Оповідання «Чорні ешелони» Ервіна Умерова читати скорочено варто, щоб дізнатися трагічну історію кримськотатарського народу.
«Чорні ешелони» скорочено
Оповідання починається в темному, переповненому вагоні ешелону. Людей везуть у невідомому напрямку. У вагоні важко дихати, панує задуха, сморід і виснаження. Серед ув’язнених — молода кримськотатарська жінка Джеваїре з маленьким хворим сином. Дитина голосно плаче, бо їй дуже погано. Пасажири, змучені довгою дорогою, нервують і вимагають від матері змусити дитину замовкнути.
Один із чоловіків, не витримавши задухи й тісноти, починає вимагати, щоб відчинили двері. Він б’є в них руками та ногами, просить дати людям повітря. Проте інші намагаються його заспокоїти, адже всі розуміють, що ніхто не може самовільно відкрити вагон.
Згодом між старим батьком і його сином виникає конфлікт. Молодий чоловік уже не витримує важких умов і розпачу. Він скаржиться, що більше не може терпіти. Старий змушує його триматися, переконуючи, що треба витримати, як витримують усі. Для нього стійкість — це остання можливість зберегти людську гідність.
Нарешті ешелон зупиняється. До вагона підходять солдати із собаками та зброєю. Двері відчиняють, і в темряву вагона вривається яскраве світло. Люди просять дати їм повітря та дозволити спорожнити переповнене відро. Один із чоловіків пояснює солдатам, що дитина помирає і їй нічим дихати. Проте капітан не виявляє співчуття, і наказує зачекати до вузлової станції.
Поки двері були відчиненими, у вагон потрапило свіже повітря. Люди раділи, а Джеваїре міцно притискала сина до грудей, радіючи що він нарешті заспокоївся. Насправді її дитина померла. Жінка цього не усвідомлює: після трьох діб без сну вона думає, що син нарешті заснув і почав одужувати. Вона притискає його до грудей, а рівномірний рух вагона заколисує її.
У напівсні Джеваїре бачить зовсім інший світ — сонячну дорогу, степ, гори, весняні квіти та жайворонка в небі. Вона уявляє, що скоро все закінчиться, вони повернуться додому, а життя знову стане мирним. Жінка сподівається, що після вигнання загарбників усе налагодиться.
Далі автор повертається до подій, які передували цій поїздці. Джеваїре жила в селі сама з маленьким сином. Її чоловік Екрем зник, і жінка не мала від нього жодних звісток. Після смерті свекра залишатися самій у спорожнілому селі їй стало нестерпно. Джеваїре вирішила залишити рідне село й поїхати до сестри в Сімферополь. Вона написала сестрі, що від чоловіка Екрема давно немає жодних звісток, а залишатися самій із маленьким сином у спорожнілій хаті після смерті свекра їй більше не під силу. Джеваїре сподівалася, що сестра прийме її, а вона зможе знайти роботу й разом із дитиною дочекатися повернення Екрема, адже війна, здавалося, уже наближалася до кінця.
Не дочекавшись відповіді, жінка скористалася нагодою для поїздки. Вона тепло вдягнула сина, взяла трохи харчів, своє бурштинове намисто — весільний подарунок від родини чоловіка — і найдорожчу сімейну реліквію, старовинне сідло.
Це сідло мало понад сто років історії. Його виготовив предок Екрема, майстерний коваль, для свого сина, прикрасивши срібними візерунками. На стременах він викарбував повчальні слова про те, що вершник може впасти із сідла, але не повинен втрачати зв’язку з рідною землею.
Сідло побувало разом із предком Екрема в багатьох історичних подіях. У 1812 році він служив у Сімферопольському полку, який вирушив на війну проти Наполеона. Під час Бородінської битви кримськотатарські кавалерійські полки брали участь у важливому маневрі проти французьких військ. Предок Екрема був поранений, але сідла не загубив. Воно супроводжувало його і в інших боях, а коли під ним гинули коні, він навіть ніс сідло на собі, доки не знаходив нового коня. Для нього воно було не просто військовою річчю, а оберегом і символом рідного краю. Після повернення полку до Криму сідло стало сімейною реліквією.
На цьому сідлі їздив і сам Екрем. У дитинстві він використовував його для роботи, пас худобу, їздив до школи, брав участь у кінних перегонах. Згодом навчання привело його до міста, і він став учителем. Хоча їздити верхи йому доводилося дедалі рідше, сідло залишалося для нього найдорожчою річчю, адже зберігало пам’ять про його предків і рідну землю. Екрем виконав заповіт предка — не загубив стремен і не забув своєї землі. Коли почалася війна, він пішов захищати її, але залишив сідло вдома. Тепер Джеваїре мучилася думкою, чому від нього немає жодних звісток.
