Аналіз байки “Зозуля і Півень” Глібов Леонід: допоможе зрозуміти твір, у якому автор засуджує підлабузництво, корисливість, лицемірство Зозулі й Півня.
“Зозуля і Півень” аналіз (паспорт) твору
Автор – Леонід Глібов
Рік написання – 1853
Жанр: байка.
Тема: розповідь про улесливі вихваляння Зозулі й Півня.
Ідея: засудження лицемірства, брехливості, корисливості.
Головна думка: «годі вам брехати та одно другого знічев’я вихваляти».
На прикладі Зозулі та Півня автор показує, що не треба догоджати один одному без причини. Краще казати правду.
Головні герої
- Зозуля та Півень – улесливі, фальшиві, брехливі, хвалькуваті, нещирі, лицемірні, бо їм так вигідно, хитрі. Півник – самовпевнений, погано співає.
- Горобець – справедливий, чесний.
Художні засоби:
- порівняння: невеличка, моя перепеличко;виспівуєш, неначе та жар-птиця, заниє серденько, неначе на чужині;
- зменшувально-пестливі слова: Веселенько, Зозуленько, зіронько, жалібненько, пшениченьки, голубонько, кралечко, серденько, їстоньки, питоньки, невеличка, перепеличко, голосочок – то, тонесенький, милесенький, братику, слівце;
План до байки “Зозуля і Півень”:
1. Зозуля вихваляє Півня.
2. Півень лестить Зозулі
3. Поява Горобця.
4. Гірка правда.
“Зозуля і Півень” скорочено
Зозуля вихваляє півня за його спів. Півень теж вважає зозулю найкращою співачкою у всьому лісі.
Зозуля відповідає тим же, і знову хвалить його.
Півень продовжує хвалити подругу, вважає, що вона співає, як соловей.
Прилітає горобець і каже, що вони гарно вихваляють один одного, але співати не вміють.
Які риси характеру засуджує Глібов у байці “Зозуля і Півень”? Улесливість, фальшивість, брехливість. Байка схвалює правду та щирість Горобця.
Чого навчає байка? “Зозуля та Півень” навчає бути чесним, не потрібно лестити і без потреби вихваляти одне одного.
Який вислів є мораль байки Зозуля і Півень?
“За що ж, — хто-небудь попитає, —
Зозуля Півня вихваляє?
За те, що Півень годить їй
та потакати добре вміє:
рука, як кажуть, руку миє.”
“Зозуля і Півень” читати
— Як ти співаєш,
Півне, веселенько…
— А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,
Виводиш гарно так і жалібненько,
Що іноді аж плачу я…
Як тільки що почнеш співати,
Не хочеться й пшениченьки клювати,—
Біжиш в садок мерщій…
— Тебе я слухала б довіку, куме мій,
Аби б хотів співати…
— Ах ти, голубонько, ти, кралечко моя,
Поки співаєш на калині,
То й весело мені, і забуваю я
Свою недоленьку, життя своє погане
Та безталанне.
А тільки замовчиш
Або куди летиш,—
Заниє серденько, неначе на чужині…
І їстоньки — не їм, і питоньки — не п’ю,
Та виглядаю все Зозуленьку мою.
Як гляну на тебе — така ти невеличка,
Моя перепеличко, А голосочок-то який!
Тонесенький, милесенький такий.
Куди той соловей годиться?
— Спасибі, братику, за добреє слівце.
Як не кохать тебе за се?
І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;
І далебі, що так, — пошлюся я на всіх. —
Де взявся Горобець, послухав трохи їх
Та й каже: — Годі вам брехати
Та одно другого знічев’я вихваляти! —
Пурхнув — та й був такий,
За що ж, — хто-небудь попитає,
Зозуля Півня вихваляє?
За те, що Півень годить їй
Та потакати добре вміє:
Рука, як кажуть, руку миє.
