«35 кіло надії» читати. Анна Гавальда

Взагалі-то я правильно зробив, що не сказав. Що вона може зрозуміти, індичка надута? Все рівно через місяць вона мене відчислила.

Відчислила через фізкультуру.

Цього ви ще не знаєте: спорт я ненавиджу майже так само, як школу. Не зовсім уже до такого ступеню, але майже. Якби ви мене тільки бачили, ви б зрозуміли чому. Татамі і я, як говориться, – речі несумісні. Я не вийшов ні ростом, ні мускулатурою, ні силою. Скажу вам більше: я натуральний хлюпик.

Буває, я стою – руки в боки, груди вперед – перед дзеркалом і дивлюся на своє відображення. Вид іще той, вилитий черв’як на заняттях по бодібілдінгу, чи ще той, пам’ятаєте, що хотів вступити в легіон в “Астериксі-легіонері”? Ніби такий здоровань, а коли знімає плащ із звірячих шкур, видно, що здохляк. Коли я дивлюсь у дзеркала, завжди його згадую.

Але ладно, не можна ж усе на світі брати в голову, на щось можна і наплювати, інакше і схибнутися недовго. Так ось, наплював я в минулому році на фізкультуру. Навіть коли пишу це слово, рот у мене сам собою розтягується в усмішку до вух… Тому що на уроках фізкультури у мадам Берлюрон я посміявся так, як не сміявся ніколи в житті.

Ось так це почалося.

— Дюбоск Грегуар, — сказала вона, втупившись у журнал.

— Я.

Я знав, що знову завалю на фіг вправу і буду посміховиськом.

Стояв і думав, коли ж це все скінчиться.

Словом, тільки я ступив вперед, всі уже за хіхікали.

Але сміялися-то цього разу не над моєю незграбністю – просто я в той день уже досить безглуздо виглядів. Я збув вдома фізкультурний одяг, все б нічого, але це був уже третій раз за чверть, ось я і попросив Бенжамена дати в борг форму брата, щоб знову не залишили після уроків. (Я за один рік після уроків стільки насидівся, на скільки вас за все життя не залишали!) Я тільки не знав, що у Бенжамена брат – клон Зеленого Велетня, росту в ньому метр дев’яносто…

Ну ось, уявіть собі мене у формі XXL і кросівках сорок п’ятого розміру. Чи треба говорити, що успіх я мав…

— Це що таке? Що за вигляд? – рявкнула Берлюронша.

Я прикинувся дурачком, це я вмію, і сказав:

— Е-е, сам не розумію, мадам, на минулому тижні все було в пору… Не розумію…

Вона ніби почала злитися:

— А ну, подвійний переворот вперед, ноги разом.

Я перевернувся один раз через пеньок-колоду і втратив кросівку. Почув, як всі регочуть, і вирішив: що мені коштує, розвеселю їх іще сильніше. Перевернувся знову і вихитрився запустити другу в стелю.

Коли я піднявся, у мене були видні труси, тому що треніки сповзли. Мадам Берлюрон була червона, як буряк, а хлопці від реготу трималися за животики. І у мене від того їхнього сміху щось опустилося всередині, тому що сміялися-то не зло, класно сміялися, як у цирку. Після цього уроку я вирішив, що так завжди і буду на фізрі клоуном. Берлюроншиним блазнем. Коли люди покачуються від сміху дякуючи вам, це ж здорово, і потім, це як наркотик: чим більше сміються, тим більше хочеться їх смішити.

Мадам Берлюрон наказувала мене так часто, що місця в щоденник у не вистачало. В кінці кінців мене і відрахували через це, але я не жалкую. Мені хоч трішки краще стало в школі, хоч щось я зумів.

Що я виробляв – не описати. Раніше мене ніхто в команду брати не хотів, гравець-то я ніякий, а тепер через мене готові були перебитися, тому що я своїми номерами запросто міг дестабілізувати противника. Пам’ятаю, одного разу мене поставили на ворота… Ото сміху було…Коли м’яч летів на мене, я вищав і ліз на сітку, як перелякана макака, а коли треба було ввести м’яч у гру, хитрував кинути його через себе, прямим влученням у свої ворота.

Одного разу я навіть кинувся вперед, хотів м’яч піймати. Я його, зрозуміла справа, навіть не торкнувся, зате піднявся з пучком трави в роті, як корова, і замукав: “Мууууу!” У той день Карина Лельєвр обмочилася від сміху, а мене залишили на дві години після уроків… Але справа того варта.