Дорога до Сімферополя була важкою. Спочатку Джеваїре їхала підводою до Чатирдагу, потім намагалася зупинити військові машини на шосе Алушта — Сімферополь. Нарешті один водій погодився підвезти її, сховавши разом із сином між ящиками під брезентом.
Коли Джеваїре приїхала до Сімферополя, її чекало страшне відкриття. На місці будинку сестри залишилася величезна вирва від вибуху. Жінка не знала, чи вижила сестра та її діти. Вона навіть не мала часу оплакати їхню долю, бо треба було думати, як вижити самій і нагодувати дитину.
Щоб роздобути їжу, Джеваїре вирішила продати своє бурштинове намисто. Вона стояла серед голодного натовпу й сором’язливо пропонувала людям прикрасу, але ніхто не хотів її купувати. У людей не було ні грошей, ні потреби в коштовностях — усі думали лише про їжу.
До Джеваїре підійшла циганка. Спочатку жінка злякалася, бо чула багато історій про міських циган, але незнайомка повела її крізь натовп і запропонувала їжу. Вона порадила сховати намисто, бо після війни воно майже нічого не коштувало.
Циганка привела Джеваїре до великого занедбаного будинку, де жили різні люди, змушені війною шукати прихистку. Вона жартувала й говорила без упину, намагаючись приховати важке життя за веселістю. Там вона попросила молодого лейтенанта допомогти занести нагору Джеваїре її сідло. Лейтенант здивувався, побачивши таку незвичайну річ. Коли Джеваїре сказала, що це сідло, вона сама вперше відчула, наскільки недоречною та непотрібною стала ця колись священна сімейна реліквія в її теперішньому житті.
Лейтенант намагався поговорити з Джеваїре й зрозуміти, чому вона приїхала. Жінка лише тихо відповіла, що приїхала в гості, не бажаючи розповідати незнайомцеві про своє горе. Лейтенант пішов, але було видно, що його непокоїть її становище.
У кімнаті Джеваїре не витримала пережитого й розплакалася. Циганка спочатку здивувалася, але швидко зрозуміла, що перед нею така сама скалічена війною людина. Вона розповіла Джеваїре про власну трагедію: під час війни загинули її чоловік, дитина, батьки та інші члени родини. Сама вона дивом вижила й вирішила жити всупереч тим, хто намагався її знищити.
Циганка відчула, що Джеваїре теж пережила страшні випробування, і запропонувала їй залишитися. Вона сказала, що вдвох їм буде не так страшно й важко. А потім, ніби повертаючись до звичайного життя, перестала говорити про минуле й запропонувала покласти дитину спати та разом приготувати вечерю. Їжа була дуже проста: домашній сир, житній хліб, цибулина, два яблука та чорна кава. Дитина тихо спала, а слабке світло каганця ледве освітлювало кімнату.
Раптом у двері постукали. Циганка злякалася, але виявилося, що прийшов лейтенант, який допомагав їм занести сідло. Він повідомив жінкам страшну новину: вранці їх разом з іншими мешканцями будинку виселятимуть. Виселенню підлягали кримські татари та кримські цигани. Лейтенант не знав, куди саме їх відправлять і навіщо це роблять, але попередив, що часу на збори буде дуже мало. Він попросив жінок не панікувати й нікому не розповідати про його попередження.
Лейтенант сам мав брати участь в оточенні міста. Він був молодим фронтовиком і нещодавно потрапив до військ НКВС. Те, що йому доводилося робити, здавалося йому жахливим: він не звик воювати проти мирного населення. Попрощавшись із жінками, він пішов на службу.
Після його відходу циганка почала гарячково збирати речі. Вона жартувала й сміялася, але за цією поведінкою ховався відчай. Жінка розбила своє маленьке люстерко, назвавши його найдорожчою річчю, яку мала, і нагадала, що треба запастися їжею. Потім вона вирішила попередити знайомих, адже серед них були діти, старі та хворі. Джеваїре попросила її бути обережною й за жодних обставин не видати лейтенанта. Циганка пообіцяла мовчати й вибігла з кімнати.
Джеваїре чекала на неї всю ніч. Вона не могла заснути, думаючи про те, що могло статися з її новою знайомою. Жінка також намагалася зрозуміти, навіщо виселяють цілий народ. Їй важко було повірити, що влада може просто забрати людей із їхніх домівок. Вона припускала, що, можливо, місто звільняють для військової операції, адже війна ще не закінчилася. Проте страх не полишав її, і вона постійно прислухалася до нічних звуків, очікуючи стуку у двері.
