Я взяв з собою підручник, щоб у поїзді повторювати граматику, але так і не відкрив його. Навіть не намагався зробити вигляд, ніби читаю. Поїзд мчався вздовж безкінечних електричних проводів, кілометр за кілометром, і я відраховував стовпи, повторюючи шепотом: “Дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю…”, а між стовпами думав: ” Не помирай. Залишся. Ти так потрібен мені. І бабусі Шарлотті ти теж потрібен. Як вона без тебе?
Їй буде дуже погано. А як я? не помирай. Ти не маєш права померти. Я ще маленький. Я хочу, щоб ти побачив, як я виросту. Хочу, щоб ти встиг погордитися мною. Адже я тільки-тільки починаю жити. Ти мені потрібен. І потім, якщо я коли-небудь одружуся, я хочу, щоб ти познайомився з моєю дружиною, побачив моїх дітей.
Я хочу, щоб мої діти ходили до тебе в закуток. Хочу, щоб вони полюбили твій запах.
Я хочу, щоб…”
В Балансі мене зустрів на пероні якийсь дядько, по дорозі я дізнався, що він в Граншані садівник, тобто, вірніше… словом, управляючий” — це він сам так сказав…
Мені подобалось їхати в його грузовику, в ньому добре пахло бензином і сухим листям.
Я пообідав у шкільній їдальні разом з усіма. Скільки ж тут було здоровенних силачів! Мене прийняли по-доброму, старожили надавали купу цінних порад: де краще палити, щоб не засікли, як підлизатися до буфетниці, щоб давала добавку, як проводити в спальню дівчат після відбою по пожежній драбині, які пунктики в учителів і ще багато чого…
Вони голосно сміялися. Дурні. Але це була добра дурнота. Хлопці такими і повинні бути.
Мені подобались їх руки, всі в дрібних порізах, з чорнотою під нігтями. Хтось мене спитав, чому я тут.
— Тому що мене більше нікуди не приймають.
Вони зареготали.
— Так-таки і нікуди?
— Зовсім нікуди.
— Навіть у школу для дурнів?
— Так, — відповів я, — у школі для дурнів сказали, що я погано вплину на решту учнів.
Один хлопець хлопнув мене по спи ні:
— Наша людина!
Потім я сказав їм, що завтра мені здавати екзамен.
— Так чого ж ти тут стовбичиш? Марш на бокову, тобі вранці треба бути у формі!
Спав я погано. Мені снився дивний сон. Ніби я гуляю з дідом Леоном по дуже красивому парку, а він смикає мене за рукав і говорить: “Де тут попалити, щоб не засікли? Спитай у них де…”
За сніданком я не міг нічого їсти. У животі – залізобетон. Ніколи в житті мені не було так погано. Я не міг вдихнути і обливався холодним потом. Мене кидало то в жар, то в холод.
Мене посадили в маленькій класній кімнаті і надовго залишили одного. Я вже подумав, що про мене забули.
На кінець прийшла якась жінка і дала мені товстий зошит із запитаннями.
Рядки так і танцювали у мене перед очима. Я нічогісінько не розумів. Я поклав лікті на стіл і уткнувся головою в долоні. Мені треба було перевести дух, заспокоїтися, відволіктися. Раптом я мало не вперся носом у надписи на столі. Він був такий: “Я люблю великі груди”. І ще: “А мені більше подобаються розвідні ключі”. Я усміхнувся – і взявся за роботу.
Спочатку справа пішла погано, але чим далі я перевертав сторінки, тим менше знаходив відповіді. Я запанікував. Гірше за все був абзац у декілька рядків, під яким стояло завдання: “Знайдіть і виправте всі помилки у цьому тексті”. Жах – я не знайшов жодної. Я дійсно останній тупиця. Повно помилок, а я їх навіть не бачу! У горлі в мене потроху набухала грудка, у носі защипало. Я широко відкрив очі. Тільки не плакати. Я не хотів плакати.
Я НЕ ХОТІВ, розумієте?
І все-таки капнула величезна сльоза, я не встиг її утримати, і вона розпливлася по сторінці із зошита… Сволота. Я з усіх сил стиснув зуби, але уже відчував, що не стримаюсь. Що греблю зараз прорве.
