Мілдред в його уяві поставала у вигляді маленької дівчинки, що заблукала в лісі без дерев (як дивно!) або, точніше, в пустелі, де колись були дерева (пам’ять про них пробивалася то тут, то там), одне слово, Мілдред у своїй “балакучій вітальні”. “Балакуча вітальня” — яка влучна назва! Хоч коли б він прийшов, стіни завжди розмовляли з Мілдред. “Треба щось робити!” “Так, так, безперечно!” “Чому ж ми стоїмо й нічого не робимо?” “То давайте робити!”
“Я така розлючена, що ладна плюватися!” Про що вони говорять? Мілдред не могла пояснити. Хто на кого розлютився? Мілдред не знала. Що вони хочуть робити? Зажди, казала Мілдред, і сам побачиш. Він сидів і ждав.
Злива звуків ринула на нього зі стін. Музика бомбардувала його з такою силою, що аж сухожилки одривались од кісток, щелепи тремтіли, очі вилазили з очниць, наче його контузило. А коли це закінчувалося, він почував себе так, мов його скинули зі скелі, прокрутили в смерчі, як у центрифузі, й пожбурили у водоспад, що летів і летів у порожнечу і ніколи, ніколи не сягав дна… І летиш, не торкаючись схилів, униз… униз..; у порожнечу…
Грім ущухав. Музика стихала. — Ну як? — питала Мілдред.
Враження справді було приголомшливе. Щось відбулося. Хоч люди на стінах кімнати й не поворухнулись, і нічого з ними не сталося, а здавалось, ніби тебе протягло крізь пральну машину чи всмоктало велетенським пилососом. Ти тонеш у музиці, в какофонії звуків. Укритий рясним потом, майже непритомний, Монтег вибіг з кімнати. А Мілдред залишалась у кріслі, і голоси зі стін вели далі: “Тепер буде все гаразд”, — казала “тітонька”.
“Ти надто самовпевнена”, — відповідав “двоюрідний братик”.
“А чого це ти злостишся?” “Хто злоститься?” “Ти, хто ж іще!” “Я?!”
“Ти просто казишся!” “Чого б це мені казитися?” “А того!”
— Гаразд, — кричав Монтег. — Але за що вони сваряться? Хто ці люди? Хто цей чоловік і ця жінка? Подружжя? Чи, може, вони розлучені? Чи заручені? Га? Боже мій, адже нічого не можна второпати!
— Вони… — казала Мілдред, — …розумієш, вони… ну, посварилися. Вони часто сваряться. Ти б тільки послухав! Здається, це подружжя. Так-так, подружжя. А що?
А коли не вітальня, коли не ці три стіни, що розмовляють, до яких Мілдред мріяла додати четверту, тоді це був “жук” — відкритий автомобіль. Мілдред сиділа за кермом і вела машину по місту зі швидкістю сто миль на годину. Він кричав до неї, вона кричала до нього, і вони не чули одне одного, нічого не чули, крім виття двигуна. “Стишуй швидкість до мінімальної!” — волав він. “Що?” — кричала вона у відповідь. “До мінімальної, до п’ятдесяти п’яти! Стишуй швидкість!”— “Що?” — пронизливо кричала вона. “Швидкість!” — надсаджувався він. А вона, замість стишити швидкість, збільшувала її до ста п’яти миль на годину, і йому забивало подих.
А коли виходили з машини, у вухах у Мілдред знову були “черепашки”. Тиша. Чути лише неголосний шум вітру.
— Мілдред. — Він поворухнувся і, простягти руку, висмикнув музикальну комаху з її вуха. — Мілдред, Мілдред!
— Що? — ледь чутно озвалася вона.
Монтегові здалося, ніби він теж перетворився на одне з електронних створінь, що жили у шпаринах між скляними телевізорними стінами. Він говорив, але його голос не проникав крізь прозору перешкоду. Він міг розмовляти тільки на мигах, сподіваючись, що Мілдред обернеться й побачить його.
Вони не могли навіть торкнутися одне одного крізь скло.
— Мілдред, пам’ятаєш, я тобі казав про дівчину?
— Про яку дівчину? — сонно запитала вона.
— Про дівчину з сусіднього будинку.
— Про яку дівчину з сусіднього будинку?
