Він стояв у передпокої, дивлячись на неї.
— Справді, цікаво, — повторила вона.
— Про що п’єса?
— Я ж тобі казала. Там три дійові особи — Боб, Рут і Гелен.
— Еге ж!
— Це справді надзвичайно цікаво. Буде ще цікавіше, коли матимемо четверту телевізорну стіну. Як ти вважаєш, чи довго нам доведеться заощаджувати, аби замість звичайної стіни поставити телевізорну? Це коштує лише дві тисячі доларів.
— Третина того, що я заробляю за рік.
— Усього-на-всього дві тисячі, — повторила вона. — Ти міг би інколи й про мене потурбуватись. Якби ми поставили четверту телевізорну стіну, ця кімната була б уже не тільки наша — тут оселились би різні незвичайні люди. Можна відмовитись від чогось іншого.
— Ми й так багато від чого відмовились, щоб виплатити за третю стіну. Лише два місяці тому її поставили, якщо ти пам’ятаєш.
— Лише два місяці тому! — Якусь мить вона дивилась на Монтега, тоді промовила: — Ну, до побачення, любий.
— До побачення. — Він пішов був, та раптом зупинивсь і озирнувся. — П’єса щасливо закінчується?
— Я ще не дочитала до кінця.
Він підійшов, прочитав останню сторінку, кивнув, згорнув п’єсу, віддав її дружині й вийшов з дому на мокру від дощу вулицю.
Дощ ущухав. Дівчина йшла серединою тротуару, підвівши голову, — на її обличчя падали окремі краплини. Побачивши Монтега, вона посміхнулась.
— Здрастуйте!
Він привітався, а тоді спитав:
— Ну, що-небудь ще надумали?
— Аякже, адже я божевільна. Так добре, коли дощить… Я люблю гуляти під дощем.
— Не думаю, щоб мені це сподобалося.
— А може, й сподобалося б, якби спробували.
— Ніколи не пробував. Вона облизнула губи.
— Дощ навіть на смак приємний.
— І чого це вам кортить усе спробувати на смак хоч раз? — запитав він.
— Буває, що й не раз. — Вона глянула на щось, затиснуте в руці.
— Що там у вас? — поцікавився Монтег.
— Кульбаба. Певне, остання. Я й не сподівалася знайти кульбабу такої пізньої осені. Є така прикмета — потерти нею під підборіддям, чули? Дивіться. — Вона, всміхаючись, доторкнулася підборіддям до квітки.
— Навіщо це?
— Коли залишиться слід, — значить, я закохана. Є слід?
Монтегові нічого не лишалось, як подивитися на її підборіддя.
— Ну що? — запитала дівчина.
— Жовте.
— Чудово! А тепер перевіримо на вас.
— Зі мною нічого не вийде.
— Побачимо.
Не встиг він і ворухнутись, як дівчина тицьнула йому кульбабу в підборіддя. Монтег мимохіть відсахнувся, а вона засміялася.
— Стійте тихо!
Подивившись на його підборіддя, Кларіс насупилась.
— Ну що? — запитав Монтег.
— Як вам не соромно! — вигукнула вона. — Ви ні в кого не закохані!
— Ні, закоханий.
— Але ж цього не видно.
— Я дуже закоханий! — Biн намагався викликати в уяві чиє-небудь обличчя, але марно. — Закоханий!
— О, будь ласка, не дивіться на мене так.
— Це все ваша кульбаба, — мовив він. — Весь пилок перейшов на ваше підборіддя, тож мені не лишилося нічого.
— Так-так, звичайно. Я вас засмутила, еге ж? Бачу, що засмутила… Даруйте, я не хотіла, справді, не хотіла… — Вона легенько торкнулась його ліктя.
— Ні, ні, — поквапливо відповів він. — Усе гаразд.
— Мені треба йти. Скажіть, що прощаєте мені. Я б не хотіла, щоб ви на мене сердилися.
— Та не серджусь я. Хіба що трохи прикро.
— Я йду до свого психіатра. Мене примушують до нього ходити. От і доводиться вигадувати для нього всякі дурниці. Не знаю, якої він про мене думки, але каже, що я справжня цибулина! Мовляв, треба мене облуплювати шар за шаром.
— Мені теж здається, що вам потрібен психіатр, — сказав Монтег.
— Ні, ви так не думаєте. Він зітхнув, а тоді промовив:
— Еге ж, не думаю.
— Психіатр хоче знати, чом це я блукаю в лісі, дивлюся на птахів і ловлю метеликів. Колись я покажу вам свою колекцію.
— Гаразд.
— Вони хочуть знати, як я проводжу свій час. Кажу їм: іноді просто сиджу й думаю. Але не кажу, про що. А іноді кажу, що люблю закинути голову, як оце зараз, і ловити дощові краплини язиком. Вони смачні. Ви хоч раз пробували?
— Ні, я…
— Ви пробачили мені, так?
— Так. — Він замислився. — Так, пробачив. Сам не знаю чому. Ви якась дивна: на вас ображаєшся і легко вибачаєш. То, кажете, вам сімнадцять?
