Взагалі-то я правильно зробив, що не сказав. Що вона може зрозуміти, індичка надута? Все рівно через місяць вона мене відчислила.
Відчислила через фізкультуру.
Цього ви ще не знаєте: спорт я ненавиджу майже так само, як школу. Не зовсім уже до такого ступеню, але майже. Якби ви мене тільки бачили, ви б зрозуміли чому. Татамі і я, як говориться, – речі несумісні. Я не вийшов ні ростом, ні мускулатурою, ні силою. Скажу вам більше: я натуральний хлюпик.
Буває, я стою – руки в боки, груди вперед – перед дзеркалом і дивлюся на своє відображення. Вид іще той, вилитий черв’як на заняттях по бодібілдінгу, чи ще той, пам’ятаєте, що хотів вступити в легіон в “Астериксі-легіонері”? Ніби такий здоровань, а коли знімає плащ із звірячих шкур, видно, що здохляк. Коли я дивлюсь у дзеркала, завжди його згадую.
Але ладно, не можна ж усе на світі брати в голову, на щось можна і наплювати, інакше і схибнутися недовго. Так ось, наплював я в минулому році на фізкультуру. Навіть коли пишу це слово, рот у мене сам собою розтягується в усмішку до вух… Тому що на уроках фізкультури у мадам Берлюрон я посміявся так, як не сміявся ніколи в житті.
Ось так це почалося.
— Дюбоск Грегуар, — сказала вона, втупившись у журнал.
— Я.
Я знав, що знову завалю на фіг вправу і буду посміховиськом.
Стояв і думав, коли ж це все скінчиться.
Словом, тільки я ступив вперед, всі уже за хіхікали.
Але сміялися-то цього разу не над моєю незграбністю – просто я в той день уже досить безглуздо виглядів. Я збув вдома фізкультурний одяг, все б нічого, але це був уже третій раз за чверть, ось я і попросив Бенжамена дати в борг форму брата, щоб знову не залишили після уроків. (Я за один рік після уроків стільки насидівся, на скільки вас за все життя не залишали!) Я тільки не знав, що у Бенжамена брат – клон Зеленого Велетня, росту в ньому метр дев’яносто…
Ну ось, уявіть собі мене у формі XXL і кросівках сорок п’ятого розміру. Чи треба говорити, що успіх я мав…
— Це що таке? Що за вигляд? – рявкнула Берлюронша.
Я прикинувся дурачком, це я вмію, і сказав:
— Е-е, сам не розумію, мадам, на минулому тижні все було в пору… Не розумію…
Вона ніби почала злитися:
— А ну, подвійний переворот вперед, ноги разом.
Я перевернувся один раз через пеньок-колоду і втратив кросівку. Почув, як всі регочуть, і вирішив: що мені коштує, розвеселю їх іще сильніше. Перевернувся знову і вихитрився запустити другу в стелю.
Коли я піднявся, у мене були видні труси, тому що треніки сповзли. Мадам Берлюрон була червона, як буряк, а хлопці від реготу трималися за животики. І у мене від того їхнього сміху щось опустилося всередині, тому що сміялися-то не зло, класно сміялися, як у цирку. Після цього уроку я вирішив, що так завжди і буду на фізрі клоуном. Берлюроншиним блазнем. Коли люди покачуються від сміху дякуючи вам, це ж здорово, і потім, це як наркотик: чим більше сміються, тим більше хочеться їх смішити.
Мадам Берлюрон наказувала мене так часто, що місця в щоденник у не вистачало. В кінці кінців мене і відрахували через це, але я не жалкую. Мені хоч трішки краще стало в школі, хоч щось я зумів.
Що я виробляв – не описати. Раніше мене ніхто в команду брати не хотів, гравець-то я ніякий, а тепер через мене готові були перебитися, тому що я своїми номерами запросто міг дестабілізувати противника. Пам’ятаю, одного разу мене поставили на ворота… Ото сміху було…Коли м’яч летів на мене, я вищав і ліз на сітку, як перелякана макака, а коли треба було ввести м’яч у гру, хитрував кинути його через себе, прямим влученням у свої ворота.
Одного разу я навіть кинувся вперед, хотів м’яч піймати. Я його, зрозуміла справа, навіть не торкнувся, зате піднявся з пучком трави в роті, як корова, і замукав: “Мууууу!” У той день Карина Лельєвр обмочилася від сміху, а мене залишили на дві години після уроків… Але справа того варта.