— Та про ту, що вчиться в школі, її звати Кларіс.
— А, так-так, — відповіла дружина.
— Ось уже кілька днів, точніше кажучи, чотири дні я ніде її не бачу. А ти не зустрічала її?
— Ні.
— Я хотів був розповісти тобі про неї. Вона дуже дивна.
— А, тепер я знаю, про кого йдеться.
— Я так і думав, що ти її знаєш.
— Вона… — сказала Мілдред у темряву.
— Що вона? — запитав Монтег.
— Я хотіла тобі сказати й забула. Зовсім забула.
— Кажи тепер. Що з нею?
— її, здається, немає.
— Немає?
— Вся родина кудись переїхала. Але дівчини зовсім немає. Здається, вона померла.
— Ти, мабуть, говориш про якусь іншу дівчину.
— Ні. Саме про ту, Маклелен. Вона попала під машину. Чотири дні тому. Я не певна, але, здається, вона померла. Вся родина кудись переїхала. Не знаю точно, але, здається, дівчина померла.
— Ти певна?
— Ні. А втім, так. Певна.
— Чому ти мені досі нічого не сказала?
— Забула.
— Чотири дні, — повторив він пошепки. Вони нерухомо лежали в темній кімнаті.
— Добраніч, — нарешті сказала Мілдред.
Почувся тихий шурхіт: Мілдред обмацувала подушку. Радіовтулка ворухнулася під її рукою, наче жива комашка, і знову задзижчала у вусі в Мілдред.
Монтег прислухався — його дружина стиха наспівувала.
За вікном майнула тінь. Осінній вітер налетів і вщух. Але в цій тиші до Монтега долинув якийсь звук — ніби хтось дихнув у шибку. Ніби щось, схоже на струмінь зеленуватого світлого диму чи на величезний осінній лист, перетнуло лужок і зникло.
“Механічний пес, — подумав Монтег. — Його сьогодні випустили. Вештається коло будинку. Якщо відчинити вікно…”
Та він не відчинив вікна.
Вранці його кидало то в жар, то в холод.
— Невже ти захворів? — запитала Мілдред. Він заплющив запалені очі.
— Так.
— Але ж учора ввечері ти був здоровий.
— Ні, я не був здоровий. — Він чув, як у вітальні галасували “родичі”.
Мілдред, схилившись над ліжком, зацікавлено дивилася на нього. Він відчував її присутність, бачив її, не розплющуючи очей, — волосся, спалене хімічною фарбою, ламке, мов солома, очі, наче прикриті невидимими більмами, намальовані закопилені вуста, худорляве від дієти, сухе, ніби тичка, тіло, біла, як сало, шкіра. Іншою вона йому й не пригадувалась…
— Дай мені таблетку аспірину й води.
— Треба вставати, — відказала вона. — Вже полудень. Ти проспав на п’ять годин більше, ніж звичайно.
— Чом ти не вимкнеш вітальню?
— Але ж там мої “родичі”!
— Ти можеш це зробити заради хворої людини?
— Я притишу звук.
Вона вийшла зі спальні й незабаром повернулася, нічого не зробивши.
— Де ж аспірин?
— Ти ніколи досі не хворів. — Вона знову вийшла.
— Так, а тепер хворий. На роботу не піду. Зателефонуй Бітті.
— Ти так дивно поводився вночі. — Наспівуючи, вона підійшла до нього.
— Де аспірин? — Він дивився на склянку з водою, яку вона йому подала.
— Ах! — Вона знову пішла до ванної. — Щось трапилось учора?
— Пожежа, оце і все.
— А я дуже гарно провела вечір, — долинув її голос із ванної.
— Що ж ти робила?
— Дивилася передачу.
— Яку?
— Програму.
— Яку програму?
— Дуже гарну.
— Хто грав?
— Уся трупа.
— Еге ж, уся трупа, вся трупа, вся трупа. — Він тис пальцем на болючі очі. Раптом хтозна-звідки війнуло гасом, і Монтег почав блювати.
Ввійшла, все ще наспівуючи, Мілдред і здивовано спитала:
— Що це ти робиш?
Він з відразою подивився на підлогу.
— Ми разом з книжками спалили стару жінку.