— Так, через місяць виповниться.
— Дивно. Як дивно. Моїй дружині тридцять, але ви з вигляду часом набагато старша. Не можу позбутися цього відчуття.
— Ви теж якийсь дивний, пане Монтег. Іноді я навіть забуваю, що ви пожежник. Скажіть, можна вас знову розсердити?
— Гаразд, давайте!
— Як це почалось? Як ви потрапили туди? Як вибрали цю роботу, і саме її? Ви не схожий на інших пожежників. Я бачила декотрих, я знаю. Коли я базікаю, ви дивитесь на мене. Коли я вчора сказала щось про місяць, ви глянули на нього. Ті, інші, ніколи б так не зробили. Інші просто пішли б, не слухаючи мене. А то й пристрахали б. Люди тепер не мають часу одне для одного. Мало хто так добре ставиться до мене, як ви. Тому мені й дивно, що ви пожежник — це якось не личить вам.
Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його половина була гаряча, друга — холодна, одна — ніжна, друга — жорстока, одна — тремтлива, друга — незворушна, ці половини намагалися знищити одна одну.
— Вам, либонь, уже час іти, — мовив він. Дівчина побігла, а Монтег, залишившись під дощем,
довго не рушав з місця. Тоді повільно пішов і раптом, відкинувши голову, підставив під дощ обличчя і відкрив рота…
Механічний пес ніби спав і водночас не спав; ніби він був живий і водночас мертвий у своїй буді, що стиха гуділа, ледь помітно здригалась і м’яко світилась у темному закутку. Місячне світло з нічного неба проникало крізь велике вікно і, падаючи на тремтливого механічного звіра, вигравало на його латунних, мідних і сталевих частинах. Світло відбивалося в шматочках рубінового скла, мерехтіло на тонких, мов капіляри, чутливих нейлонових волосинах у ніздрях чудовиська, що ледь помітно тремтіло на своїх восьми павучих, підбитих гумою лапах.
Монтег ковзнув по мідній жердині вниз і вийшов подивитися на місто — вже випогодилося, хмари розсіялись. Він запалив сигарету і, повернувшись, нахилився й зазирнув до буди. Механічний пес скидався на велетенську бджолу, що повернулась до свого вулика з поля, де нектар квітів насичений отрутою, яка викликає безумство і кошмари. Тіло пса всотало цей густий, пряний трунок, і тепер звір спав, намагаючись сном подолати згубну отруту.
— Привіт, — прошепотів Монтег, як завжди зачудовано дивлячись на мертвого і водночас живого звіра.
По ночах, коли ставало нудно (а таке бувало щоночі), пожежники ковзали вниз по мідних жердинах, настроювали механізм нюхової системи пса на певний запах і впускали до нього в підвал пацюків, курчат чи кошенят, яких однаково треба було втопити, а потім билися об заклад, кого пес ухопить першим. Через кілька секунд гра закінчувалася — пацюк, кошеня чи курча, не встигши подолати й половини відстані, потрапляли до м’яких лап звіра, а чотиридюймова порожниста сталева голка, висунувшись, наче жало, з його морди, впорскувала жертві чималу порцію морфію чи прокаїну. Жертву кидали в сміттєспалювальну піч, і забава починалася знову.
Під час цих розваг Монтег звичайно залишався нагорі. Колись, два роки тому, він побився об заклад з одним із найдосвідченіших гравців — і програв тижневу платню. Він і досі пам’ятає несамовитий гнів Мілдред: її лице взялося червоними плямами, а на лобі набрякли жили. Тепер по ночах він лежав на ліжку обличчям до стіни, прислухаючись до вибухів реготу внизу, до дрібного — наче хтось швидко бив по клавіші рояля — цокоту пацючих кігтів по підлозі, до попискування мишей, до похмурої, зрадливої тиші, коли пес безшумно, мов метелик на світло, вистрибував з буди, жалив голкою й повертався назад, щоб відразу ж стихнути, наче вимкнули струм.
Монтег доторкнувся до морди пса. Пес загарчав. Монтег відсахнувся.
Пес підвівся і глянув на нього — раптом ожили його очі, в них засвітилися зелено-сині неонові вогники. Знову почулося гарчання — дивний звук, що дратував вухо, суміш електричного дзижчання, шипіння масла на сковороді й металевого скреготу, ніби почали рухатися коліщата механізму, який скрипів від іржі та старечої підозріливості.
— Тихше, тихше, — прошепотів Монтег; серце його шалено калатало в грудях.
Він побачив, як у пса з морди вистромилася на дюйм голка, щезла, знову вистромилася, знову щезла. Гарчання, ніби закипаючи, стало голосніше, пес утупився в Монтега.
Монтег позадкував. Пес ступнув з буди. Монтег ухопився за жердину. Відповівши на доторк, жердина ковзнула вгору, безшумно пронісши людину крізь отвір у стелі. Монтег вийшов на тьмяно освітлений майданчик горішнього поверху. Його лихоманило, обличчя в нього було бліде, аж зелене. Пес опустився внизу на свої вісім неправдоподібних павучих лап і знову загудів; його багатогранні очі-кристали згасли.