А відрахували мене через коня. Найцікавіше, що у які-то віки я не валяв дурня. Треба було стрибнути через цю шкіряну машину з ручками, і, коли прийшла моя черга, я мало-мало недоскочив і страх боляче ударив собі… ну… словом, ви розумієте, про що я говорю. Ясна справа, хлопці подумали, що я прикидаюся і горлаю “У-у-у-уййййййййй!”, щоб їх посмішити, а Берлюронша поволокла мене прямісінько до директриси.
Я від болю пополам зігнувся, але не плакав.
Не хотів доставляти їм такого задоволення.
Батьки теж мені не повірили, а коли узнали, що мене крім сміху вигнали, то моя взяла. Раз у житті вони горлали не один на одного, а хором на мене і вже відвели душу.
Коли вони на кінець відпустили мене в мою кімнату, я закрив двері і сів на підлогу. А потім сказав собі: “Одне із двох. Можеш лягти на ліжко і ревіти. Є привід: життя в тебе мерзенне, і сам ти повна бридота, і, якщо зараз помреш, усім буде тільки краще. А можеш встати і що-небудь змайструвати”. Того вечора я зробив чудо-юдо із усякого непотребу, який підібрав на будівництві, і назвав його “Пугало-Берпугало”.
Не сказати щоб дуже розумно, сам знаю. Але мені стало легше, хоч подушку не промочив.
Тільки одна людина мене тоді втішала – мій дідусь. Воно й не дивно, тому що дідусь, дід Леон, завжди мене втішав: з того часу як я навчився ходити, він став пускати мене у свій закуток.
Закуток діда Леона – це все моє життя. Моя схованка і моя печера Алі-баби. Коли бабуся починає нас злегка діставати, він нахиляється до мене і шепоче на вухо:
— Що, Грегуар, чи не прогулятися нам з тобою в Леоленд?
І ми потихеньку линяємо під бабусине вуркотіння:
— Давай, давай! Задурюй голову дитині…
А дід здвигує плечима:
— Та досить тобі, Шарлотта. Ми з Грегуаром усамітнюємося, нам треба спокійно подумати.
— А про що це ви будете думати, цікаво?
— Я – про своє життя, яке позаду, а Грегуар – про своє, яке попереду.
Бабуся відвертається і бурмотить, що краще б їй оглухнути, ніж чути таке. На що дід завжди відповідає:
— Душа моя, ти і так уже оглухла.
Мій дід Леон – такий же майстер на всі руки, як і я, тільки у нього до того ж ще і голова варить. У школі був відмінником, першим у класі з усіх предметів і, між іншим, признався мені одного разу, що ніколи не сидів за підручниками у вихідні (“Чому?”— “Та просто не хотів, і все”). Він був першим з математики, з французької, з англійської, з історії – з усіх предметів, чесне слово! У сімнадцять років він поступив до Вищої політехнічної школи, а це, між іншим, найскладніший вуз у Франції. А потім він будував колосальні штуки: мости, транспортні розв’язки, тунелі, греблі. Коли я запитую, що саме він робив, дід запалює потухлий огарок і приймається роздумувати в слух:
— Важко сказати. Я ніколи толком не знав, як називалася моя посада…
Словом так: мені показували креслення, щоб я сказав свою думку – упаде ця штуковина чи ні.
— І все?
— І все, і все… Це не так уже мало, хлопче! Наприклад, скажеш ти “ні”, а гребля візьме і посунеться – то-то сядеш у калюжу, повір мені!
Дідів закуток – це місце, де мені найкраще в світі. Хоча, здавалося б, що там такого особливого – сарайчик із дощок і листового заліза у кутку садка, зимою у ньому холодно, літом жарко. Я намагаюся забігати туди як можна частіше. Що-небудь змайструвати, взяти напрокат інструмент чи деревя’шку, подивитись, як працює дід Леон (він зараз робить на замовлення меблі для ресторану), порадитися з ним чи просто посидіти. Мені тут подобається, моє це місце, от і все. Пам’ятаєте, я говорив, що від запаху школи мене нудить? Так от, тут – навпаки: входячи у цю закиданий – не повернутися – сарайчик, я роздуваю ніздрі, щоб поглибше вдихнути запах щастя. Запах гарячої змазки, електронагрівача, пайки, клею, тютюну і ще багато чого. Здорово. Я давно вирішив, що коли-небудь виділю цей запах в чистому вигляді, створю духи і назву їх “Закуток”.
