Вінстон відновив себе у достатньому ступені аби говорити. “Ви не в змозі!” – кволо вимовив він.
“Що ти мав на увазі під цим висловом, Вінстоне?”
“Ви не в змозі створити такий світ який ти тільки-но описав. Це лише мрія,мара. Це неможливо.”
“Чому ж?”
“Це неможливо заснувати цивілізацію на страху,ненависті та жорстокості. Воно ж ніколи не встоїть, не виживе.”
“Чому ні?”
“Воно не буде мати жодної життєздатності. Воно буде розкладатися. Воно вчинить самогубство.”
“Безглуздя. Ти знаходишся під тим враженням, що ненависть є більш спустошуючою ніж кохання. Чому це так має бути? А якщо воно й так і є, що за різницю це може створити? Припустимо, що ми обрали вичерпати себе якнайшвидше. Припустимо, що ми прискорили темп людського життя настільки, що люди стають старезними руїнами до тридцяти років. Що за різницю це все ще може створити? Хіба ти не в змозі зрозуміти, що смерть особистості це не смерть? Партія є невмирущою.”
Як і зазвичай, цей голос розчавив Вінстона у безпорадність. Більш того він перебував у благоговійному жаху того, що якщо він наполягатиме на своїй незгоді, то О’Брайєн буде знову викручувати цей циферблат. А проте він не міг зберігати мовчання. Немічно, без будь-яких аргументів, без нічого на свою підтримку окрім свого невимовного жаху перед тим, що О’Брайєн сказав, він повернувся до свого нападу.
“Я не знаю – мені байдуже як. Так чи інакше ви зазнаєте поразки. Щось обов’язково переможе вас. Життя обов’язково переможе вас.”
“Ми контролюємо життя, Вінстоне, геть на усіх його рівнях. Ти собі уявляєш, що там є щось, що зветься людською природою яка обов’язково буде зґвалтована тим що ми діємо і вона обов’язково обернеться супроти нас. Але ми створили людську природу. Люди є безмежно поступливими. Або можливо ти повернувся до своєї старої ідеї, що ці пролетарії або ці раби обов’язково повстануть та скинуть нас. Викинь це зі свого розуму. Вони безпорадні наче тварини. Людство це Партія. Усі ці інші є поза межами – вони не мають відношення, непридатні та марні.”
“Мені байдуже як. Зрештою вони переможуть вас. Раніше чи пізніше вони побачать чим ви є насправді, а потім вони розірвуть вас на шматки.”
“Чи ти бачиш які-небудь докази того, що це відбувається? Або яку-небудь причину чому це має відбутися?”
“Ні. Я вірю у це. Я ЗНАЮ, що ви зазнаєте поразки. Там є щось у цьому всесвіті – я не знаю, якийсь дух, якийсь принцип – що ви його ніколи не подолаєте.”
“Чи ти віриш у Бога, Вінстоне?”
“Ні.”
“Тоді що це таке, цей принцип який обов’язково переможе нас?”
“Я не знаю. Дух Людини.”
“І ти вважаєш себе людиною?”
“Так.”
“Якщо ти й є людиною, Вінстоне, то ти є останньою людиною. Твій рід є вимерлим; ми є його спадкоємцями. Чи ти розумієш, що ти є САМОТНІМ? Ти є поза межами історії, ти є неіснуючим.” Його манера поведінки змінилася і він промовив більш різко та грубо: “І ти вважаєш себе морально вищим за нас, через усю ту нашу брехню та нашу жорстокість?”
“Так. Я вважаю себе вищим.”
О’Брайєн нічого не відповів. Два інших голоси промовляли. За мить Вінстон упізнав один з них як свій власний. Це була звукова доріжка тієї розмови, що він її мав із О’Брайєном тієї ночі коли він завербував себе до Братерства. Він чув себе обіцяючого брехати, красти, підробляти, вбивати, заохочувати вживання наркотиків та проституцію, поширювати венеричні хвороби, жбурляти сірчану кислоту у дитячі обличчя. О’Брайєн зробив невеличкий роздратований жест, так наче казав що ця демонстрація була заледве вартою того аби її робити. Потім він повернув перемикача і ці голоси змовкли.
“Підводься з цього ліжка,” – сказав він.
Кріплення,що тримали його прикутим до ліжка розв’язалися. Вінстон виволік себе на підлогу і дуже непевно став на ноги.
“Ти Остання Людина,” – сказав О’Брайєн – “Ти Захисник Духу Людини. Ти маєш побачити себе таким який ти є. Зніми свій одяг.”
Вінстон розв’язав той шмат мотузки який тримав його спецодяг разом. Застібка-блискавка вже дуже давно була вирвана з нього. Він не міг пригадати чи коли-небудь з часу його арешту він знімав свій спецодяг хоча б раз. Під спецодягом його тіло було щільно вкрито вузлами з бруднющого жовтуватого дрантя, заледве упізнаваного як рештки спідньої білизни. Як тільки він скинув їх додолу він побачив чим він був у тристоронньому дзеркалі у дальньому кінці кімнати. Він підійшов до нього, а потім різко спинився. Мимовільний крик вирвався з нього.
“Ну ж бо,” – сказав О’Брайєн – “Ставай між стулками дзеркала. Ти маєш добряче розгледіти себе зусібіч.”
Він спинився, тому що він був нажаханий. Зігбенне, сірого кольору, скелетоподібне дещо постало перед ним. Справжній зовнішній вигляд цього дещо був жахаючим, і не лише через той факт що він знав, що це дещо це і був власне він. Він підійшов ближче до дзеркала. Обличчя цієї істоти здавалося було стирчачим на всі боки, через його криву поставу. Жалюгідне, занедбане та зневірене обличчя в’язня з надзвичайно високим чолом, що плавно переходило у лисий скальп,з кривим носом, і роздовбаного вигляду вилицями над якими його очі виглядали лютими та настороженими. Щоки були зморщені та порубцьовані, рот запалий наче чорна прірва. Безсумнівно це було його власне обличчя, але йому здавалося, що воно змінилося більше ніж він змінився всередині. Ті емоції які воно видавало могли бути зовсім іншими від тих, що він відчував. Він став частково лисим. Першої миті він подумав, що він добряче посивів, але лише скальп був тим, що було сивим. За виключенням його долонь і кола обличчя, його тіло було щільно землисто-сірим геть по всіх усюдах від прадавнього, глибоко в’ївшогося бруду.Тут і там під цим брудом були червоні шрами ран, а поблизу щиколотки його варикозна виразка перетворилася на запалену масу з клаптями шкіри, що лущилися з неї. Але насправді найжахливішою річчю була та крайня худорба його тіла. Грудна клітина,що випинала голими ребрами, була настільки вузькою наче у скелета: ноги настільки всохли, що коліна були товщими за стегна. Тепер він бачив що О’Брайєн мав на увазі під розгледіти себе зусібіч. Викривлення його хребта було вражаючим. Тонкі плечі були зігнутими уперед настільки що створювали чималу западину на грудній клітці, хирлява шия здавалося була зігнута вдвічі під вагою його власного черепа. Якщо б його хтось запитав, то він би сказав що це тіло чоловіка шістдесяти років, що страждає від якоїсь злоякісної хвороби.
“Ти іноді думав,” – сказав О’Брайєн – “що моє обличчя – обличчя члена Внутрішньої Партії – виглядає старим та стомленим. Що ти думаєш про своє власне обличчя?”
Він схопив Вінстона за плече та розвернув його так, щоб він дивився собі в обличчя.
“Дивись на той стан у якому ти є!” – сказав він –”Дивись на цю мерзенно брудну масу, що щільно просочує геть усе твоє тіло. Дивись на цей бруд поміж твоїх пальців на ногах. Дивись на цю огидну гнійну виразку на твоїй нозі. А чи ти знаєш, що смердиш гірше за козла? Швидше за все ти на це вже не звертаєш уваги. Дивись на свою крайню худорбу. Чи ти бачиш? Я в змозі повністю охопити своїми великим та вказівним пальцями твій біцепс. Я можу зламати тобі шию наче морквину. Чи ти знаєш, що ти втратив двадцять п’ять кілограмів відтоді як ти потрапив до наших рук? Навіть твоє волосся вилазить цілими жменями. Дивись!” Він смикнув за голову Вінстона і витяг геть цілий пучок волосся. “Відкрий рота. Дев’ять,десять, одинадцять зубів лишилося. А скільки ти мав коли потрапив до нас? А ті декілька що лишилися з легкістю випадають з твоєї голови. Дивись-но сюди!”