Надто давно я не дозволяв собі плакати і намагався просто не думати про дещо… але все рівно одного разу наступить такий момент, коли вона виплесне назовні, вся ця гидотна, яку ви норовите заховати у мізках подалі, глибоко-глибоко… Я знав, що якщо заплачу, то уже не зможу зупинитися, тому все згадається відразу: Гродуду, Марі, всі роки в школі, коли я був вічно останнім. Черговим ідіотом. І мої батьки, які розлюбили, один одного, і похмурі будинки, і дід Леон в лікарняній палаті з трубками у носі, його життя, яке відходило мало-помалу…
Я відчував, що ось-ось розревусь, до крові кусав губи і раптом почув голос: “Хто тут розводить сирість, Тотоша? – сказав він мені. – Це ще що таке? А ну, підбери соплі, поросятко! Дивись, як ручку замочив”.
Ну все, дах поїхав… Уже голоси чую! Ей! Ви помилились адресою, я не Жанна Д’Арк. Я просто бездар і тупиця, я тут плаваю…
— Ладно, рьова-корова, скажи, коли закінчиш, щоб можна було разом зайнятися справою.
Що таке? Я обшукав очима весь клас: чи немає де мікрофона чи камери? Та що ж це таке? Я провалився у четвертий вимір чи що?
— Дід Леон?
— А ти думав хто, балда? Папа римський?
— Але… цього не може бути.
— Чому?
— Ну… що ти тут, що ти зі мною розмовляєш…
— Не говори дурниць. Я завжди був з тобою, і ти сам це знаєш. Ну все, пошуткували і досить. Давай, зберись. Візьми олівець і підкресли усі відмінювані дієслова… Ні, цей не треба, ти ж бачиш, він закінчується на “іть”. Так, це у нас дієслова, тепер знайди до них підмети… Ось… Поміть стрілочками… Молодець. Подумай добре, як вони узгоджуються. Ось, дивись, що тут – підмет? Правильно, “ти”, значить, на кінці м’який знак, молодець. Тепер підкресли іменники… Знайди означення до них і перевір. Все перевіряй. А прикметники? Дивись, тебе не бентежить “відбілений скатерка”? “Відбілена”, правильно, от бачиш, можеш, якщо постараєшся. Тепер вернися трохи назад, я бачив неподобство у прикладах… У мене навіть волосся на вухах встало дибки. Ану, поділи знову… Ні, ще раз… Іще! Ти дещо забув. Два в голові, вірно, молодець. Тепер подивись на четверту сторінку…
— Я ніби спав наяву, відчував себе зібраним і розкріпаченим одночасно. Рука писала сама собою. Дуже дивне було відчуття.
— — Ну от. Тотоша, далі сам. Залишився переказ, а в цьому ти куди сильніший за мене, я-то знаю… Так-так. Не супереч. Давай сам, тільки слідкуй за орфографією, добре? Роби як у вправі: стрілочки і перевірка. Уяви собі, що ти поліція слів. Запитуй у кожного слова: “Стоп! Перевірка! Назвіться!” — “Прикметник”. – “З ким відмінюєтесь, миленькі?” — “З собаками”. – “Значить, у якому ви числі?”. – “У множині”. – “Добре, вільні”. Розумієш, що я хочу сказати?
— Так, — кивнув я.
— Не розмовляйте, молодий чоловіче! – піднялася церберка, яка спостерігала за мною. – Працюйте мовчки. Щоб я вас не чула.
Я все уважно перечитав. П’ятдесят сім разів, а може, і більше. Коли вийшов у коридор, я прошепотів:
— Дід Леон, ти ще тут?
Відповіді не було.
У поїзді на зворотному шляху я попробував ще раз. Знову нічого – абонент недоступний.
Я побачив батьків на пероні і з їх облич зрозумів: щось сталося.
— Він помер? – закричав я. – Він помер, так?
— Ні, — сказала мама. – він у комі.
— Давно?
— Із сьогоднішнього ранку.
— Він прийде до тями?
Тато зморщився, а мама осіла і ухватилася за моє плече, щоб не впасти.
Я так і не навідав діда у лікарні. Його ніхто не навідував. До нього не пускали, тому що будь-який мікроб міг його вбити. Зате я провідав бабусю і був шокований, коли її побачив, такою вона вигляділа маленькою і щуплою. Як мишка, її і не видно було в широкому синьому халаті. Я стояв посеред кухні дурак дураком, а вона раптом сказала:
— Іди попрацюй трохи, Грегуар. Запусти механізми. Візьми в руки інструменти. Погладь дошки. Поговори з ними з усіма, скажи їм, що він скоро вернеться.
Бабуся беззвучно плакала.
Я ввійшов. Сів. Положив руки на верстак і ось тоді на кінець розплакався.
Я виплакав усі сльози, які копичив у собі так довго. Скільки часу я просидів там? Годину? Дві години? Можливо, три?