Щоб нюхати, коли стає нудно від цього життя.
Коли я вперше залишився на другий рік, мій дід Леон, коли дізнався про це, посадив мене на коліна і розповів казку про зайця і черепаху. Я дуже добре пам’ятаю, як сидів, притиснувшись до нього, і який лагідний у нього був голос.
— Ось бачиш, малюк, ніхто і гроша ламаного не поставив би на цю нещасну черепаху, занадто повільно вона повзла… І все-таки вона прийшла першою… А знаєш чому? Тому що черепашка була молодець, наполеглива і трудолюбива. Ти ж теж такий, Грегуар… Я-то знаю, я бачив тебе за роботою. Бачив, як ти годинами сидиш на ворухнувшись, коли шліфуєш дерев’яшку чи макети свої розфарбовуєш… Ти такий же молодець, як ця черепаха.
— Але в школі нам не задають нічого шліфувати! – проревів я у відповідь. – Нам задають тільки такі штуки, які у мене не виходять!
Коли дід узнав про шостий клас, як зазвичай, а він чомусь не відповів на моє “здрастуй”. Поїли ми мовчки, після кави він ніби і не збирався нікуди виходити.
— Дід?
— Що?
— Підемо в закуток?
— Ні.
— Чому?
— Тому що я узнав від твоєї мами паскудну новину.
— …
— Я тебе не розумію! Ти ненавидиш школу і робиш усе, щоб затриматися у ній як можна довше…
Я мовчав.
— Адже не такий же ти все-таки тупий, яким тебе вважають! Чи такий?
Голос у нього був сердитий.
— Так.
— Ох, терпіти цього не можу! Звичайно, легко тобі сказати, що ти ні на що не годен, щоб нічого не робити! Ще б пак! Таким уже я народився! Куди як просто! А далі що? Які твої плани? Залишишся на другий рік в сьомому, восьмому, дев’ятому, і якщо пощастить, то атестат отримаєш до тридцяти років!
Я перебирав куточок диванної подушки, не сміючи підняти очей.
— Ні, правда, не розумію тебе. Словом, так, на діда Леона можеш більше не розраховувати. Я люблю самостійних людей, які вміють добиватися своєї мети, зрозуміло? Терпіти не можу ледарів, які тільки і знають, що жалітися, і в додачу вилітають із школи за погану поведінку! З розуму зійти! Лоботряс і другорічник! Відмінна картина! Вітаю! Подумати тільки, а я-то завжди тебе захищав… Завжди! Батькам твоїм говорив, що в тебе вірю, виправдовував тебе, та іще й підтримував! Ось що я тобі скажу, друже: нещасним бути куди легше, ніж бути щасливим, а я не люблю, чуєш не люблю людей, які шукають легкі шляхи. Не виношу нитиків! Будь щасливий, чорт забирай! Роби що-небудь, щоб бути щасливим!
Він так кричав, що закашлявся. Прибігла бабуся, а я тихенько вислизнув у сад.
Пішов я, звичайно, в закуток. Мені було дуже холодно. Я сів на іржаву каністру і став думати, як же мені хоч чогось у житті добитися.
Я б усе зробив, та тільки як будувати, якщо немає на креслень, ні матеріалів, ні інструментів, нічого. Тільки тягар на серці, від якого навіть заплакати не виходить. Своїм перо чинним ножем надряпав декілька слів на дідовому верстаку і пішов у дім, не попрощавшись.
Дома був скандал, довше, голосніше і нудотніше, ніж зазвичай. Закінчувався червень, і ні в один колеж з вересня мене приймати не хотіли. Батьки рвали на собі волосся і один на одному. Сил не було це виносити. А я тільки стискався з кожним днем, щоб мене поменше помічали. Я говорив собі, що якщо так зменшуватися, зменшуватися, то можна в кінці кінців зовсім зникнути, і тоді всі проблеми відпадуть самі по собі. Виключили мене 11 червня. Спочатку я цілими днями заглядав дома. З ранку дивився П’ятий канал або “Телемагазин” (там такі штуки бувають, у “Телемагазині”, з розуму зійти!), після обіду перечитував старі комікси або збирав потихеньку головоломку із 5000 деталей, подарунок тьоті Фанні.
Але довго я так не витримав. Захотілося хоч чим-небудь зайняти руки… Я став оглядати будинок на предмет того, щоб що-небудь покращити. Мама часто жалілася при мені на гори прасування і говорила, що її мрія – прасувати сидячи. Ось я і взявся вирішити цю задачу.