Він схопив один з тих передніх зубів, що лишилися у Вінстона поміж своїх могутніх великого та вказівного пальців. Різкий біль вистрелив крізь щелепу Вінстона. О’Брайєн вирвав цей зуб геть разом з корінням. Він жбурнув його геть крізь усю камеру.
“Ти геть увесь гниєш та розкладаєшся,” – сказав він – “ти розпадаєшся на шматки. Що ти таке? Лантух гною. А тепер обернися і поглянь у це дзеркало ще раз. Чи ти бачиш те дещо, що дивиться тобі в обличчя? Це і є Остання Людина. Якщо ти людина, то це є людство. А зараз вдягни свій одяг знову.”
Вінстон почав вдягати себе повільними, закляклими рухами. Дотепер він здавалося не зауважував наскільки худим та немічним він був. Лише одна думка тріпотіла у його розумі: що він перебуває у цьому місці набагато довше ніж він міг собі уявити. Потім зненацька, як тільки він пов’язав те жалюгідне дрантя навколо себе, відчуття жалю до свого тіла-руїни вщент охопило його. Перш ніж він зрозумів що він робить, він звалився на маленьку табуретку поруч із ліжком і вибухнув плачем. Він усвідомлював свою потворність, свою непривабливість, торба кісток у бруднющому спідньому сиділа ридаючи у різкому білому світлі : але він не міг спинити себе. О’Брайєн поклав руку йому на плече, майже лагідно.
“Це не триватиме вічно,” – сказав він – “Ти в змозі врятуватися втечею від цього будь-якої миті коли ти забажаєш. Усе залежить виключно від тебе.”
“Ви зробили це!” – схлипуючи проревів Вінстон – “Ви звели мене до цього стану.”
“Ні, Вінстоне, ти сам себе звів до цього. Це те на що ти щиро погодився коли ти спрямував себе супроти Партії. Це усе містилося у тій першій дії. Нічого ж не трапилося чого б ти не передбачав.”
Він спинився,а потім продовжив:
“Ми били тебе, Вінстоне. Ми ламали тебе. Ти ж бачив на що схоже твоє тіло. Твій розум у такому самому стані. Я не думаю, що в тобі могло лишитися ще хоч трохи почуття власної гідності. Тебе били, шмагали, чинили над тобою наругу, ти волав від болю, ти катався по підлозі у своїх власних крові та блювоті. Ти скиглив про пощаду, ти зрадив усіх і усе. Чи ти в змозі знайти і пригадати хоч одну якусь деградацію яка б не трапилася з тобою?”
Вінстон припинив ридати, проте сльози все ще сочилися крізь його очі. Він поглянув на О’Брайєна.
“Я не зрадив Джулію,” – відповів він.
О’Брайєн задумливо поглянув донизу на нього. “Ні,” – сказав він – “ні, це цілковита правда. Ти не зрадив Джулію.”
Те особливе й особисте благоговіння перед О’Брайєном, яке здавалося ніщо не здатне знищити, вкрай сповнило серце Вінстона знову. Як інтелігентно, подумав він, як же ж інтелігентно! О’Брайєн ніколи не помилявся у розумінні того, що сказати йому. Будь-хто інший на цій планеті міг відповісти відразу ж, що він ЗРАДИВ Джулію. Адже хіба було хоч щось, чого вони не видлубали з нього під тортурами? Він розповів їм геть усе що він знав про неї, її звички, її характер, її минуле життя; він зізнавався у найбільш дрібних та тривіальних подробицях у всьому що відбувалося під час їх зустрічей, в усьому що він казав їй і вона йому, про їх їжу з чорного ринку, про їх перелюбство, про їх туманні плани супроти Партії – про геть усе. А проте , у тому сенсі у якому він сприймав цей світ, він не зрадив її. Він не припиняв кохати її; його почуття до неї лишалися тими самими. О’Брайєн бачив що він мав на увазі без жодної потреби у поясненні.
“Скажи мені,” – сказав він – “Як скоро вони мене пристрелять?”
“Може минути дуже багато часу,” – відповів О’Брайєн – “Адже ти це дуже складний випадок. Але не втрачай надію. Усі виліковуються раніше чи пізніше. А наприкінці ми пристрелимо тебе.”
Глава 4
Йому стало вже набагато краще. Він товстішав та ставав сильнішим кожного дня, якщо це доречно казати про дні.
Те біле світло і той дзижчачий звук були тими самими як і завжди, але ця камера була трохи більш зручною ніж ті інші у яких він перебував раніше. Там були подушка та матрац на його нарах і табурет аби сидіти на ньому. Вони надавали йому ванну, і вони досить часто дозволяли йому мити себе у жерстяному тазі. Вони навіть надавали йому теплу воду для миття. Вони дали йому нову спідню білизну і чистий комплект спецодягу. Вони перев’язали його варикозну виразку із заспокійливою маззю. Вони прибрали рештки його зубів і надали йому новий комплект зубних протезів.
Певно минули тижні або місяці. Зараз це стало можливим зберігати лік збіглого часу, якщо він відчував хоч якийсь інтерес чинити так,відтоді як він почав отримувати їжу яка з’являлася протягом регулярних проміжків часу. Він отримував, він дійшов такого висновку, три порції їжі протягом двадцяти чотирьох годин; іноді він тьмяно гадав чи отримував він її вночі або вдень. Ця їжа була навдивовижу доброю, зі м’ясом у кожній третій порції. Одного разу там була навіть пачка сигарет. Він не мав сірників, але той ніколи нерозмовляючий охоронець який приносив йому їжу міг дати йому прикурити. Першого разу коли він намагався курити йому стало зле,але він завзято продовжив, і розтягнув цю пачку на дуже тривалий час, викурюючи півсигарети опісля кожного прийому їжі.
Вони дали йому білу грифельну дошку з недогризком олівця прив’язаним до її куточка. Попервах він не користувався цим. Навіть коли він перебував у стані бадьорості він був цілковито заціпенілий. Досить часто він міг просто лежати від одного прийому їжі до іншого майже незворушно, іноді засинаючи, іноді у стані бадьорості у тьмяних мріяннях у яких було забагато клопоту аби відкривати свої очі. Він давно вже звик спати із сильним, різким світлом на своєму обличчі. Це здавалося не створює жодної різниці, окрім того що його сни були більш зв’язними та розбірливими. Він мав величезну кількість снів за увесь цей час, і це були завжди щасливі сни. Він був у своїй Золотій Країні, або він сидів посеред величезних та прекрасних, осяяних сонцем руїн зі своєю матір’ю, з Джулією, з О’Брайєном – не роблячи нічого, лише сидячи на сонечку та розмовляючи про різні лагідні речі. Такі думки, які він мав коли він прокидався, були переважно про його сни. Він здавалося втратив ту силу розумової натуги, оскільки зараз дану спонуку болем було усунуто. Він не нудьгував, він не мав жодного бажання до розмов або до відволікання власної уваги. Лише бути на самоті, не бути битим або допитуваним, мати вдосталь їжі і бути скрізь чистим – ось й усе що було потрібно для цілковитого вдоволення.
Поступово він став проводити менше часу уві сні, але він все ще не відчував жодної спонуки вибратися з ліжка. Усе чим він переймався це лежати тихенько та відчувати як сили збираються у його тілі. Він міг тицяти себе пальцем тут і там, намагаючись переконатися що це була не ілюзія і що справді його м’язи покруглішали, а шкіра стала більш пружною та тугою. Зрештою це було доведеним фактом поза усякими сумнівами, що він потовстішав; зараз його стегна були безсумнівно точно товстішими за його коліна. Опісля цього, спочатку без будь-якого бажання, він почав регулярно давати собі фізичні навантаження. Трохи згодом він міг проходити три кілометри, вимірюючи кроками власну камеру, і його зігбенні плечі ставали прямішими. Він спробував здійснювати більш складні вправи, і був вкрай здивований та принижений з’ясувавши які саме речі він не міг виконати. Він не міг пересуватися швидше за звичайний крок, він не міг втримати свій табурет на випростаній руці, він не міг встояти на одній нозі аби не впасти. Він присів навпочіпки і з’ясував що лише з жахливо агонізуючим болем у своїх стегнах та литках він міг сяк-так звести себе у стояче положення. Він лягав плиском на свій живіт і намагався підняти власну вагу на своїх руках. Це було безнадійно, він не міг підняти себе навіть на сантиметр. Але опісля ще декількох днів – опісля ще декількох годівель – навіть цей подвиг було виконано. Настав час коли він міг виконувати це шість разів поспіль. Він почав й справді пишатися своїм тілом, і плекати періодично віру у те, що його обличчя також з часом стане нормальним. Лише коли він випадково клав свою долоню на свій лисий скальп він згадував те пошрамоване обличчя-руїну що дивилося на нього з дзеркала.