Монтег стояв поблизу люка, намагаючись опанувати себе. Позад нього, в кутку, за столом, освітленим лампою під зеленим абажуром, четверо чоловіків грали в карти. Вони поглянули на Монтега, але ніхто нічого не сказав. Лише один, у капелюсі брандмейстера з зображенням фенікса, нарешті гукнув через усю кімнату, тримаючи карти в сухорлявій руці:
— Що скоїлося, Монтег?
— Він мене не любить.
— Хто, пес? — Брандмейстер вивчав свої карти. — Облиште. Він не може любити чи не любити… Він просто “функціонує”. Це ніби в задачі з балістики. Для нього розраховано траєкторію, він іде по ній. Сам знаходить мішень, сам повертається назад і вимикається. Мідний дріт, акумулятори, електрика — і все.
Монтег судомно вдихнув повітря.
— Його можна настроїти на будь-яку сполуку — стільки-то амінокислот, стільки-то фосфору, стільки-то жирів і лугу. Чи не так?
— Ну, це всім відомо.
— Хімічний склад і процентне співвідношення кожного з нас зареєстровані в загальній картотеці там, унизу. Хіба не міг хто-небудь настроїти “пам’ять” механічного пса, нехай частково, на якусь сполуку, ну, хоча б на амінокислоти? Цього досить, щоб зробити те, що він зробив щойно, — він реагував на мене.
— Дурниці, — кинув брандмейстер.
— Він роздратований, але не розлючений. Хтось настроїв його пам’ять проти мене, саме настільки, щоб він гарчав, коли я доторкаюся до нього.
— Та хто б це міг бути? — здивувався брандмейстер. — Хіба в вас тут є вороги, Гаю?
— Нібито нема.
— Завтра механіки перевірять пса.
— Він не вперше гарчить на мене, — сказав Монтег. — Минулого місяця — двічі.
— Все буде гаразд, не хвилюйтеся.
Але Монтег не рушав з місця — він думав про вентиляційну решітку в передпокої свого дому й про те, що було сховане за нею. А що, коли хто-небудь із пожежників довідався про це й “розповів” механічному псові?..
Брандмейстер, підійшовши до люка, запитливо глянув на Монтега.
— Я намагаюсь уявити, — сказав Монтег, — про що пес думає ночами? Чи справді він оживає, коли кидається на когось? Від цього мені стає моторошно.
— Він думає лише про те, що ми від нього вимагаємо.
— Шкода, — тихо проказав Монтег, — бо ми в нього вкладаємо тільки одне — переслідувати, хапати, вбивати. Сором нам, що ми не вміємо навчити його нічого іншого!
Брандмейстер Бітті зневажливо пирхнув.
— Дурниці! Механічний пес — взірець того, що може створити людський геній, чудова рушниця, яка сама знаходить ціль і влучає без промаху.
— Саме тому я й не хотів би бути наступною жертвою, — сказав Монтег.
— У чому річ? У вас нечисте сумління? Монтег зиркнув на Бітті.
Той стояв, пильно дивлячись на нього, потім губи в брандмейстєра здригнулися в усмішці і він зайшовся тихим, майже безгучним сміхом.
Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів.
І щодня, виходячи з дому, він знав, що Кларіс десь поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горіхове дерево, другого разу вона сиділа на лужку й в’язала синій светр, разів зо три чи з чотири він знаходив на своєму ґанку букет осінніх квітів, пригорщу каштанів у маленькій торбинці, кілька опалих листків, дбайливо пришпилених до аркуша білого паперу і прикріплених кнопками до вхідних дверей. Щодня Кларіс проводжала його до повороту. Один день був дощовий, другий — погожий, наступного дня дув сильний вітер, потім був лагідний, теплий день, а після того настав жаркий день, ніби вернулося спекотне літо, обличчя в Кларіс до полудня вже трохи засмагло.
— Чому мені здається, — запитав якось Монтег, коли вони підходили до метро, — ніби я знаю вас дуже давно?
— Бо ви мені подобаєтесь, — відповіла вона, — а мені від вас нічого не треба. І тому, що ми розуміємо одне одного.
— Коли я з вами, мені здається, що я дуже старий і годжуся вам в батьки.
— Тоді скажіть, чому в вас немає дочки, такої як я, якщо ви так любите дітей.
— Не знаю.
— Ви жартуєте!
— Я хотів сказати… — Він затнувся і похитав головою. — Ну, моя дружина… бачте, вона ніколи не хотіла мати дітей.
Дівчина перестала всміхатися.
— Пробачте. Мені справді здавалося, ніби ви глузуєте з мене. Ото дурна!
— Ні, ні, — заперечив Монтег. — Дуже добре, що ви запитали. Мене давно вже ніхто про це не питав… Добре, що запитали.
— Поговорімо про щось інше. Ви нюхали коли-небудь опале листя? Знаєте, чим воно пахне? Корицею! Ось понюхайте.
— Еге ж, справді схоже на корицю.
Вона дивилася на нього променистими темними очима.
— Як вас усе дивує!