Розібрав ніжки прасувальної дошки – там був упор, і зробити нижче її не виходило, — вирахував потрібну висоту і установив дошку на чотири дерев’яні ніжки, як звичайний стіл. Потім відкрутив коліщатка від старого столика для нервування – я знайшов його напроти будинку неділю назад – і приладив їх до стільця, на якому давно ніхто не сидів. Ще і підставку для праски переробив, тому що мама недавно купила нову, другої моделі, здоровенну “Мулінекс” з паро зволожувачем, і я сумнівався, що стара підставка її витримає. На це у мене пішло повних два дні. Потім я взявся за мотор газонокосарки. Розібрав її повністю, добре почистив і знову зібрав по гвинтику. Косарка завелася з півоберта. Тато мене не слухав, а я-то знав, що не треба везти її в ремонт, все просто через бруд.
Того вечора в будинку дихалося трохи легше. Мама приготувала на вечерю грінки з ковбасою, сиром і яйцем, мої улюблені, ніби як в нагороду, а батько не став включати телевізор.
Він і заговорив першим.
— Найобразливіше, синку, що ти все-таки здібний хлопець…
Ну і що накажеш з тобою робити, як тобі допомогти? Вчитися ти не любиш, що так, то так. Але до шістнадцяти років від школи нікуди не дінешся, це ти знаєш?
Я кивнув.
— Виходить логічне коло: чим менше ти навчаєшся, тим більше ненавидиш школу, а чим більше ти її ненавидиш, тим менше навчаєшся… Як думаєш із нього вибратися?
— Почекаю до шістнадцяти і піду працювати.
— Розмріявся! Хто тебе візьме?
— Ніхто, знаю, я буду винаходити всякі штуки і сам їх робити. Багато грошей мені не треба, проживу як-небудь.
— Ось це ти даремно! Звичайно, не обов’язково бути багатше за дядю Піксу із коміксів, але грошей тобі треба буде більше, ніж ти думаєш. Прийдеться ж купувати інструменти, майстерню, грузовик… та чи мало ще! Ну добре, відставимо цю тему, зараз не гроші мене хвилюють. Поговоримо краще про твоє навчання… Ні, Грегуар, не кривись, подивись на мене, будь ласка. Нічого у тебе не вийде без мінімуму знань. Уяви собі, винайшов ти щось неймовірне. Але ж треба подати патент, вірно? І написати його, між іншим, на грамотній французькій мові… І потім, думаєш, зробив, приніс – і готова справа? Потрібні схеми, креслення, розрахунки, інакше з тобою ніхто і розмовляти не буде, а твій винахід хто-небудь украде в мить…
— Ти думаєш?
— Я не думаю, я знаю.
Від усього цього мені стало не по собі: в глибині душі я розумів, що тато правий.
— Я тому спитав, що в мене уже є один винахід, він міг би забезпечити мене на все життя, і моїх дітей теж, і навіть вас…
— Що ж ти винайшов? – усміхнулася мама.
— А ви таємницю зберігати вмієте?
— Так, — хором батьки відповіли.
— Покляніться.
— Клянусь.
— Я теж.
— Ні, мам, скажи “клянусь”.
— Клянусь.
— Ну ось… Це такі черевики, спеціальні, щоб ходити по горах… з підбором, що знімається. Ти його прикріплюєш, як звичайно, для підйому, на рівному місці знімаєш, а щоб спуститися, знову прикріплюєш, тільки спереду, де пальці, тоді будеш весь час зберігати рівновагу…
Батьки кивнули.
— У цьому щось-таки є, — сказала мама.
— Якщо запропонувати це спортивним магазинам, “Декатлону”, наприклад…
Мені було приємно, що вони зацікавилися, що приймають мене всерйоз. Але тато все зіпсував, добавив:
Тільки, щоб заробити на твоєму “зуді”, прийдеться тобі налягти на математику, інформатику і економіку… Ось бачиш, ми знову вернулися до того ж…
Шукав я собі заняття до кінця червня. Новим сусідам допоміг розчистити сад. Я виполов там скільки бур’янів, що пальці у мене порозпухали і позеленіли. Як у Халка.