Його розум став більш активним. Він сідав на нари, спиною до стіни і з грифельною дошкою на своїх колінах, і починав свідомо та неквапливо працювати на тим завданням по переосвіті та перевихованню себе.
Він здався – це вже було питанням вирішеним. Дійсно, як він тепер розумів, він вже був готовий здатися задовго до того як він прийняв таке рішення. З тієї миті коли він опинився всередині Міністерства Любові – і так, навіть протягом тих хвилин коли він та Джулія стояли безпорадно доки той залізний голос з телезахисту казав їм що робити – він щиро усвідомив усю ту легковажність, ту дрібномізкість своєї спроби спрямувати себе супроти усієї тієї влади Партії. Тепер він знав що цілих сім років Поліція Думок пильно наглядала за ним наче за жуком під збільшуваним склом. При цьому не було жодної фізичної дії, жодного сказаного вголос слова, які б вони не зауважили і не відмітили, жодного ланцюгу думок про який би вони були не здатні здогадатися. Навіть ту дещицю білого пилу на обкладинці його щоденника вони ретельно та обережно відновлювали. Вони програвали звукові доріжки для нього, показували йому фотографії. Деякі з них були фотографіями Джулії із власне ним. Так, навіть… Він вже більше не міг боротися супроти Партії. Окрім того, Партія була правою. Це повинно бути так; як може цей невмирущий, колективний мозок бути помилковим? За якими такими зовнішніми, об’єктивними стандартами ти міг перевірити його судження? Здоровий глузд був статистичним. Це було лише питанням навчання думати як думають вони. Лише…!
Цей олівець відчувався занадто товстим та незручним поміж його пальців. Він почав записувати ті думки що з’явилися у його голові. Спочатку він написав великими неоковирними літерами :
ВОЛЯ ЦЕ РАБСТВО
Потім майже без зупинки він написав під цим:
ДВА ПЛЮС ДВА ДОРІВНЮЄ П’ЯТИ
Але потім при цьому настала певна перевірка. Його розум, так наче цураючись чогось, здавалося був нездатен зосередитися. Він знав, що він знав що буде наступним, але на якусь мить він не міг пригадати це. Коли він пригадав це, це відбулося лише за допомогою свідомого обґрунтування що це повинно відбутися: це не з’явилося за своєю власною волею. Він написав:
БОГ ЦЕ ВЛАДА
Він прийняв геть усе. Що минуле було мінливим. Що минуле ніколи не змінювалось. Океанія була у стані війни зі Східазією. Океанія завжди була у стані війни зі Східазією. Джонс, Ааронсон та Резерфорд були винні у всіх тих злочинах у яких вони звинувачувалися. Він ніколи не бачив тої фотографії яка вщент спростовувала їхню провину. Її ніколи не існувало, він вигадав її. Він пригадував пригадування протилежних явищ, але то були фальшиві спогади, продукти самообману. Як же ж легко це усе було! Лише здатися,а усе решта логічно випливає з цього. Це було так наче пливти проти течії яка відкидає тебе назад хай там як сильно та сутужно ти борешся,а потім ти зненацька вирішуєш розвернутися і піти разом з цією течією замість того аби протидіяти їй. Нічого не змінилося окрім твоєї власної соціальної установки: ця визначена наперед річ трапилася у будь-якому випадку. Він заледве розумів чому він взагалі бунтував. Геть усе це було легко, окрім..!
Будь-що може бути правдою. Ці так звані закони Природи були безглуздям. Цей закон гравітації був безглуздям. “Якщо я тільки забажаю,” – казав О’Брайєн – “я можу пропливти над цією підлогою наче мильна бульбашка.” Вінстон почав ретельно опрацьовувати це. “Якщо він ДУМАЄ що він пропливає над цією підлогою, і якщо я одночасно ДУМАЮ що я бачу як він чинить це,тоді це явище відбувається.” Зненацька, неначе брила відколота від чогось гучно та руйнуюче виринула з води вщент розбиваючи спокій водної гладі, ця думка вибухнула у його розумі: “Це насправді не відбувається. Ми вигадали це. Це галюцінація.” Він заштовхав цю думку якомога глибше й відразу ж. Ця помилковість,цей софізм були очевидними. Це все припускало що десь або деінде, поза будь-якою конкретною особою, там був “дійсний” світ де усі ті “дійсні” речі відбувалися. Але яким таким чином там міг бути такий світ? Що за знання ми маємо про будь-що, збережене крізь наші власні розуми? Усі ці явища та події є виключно у цьому розумі. Щоб не відбувалося в усіх цих розумах і є істинною подією.
Він не мав жодних складнощів із залагодженням цієї помилковості, цього софізму, і він не був у небезпеці поступитися перед цим. Він усвідомив, якби то не було, що це повинно ніколи не спадати йому на думку. Розум має виробляти сліпу пляму, певного роду зону відчуження, будь-де де небезпечна думка виявила себе. Цей процес має бути автоматичним, інстинктивним. ЗЛОЧЕЗУПИН, так вони називають його на Новосуржі.
Він почав працювати над вправлянням себе у злочизупині. Він пропонував собі твердження – “Партія каже що Земля є пласкою”, “Партія каже що крига важча за воду” – і вправляв себе у небаченні чи нерозумінні усіх тих аргументів що суперечили їм. Це було нелегко. Це потребувало величезних натужних сил обґрунтування та імпровізації. Усі ті арифметичні проблеми що постали, наприклад, через такі твердження як “два плюс два дорівнює п’яти” були поза його розумовою осяжністю. Це потребувало також певного роду атлетизму розуму, здатності будь-якої миті вчинити це найбільш майстерне та вишукане використання логіки, а наступної бути цілковито несвідомим до усіх тих найбільш кричущих логічних помилок. Тупість була такою ж необхідною і невід’ємною як і розумність, і так само складною у досягненні.
Разом із усім цим у той же час, іншою частиною свого розуму, він гадав як скоро вони пристрелять його. “Усе залежить виключно від тебе,” – казав О’Брайєн; але він знав що при цьому не було жодної такої свідомої дії за допомогою якої він би міг наблизити це. Це могло бути і десять хвилин рахуючи від цього часу,а могло і десять років. Вони можуть тримати його роками у цьому одиночному, самотньому тюремному ув’язненні, вони можуть відіслати його до табору з примусової праці, вони можуть звільнити його на якийсь час, як вони іноді роблять. Це було цілком ймовірним, що перш ніж він буде пристрелений уся ця драма з його арешту та допиту може бути ухваленою та переграною цілковито уся з початку, ще раз і знову. Єдиною певною річчю було те, що смерть ніколи не прийде саме тоді коли її чекають. Ця традиція – ця ніколи невимовлена традиція: якимось чином знана тобою, хоча ти й ніколи не чув її сказаною вголос – була у тому, що вони стріляють в тебе зі спини; завжди у потилицю, без попередження, під час твого проходження по коридору від камери до камери.