Настав ранок, але циганка так і не повернулася. Джеваїре раптом зрозуміла, що навіть не знає її імені, і відчула глибокий сум. Незабаром до будинку під’їхала машина, а її світло залило кімнату. Джеваїре зрозуміла, що за нею прийшли.
Вона підійшла до сина й помітила, що в нього висока температура. Жінка почала вдягати дитину. Коли до кімнати зайшов солдат, вона спокійно сказала, що готова. Солдат виявився не таким суворим, як вона очікувала. Він дозволив їй не поспішати й повідомив, що на збори дали дві години.
Солдат звернув увагу, що в Джеваїре майже немає харчів. Він вийшов і через деякий час повернувся з мішком провізії. Він приніс чотири буханці хліба та інші продукти, намагаючись підтримати жінку. Його поведінка свідчила, що він сам не почувався комфортно через те, що відбувалося.
Коли солдат почав складати речі, він запропонував залишити сідло, щоб звільнити місце для їжі. Для нього це була лише непотрібна стара річ. Але Джеваїре категорично відмовилася його залишати. Солдат здивувався її впертості, проте зрештою поклав сідло до мішка, а зверху додав хліб. Через це довелося залишити частину борошна та круп.
Для Джеваїре все відбувалося наче уві сні. Вона майже не усвідомлювала, що відбувається. Жінку разом із дитиною посадили до машини, а потім перевели до пульманівського вагона, переобладнаного для перевезення людей. Вона постійно заспокоювала хворого сина, повторюючи, щоб він не плакав і засинав.
Невдовзі потяг рушив. Джеваїре, виснажена пережитим, ніби поринула у сон. Їй привиділося, що вона знову опинилася на знайомій Бабуган-яйлі, де колись разом з Екремом пасла кіз. Вона згадала весняну зливу, під час якої вони сховалися під великим валуном. У спогадах повернулися запахи природи, грім, блискавки, мокрі козенята та щасливі хвилини поруч із чоловіком.
Проте приємний спогад поступово перетворився на страшне марення. Джеваїре відчула, що Екрем став зовсім іншим — грубим і жорстким. Вона намагалася зрозуміти, що відбувається, але сон змішався з реальністю. Раптом жінка почула гуркіт коліс і зрозуміла, що перебуває не на Бабуган-яйлі, а у вагоні. На неї напав чоловік. Джеваїре намагалася чинити опір і кликала на допомогу. Інші пасажири прокинулися, почалася боротьба, і кілька людей втрутилися, щоб зупинити нападника. У паніці Джеваїре найбільше боялася за свого сина. Але їй його ніхто з жінок не віддав. Після цього вона втратила свідомість.
Невдовзі ешелон зупинився на станції. Джеваїре лежала в сльозах, а навколо панувала страшна тиша. Один із пасажирів почав істерично сміятися та говорити про те, що їх усе одно везуть на смерть. Він цинічно заявляв, що людей не розстріляли одразу, а просто перевозять у вагонах, де вони поступово помруть. Його слова були сповнені відчаю, ненависті та прокльонів.
Після цього старий чоловік знову звернувся до свого сина, який учинив напад на Джеваїре. Батько наказав йому встати й піти з вагона. Син намагався виправдатися, боявся, що охоронці його застрелять, якщо він вийде. Проте старий був непохитним. Він сказав, що більше не вважає цього чоловіка своїм сином і проклинає його за скоєне.
Батько пояснив, що його син скоїв тяжкий злочин і став подібним до тих катів, які мучили людей. На його думку, навіть ворог виявив більше милосердя, коли залишив двері вагона відчиненими, щоб люди могли дихати. Тому такому злочинцеві немає місця серед інших полонених.
Син благав батька пробачити його, але старий залишався невблаганним. Зрештою чоловік повільно поповз до дверей і вийшов із вагона. Коли він опинився зовні, у вагонах спалахнули ліхтарі й пролунала кулеметна черга. Чоловік закричав, після чого настала тиша.
Ешелон знову рушив. У відчинені двері вагона вривався холодний вітер, а крізь них було видно шматок чорного неба. Потяг набирав швидкість і мчав уперед — один із тисяч чорних ешелонів, що навесні розтягнулися залізницями країни, несучи людей назустріч невідомості, стражданням і смерті.
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Авторські права належать сайту dovidka.biz.ua. Копіювання заборонено!
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.