Сусідів звали месьє і мадам Мартіно. У них був син Шарль, всього на рік старший за мене, але я ним не подружився. Він не відставав від своїх комп’ютерних ігор і якихось дурацьких коміксів, а якщо починав говорити зі мною, то обов’язково питав одне і теж: у який клас я піду на наступний рік. Мене це починало трохи діставати.
Мама як і раніше висіла на телефоні в пошуках навчального закладу, який би виказав нам велику милість і погодився б прийняти мене у вересні. Кожного ранку ми вигрібали із поштової скриньки тони рекламних проспектів. Яскраві фотографії на глянцевому папері розхвалювали достоїнства того чи іншого колежа.
Це було красиво – і брехливо наскрізь. Я листав їх, хитаючи головою, і думав: цікаво, як це ухитрилися зазняти усміхнених учнів? Чи то їм заплатили, чи то повідомили, що їх учитель французької мови звалився у прірву. Тільки одна школа мені сподобалась, але знаходилась вона в якомусь Петаушноке-лез-Уа під Балансом. Учні на фотографіях не сиділи за партами і не усміхалися в камеру. На одному знімку діти пересаджували рослини в оранжереї, на другому розпилювали дощечки за верстаком і навіть не думали усміхатися – вони були зайняті справою. Вигляділо здорово, але це був технічний ліцей. У животі знову занило.
Месьє Мартіно зробив мені пропозицію: допомогти йому обідрати в будинку старі шпалери, за плату. Я погодився. Ми разом поїхали в прокатну фірму “Кілуту” і взяли два парових насоса. Його дружина з Шарлем від’їхали відпочивати, мої батьки були на роботі. Ніхто нам не заважав.
Ми попрацювали на славу, але як ми вимотались! Головне, дні стояли спекотні. Працювати в клубках пару, коли на вулиці 30 градусів в тіні, — це, скажу я вам… Справжня сауна! Я випив пива, перший раз у житті, вийшло – гидотна страшна.
Дід Леон зайшов навідати мене і взявся нам на підмогу. Месьє Мартіно був у захваті. “Ми робоча сила, а ось ви, месьє Дюбоск, ви – майстер…” Зрозуміла справа, дід-то зайнявся делікатними питаннями водопроводу і електрики, поки ми обливалися потом і лаялися на чому світ стоїть.
Месьє Мартіно часто говорив так: “дермус-дерма-дермум-дерморум-дерміс-дерміс” (це щось із латині).
Закінчилось тим, що батьки вибрали мені колеж Жан-Мулен, за два кроки від будинку. Спочатку-то вони не хотіли, щоб я там навчався, тому що репутація у нього нехороша. Рівень ніякий, і на додачу у учнів віднімають гроші і речі, але тільки там і погодилися мене прийняти, так що вибору все рівно не було. Вони подали туди мої документи, а мені прийшлося сходити знятися в “Фотоматон”. Вид у мене був на цих фотках – жах. То-то зрадіють у колежі Жан-Мулен:прийде в шостий клас тринадцятирічний детина з руками Халка і рожею Франкенштейна… Гарненьке придбання, нічого сказати!
Липень пролетів на усіх парах. Я навчився клеїти шпалери. Навчився різати рулони на шматки (заодно слово “рулон” вивчив!) і мазати клеєм. Навчився рівної розкачувати, підганяти краї і прогладжувати валиком, щоб не було пузирів. Словом, багато чому навчився. Сміливо можу сказати, що тепер я ас в тому, що стосується клею “Перфакс” і шпалер у смужечку. Іще я допомагав діду розплутувати електричні проводи і перевіряти, чи є струм.
— Горить?
— Ні.
— А так?
— Ні.
— Чорт. А так?
— Є.
Я робив сандвічі шістдесят сантиметрів довжиною, фарбував двері, змінював пробки і слухав по радіо “Розумників” до посиніння. Цілий місяць.
Ось так би і далі жити, у вересні я почав би ремонт у другому будинку, у другого господаря… я думав про це, кусаючи сандвічі з ковбасою: іще три роки протриматися – і привіт чесній компанії.
Три роки – це довго.
І ще одна річ не давала мені спокою – здоров’я дідуся. Він усе частіше кашляв, все довше не міг віддихатися і те й робив що присідав. Бабуся взяла з мене обіцянку не дозволяти йому палити, але я не міг з ним зладити. У нього була одна відповідь:
— Не позбавляй мене цього задоволення, Тотоша. Потім-то ж помру.
Мені від цих слів вити хотілося.
— Ні, Тотоша, через це задоволення ти якраз і помреш!