А відрахували мене через коня. Найцікавіше, що у які-то віки я не валяв дурня. Треба було стрибнути через цю шкіряну машину з ручками, і, коли прийшла моя черга, я мало-мало недоскочив і страх боляче ударив собі… ну… словом, ви розумієте, про що я говорю. Ясна справа, хлопці подумали, що я прикидаюся і горлаю “У-у-у-уййййййййй!”, щоб їх посмішити, а Берлюронша поволокла мене прямісінько до директриси.

Я від болю пополам зігнувся, але не плакав.

Не хотів доставляти їм такого задоволення.

Батьки теж мені не повірили, а коли узнали, що мене крім сміху вигнали, то моя взяла. Раз у житті вони горлали не один на одного, а хором на мене і вже відвели душу.

Коли вони на кінець відпустили мене в мою кімнату, я закрив двері і сів на підлогу. А потім сказав собі: “Одне із двох. Можеш лягти на ліжко і ревіти. Є привід: життя в тебе мерзенне, і сам ти повна бридота, і, якщо зараз помреш, усім буде тільки краще. А можеш встати і що-небудь змайструвати”. Того вечора я зробив чудо-юдо із усякого непотребу, який підібрав на будівництві, і назвав його “Пугало-Берпугало”.

Не сказати щоб дуже розумно, сам знаю. Але мені стало легше, хоч подушку не промочив.

Тільки одна людина мене тоді втішала – мій дідусь. Воно й не дивно, тому що дідусь, дід Леон, завжди мене втішав: з того часу як я навчився ходити, він став пускати мене у свій закуток.

Закуток діда Леона – це все моє життя. Моя схованка і моя печера Алі-баби. Коли бабуся починає нас злегка діставати, він нахиляється до мене і шепоче на вухо:

— Що, Грегуар, чи не прогулятися нам з тобою в Леоленд?

І ми потихеньку линяємо під бабусине вуркотіння:

— Давай, давай! Задурюй голову дитині…

А дід здвигує плечима:

— Та досить тобі, Шарлотта. Ми з Грегуаром усамітнюємося, нам треба спокійно подумати.

— А про що це ви будете думати, цікаво?

— Я – про своє життя, яке позаду, а Грегуар – про своє, яке попереду.

Бабуся відвертається і бурмотить, що краще б їй оглухнути, ніж чути таке. На що дід завжди відповідає:

— Душа моя, ти і так уже оглухла.

Мій дід Леон – такий же майстер на всі руки, як і я, тільки у нього до того ж ще і голова варить. У школі був відмінником, першим у класі з усіх предметів і, між іншим, признався мені одного разу, що ніколи не сидів за підручниками у вихідні (“Чому?”— “Та просто не хотів, і все”). Він був першим з математики, з французької, з англійської, з історії – з усіх предметів, чесне слово! У сімнадцять років він поступив до Вищої політехнічної школи, а це, між іншим, найскладніший вуз у Франції. А потім він будував колосальні штуки: мости, транспортні розв’язки, тунелі, греблі. Коли я запитую, що саме він робив, дід запалює потухлий огарок і приймається роздумувати в слух:

— Важко сказати. Я ніколи толком не знав, як називалася моя посада…

Словом так: мені показували креслення, щоб я сказав свою думку – упаде ця штуковина чи ні.

— І все?

— І все, і все… Це не так уже мало, хлопче! Наприклад, скажеш ти “ні”, а гребля візьме і посунеться – то-то сядеш у калюжу, повір мені!

Дідів закуток – це місце, де мені найкраще в світі. Хоча, здавалося б, що там такого особливого – сарайчик із дощок і листового заліза у кутку садка, зимою у ньому холодно, літом жарко. Я намагаюся забігати туди як можна частіше. Що-небудь змайструвати, взяти напрокат інструмент чи деревя’шку, подивитись, як працює дід Леон (він зараз робить на замовлення меблі для ресторану), порадитися з ним чи просто посидіти. Мені тут подобається, моє це місце, от і все. Пам’ятаєте, я говорив, що від запаху школи мене нудить? Так от, тут – навпаки: входячи у цю закиданий – не повернутися – сарайчик, я роздуваю ніздрі, щоб поглибше вдихнути запах щастя. Запах гарячої змазки, електронагрівача, пайки, клею, тютюну і ще багато чого. Здорово. Я давно вирішив, що коли-небудь виділю цей запах в чистому вигляді, створю духи і назву їх “Закуток”.

Кінець ознайомчого фрагменту…

(Читати скорочену версію твору «35 кіло надії»)

Переклад з російської Кашуби Євдокії