— Просто я ніколи не мав досить часу, щоб…
— А ви дивились на рекламні щити, про які я казала?
— Так. Звісно, — він мимохіть весело засміявся.
— Ви тепер набагато краще смієтесь.
— Справді?
— Так, невимушеніше.
Він відчув себе якось вільніше і зручніше.
— Чом ви не в школі? День при дні блукаєте…
— За мною в школі не тужать, — відказала дівчина. — Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людьми. А насправді я дуже товариська. Все залежить від того, як на це дивитися, чи не так? По-моєму, спілкуватися з людьми — це розмовляти, як ось ми з вами. — Вона поторохтіла каштанами, які знайшла під деревом на подвір’ї. — Або ж розмовляти про те, який дивний світ. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи й нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії — примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями — бах! бах! бах! — потім ще сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування. Безліч лійок, в які вливають і з яких виливають хтозна-скільки води, та ще й запевняють, ніби це вино. Під кінець занять ми так виснажуємося, що тільки й залишається — лягати спати чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна в павільйоні для биття скла чи великою сталевою кулею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних аварій. Або сісти в авто і мчати по вулицях, намагаючись якнайближче проскочити повз ліхтарні стовпи, не зачепивши їх, — є така гра. Втім, вони, певне, слушно вважають, мабуть, я така і є, як вони кажуть. У мене нема друзів. І це нібито підтвердження, що я не при своєму розумі. Але всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного. Ви помітили, як тепер люди ображають одне одного?
— Ви розмірковуєте так, ніби вам стонадцять років.
— Я часом так і почуваю себе. Я боюся своїх однолітків. Вони вбивають одне одного. Хіба так завше було? Дядько каже, що ні. Лише минулого року застрелено шість моїх ровесників. Десять загинули в автомобільних катастрофах. Дядько каже, що його дід пам’ятав часи, коли діти не вбивали одне одного. Але це було дуже давно, відтоді все змінилося. Люди колись мали почуття відповідальності, каже дядько. А знаєте, у мене теж є це почуття. Ще з дитинства, коли мене добряче відлупцювали. Я сама ходжу по крамницях, сама прибираю вдома.
— А найбільше, — вела дівчина далі, — я люблю спостерігати за людьми. Буває, цілісінький день їжджу в метро, дивлюся на них, прислухаюсь до їхніх розмов. Мені кортить знати, хто вони, чого хочуть, куди їдуть. Іноді навіть ходжу до парків розваг або катаюся в ракетних автомобілях, які опівночі мчать у передмісті; поліцію це не обходить, аби вони були застраховані. Маєш страховку на десять тисяч — і все гаразд. Інколи я підслуховую розмови в метро чи біля фонтанчиків з питною водою. І знаєте що?
— Що?
— Люди ні про що не говорять.
— Не може бути!
— Та кажу ж вам — ні про що! Одне й те саме — марки автомобілів, моди, плавальні басейни, ще й приказують: “Як шикарно!” Але всі торочать одне й те саме! А в кав’ярні вмикають ящики жартів і слухають ті самі жарти чи вмикають музичний екран і дивляться, як по ньому бігають барвисті візерунки, але все це абстракція, лише гра кольорів. А музеї? Ви бували в них? Теж абстракція. Тепер усе таке. Дядько каже, колись було інакше. Колись давно-давно картини розповідали про щось і навіть показували людей.
— Дядько каже це, дядько каже те! Либонь, ваш дядько незвичайна людина.
— Авжеж. Таки незвичайна. Ну, мені треба йти. До побачення, містере Монтег.
— До побачення…
Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів. Пожежна станція.
— Монтег, ви, наче пташка, злітаєте на цій жердині. Третій день.
— Монтег, я бачу, ви сьогодні прийшли з чорного ходу. Що, знову пес турбує?
— Ні, ні. Четвертий день.
— Монтег, послухайте дивину — мені розповіли сьогодні вранці. Один пожежник у Сіеглі навмисне настроїв на свій хімічний склад механічного пса і випустив його з буди. Що ви скажете про цей спосіб самогубства?
П’ять, шість, сім днів.
А потім Кларіс зникла. Спочатку він ніяк не міг збагнути, чим цей день не схожий на інші, а все полягало в тому, що ніл:— не було видно Кларіс. Лужок безлюдний, дерева голі, на вулицях ні душі. І перш ніж він устиг збагнути, що відчуває її відсутність і шукає її, йому, коли він підходив до метро, стало якось не по собі. Щось скоїлося, щось порушилося в щоденному порядку. Правда, порядок той був простий і встановився він лише кілька днів тому, однак… Монтег мало не повернув назад, наміряючись ще раз пройти весь шлях. Може, вона запізнюється? Він був певен, що, коли пройде ще раз, усе буде гаразд. Але вже було пізно — підійшов поїзд метро і поклав край його ваганням.