Одного дня – але “одного дня” не було тим правильним висловом; просто можливо це сталося й посеред ночі: одного разу – він впав у дивне,блаженне мріяння. Він йшов униз по тому коридору, чекаючи на кулю. Він знав що це трапиться наступної ж миті. Усе вщухло, залагодилось, примирилося. При цьому вже більше не було жодних сумнівів, жодних аргументів, жодного болю, жодного страху. Його тіло було здоровим та сильним. Він йшов легкою ходою, насолоджуючись кожним рухом і з відчуттям ходи під світлом теплого, яскравого сонечка. Він вже більше не був у тих вузьких білих коридорах Міністерства Любові, він перебував у величезному,сповненому сонячного світла переході, кілометр завширшки, униз по якому він здавалося йшов наче у делірії викликаному за допомогою наркотиків. Він був у своїй Золотій Країні, слідуючи по тій стежині повз того старого вподобаного крільми пасовиська. Він міг відчувати той куций пружний дерен під своїми ногами і те лагідне сонячне світло на своєму обличчі. На самому краю цього лугу росли в’язи, м’яко гойдаючись, і десь поза цим був той струмок де та плотва стояла у зелених водоймах попід тими вербами.
Зненацька він вщент сповнився шоку від жаху. Холодним потом вщент пробило весь його хребет. Він чув себе вигукуючого вголос:
“Джулія!Джулія!Джулія, моя кохана!Джулія!”
На мить він був вщент сповнений галюцинацією її присутності. Вона здавалося не лише була з ним, але й всередині нього. Це було так неначе він мав її у самій сутності його шкіри. Цієї миті він кохав її значно набагато сильніше й глибше ніж будь-коли коли вони були разом та вільні. Також він знав що десь або деінде вона була все ще живою та потребувала його допомоги.
Він влігся на своє ліжко і намагався заспокоїти себе. Що ж він вкоїв? Як багато років він додав до свого рабства цією миттю слабкості?
Наступної миті він може почути важкий тупіт чобіт ззовні. Вони не могли дозволити такому спалаху бунту минути безкарно. Тепер вони можуть знати, якщо вони не знали цього раніше, що він порушив ту домовленість яку він уклав з ними. Він корився цій Партії, але він все ще ненавидів цю Партію. У ті старі дні він ховав єретичний розум під подобою слухняності і покори. Тепер він відступив на крок убік: розумом він цілком та повністю здався, але він сподівався втримати своє внутрішнє духовне серце неушкодженим і неопаскудженим. Він знав що він був у цілковитій хибі, але він віддавав перевагу бути у цій цілковитій хибі. Вони можуть зрозуміти це – О’Брайєн може зрозуміти це. Про усе це він цілковито й вичерпно зізнався у цьому єдиному безрозсудному вигуку.
Він може почати проходити крізь усе це знову, з самого початку. Це може забрати цілі роки. Він пробіг долонею по своєму обличчю, намагаючись познайомити себе з цією його новою формою. Там були глибокі борозни на щоках, вилиці відчувалися дуже гострими, ніс плиском розплющений. Окрім цього,відтоді коли він востаннє бачив себе у дзеркалі він отримав цілковито новий комплект зубних протезів. Це було нелегко зберігати таємничу незворушність коли ти не знав на що ж схоже твоє власне обличчя. У будь-якому випадку, простого контролю над цими рисами обличчя було недостатньо. Уперше в житті він усвідомив, що якщо ти хочеш зберегти таємницю, то ти повинен також сховати її і від себе. Ти повинен знати що весь час вона там, але допоки у ній немає жодної потреби ти повинен не дозволити їй ніколи не з’явитися у своїй свідомості у будь-якій формі якій може бути надано ім’я. Відтепер рухаючись уперед він повинен не лише думати правильно; він повинен відчувати правильно, мріяти правильно. І увесь цей час він повинен зберігати свою ненависть замкненою всередині себе неначе кулю матерії яка є частиною нього, а проте незв’язана з рештою нього,як певного роду кісту.
Одного дня вони можуть вирішити пристрелити його. Ти не в змозі сказати коли це може трапитися, але за декілька секунд до цього про це можна буде можливо здогадатися. Це відбувалося завжди зі спини, проходячи вниз по коридору. Десяти секунд може бути достатньо. Цієї миті той світ всередині нього зможе перетворитися. А потім зненацька, без жодного промовленого слова, без жодної зупинки у його ході, без жоднісінької зміни у рисах його обличчя – зненацька це маскування може бути скинуто і бах! ці приховані батареї зможуть пролунати у канонаді його ненависті. Ненависть буде сповнювати його неначе велетенське ревуче полум’я. І майже тієї самої миті бах! буде випущено цю кулю занадто пізно або ж занадто рано. Вони можуть вибити його мізки на шматки перш ніж вони зможуть виправити це. Ця єретична думка може лишитися безкарною, нерозкаяною, поза межами їх досяжності назавжди. Вони можуть вибити діру у їх власній бездоганності. Померти ненавидячи їх – ось що і було волею.
Він заплющив свої очі. Це було набагато складніше ніж прийняти розумову дисципліну. Це було питанням деградації самого себе, зпочварення самого себе. Він має пірнути у наймерзеннішу з мерзот. Що було тою найбільш жахаючою, найбільш гидотною річчю з усіх? Він подумав про Старшого Брата. Це велетенське обличчя (через те,що воно було постійно бачене на плакатах він завжди думав про нього так наче воно і справді було метр завширшки) , з його важезними чорними вусами і тими очима що невідступно слідують за тобою куди б ти не пішов, здавалося пропливало крізь його розум за своєю власною волею. Якими були його справжні почуття до Старшого Брата?
Пролунав важкий тупіт чобіт у коридорі. Крицеві двері ковзнули відчиняючись з ляскотом. О’Брайєн увійшов до камери. Позаду нього були восколикий офіцер та чорноуніформенні охоронці.
“Підводься,” – сказав О’Брайєн – “Йди сюди.”
Вінстон став навпроти нього. О’Брайєн узяв Вінстонові плечі поміж своїх сильних долонь і пильно поглянув на нього.
“Ти думав обманути мене,” – сказав він – “Це було тупо. Стань пряміше. Дивись мені у обличчя.”
Він спинився і продовжив вже більш лагідним тоном:
“Ти вдосконалюєшся. При цьому розумово ти маєш лише дуже невеличку хибу. І лише емоційно ти повністю провалив здійснення прогресу. Скажи мені, Вінстоне – і пам’ятай, жодної брехні: ти ж знаєш я завжди здатен виявити брехню – скажи мені, якими є твої справжні почуття до Старшого Брату?”
“Я ненавиджу його.”
“Ти ненавидиш його. Добре. Тоді настав той час для тебе аби зробити цей останній крок. Ти повинен любити Старшого Брата. Це не достатньо лише коритися йому : ти повинен любити його.”
Він відпустив Вінстона трохи підштовхнувши його до охоронців.
“Кімната 101,” – сказав він.
Глава 5
На кожній стадії свого ув’язнення він знав, або здавалося що знав, де приблизно він перебував у цьому будинку без вікон. Ймовірно там були ледь помітні відмінності у атмосферному тиску. Ті камери де охоронці били його були нижче рівня землі. Та кімната де його допитував О’Брайєн знаходилася дуже високо ближче до даху. Це місце знаходилося за багато метрів під землею, настільки глибоко внизу наскільки це взагалі було можливо.
Воно було набагато більшим ніж більшість тих камер у яких він вже побував. Але він заледве зауважував своє оточення. Усе що він зауважив було у тому, що там були два невеличких столи прямісінько поперед ним, кожен з яких було накрито зеленим сукном. Перший був лише у метрі або двох від нього, другий знаходився набагато далі, ближче до дверей. Він був прив’язаний сторч до стільця, так міцно що він не міг поворухнути жоднісінькою частиною свого тіла, навіть своєю головою. Певного роду сіделко міцно стискало його голову ззаду, силуючи його дивитися прямісінько поперед себе.
Десь із хвилину він був на самоті, потім двері відчинилися і увійшов О’Брайєн.
“Ти запитав мене одного разу,” – сказав О’Брайєн – “що такого було у Кімнаті 101. Я сказав тобі, що ти вже знаєш потрібну відповідь. Усі знають її. Це дещо що є у Кімнаті 101 – це найгірша річ у всьому цьому світі.”
Двері відчинилися знову. Увійшов охоронець,несучі якусь річ зроблену з дротів, коробку чи кошик певного роду. Він поставив це на той дальній стіл. Через те положення у якому стояв О’Брайєн Вінстон не зміг побачити що то була за річ.
“Ця найгірша річ у всьому цьому світі,” – сказав О’Брайєн – “різниться від особистості до особистості. Це може бути поховання живцем, або смерть у вогні, або втоплення, або саджання на палю, або ж безліч інших подібних смертей. При цьому трапляються випадки де це є певною досить незначною, тривіальною річчю, навіть не смертельною.”
