людям живеться важко через постійні побори. З них здирають по десять шкур, не залишаючи нічого. Тому вони не хочуть воювати з татарами та захищати бояр.
Ратибора знову охопила злість, але він опанував себе та сказав, що Ярослав – гідний наступник Судислава. Потім повідав, що люди йому багато грошей винні. І навряд чи віддадуть, хіба в рабство їх продати. Є тільки один вихід: коли на днях сюди приїде баскак Ахмат за полюддям, то з ним буде багато данини та великих скарбів. Бояр запропонував Ярославу організувати напад на татар та відібрати все. Тоді Ратибор поїде в литовські ліси, а парубок залишить собі дворище. «Значить, я маю ограбити баскака?» — спитав Ярослав. «Не тільки ограбити, але і зловити! У сьому твоя безпека. Випустиш його опісля, то ще й подякують тобі, а мене, головного провинника, вже не буде», — сказав Ратибор. Хлопець погодився.
ПРО КАРІ ОЧІ ДІВЧИНИ
Ярослав, йдучи від Ратибора, думав, що той веде себе як лисиця. У його голові наче віджив сам Судислав. У третьому дворищі після боярського жив колись багатий кметь Глухар з жінкою, двома синами та донькою Оленою. Дівчина полонила серце парубка. Всі вони тяжко працювали: Давид і Ігор ловили дичину та пасли череди, мати м’яла шкіри та працювала в полі, городі, батько займався сіном та пасікою. Але цього було замало і їх чекало рабство.
Вдома була сама Олена і вона жалілась Ярославу, що боїться рабства. Він запропонував втекти разом, але дівчина не могла кинути рідних і стару ворожку. Коли повернулись батьки з роботи, то старий радив брати братів та тікати. Ярослав мовчки слухав їх суперечки, а потім сказав, що мусить вирвати все селище з нігтів нелюда. Зірвався та побіг. Глухарі залишились чекати синів, але їх чомусь довго не було. На порозі хати батько зустрів сусідського хлопчину Василька, котрий лагодив на собі зброю. Глухар зрозумів, що Ратибор хоче використати Ярослава для своєї користі.
ВОВЧИЙ ПРАЗНИК
На великій прогалині зібралось майже двісті людей з Ратибором. Він говорив, що жнива закінчились і час платити залеглі відсотки та істи. Але громада навіть склавшись не могла віддати такі гроші. Тому боярин запропонував одним махом позбутись боргу за рахунок ворога та ще й королю прислужити. А в чому справа, має пояснити сотник Ярослав Судиславич. Та й поїхав.
Ярослав підтвердив слова боярина запропонував зловити баскака. Тим самим догодити і королю, і Ратибору, і скарби собі забрати. Ботняк запитав, чому ж боярин жодного ратника на цю справу не одіслав, а Ігор ще додав, що вони кудись виїхали вчора. Люди боялись, щоб не було зради і татари не почали мстити за баскака. Ярослав відповів, що не збирається віддавати баскака Ратиборові, бо він планує в разі чого все звалити на людей і сказати, що він його врятував. парубок придумав взяти собі і бранців,і гріш: грошима розрахується з Ратибором, а решту між всіма розділить. Бо хто триматиме баскака у того за плечима правда буде. Він перейняв на себе роль Ратибора.
Разом провели поділ ратників на десятки і вони засіли в лісі до дороги: Давид відправився на Володимирський шлях, щоб бачити куди йтиме королівське військо, а Ігор пішов на зустріч баскакові. Він саме ночував в Мощанці. Тому всі чекали ранку, коли буде вирішуватись доля села Чаброва.
Ратники та стрільці були напоготові, чекаючи приходу татар. Ярослав все продумав так, щоб жодний татарин не був випущений. Почувся скрип коліс та звуки кінських копит. Село було окраїною татарської займанщини, тому татарам не дуже хотілось сюди їхати. Але що поробиш: за самий малий непослух їх могли покарати.
На білому коні їхав баскак Куремси – Ахмат. Коли почувся крик. Ахмат зрозумів, що це напад. Татар подолали, а Ахмата схопили. Баскак спитав: «Кому маю піддатися?». «Бояринові Ратиборові!» — відповів Ярослав.
ПЕРЕД РІДНИМ СИНОМ — НАЙБІЛЬШИЙ СОРОМ
Парубки добили ранених, забрали зброю та завантажили добичу. Ахмат зрозумів, що йому загрожує небезпека, тому хотів вияснити, як це покірні досі люди зважились на бунт. Він запитав у Ярослава, чи це той половчин Ратибор наказав їх захопити. Парубок відказав, що боярин чекає вдома. Баскак був здивований, як це вони на це погодились. Ярослав пояснив, що у них не було вибору. Ахмат сказав, що Куремса вибачить напад, якщо селяни віддадуть гроші та покоряться. Але Ярослав відмовив, що «вони – дуліби з племені руського, споконвіку належать до Руської держави, а їх голова – король Данило, і саме йому вони хочуть служити». Люди не з доброї волі піддались татарам, а через Ратибора, який з воєводами замучили селян подимним та полюддям.
Ахмат зрозумів, що йому не вдасться обдурити чи переманити Ярослава. Хлопець запропонував покарати Ратибора: він перевдягне Ахмата в мужика та візьме з собою у дворище, щоб той зміг пересвідчитись в словах Ярослава. За це він віддасть баскаку зброю та відпустить. Обоє поклялись не відступати від слова.