Шелестіння карт, порухи рук, тремтіння повік, надокучливе бурмотіння вмонтованого в стелю годинника, який промовляв: “…одна година тридцять п’ять хвилин, четверте листопада, четвер… одна година тридцять шість… одна година тридцять сім…” Ляскання карт по засмальцьованому столу. До Монтега долинали всі звуки, хоч він і міцно заплющив очі, створивши цим нетривку перепону для них. Однак і з заплющеними очима він виразно відчував усе, що було навколо: начищені мідь і бронзу, сяйво ламп, тишу пожежної станції. А люди за столом, яких він зараз не бачив, зітхали, заглядаючи в свої карти, чекали. “…Година сорок п’ять хвилин…” Голос годинника лунав так, ніби оплакував негоду холодного ранку і ще холоднішого року.
— Що сталося, Монтег? Монтег розплющив очі.
Десь бурмотіло радіо, “…будь-якої хвилини може бути оголошена війна. Країна готова захищати свою…”
Пожежна станція здригнулася: над нею, перетинаючи чорне досвітнє небо, з монотонним свистом промчали ракетні літаки. Монтег кліпнув. Бітті розглядав його, наче скульптуру в музеї. От зараз він підійде, доторкнеться до Монтега, розгадуючи його провину, причини його страху. Провину? Але чим він завинив?
— Ваш хід, Монтег.
Монтег глянув на цих людей, обличчя яких були обпалені вогнем тисяч справжніх і десятків тисяч уявних пожеж, що забарвили багрянцем їхні щоки, запалили їхні очі. Вони спокійно дивилися на вогники своїх запальничок, розкурюючи чорні люльки, які майже безперестанку диміли. Вугляно-чорне волосся, чорні, мов сажа, брови, чисто виголені, синюваті й водночас сіруваті, ніби притрушені попелом, щоки — знак їхнього спадкового ремесла. Монтег здригнувся, вуста його розтулилися. Чи він бачив коли-небудь пожежника, який би не мав чорного волосся, чорних брів, вогняного лиця, чисто виголених і водночас ніби зовсім неголених щік? Ці люди — достоту його віддзеркалення! Невже в пожежники брали не лише за нахилом, а й за зовнішністю? Попелясті обличчя, стійкий сморід гару від люльок, що невпинно диміли. Ось підвівся брандмейстер Бітті, оповитий хмарою тютюнового диму. Розпечатав нову пачку тютюну — целофан рвався з тріском, схожим на тріск багаття. Монтег поглянув на карти, що тримав у руці:
— Я… я задумався. Згадав пожежу на минулому тижні й того чоловіка, чию бібліотеку ми спалили. Що з ним сталося?
— Він волав як несамовитий, і його відвезли до божевільні.
— Але ж він не божевільний!
— Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і нас, божевільний.
— Я намагався уявити, — вів далі Монтег, — що відчуває людина в такій ситуації. От коли б, приміром, спалювали наші будинки й наші книжки?
— У нас немає книжок.
— А якби були?
— Може, у вас є?
Бітті повільно опустив і підвів повіки.
— Ні. — Монтег глянув поверх голови гравців на стіну, де висіли друковані на машинці списки заборонених книжок. їхні назви стрибали в полум’ї, коли цілі віки щезали під ударами його сокири й палали, политі гасом — не водою! — зі шланга в його руках. — Ні. — І наче відчув легесенький доторк прохолодного вітру, що здійнявся у вентиляційній решітці вдома й війнув прохолодою йому в обличчя. Потім знову побачив самого себе в зеленому парку, де він розмовляв зі старим чоловіком, а в парку теж дув холодний вітер.
Монтег трохи повагався, а тоді мовив:
— Чи воно завше… чи завше було так, як тепер? Пожежні станції, наша робота? Тобто, я маю на оці, колись, давно-давно…
— Колись, давно-давно! — вигукнув Бітті. — Що це за балачки?
“От я дурний, — подумав Монтег, — я ж сам себе виказую!”
На минулій пожежі йому попала до рук книжка дитячих казок, він прочитав лише рядок у ній…
— Я хочу сказати, — провадив він, — що в давні часи, коли будівлі ще не були вогнетривкими… — Нараз йому здалося, ніби то не він промовляє ці слова, а чийсь інший, набагато молодший голос. Він тільки розтуляв вуста, говорила ж за нього Кларіс Маклелен. — Хіба тоді пожежники не гасили пожеж, замість того, щоб розпалювати їх?
— Оце здорово! — Стоунмен і Блек разом вихопили з кишень пожежні статути й поклали перед Монтегом. Окрім правил, у них була вміщена коротка історія пожежних команд Америки. І Монтег прочитав добре знайомі рядки:
“Правила
1. За сигналом тривоги виїжджати негайно.
2. Швидко розпалювати вогонь.
3. Усе спалювати дотла.
4. Негайно повертатися до пожежної станції.
5. Бути напоготові до нових сигналів тривоги”.
Всі дивилися на Монтега. Він не ворухнувся.
Раптом пролунав сигнал тривоги.
Закалатав дзвін під стелею, відбиваючи належні двісті ударів. Чотири стільці миттю спорожніли. Карти снігопадом посипались на підлогу. Мідна жердина затремтіла. Люди зникли.
Монтег сидів. Унизу закашляв і ожив жовтогарячий дракон.