Він відсунувся трохи убік, так щоб Вінстон міг краще роздивитися цю річ на столі. Це була видовжена дротяна клітка з руків’ям на горі аби було зручніше нести її. Попереду неї було прикріплено щось дуже схоже на маску фехтувальника, із ввігнутою западиною на її зовнішньому боці. Не зважаючи на те,що вона була на відстані десь трьох чи чотирьох метрів від нього, він міг бачити що ця клітка була поділеною вздовж на два відсіки, і там були якогось роду істоти у кожному з них. Цими істотами були пацюки.
“У твоєму випадку,” – сказав О’Брайєн – “цією найгіршою річчю у всьому цьому світі є натрапити на пацюків.”
Певного роду продромальне тремтіння, його страх перед чимось невідомим, пройшли крізь Вінстона відразу ж як він уперше побачив мигцем цю клітку. Але цієї миті дане значення маскоподібної насадки попереду неї зненацька просочилося у нього. Його нутрощі здавалося перетворилися на воду.
“Ти не можеш так вчинити!” – проволав він високим надтріснутим голосом – “Ти не вчиниш!Ти не вчиниш!Це неможливо.”
“Чи ти пам’ятаєш,” – сказав О’Брайєн – “ту мить паніки що зазвичай відбувалася у твоїх снах. Там була стіна з пітьми попереду тебе і ревучий гуркіт у твоїх вухах. Там було щось жахливе на тому іншому боці цієї стіни. Ти знав, що ти знав що це було,але ти не насмілювався виволочити це назовні. Це були пацюки тим,що було на тому іншому боці цієї стіни.”
“О’Брайєн!” – сказав Вінстон, роблячи натугу аби контролювати свій голос – “Ти ж знаєш у цьому немає жодної необхідності. Що ти хочеш щоб я зробив?”
О’Брайєн не дав прямої відповіді. Коли він промовляв то це було у тій манері шкільного наставника до якої він іноді вдавався. Він задумливо дивився вдалечінь, так наче він звертався до якоїсь аудиторії десь поза спиною Вінстона.
“Сам по собі,” – казав він – “біль є не завжди достатнім. При цьому були випадки коли людська істота могла вистояти супроти болю, навіть на межі смерті. Але для кожного при цьому є щось нестерпне – щось що не може бути розрахованим або очікуваним. Хоробрість та боягузтво до цього не причетні. Якщо ти падаєш з височини то це не є боягузтвом вхопитися за мотузку. Якщо ти виринаєш з водних глибин то це не є боягузтвом сповнити свої легені повітрям. Це лише інстинкт який не може бути здоланим. Це те саме, що й з пацюками. Для тебе, вони є нестерпними. Вони є формою тиску супроти якої ти не в змозі вистояти, навіть якщо ти дуже сильно забажаєш цього. Ти зробиш те,що вимагається від тебе.”
“Але що це, що це?Як я можу це зробити якщо я не знаю що це?”
О’Брайєн підняв клітку та переніс її на ближній столик. Він поставив її дуже обережно на це зелене сукно. Вінстон міг чути той вереск крові у своїх власних вухах. Він мав таке відчуття ніби сидів у цілковитій самотності. Ніби він був посеред величезної порожньої рівнини, вщент пласкої пустелі просоченої наскрізь сонячним світлом, крізь яку усі звуки доходять до нього з неосяжної відстані. Зараз ця клітка з пацюками перебувала менш ніж у двох метрах від нього. Це були величезні пацюки. Вони перебували саме у тому віці коли пацюча морда стає каламутно тупою та лютою, а їх хутро коричневим замість сірого.
“Пацюк,” – сказав О’Брайєн, все ще звертаючись до своєї невидимої аудиторії, — “незважаючи на те що він належить до гризунів,є м’ясоїдним. І ти добре усвідомлюєш це. Ти певно чув про усі ті речі які трапляються у злиденних кварталах цього міста. На деяких вулицях жінка не насмілюється лишити свого малюка на самоті у своїй же домівці, навіть на п’ять хвилин. Тому що ці пацюки обов’язково нападуть на нього. А за досить невеликий проміжок часу вони обдеруть його до кісток. Вони також нападають на хворих або помираючих людей. Вони виказують дивовижну кмітливість у розумінні того коли ж людська істота є найбезпораднішою.”
Пролунав вибух пронизливого лементу з клітки. Він здавалося досягав до Вінстона з дуже далекої відстані. Ці пацюки билися; вони намагалися дістатися один до одного крізь перетинку клітки. Він чув також глибокий стогін відчаю. І це, також, здавалося долинало ззовні з поза власне нього.
О’Брайєн підняв цю клітку,і,оскільки він вчинив так, натиснув щось у ній. Пролунало різке клацання. Вінстон зробив шалено бурхливу спробу відірвати і звільнити себе від цього стільця. Це було безнадійно; кожна частина нього, навіть його голова, були закріплені нерухомо і наглухо. О’Брайєн присунув цю клітку ближче. Вона була менш ніж у метрі від обличчя Вінстона.
“Я вже натиснув цей перший важіль,” – сказав О’Брайєн – “Ти ж розумієш усю цю будову даної клітки. Цю маску буде щільно припасовано на твою голову, не лишаючи жоднісінького виходу або шпаринки. Коли я натисну цей другий важіль оці двері даної клітки навстіж відкриються. Ці голоднющі тварюки вистрелять звідси наче кулі. Чи ти коли-небудь бачив як пацюк стрибає крізь простір? Вони стрибнуть на твоє обличчя і увіп’ються прямісінько в нього. Іноді вони спершу впиваються в очі. Іноді вони прогризають щоки і вижирають язик.”
Ця клітка ставала все ближче; ще трохи і буде впритул. Вінстон почув послідовні, один за одним, пронизливі волання які з’являлися у буття у просторі навколо його голови. Але він шалено і несамовито боровся супроти власної паніки. Думати, думати, навіть якщо лишилося лише півсекунди – думати було єдиною надією. Зненацька цей мерзенно смердючий, цвілий присмак цих тварюк щосили влупив по його ніздрях. При цьому відбувся брутально-судомний приступ нудоти всередині нього, і він майже втратив свідомість. Геть усе стало чорним. І на мить він став божевільним, наче волаюча тварина. Проте він виринув з цієї пітьми жадібно вхопившись за ідею. При цьому був єдиний і лише єдиний спосіб врятувати себе. Він повинен поставити іншу людську істоту, ТІЛО іншої людської істоти, між собою та цими пацюками.
Обрис цієї маски був достатньо великим тепер аби поглинути бачення будь-чого іншого. Ці дротяні двері були лише у двійко п’ядей від його обличчя. Ці пацюки знали що відбудеться зараз. Один з них стрибав догори та вниз, інший, старий лускатий ветеран усіх клоак, стояв, поклавши свої рожеві лапи на грати, і з шаленою люттю вдихав повітря. Вінстон міг бачити його вуса та жовті зуби. Знову ця суцільно безпросвітна паніка міцно охопила його. Він був сліпий, безпорадний, безглуздий.
“Це було часто вживаним і широко розповсюдженим покаранням у Китайській Імперії,” – сказав О’Брайєн так само повчально як і завжди.
Ця маска майже огорнула його обличчя. Її дріт злегка торкався його щоки. А потім – ні, це було не звільнення, лише надія, крихітний уламочок надії. Занадто пізно, можливо занадто пізно. Але він зненацька зрозумів що у всьому цьому світі була лише ОДНА ЄДИНА особа на яку він міг перенести своє покарання – ОДНЕ ЄДИНЕ тіло яке він міг всунути між собою та цими пацюками. І він горлав несамовито, ще й ще.
“Зробіть це з Джулією!Зробіть це з Джулією!Не зі мною!З Джулією!Мені байдуже що ви зробите з нею. Розірвіть їй обличчя вщент, обдеріть її до кісток. Не мене!Джулію!Не мене!”