Чоловіки з переодягненим Ахматом поїхали у дворище. Там уже чекав Ратибор, Олег та інші ратники. Ярослав сказав, що вони вбили всіх татар тому чекають розрахунку. Боярин наказав віддати весь скарб йому, але хлопець відказав, що там забагато. Ратибор озлобися та почав кричати: «Таке ви мені тепер? То я дав вам в руки меч…». У цей момент Ахмат з-за плечей викрикнув: «Всі чули те слово?». Всі загули, що чули. Боярин наче оскаженів, але Ярослав спокійно і поважно, за допомоги старших господарів та Глухаря, почав розрахунок.
Виплата грошей почалась пополудні: сріблом, шкірами, медом, полотном, воском та збіжжям. Опісля всі з веселим настроєм пішли додому. Ратибор пішов у світлицю, де відпочивав Олег. Він не хотів ні бачити, ні говорити з батьком: «Хто такого батька має, як я, той круглим сиротою тиняється по світі».
СТЯГИ ГЛАГОЛЯТЬ
Поки чабрівці ховали вбитих татар та випробовували зброю, Ярослав з Оленою говорили в саду про весілля. Після обіду у Глухаревій хаті вирішували, що ж робити, коли з боярином Ратибором. Хто мав коней міг приєднатись до короля, решта мали залишиться боронити село. «А що буде, коли сам Куремса рушить на нас?» — спитав Глухар. Парубок наказав збудувати міст до Чортової купини. Мовляв, татарський набіг не триватиме довго, а в городищі можна відсидітись.
Давид Глухар з двома іншими хлопцями приїхали додому. Він сказав, що король Данило спочиває і скоро буде тут, а Куремса з татарами їде від Звягеля. Тобто битва відбудеться недалеко. Чабрівці стали переживати, щоб кара короля за їхнє полюддя татарам не впала на село. Але потрібно було боронитись.
Ярослав вислав посланців в усі куточки Чабрівської волості, щоб на другий день кінно та оружно йти вітати короля та йти з ним у бій. Хлопець не дуже хотів командувати, але Олена переконала його.
От над головами замайоріли сині, золотом шиті прапори, грають сурми та готовиться зброя… Сунув полк за полком, сотня за сотнею, ратники та воєводи. Посеред війська їхав сам король Данило зі стягом князівства. Вони вже не раз вступали в бій з Куремсою. В минулому році навіть розгромили його над Калкою. Ось і знову Золотий Лев вийшов на бій з ворогом.
З хат вибігали люди та благословляли свого володаря. Поруч з ним їхав чорноризець ієромонах Василій та воєвода Мстислав. Король спинився перед раттю Чабрівської волості. Ярослав запитав дозволу йти разом з ними і розповів, що він син Судислава. Данило поцікавився, хто ж боярин Чаброва, і Ярослав показав на Ратибора. Король вирішив розглянути справу села ближче і покарати винного: Ярослава або Ратибора.
КНЯЖИЙ СУД
Король Данило влаштував суд. Прибічники утворили круг, один відрізок якого заповнювала чабрівська рать. Всю добу король приглядався до Ратибора та Ярослава. Мстислав сказав, що пам’ятає Судислава Соломирича, а Ярослав дуже схожий на нього.
Спочатку виступив Ратибор. Король запитав,чому ж він не приносив повинної від повороту Батия. Той відповів, що ще не встиг послати нічого у Луцьк до правителя, бо не зібрав ще нічого, а хану платив, щоби врятувати життя селян. Також боярин заявив наступне: це його рать вбила баскака і відібрала добро, але чоловіки не дали йому з того нічого.
Ярослав заперечив: боярин своїм подимним для хана звів село на закупи. Ще й заявив, що люди мають самі дбати про оборону від татар. Данило був дуже здивований: Ратибор говорив, що Чабрів це татарська слобода, а місцеві жителі у всіх бідах винили саме боярина. Ярослав сказав, що у нього є свідок котрий підтвердить, що боярин бреше. Але королю все було ясно.
Правитель сказав, що якщо баскак їхав по данину до Ратибора, значить він його знав. Отже боярин був зрадником. На користь цього навіть свідчить те, що при погромі татар з селянами не було жодного його ратника, а тим паче самого Ратибора. Король здогадався, якого свідка має Ярослав: це татарин. І пообіцяв його не займати.
Тут із чабріських ратників виїхав Ахмат. Ратибор ледве не втратив свідомість. Баскак розповів як все було і те, що почув у дворищі при розмові Ярослава з боярином. Тоді суд приговорив: «Зрадником був і є Ратибор! А ось новий боярин, якому даю провід волості!». Чабрівці радо вітали Ярослава.
Через тиждень Данило розбив Куремсу у дводенному бою й від його війська не залишилось навіть половини. Найбільше відзначилась чабрівська дружина. Ратибору за зраду відрубали голову, а його спадок отримав Ярослав. Він одружився з Оленою. Коли прибув до дворища, то дозволив забрати Олегові батьківські достатки. Він поїхав у Галич до короля та його сина Львова та намагався добрими вчинками притемнити сумну пам’ять батька. А стара Голубиха дожила при молодятах до глибокої старості.
Авторські права на опублікований переказ належать сайту dovidka.biz.ua.