Монтег підвівся і, наче вві сні, спустився по жердині вниз.
Механічний пес підскочив у своїй буді, очі запалали зеленим вогнем.
— Монтег, ви забули шолом!
Він схопив шолом, що висів на стіні, вибіг, стрибнув у машину, і вона помчала, а нічний вітер розносив навсібіч виття сирени й могутній гуркіт металу.
Це був облуплений триповерховий будинок у старій частині міста. Йому було не менш як сто років, але свого часу його вкрили, як і решту будинків, вогнетривкою плівкою, і, здавалося, лише завдяки цій запобіжній шкаралупі він ще животів.
— Приїхали.
Двигун пирхнув і зупинився. Бітті, Стоунмен і Блек уже бігли по тротуару, незграбні й потворні у своїх грубих вогнетривких комбінезонах. Монтег подався слідом за ними.
Вони розтрощили вхідні двері й схопили жінку, дарма що та й не намагалася тікати чи ховатися. Вона стояла, похитуючись, втупившись у порожню стіну перед собою, ніби її оглушили жахливим ударом по голові. її вуста безгучно ворушились, а в очах застиг такий вираз, ніби вона силкувалася щось пригадати; нарешті пригадала, і вуста заворушилися знову:
— “Будьте мужнім, Рідлі. Божою ласкою ми сьогодні засвітили в Англії таку свічку, якої, я певен, їм ніколи не загасити”.
— Досить! — сказав Бітті. — Де вони?
З приголомшливою байдужістю він дав жінці ляпаса й повторив запитання. Стара перевела погляд на Бітті.
— Ви знаєте, де вони, а то б вас тут не було, — проказала вона.
Стоунмен простяг карту тривоги з копією телефонограми на звороті:
“Є підстави підозрювати горище будинку № 11, Елм-стріт, Сіті, Е.Б.”.
— Це, певне, пані Блейк, моя сусідка, — мовила жінка, глянувши на ініціали.
— Гаразд, хлопці, ставайте до роботи!
За мить пожежники бігли по сходах крізь застояну пітьму, виламували блискучими сокирами незамкнені двері, — спотикалися, галасували, наче ватага шкодливих хлопчаків.
— Гей! Гей!
Книжки лавиною ринули на Монтега, коли він, здригаючись, дерся вгору стрімкою драбиною. Як усе недобре склалося! Досі все було просто — все одно, що зняти нагар із свічки. Спочатку приїздила поліція, жертві заклеювали рота пластирем, зв’язували і, кинувши в блискучий “кук”-автомобіль, кудись відвозили. Отже, коли прибували пожежники, будинок уже був порожній. Ніхто не страждав, хіба що речі! А речі не відчувають болю, вони нічого не відчувають, не кричать і не плачуть, як може закричати й заплакати ця жінка, отож твоє сумління опісля тебе не мучить. Звичайна собі чистка, робота-прибиральника. Все по черзі. Давай сюди гас! У кого сірники?
Але сьогодні хтось помилився. Ця жінка псувала усталений ритуал. Пожежники надто галасували, сміялися, жартували, аби якось заглушити її страшний мовчазний докір. Вона примушувала порожній будинок волати від обурення, струшувати на пожежників тонку пилюгу провини, що набивалась їм у ніздрі, коли вони нишпорили в кімнатах. Це непорядок! Неправильно! Зненацька Монтег страшенно розлютився.
Цієї жінки не повино було бути тут, ні в якому разі!
Книжки гупали по руках і плечах Монтега, падали на його зведене догори обличчя. Якась книжка, наче білий голуб, покірливо опустилась йому просто в руки, тремтячи сторінками-крилами. У тьмяному, мерехтливому світлі відкрита сторінка майнула, мов білосніжне перо з тендітним візерунком написаних на ньому слів. В цьому сум’ятті, в цій гарячці Монтегові вдалося прочитати лише рядок, але той палав у мозку, наче викарбуваний розпеченою сталлю: “І час заснув під полуденним сонцем”. Він випустив книжку. Відразу ж упала йому до рук друга.
— Гей, Монтег! Давай сюди!
Він міцніше вхопив книжку і пристрасно, з божевільною нерозважливістю притис її до грудей. Нагорі пожежники ворушили купи журналів, здіймаючи куряву. Журнали падали, наче підстрелені птахи, а жінка внизу стояла, ніби маленька дівчинка, серед цих мертвих тіл.
Ні, сам Монтег не зробив нічого — то все його рука, в якої був свій мозок, своє сумління і своя цікавість у кожному тремтливому пальці; ця рука зненацька стала злодійкою. Ось вона пірнула під пахву, притисла книжку до спітвілого тіла і виринула, вже порожня, зі спритністю чародія! Дивіться, нічого немає! Нічого!
Він приголомшливо розглядав цю білу руку, то відводячи її від себе, ніби далекозорий, то підносячи мало не до очей, як сліпий.
— Монтег! Здригнувшись, він озирнувся.
— Не стійте там, як ідіот!