Він падав спиною вниз, у бездонну безодню, геть від пацюків. Він був все ще прив’язаним до стільця, але він падав крізь підлогу, крізь стіни цього будинку, крізь землю, крізь океани, крізь атмосферу, у відкритий космос, у прірви поміж зірками – завжди геть, геть, геть від цих пацюків. Він був на відстані багатьох світлових років, але О’Брайєн все ще стояв поруч із ним. Він все ще відчував той холодний доторк дроту на своїй щоці. Але крізь цю пітьму що огортала його він чув інше металеве клацання, і знав що двері цієї клітки клацнули закриваючись, а не відкриваючись.
Глава 6
Каштанове Дерево було майже порожнім. Промінець сонячного світла хилився крізь вікно падаючи на щільно вкриті пилом поверхні столів. Це була та сама самотня п’ятнадцята година. Олов’яна музика цівкотіла з телезахистів.
Вінстон сидів у своєму звичайному кутку, пильно витріщаючись у порожній стакан. Час від часу він зиркав догори на величезне обличчя на протилежній стіні яке не зводило очей з нього. СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ, казав напис під ним. Непрохано, прийшов офіціант і наповнив його стакан джином Перемога, струсивши у нього декілька крапель з іншої пляшки з пероподібною трубочкою вставленою у її корок. Це був сахарин приправлений гвоздикою, та сама особливість цього кафе.
Вінстон прислуховувався до телезахисту. Зараз лише музика лунала з нього, але при цьому була ймовірність що будь-якої миті з нього може пролунати спеціальне зведення від Міністерства Миру. Ці новини з Африканського фронту були вкрай збентежуючими аж до найвищої міри. Раз у раз він хвилювався про це протягом цілого дня. Євразійська армія (Океанія була у стані війни з Євразією: Океанія завжди була у стані війни з Євразією) рухалася у південному напрямку з жахаючою швидкістю. Полуденне зведення не згадувало жодної конкретної області, але було досить правдоподібним, що гирло ріки Конго вже перетворилося на поле битви. Браззавіль та Леопольдвіль були у небезпеці. Йому не потрібно було дивитися на мапу аби побачити що це означає. Це було не лише питанням втрати Центральної Африки: уперше за всю війну, територія власне Океанії була під загрозою.
Шалено брутальна емоція, не зовсім страх але певного роду невизначене душевне хвилювання, спалахнуло у ньому, а потім знову згасло. Він припинив думати про цю війну. Нині він взагалі не міг зосередити свою увагу на будь-якому одному предметі більш ніж на декілька хвилин поспіль. Він підняв свій стакан і осушив його одним великим ковтком. Як і завжди, цей джин змусив його здригнутися і навіть трохи відригнути. Це пійло було жахливим. Ці гвоздика та сахарин, які самі по собі були достатньо огидними у їх власний мерзенно хворобливий спосіб, були не в змозі приховати цей затхлий маслянистий сморід; і що було найгірше з всього що цей сморід джину, який сочився з нього вдень і вночі, був невідривно пов’язаний у його розумі з тим смородом тих…
Він ніколи не йменував їх, навіть у своїх думках, і наскільки це було можливим він ніколи не уявляв собі їх на вигляд. Вони були чимось, що він напівусвідомлював, застиглим майже впритул до його обличчя, смородом що вчепився у його ніздрі. Від цього джин повстав у ньому і він відригнув крізь свої багряні губи. Він погладшав відтоді як вони випустили його і відновив свій старий колір – насправді, більш ніж відновив. Риси його обличчя стали товстішими, шкіра на носі та вилицях стала грубо червоною, навіть той його лисий скальп став занадто насичено рожевим. Офіціант, знову непрохано, приніс шахівницю і поточний випуск “Часопису” зі сторінкою розгорнутою на шаховому завданні. Потім, бачачи що стакан Вінстона був порожнім, він приніс пляшку джину і наповнив його. При цьому не було жодної потреби надавати замовлення. Вони знали його звички. Ця шахівниця завжди чекала на нього, його столик у кутку завжди було заброньовано; навіть коли це місце було вщент сповнене він отримував його виключно для себе, адже відтоді ніхто не бажав бути побаченим сидячим занадто близько до нього. Він навіть ніколи не турбувався підрахунком кількості випитого напою. Через нерівномірні проміжки часу вони пред’являли йому брудну, довгу та вузьку смужку паперу яка як вони казали була рахунком, але він мав таке враження що вони завжди значно занижують ціну для нього. Це не створило б жодної різниці якби вони чинили протилежним чином. Нині він завжди мав вдосталь грошей. Він навіть мав роботу, синекуру, значно більш високооплачувану ніж та його стара робота.
Музика з телезахисту спинилася і замість неї почав лунати голос. Вінстон підняв свою голову аби послухати. Жодних зведень з фронту, хай там як. Це було лише коротеньке оголошення від Міністерства Достатку. У попередньому кварталі, мовилося у ньому, норма Десятого Трирічного Плану на шнурівку для черевиків була перевиконана на 98 відсотків.
Він дослідив те своє шахове завдання і відповідно розставив фігури. Це була підступна та майстерна розв’язка із залученням пари коней. “Білі починають гру і ставлять мат у два ходи.” Вінстон підвів очі і поглянув на портрет Старшого Брата. Білі завжди ставлять мат, подумав він з певного роду похмурим містицизмом. Завжди, без жодних винятків, так це облаштовано. Від самого початку існування світу не було жодного такого шахового завдання де б чорні перемагали хоч коли-небудь. Хіба це не символізує той нескінчено вічний, незмінний переможний тріумф Добра над Злом? Те велетенське обличчя пильно поглянуло на нього у відповідь, сповнене незворушної сили. Білі завжди ставлять мат.
Той голос з телезахисту спинився і додав іншим та більш могильно-похмурим,карбованим тоном: “Вас попереджають бути у повній готовності аби отримати важливе оголошення о п’ятнадцятій тридцять. П’ятнадцята тридцять! Це новини найвищої важливості. Добре потурбуйтеся аби не пропустити їх. П’ятнадцята тридцять!” Та олов’яна музика влупила знову.
Серце Вінстона захололо. Це було саме те зведення з фронту; інстинкт підказував йому що це були погані новини тим, що надійде. Цілісінький день, з трохи раптовими нападами збудження, ця думка про нищівну поразку у Африці то з’являлася, то зникала майоріючи у його розумі. Він здавалося насправді баче як ця Євразійська армія роєм сочиться крізь той ніколи не зламний кордон і вщент заливає цей край Африки наче колона мурах. Чому це не було можливим перехитрити та обійти їх якимось чином? Обрис морського узбережжя Західної Африки кричуще яскраво і чітко проступив у його розумі. Він узяв білого коня і пересунув його по дошці. ТУТ була саме та справді належна місцина. Навіть тоді коли він бачив цю чорну орду, що гнала наввипередки у південному напрямі, він бачив й іншу силу, покликану та зібрану таємничим, містичним чином, зненацька висаджену у їх тил, перерізаючи їх сполучення по суходолу та морю. Він відчув що лише за допомогою напруження волі і бажання цього він привів цю іншу силу у буття. Але було вкрай необхідно діяти швидко. Якщо вони зможуть отримати контроль над геть усією Африкою, якщо вони мають аеродроми та бази для підводних човнів на Мисі Доброї Надії,то це може розрізати Океанію навпіл. Це може означати будь-що: поразку, розпад, перерозподіл світу, знищення Партії! Він зробив глибокий вдих. Надзвичайна, строката мішанина з почуттів – але це була не мішанина,якщо казати точно; радше це були послідовні шари почуттів, про які він не міг сказати який з шарів є нижчим – сутужно боролася всередині нього.
Ця судома минула. Він поставив цього білого коня назад на його місце, але на якусь мить він не міг вгамуватися задля серйозного вивчення свого шахового завдання. Його думки знову блукали. Майже несвідомо він вивів своїм пальцем по пилюці на столі:
2+2=5
“Вони не можуть дістатися всередину тебе,” – свого часу казала вона. Але вони зможуть дістатися всередину тебе. “Усе що станеться з тобою тут є ДОВІЧНИМ,” – свого часу казав О’Брайєн. Це було слово істини. Там були речі, твої власні дії, від яких ти ніколи не зможеш врятуватися та відновитися. Щось було вбито у твоїх грудях, у твоїй совісті, у твоїй душі: випалено вщент, витаврувано вщент.