Коли я піднявся, було легше, всі сльози вийшли, і горя як ніби більше не було. Я вишмаркався в стару, заляпану клеєм ганчірку, яка валялася на підлозі, і ось тут-то побачив свій напис… “ДОПОМОЖИ МЕНІ”, — було надряпано на верстаку.
Мене прийняли у Граншан. Мені від цього було ні жарко ні холодно. Правда, я радий би поїхати, “розвіятися”, як сказав би дід Леон. Я зібрав речі у рюкзак і навіть не оглянувся, закриваючи за собою двері своєї кімнати. Перед від’їздом я попросив маму покласти гроші месьє Мартіно на книжку. Мені більше не хотілося їх тратити. Мені взагалі нічого не хотілось, крім неможливого. І я вже зрозумів, що не все в цьому житті можна купити.
Тато сам відвіз мене у нову школу – йому треба було у справах в ті краї. По дорозі ми з ним майже не розмовляли. Ми обидва знали, що наші дороги розходяться.
— Ви подзвоните мені, якщо будуть новини, добре?
Він кивнув, потім нахилився і незграбно поцілував мене.
— Грегуар?
— Так.
— Ні, нічого. Будь щасливий, постарайся вже, ти цього заслуговуєш. Знаєш, я ніколи тобі не говорив, але думаю, ти хороший хлопець… Дуже хороший.
І він міцно-міцно стиснув мій лікоть, перед тим як сісти в машину.
Я не став першим учнем, до відмінників мені було далеко: якщо чесно, я, мабуть, був останнім у класі. Але вчителі мене чомусь любили…
Наприклад, одного разу мадам Верну, учителька французької, роздала письмові роботи. Я отримав 6 із 20.
— Надіюсь, ваша машинка для чистки бананів вдалася краще, — сказала вона і усміхнулась мені.
Думаю, вся справа була в цьому, до мене добре відносилися через того мого листа. Всі знали, що я абсолютна бездара, але хоча б стараюся з цим боротися.
Зате з малювання і праці я був поза конкуренцією. Особливо з праці. Я вмів більше вчителя, чесне слово. Коли у когось на уроці щось не виходило, то в першу чергу зверталися до мене. Спочатку месьє Жугле це не подобалось, а тепер він бере приклад із своїх учнів: увесь час запитує моєї поради. Умора.
Більше всього я ненавидів фізкультуру. У спорті я з дитячого садка нуль, але тут це особливо кидалось у вічі, тому що товариші підібралися міцні, ловкі і любили цю справу. А в мене нічого не виходило: адже я не вмію ні бігати, ні плигати, ні ниряти, ні ловити м’яч, а вже кидати-то й потім… Ні-чо-го. Повний нуль. Пусте місце.
Товариші наді мною сміялися, але не зло.
— Ей, Дюбоск, — говорили мені, — коли ти спорудиш машинку для нарощування м’язів?
Або:
— Бережись! Плигає Дюбоск, готуйте пов’язки!
Раз у неділю я говорив по телефону з мамою і перш за все запитував її, чи є новини. Одного разу вона сказала:
— Слухай, Грегуар, досить. Ти ж знаєш, якщо будуть новини, я відразу тобі скажу.
Розкажи краще, як ти живеш, що робиш, які у тебе вчителі, які друзі…
А мені нічого було їй сказати. Я щось видавлював із себе і швидше закругляв розмову. Все, що не стосувалося дідуся, стало мені по фігу.
Мені жилося непогано, але щасливим я не був. Я мучився від того, що нічим не можу помогти діду Леону. Я б гори звернув для нього, я б дав, якщо треба, розрізати себе на шматки і підсмажити на повільному вогні. Я готовий був нести його на руках через усю землю, притискаючи до грудей, я б усе що завгодно витерпів, тільки б врятувати його, та що толку, якщо все рівно зробити нічого було не можна. Тільки чекати.
Це було нестерпно. Він-то прийшов мені на допомогу у найважчий момент, коли мені це було по заріз треба, а я що? Ніякого від мене толку.
Так я думав до того уроку фізкультури. В меню цього разу був канат з вузлами. Жах. З шести років намагаюсь, але так ні разу і не ухитрився на нього залізти. Ніяк. Канат з вузлами – мій вічний сором.
Коли підійшла моя черга, Моно гаркнув: — Увага, увага, зараз інспектор Гаджет продемонструє нам свої панчохи!
Я подивився на верхівку стовпа, до якого був прив’язаний канат, і прошепотів: “Дідусю, послухай! У мене вийде. Я це зроблю для тебе. Для тебе, чуєш?”