Книжки лежали, мов купи свіжої риби, підготовленої для соління. Пожежники метушились коло них, спотикалися, падали. Спалахували золоті очі тиснених назв і, падаючи, згасали.
— Гас!
Ввімкнули помпи, і струмені холодного гасу ринули з баків з цифрою 451, що висіли за спинами пожежників. Кожну книжку, кожну кімнату було полито гасом. Тоді всі квапливо спустились униз. Монтег, похитуючись і задихаючись від випарів гасу, йшов останній.
— Виходьте! — наказали вони жінці.
Вона стояла навколішки серед книжок, торкаючись їхніх просякнутих гасом шкіряних і картонних палітурок, обмацувала золоте тиснення, з німим докором дивлячись на Монтега.
— Не матимете ви моїх книжок, — проказала вона.
— Ви знаєте закон, — відповів Бітті. — Де ваш глузд? У книжках повно суперечностей. А ви просиділи хтозна-скільки років під замком у своїй вавілонській вежі! Облиште все! Людей, про яких ідеться в цих книжках, ніколи не було. Ну-бо, ходімо!
— Зараз будинок займеться, — сказав Бітті.
; Пожежники незграбно простували до дверей. . Вони озирнулися на Монтега, який ще стояв коло жінки
— Не можна ж її залишати тут! — рішуче заявив він.
— Вона не піде.
— Тоді треба її примусити! Бітті підніс руку з запальничкою.
— Пора повертатися до пожежної станції. А ці фанатики завжди намагаються заподіяти собі смерть, річ відома.
Монтег доторкнувся до жінчиного ліктя.
— Ходімо зі мною.
— Ні, — відказала та. — Але вам — дякую.
— Рахую до десяти, — мовив Бітті. — Один. Два.
— Будь ласка, — благав Монтег жінку.
— Три… Чотири…
— Ходімо. — Монтег потягнув за собою жінку.
— Я волію залишитися тут, — спокійно відповіла та.
— П’ять… Шість…
— Можете не рахувати, — сказала жінка й розтулила кулак — на долоні лежала якась тоненька паличка.
Звичайний собі сірник.
Але, забачивши його, пожежники метнулися геть із дому. Брандмейстер Бітті, намагаючись зберегти гідність, позадкував до виходу. На його червоному обличчі горіли й вигравали відблиски тисяч пожеж і нічних тривог.
“Боже мій, — подумав Монтег, — а й справді сигнали тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?”
На червоному обличчі Бітті, який зашпортавсь у дверях, промайнув страх. Жінчина рука судомно стиснула сірника. Повітря було просякнуте випарами гасу.
Книжка, яку Монтег заховав під пахву, калатала в груди, немов серце.
— Ідіть, — промовила жінка, і Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок, де, наче слід зловісної змії, тяглася смужка гасу.
Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зміряла їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.
Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.
Але він запізнився.
Монтегові перехопило подих — жінка на ґанку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.
З будинків на вулицю вибігали люди.
Назад поверталися мовчки, не дивлячись один на одного. Монтег сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лише дивилися на дорогу. Потужна “саламандра” круто повернула за ріг і помчала далі.
— Рідлі, — нарешті промовив Монтег.
— Що? — спитав Бітті.
— Вона сказала “Рідлі”. Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: “Будьте мужнім, Рідлі”. І ще щось… щось іще…
— “Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити”, — промовив Бітті.
Після цих слів Стоунмен і Монтег здивовано глянули на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.
— Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п’ятсот п’ятдесят п’ятого року.
Монтег і Стоунмен знов перевели погляд на дорогу, що швидко бігла під колесами машини.
— Я геть напханий всякими цитатами й висловами, — сказав Бітті. — Та й більшість брандмейстерів так само. Інколи собі дивуюсь… Не ловіть гав, Стоунменеі
Стоунмен загальмував.
— Хай йому грець! — вигукнув Бітті. — Проскочили свій поворот.
— Хто там?
— Я, хто ж іще! — озвався з темряви Монтег. Він щільно причинив двері й прихилився до них спиною.
Помовчавши, дружина нарешті сказала:
— Ввімкни світло.
— Мені воно не потрібне.
— Тоді лягай спати.
Монтег чув, як Мілдред нетерпляче засовалася на ліжку; зарипіли пружини матраца.
— Ти п’яний? — запитала вона.
Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку, зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках, ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його рук уражені хворобою, невдовзі зараза охопить руки цілком. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап’ястки, піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов іскра, з лопатки на лопатку, його руки стали жадібними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закортіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби дивитися.
— Що ти там робиш? — байдуже запитала дружина. Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку
холодними вологими пальцями. Через якусь мить дружина знов озвалася:
— Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?, Він щось пробурмотів.
— Що? — перепитала вона.
І цього разу у відповідь якесь нерозбірливе бурмотіння.
Спотикаючись, Монтег помацки дістався до свого ліжка, незграбно запхнув книжку під холодну подушку й сам упав на постіль. Мілдред злякано скрикнула. А йому здавалося, що вона десь далеко, в протилежному кінці спальні, а його ліжко — наче сніжний острів посеред пустельного моря. Дружина озвалася до нього, говорила щось довго-довго, про те, про се, але для нього це були тільки слова, слова, що нагадували белькотіння дворічного малюка, яке він чув колись у домі свого приятеля — приємні звуки, однак позбавлені всякого глузду.