Він бачив її; він навіть промовляв до неї. У цьому не було жодної небезпеки. Він знав немов би інстинктивно, що тепер вони не виявляють майже жодного інтересу до його вчинків. Він міг домовитися з нею про наступну зустріч якщо б хтось із них двох забажав цього. Насправді це була лише випадковість, що вони зустрілися. Це сталося у Парку, мерзенно пронизуючого, колючого Березневого дня, коли Земля була наче залізо і уся ця трава здавалася мертвою, і там ніде не було жодної брунечки окрім як на декількох диких шафранах які пхали себе догори аби бути розчленованими вітром. Він самотньо квапився вперед із замерзлими долоням і очами що сльозилися коли він побачив її не далі ніж у десяти метрах від нього. Його відразу ж вразило те, що вона дуже змінилася якимось хворобливо-тьмяним чином. Вони майже пройшли повз один одного без жодного упізнавання, потім він розвернувся і послідкував за нею, не дуже жваво. Він знав що у цьому немає жодної небезпеки, ніхто не виявить жодного інтересу до нього. Вона нічого не сказала. Вона похило ніби потай чкурнула крізь траву так наче намагалася позбутися нього, потім здавалося передумала і примирилася з тим що він буде йти біля неї. За мить вони були посеред невеличкої ділянки порослої розкуйовдженим безлистим чагарником, доволі безпорадним щодо переховування або як захист від вітру. Вони спинилися. Було мерзенно холодно. Цей вітер свистів крізь гілки і хвилююче турбував час від часу ці ріденькі, брудного вигляду дикі шафрани. Він поклав свою руку навколо її талії.
Там не було жодного телезахисту, але там повинні бути приховані мікрофони: окрім того, їх могли побачити. Це не має жодного значення, ніщо не має значення. Вони могли влягтися на землю і зробити ЦЕ якщо б вони лише забажали цього. Його плоть вщент заклякла від жаху від однієї думки про це. Вона ніяк не відреагувала на ці обійми його руки; вона навіть не намагалася вивільнити себе. Тепер він знав що змінилося у ній. Її обличчя було хворобливого жовто-землистого кольору, і на ньому був довгий шрам, частково прихований під волоссям, крізь її чоло та скроню; але це була не саме та зміна. Це було у тому, що її талія стала значно товстішою, і, дивовижним чином, заклякло жорсткішою. Він пригадав як одного разу, опісля вибуху ракетної бомби, він допомагав волочити труп геть з якихось руїн, і він був дуже вражений та здивований не лише тою неймовірною вагою цієї речі, але й його жорстким задубінням і незграбністю для перенесення руками, що робило його здавалося більш схожим на каменюку ніж на плоть. Її тіло відчувалося саме так. Йому спало на думку, що саме це їство її шкіри могло бути досить відмінним від того чим воно колись було.
Він не зробив жодної спроби поцілувати її, вони навіть не розмовляли. Доки вони йшли назад по цій траві,спершу вона поглянула прямісінько на нього. Це був лише миттєвий визирк, сповнений презирства та неприязні. Він гадав чи ця неприязнь з’явилася виключно через те минуле або ж вона була навіяна також і його обрезклим обличчям і тою водою яку цей вітер стало вичавлював з його очей. Вони всілися на два залізні стільці, пліч-о-пліч але не занадто близько один до одного. Він бачив, що вона була майже готова заговорити. Вона рушила своїм грубим та незграбним черевиком на декілька сантиметрів і навмисно розчавила гілочку. Її ноги здавалося стали значно ширшими, зауважив він.
“Я зрадила тебе,” – вбого та прямо сказала вона.
“Я зрадив тебе,” – відповів він.
Вона обдарувала його ще одним швидким поглядом неприязні.
“Іноді,” – казала вона – “вони жахають тебе чимось супроти чого ти не в змозі встояти, не в змозі навіть думати про це. А потім ти кажеш – “Не робіть це зі мною, зробіть це з кимось іншим, зробіть це з тим-то й тим-то.” А іноді ти можеш вдавати, опісля цього, що це лише виверт і що ти лише просто сказав це щоб змусити їх припинити і що насправді ти не мав цього на увазі. Але це неправда. Того часу коли це відбувається з тобою ти справді маєш це на увазі. Ти думаєш при цьому що немає жодного іншого шляху аби врятувати себе, і ти вже достатньо готовий аби врятувати себе таким чином. Ти ЩИРО БАЖАЄШ щоб це відбулося з тою іншою особою. Тобі не насрати що вони страждають. Усе що тебе хвилює це лише ти.”
“Усе що тебе хвилює це лише ти,” – луною озвався він.
“І опісля цього, ти вже більше не відчуваєш того самого до тієї іншої особи.”
“Ні,” – сказав він – “ти вже не відчуваєш того самого.”
Їм не здавалося що було ще щось що можна сказати. Вітер п’яно розпластав їх тоненький спецодяг по їх тілам. Майже відразу ж це стало вкрай обтяжливо сидіти тут у тиші: окрім того, було занадто холодно аби всидіти нерухомо. Вона сказала щось про те,що має зловити свій потяг у Метро і підвелася аби піти.
“Ми повинні зустрітися знову,” – сказав він.
“Так,” – сказала вона – “ми повинні зустрітися знову.”
Він нерішуче слідував на невеликій відстані, на півкроку позаду неї. Вони так і не заговорили знову. Вона насправді не намагалася позбутися його геть, але просто йшла на такій швидкості аби попередити його ходу поруч із нею. Він подумки вирішив, що він може супроводжувати її до самої станції Метро, але зненацька цей процес переслідуючого плентання на холоді здався безглуздим та нестерпним. Він був переповнений бажанням не так сильно як втекти від Джулії, як повернутися до Кафе Каштанове Дерево, яке ніколи не здавалося таким привабливим як цієї миті. Він мав ностальгічний образ свого столика у куточку, з тими газетою та шахівницею і з тим усюдисущим джином. А головним чином, того що там може бути значно тепліше. Наступної миті, не цілком випадково, він дозволив себе відділити від неї невеличкій групі людей. Він зробив мляву спробу наздогнати, потім пригальмував, розвернувся і попрямував у протилежному напрямку. Коли він відійшов на п’ятдесят метрів, то озирнувся. Ця вулиця не була заюрмленою, але він вже не міг розрізнити її. Будь-яка з цих квапливих постатей може бути її. Можливо її потовстіле, жорстко заклякле тіло було вже не можливо упізнати зі спини.
“Того часу коли це відбувається з тобою,” – як раніше казала вона –”ти справді маєш це на увазі.” Він справді мав це на увазі. Він не лише сказав це, він щиро бажав цього. Він щиро бажав щоб вона, а не він могла бути відданою цим…
Щось змінилося у цій музиці, що цівкотіла з телезахисту. Тріскуче зломлена, презирливо глумлива мелодія, жовта мелодія, залунала з нього. А потім – можливо цього навіть не відбулося, можливо це був лише спогад що набував подобу звуку – голос заспівав :
“Під розлогим каштановим деревом,
Я звів тебе, а ти мене…”
Рясні Сльози заструменіли з його очей. Офіціант,що проходив повз, зауважив що його стакан був порожній і повернувся з пляшкою джину.
