«Все літо в один день» читати. Рей Бредбері

Рей Бредбері «Все літо в один день» читати онлайн текст у зручному форматі для більш комфортного читання на власному пристрої.

«Все літо в один день» читати

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

— Готові?

— Готові.

— Уже?

— Скоро.

— Вчені знають напевно? Це трапиться сьогодні?

— Не сумнівайтеся.

Діти тулилися одне до одного, як бур’яни до квітів у саду, перепліталися, не відводячи погляду від невидимого сонця.

Дощило.

Дощило сім років; тисячі тисяч днів повнилися дощем, потоками води і її стукотом, солодким та чистим падінням зливи, бурями, сильними настільки, що час від часу вода затоплювала острови. Стихія всоте знищувала ліси, а вони виростали знову, щоб загинути ще раз. Таким завжди було життя на Венері, у цьому дощовому світі, куди на ракетах прилетіли чоловіки і жінки, щоб створити цивілізацію та прожити своє життя. Такими ж були і їхні діти, які зараз сиділи за шкільними партами.

— Він перестає падати! Перестає!

— Так, так!

Марго стояла осторонь від дітей, які не пам’ятали нічого, окрім дощу. Їм усім було по дев’ять.Та навіть якби сім років тому був день, коли сонце виглянуло на годину і показало своє обличчя приголомшеному світу, діти не пригадали б. Часом вночі Марго відчувала, як вони ворушаться уві сні, і знала, що їм сниться золото чи ніжні жовті пастелі, або монета, достатньо велика, щоб купити за неї весь світ. Вона розуміла: подумки діти пригадували тепло, подібне на рум’янець, який заливає обличчя, тіло, руки, ноги і тремтливі долоні. Але наставав ранок, і вони прокидалися від гучного барабанного дробу, стукоту розірваного намиста, що бісером падало на дахи…Під час прогулянок у садах та лісах сни розсіювалося, як вранішній туман.

Увесь вчорашній день діти читали про сонце. Про те, як воно нагадує лимон і яке гаряче. Вони писали про світило маленькі історії чи вірші:

Мабуть, сонце подібне на квітку

І цвіте годинку влітку.

Ці рядки належали Марго, яка зараз спокійно читала їх у класі, поки за вікном падав дощ.

— Е ні, це не ти написала! – вигукнув один із хлопчаків.

— Це я, я, – повторила Марго.

— Вільям! – втрутилася у суперечку вчителька.

Та все це було вчора. Зараз дощ переставав падати, і діти тулилися до величезних вікон.

— Де вчителька?

— Повернеться.

— Їй слід поквапитися, а то ми все пропустимо!

Дітлахи вертілися на місці, мов гомінка, барвиста карусель. Марго залишилася сама. Вона була такою кволою!.. Здавалося, наче багато років тому дівчинку загубили під час зливи, що вимила блакить з її очей, рожевий квіт з уст, золото з волосся. Марго була схожа на бліду фотографію, яка припала пилом у старому альбомі. Навіть коли вона старалася кричати, її голос звучав ледь чутно. Зараз дівчинка стояла осторонь, вдивляючись у гучний сірий світ за склом…