Монтег не відповідав, а коли з його вуст знов зірвався невиразний стогін, Мілдред підвелась, підійшла до його ліжка, нахилилась і поклала руку йому на чоло. Монтег знав: коли Мілдред забере руку, долоня в неї буде волога.
Пізніше, вночі, він подивився на Мілдред. Вона не спала. В повітрі ледь чутно бриніла мелодія — у вухах Мілдред знову сиділи “черепашки”, і знову вона слухала далекі голоси з далеких країв, а її широко розплющені очі вдивлялись у темні глибини стелі, що нависала над нею.
Він пригадав старий жарт про дружину, яка так полюбляла розмовляти по телефону, що її чоловік упав у розпач і вимушений був побігти до найближчого автомата й зателефонувати звідти, аби довідатися, що буде на обід. Може, й собі купити передавач системи “черепашка”, щоб уночі розмовляти з дружиною, нашіптувати їй на вухо, бурмотіти, кричати, галасувати, волати? Але що нашіптувати? Про що кричати? Що він міг сказати?
Раптом вона здалася йому такою чужою, ніби він ніколи й не знав її. Ніби оце щойно потрапив у чужий дім, як чоловік у тому анекдоті: повернувся вночі п’яний, помилився, зайшов у чужий дім, відімкнув чужі двері, ліг у постіль до чужої жінки, а вранці прокинувся й пішов на роботу, і ні він, ні та жінка так нічого й не помітили.
— Міллі!.. — прошепотів він.
— Що?
— Не лякайся! Я лише хотів запитати…
— Ну?
— Коли ми зустрілися? І де?
— Для чого зустрілися? — здивувалася вона.
— Я хочу сказати… коли ми зустрілися вперше?
Він знав, що тепер Мілдред збентежено супить брови в пітьмі.
Він розтлумачив:
— Ну, коли ми познайомились? Де це було й коли?
— Це було… — вона затнулася. — Не знаю. Він похолов.
— Невже не можеш пригадати?
— Це було так давно…
— Лише десять років тому, всього-на-всього десять!
— Ти не хвилюйся так, я ж намагаюсь пригадати. — Вона засміялася якимсь дивним, верескливим сміхом. — Смішно! А й справді смішно! Забути, де й коли вперше зустрілася зі своїм чоловіком! А він теж забув…
Монтег лежав, легенько розтираючи собі повіки, чоло, потилицю. Долонями натис на очі, ніби намагався поставити пам’ять на місце. Несподівано це питання — де він уперше зустрівся з Мілдред — стало для нього найважливішим у світі.
— Яке це має значення? — долинув її голос уже з ванної кімнати. Монтег чув дзюркіт води, що текла з крана, а потім ковтки — певне, дружина запивала таблетки.
— Мабуть, ніякого, — відповів він.
Він спробував порахувати, скільки вона їх проковтнула, і зненацька пригадав тих двох, з блідо-синіми, мов цинкові білила, обличчями, з сигаретами в тонких губах і змією з електронним оком, яка, звиваючись, занурювалась у темряву, в камінь, у стоячу воду, і йому захотілося гукнути Мілдред, запитати: “Скажи, скільки ти вже прийняла сьогодні? Скільки ти ще приймеш і не помітиш? Якщо не зараз, то через годину, якщо не цієї ночі, то наступної!.. А я не спатиму цілу ніч, і сьогодні, і завтра, і ще багато-багато ночей, оскільки це вже почалось”. І він пригадав, як тоді вона лежала на постелі, а два оператори, не схилившись турботливо, а випроставшись і склавши руки, байдуже стояли над нею. І ще він пригадав, що подумав тієї ночі: коли вона помре, він не плакатиме за нею. Бо ця смерть буде для нього смертю чужої людини, чиє обличчя він мигцем бачив на вулиці чи в газеті. І раптом йому здалося це таким жахливим, що він заплакав, — не від думки про смерть Мілдред, а від думки, що не зможе плакати, коли вона помре. Дурний, спустошений чоловік біля дурної, спустошеної жінки, яку та голодна зміюка спустошила ще більше!
“Звідки ця спустошеність? — запитував він себе. — Хто забирає все, що в тобі є, і залишає саму порожнечу? Та ще ця квітка, ця кульбаба!” Вона підбила підсумки, чи не так: “Який сором! Ви ні в кого не закохані!” А чому він не закоханий?
Гаразд, а хіба між ним і Мілдред не стояла завжди стіна? Навіть не одна, а цілі три. І дуже дорогі, до речі! Всі ці “дядечки”, “тітоньки”, “двоюрідні брати” й “сестри”, “племінниці”, “племінники”, які жили на цих стінах, зграя балакучих мавп, що торохтять, не кажучи нічого, але голосно, голосно, голосно! Він з самого початку назвав їх “родичами”: “Як ся має дядечко Луїс?” — “Хто?” — “А тітонька Мод?”