Він узяв свій стакан й понюхав над ним. Це пійло ставало не менш, але більш жахливим з кожним ним випитим ковтком. Але воно стало тою стихією у яку його було занурено. Воно було його життям, його смертю,і його воскресінням. Це був джин тим що занурювало його у ступор кожної ночі, і джин тим що воскрешало його кожного ранку. Коли він прокидався, дуже зрідка раніше одинадцятої години, з вулканізованими повіками, полум’яним ротом та хребтом що здавалося був зламаний, це могло б бути неможливо навіть звестися з горизонтального положення якщо б не було розміщено пляшки і чайної чашки поруч з його ліжком напередодні ввечері. Протягом цих полуденних годин він сидів з глянцовано-крижаним обличчям, тримаючи пляшку у долоні, прислухаючись до телезахисту. З п’ятнадцятої до часу закриття він був невідривно умурованим старожилом Каштанового Дерева. Нікого більше не турбувало що він робив, жоден свист не будив його, жоден телезахист не давав вказівок йому. Зрідка,час від часу, можливо двічі на тиждень, він ходив у пропилений, забуто-занедбаного вигляду офіс у Міністерстві Правди і виконував невеличку роботу, або щось що називалося роботою. Його було призначено до підкомітету підкомітета який відгалужувався від одного з тих незліченних комітетів що мали справу з незначними,другорядними ускладненнями які повставали при складанні Одинадцятого Видання Словника з Новосуржу. Вони були пов’язані з виробництвом чогось що звалося Проміжний Звіт, але що було тим про що вони звітували він так ніколи чітко і не з’ясував. Це було щось пов’язане з тим питанням чи коми повинні були бути розташованими всередині дужок,чи назовні. При цьому там ще були чотири інших у цьому комітеті, усі вони були особами подібними до нього. Там були дні коли вони збиралися, а потім відразу ж розходилися знову, відверто визнаючи один перед одним що там насправді нічого було робити. Але там були й інші дні коли вони всідалися за їх роботу майже жваво, роблячи бурхливу виставу із записування їх протоколів та складання довжелезного меморандуму який так ніколи і не буде завершено – відтоді ця суперечка яка мала дуже приблизне відношення до того про що вони сперечалися ставала надзвичайно складною, заплутаною і взагалі незрозумілою, з хитромудро підступними сперечаннями щодо тлумачень, грандіозними відступами від теми і вкрай ворожими чварами – погрожуючи,навіть,звернутися із закликом до вищого керівництва. А потім зненацька це життя могло вийти із них і вони могли сидіти навколо цього столу дивлячись один на одного вимерлими очима, неначе привиди тьмяніючі на світанку.
Цей телезахист змовк на хвилину. Вінстон знову підняв свою голову. Це Зведення! Але ні, вони лише змінювали музику. Він мав ту мапу Африки попід своїми повіками. Цей рух армій був діаграмою: чорна стріла шалено рветься вертикально у південному напрямку, а біла стріла горизонтально у східному напрямку, перетинаючи хвіст першої. Так наче задля підтвердження і розради він підвів очі та поглянув на те холоднокровно незворушне обличчя на тому портреті. Чи було це мислимо щоб ця друга стріла навіть й не існувала?
Його інтерес захирлявів знову. Він випив ще один великий ковток джину, узяв білого коня і зробив пробний хід. Шах. Але це був вочевидь не той правильний хід, тому що …
Незваний, спогад виринув у його розумі. Він бачив освітлену свічками кімнату з величезним, вкритим білим стьобаним покривалом, ліжком, і себе, хлопчика дев’яти чи десяти років, що сидів на підлозі і трусив коробочку з гральними кубиками та сміявся схвильовано. Його мати сиділа навпроти нього і також сміялася.
Це повинно було бути приблизно за місяць до її зникнення. Це була мить примирення, коли той болюче буравлячий голод у його шлунку був забутий і його рання прихильність до неї тимчасово воскресла. Він пам’ятав той день дуже добре, шалено гамселячий і вщент заливаючий дощем день коли ця вода бурхливо струменіла по віконному склу і те світло у приміщенні було занадто тьмяним аби читати у ньому. Ця нудьга двох дітей у пітьмі вузької,зведеної судомою спальні стала нестерпною. Вінстон скиглив і вередував, чинив даремні вимоги їжі, роздратовано блукав по кімнаті скидаючи усе з місця і дубасячи по стінних панелях допоки сусіди не почали грюкати у стіну, у той час як молодше дитя час від часу гучно ридало. Зрештою його матір сказала : “А тепер поводься добре, і я куплю тобі іграшку. Чудову іграшку – ти обов’язково полюбиш її” – а потім вона пішла під цей дощ, до маленької крамнички де продавали різноманітні товари і яка все ще час від часу відкривалася поблизу, і повернулася з картонною коробкою, що вміщувала набір для гри у Змійки та Сходинки. Він все ще міг згадати цей запах того вогкого картону. Це був жалюгідний набір. Ця дошка була потріскана, а ці крихітні дерев’яні гральні кубики були настільки погано вирізьблені, що вони заледве могли влежати на своєму боці. Вінстон дивився на цю річ похмуро надувшись та без жодного інтересу. Але потім його мати запалила згарок свічі і вони повсідалися на підлогу аби пограти. Невдовзі він став дико схвильованим та вибухав сміхом кожного разу як ці блішки сприятливо видиралися по Сходинках, а потім знову сповзали по Змійках, майже до початкової точки. Вони зіграли вісім ігор, кожен переміг у чотирьох. Його крихітна сестра, занадто мала аби зрозуміти про що власне ця гра, сиділа підперта валиком для подушки і сміялася тому що усі інші також сміялися. Цілісінький полудень усі вони були щасливі разом, так само як і у його ранньому дитинстві.
Він вичавив цей образ геть зі свого розуму. Це був фальшивий спогад. Час від часу його турбували фальшиві спогади. Вони не мали жодного значення допоки ти знав чим вони були насправді. Деякі речі відбулися, інші не відбулися. Він повернувся до шахівниці і знову узяв білого коня. Майже тієї самої миті він опустив його на дошку із гуркотом. Він розпочав цей рух так наче в нього увігнали шпильку.
Пронизливо верескливий клич сурми пронизав повітря. Це було саме те Зведення! Перемога! Це завжди означало перемогу коли клич сурми передував новинам. Певного роду електричний бур пройшовся геть скрізь по всьому цьому кафе. Навіть офіціанти здригнулися і нашорошили свої вуха.
Цей клич сурми вивільнив величезного об’єму гамір. Збуджений голос вже ґелґотав з телезахисту, але навіть коли він тільки почав він майже потопав у ревінні схвалення з вулиць. Ці новини розтікалися по вулицях наче магія. Він міг почути якраз достатньо того про що видавалося з цього телезахисту аби усвідомити, що усе це відбулося саме так як він і передбачав; численна морська армада таємно зібралася і завдала раптового удару по ворожому тилу, та біла стріла розриваючи перетинала хвіст чорної. Уривки звитяжно-тріумфуючих фраз протискували себе крізь цей оглушливий гуркіт : “Великий стратегічний маневр – досконале узгодження дій – суцільна поразка – півмільйона полонених – цілковита деморалізація – контроль над геть усією Африкою – значно наблизило цю війну до її завершення – перемога – найвеличніша перемога в історії людства – перемога, перемога, перемога!”
Попід столом ноги Вінстона зробили судомні рухи. Він не звівся зі свого місця, але подумки він біг, дуже швидко біг, він був з тою юрбою на вулиці, схвалюючи аж до власної глухоти. Він знову підвів очі і поглянув на той портрет Старшого Брату. Це Колос, що міцно стояв розставивши ноги на цьому Світі! Це Скеля об яку всі ці орди з Азії намарно розбивають себе! Він подумав яким чином ще десять хвилин тому – так,лише десять хвилин тому – там все ще була двозначність у його серці коли він гадав чи ці новини з фронту можуть бути про перемогу чи поразку. Ах, це було значно більше ніж ця суцільна загибель Євразійської армії! Багато змінилося у ньому з того першого дня у Міністерстві Любові, але ця остаточна, незамінна, зцілююча зміна так ніколи і не відбувалася аж до цієї миті.
Цей голос з телезахисту все ще випромінював свою розповідь про полонених, трофеї та бійню, але той лемент з вулиць трохи ущух. Офіціанти повернулися до своєї роботи. Один з них підійшов з пляшкою джину. Вінстон, занурившись у блаженну мрію, не приділив жодної уваги до того як його стакан було наповнено. Він вже більше не біг або схвалював. Він повернувся у Міністерство Любові, цілковито пробаченим, зі своєю душею білою та чистою наче сніг. Він перебував на публічній лаві підсудних, зізнаючись в усьому, втягуючи усіх. Він йшов донизу по цьому вкритому білим кахлем коридору, з тим відчуттям ходи у сонячному світлі, і з озброєним охоронцем поза своєю спиною. Ця довгоочікувана куля проникала до його мозку.
Він пильно поглянув догори на це величезне обличчя. Сорок років воно надало йому аби дізнатися та засвоїти якого роду посмішка була прихована за цими чорними вусами. О жорстоке, марне непорозуміння! О уперте, свавільне самовигнання від цих люблячих грудей! Дві пропахлі джином сльози просочилися по боках його носу. Але це було добре, усе було добре, ця боротьба скінчилася. Він здобув цю перемогу над самим собою. Він любив Старшого Брата.
Кінець