На третьому вузлі я зрозумів, що більше не можу, але тільки міцніше стиснув зуби і напружив свої дохлі руки, повні сиркової маси. Четвертий вузол. П’ятий. Все, зараз випущу. Мені це не під силу. Ні, не можна, адже я обіцяв! Я крякнув і сильніше уперся ногами. Ні, все, не можу. Руки вже розмикалися. І тут я побачив хлопців – увесь клас стояв навколо стовпа, далеко внизу. Хтось крикнув:
— Тримайся, Дюбоск! Давай!
Прийшлося іще піднапружитися. Піт заливав очі, руки горіли.
— Дю-боск! Дю-боск! Дю-боск! – надривалися товариші, підтримуючи мене.
Сьомий вузол. Більше не можу. Зараз втрачу свідомість.
А вони там, унизу, скандували титри із мультика:
— Хто йде, хто йде?.. Інспектор Гаджет! Це він, це він!.. Інспектор Гаджет!
Вони підбадьорювали мене, але цього було мало.
Лишилось всього два вузли. Я поплював на руку, потім на другу. “Дідусю, ось він я, дивись! Я посилаю тобі мою силу. Я посилаю тобі мою волю. Візьми їх. Візьми! Вони тобі потрібні. Ти того разу допоміг мені своїм знанням, а я поможу тобі тим, що в мене є: візьми мою молодість, моє завзяття, моє дихання, мої м’язи, вони маленькі, та удачненькі. Візьми їх, дідусю! Візьми все… Будь ласка!”
Гомілки у мене уже кровоточили, я не відчував ні рук, ні ніг. Лишився останній вузол.
— Давай! Да-вай! Да-вааай! – біснувалися хлопці. А голосніше всіх кричав учитель. Я рявкнув сам на себе: “НЕ СПАТИ!” — схватився за верхівку стовпа. Внизу творилося щось неймовірне. Я плакав. Від радості і від болю, все разом. Я зіслизнув униз як мішок. Момо і Самюель підхопили мене і стали качати.
— — Це він, це він! Інспектор Гаджет! – співали всі.
Я вирубився.
З цього дня мене мов підмінили. Я став рішучим. Злим на роботу. Цілеспрямованим. Звідки тільки сили взялися?
Вечорами, замість того щоб дивитися з усіма телік, я йшов. Далеко, через поля, ліси, села. Я крокував довго-довго. Дихав повільно і глибоко. І повторював про себе завжди одне і те ж: “Візьми все це, дідусю. Дихай цим чистим повітрям. Дихай. Вбирай цей запах землі і туману. Я тут. Я – твої легені, твоє дихання, твоє серце. Я допоможу тобі. Візьми”. Це було як штучне дихання рот в рот, тільки на відстані.
Я ситно їв і багато спав, я торкався кори дерев і ходив гладити сусідських коней. Запускаючи руку в теплу гриву, я шепотів: “Візьми. Це тобі корисно”.
Одного разу ввечері подзвонила мама. Коли за мною прийшов черговий, серце у мене так і впало.
— Новини кепські, синку. Лікарі переривають лікування. Воно нічого не дає.
— Але він же помре!
Я викрикнув це в пустому коридорі.
— Тоді вже відключіть його самі, швидше буде!
І я кинув трубку.
Після цього я на все плюнув. Став знову грати в настільний футбол з хлопцями, працював аби як і майже перестав розмовляти. Життя мені набридло. Для мене дідусь ніби уже помер. Коли дзвонили батьки, я їм просто не відповідав.
І ось учора хлопець із старшого класу прийшов за мною в спальню. Я спав без задніх ніг. Він тряс мене так і сяк:
— Ей! Ей! Прокидайся! Підйом!
Я вимовив, ледве повертаючи язиком:
— Щщщо…. шчо шталося?
— Це ти, чи що, Тотоша?
— Чому ти запитуєш?
Я протер очі.
— Тому що внизу якийсь там дід в інвалідній колясці розоряється: вийми та поклади йому Тотошу… Так це, часом, не ти?
Як-небудь натягнув штани, я кубарем скотився з четвертого поверху. Біг і плакав в три річки, як маленький.
Він був там, біля дверей їдальні, і з ним хлопець у білому халаті. Хлопець возився з трубками капельниці, а мій дід Леон сидів і усміхався мені.
Я так плакав, що навіть усміхнутися у відповідь не міг.
Він сказав:
— Ти застебнув би ширінку, Тотоша, простудишся.
І тоді я всміхнувся.
Переклад з російської Кашуби Євдокії