— Добре, що цей килим миється. — Вона принесла швабру й заходилася витирати підлогу. — Вчора ввечері я була в Гелени.
— Хіба не можна дивитися виставу вдома?
— Звісно, можна, але іноді приємно піти в гості. Вона вийшла до вітальні. Монтег чув, як вона співає.
— Мілдред! — гукнув він.
Вона повернулась, наспівуючи й легенько клацаючи в такт пальцями.
— Ти нічого не хочеш запитати про вчорашній вечір? — сказав він.
— А що таке?
— Ми спалили з тисячу книжок. І жінку.
— Ну?
Вітальня аж вибухала від оглушливих звуків.
— Ми спалили твори Данте, і Свіфта, і Марка Аврелія…
— Він європеєць?
— Здається.
— Радикал?
— Я ніколи не читав його.
— Звісно, радикал. — Мілдред вертіла в руках телефонну трубку. — Ти що, хочеш, щоб я сама подзвонила брандмейстерові Бітті?
— Так, я ж сказав!
— Не кричи!
— Я не кричу. — Він підвівся в ліжку. Раптом його охопила лють і він, спаленівши, аж затрусився.
Вітальня ревіла в спекотному повітрі.
— Я не можу дзвонити йому. Не можу сказати, що я хворий.
— Чому?
“Тому що я боюся, — відказав він подумки. — Прикидаюся хворим, наче дитина, і боюся подзвонити, бо знаю, чим закінчиться ця коротка розмова: “Так, брандмейстере, мені вже полегшало. О десятій вечора буду на роботі”.
— Ти не хворий, — сказала Мілдред.
Монтег упав на ліжко. Засунув руку під подушку. Схована книжка була на місці.
— Мілдред, що ти скажеш, якщо я тимчасово піду з роботи?
— Ти хочеш усе покинути? Після стількох років? Лише тому, що якась жінка зі своїми книжками…
— Якби ж ти її бачила, Мілдред!
— Вона ніхто для мене; хай би не тримала книжок. Вона знала, що за це доведеться відповідати. Ненавиджу її. Через неї ти хочеш піти з роботи, і не встигнеш оком змигнути, як нас викинуть на вулицю — і не буде нічого, ні будинку, ні роботи, нічогісінько!
— Ти там не була, ти не бачила, — промовив Монтег. — Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Певне, щось таки має бути в книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало?
— Вона просто дурна.
— Не дурніша за нас з тобою, а може, й розумніша. А ми її спалили.
— Все спливе, як вода під мостом.
— Ні, не спливе. То не вода, а вогонь. Ти коли-небудь бачила будинок після пожежі? Він тліє кілька днів. А цієї пожежі мені не загасити, поки мого віку. Господи! Я цілу ніч силкувався погасити її в своїй пам’яті. Мало не збожеволів.
— Тобі слід було б подумати про це раніше, до того, як став пожежником.
— Подумати! Хіба в мене був вибір? Мій дід і батько були пожежниками. І навіть у сні я бачив себе пожежником.
З вітальні долинали звуки танцювальної музики.
— Сьогодні в тебе денна зміна, — сказала Мілдред. — Вже дві години ти мав бути на роботі — я щойно збагнула.
— І річ не тільки в тому, що та жінка померла, — вів далі Монтег. — Учора я подумав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало. — Він підвівся з ліжка. — Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з’являюся я і — ф’юїть! — за дві хвилини все перетворено в попіл.
— Дай мені спокій, — відказала Мілдред. — Я ж нічого не зробила!
— Дати тобі спокій! Все це дуже добре. Але як я можу дати спокій собі? Ні, не можна давати собі спокою. Треба, щоб ми непокоїлися, хоч іноді. Коли тебе останній раз щось турбувало? Щось важливе, справжнє?
Раптом він замовк, бо пригадав події минулого тижня й два білих камені, що втупились у стелю, і змію-помпу з електронним оком, і двох байдужих чоловіків, що розмовляли, тримаючи в зубах сигарети. Але то була інша Мілдред, то була Мілдред таки стурбована, по-справжньому стурбована, так глибоко захована в цій телерішній, що, здавалося, вони не знали одна одну. Він відвернувся.
Мілдред сказала:
— От ти й домігся свого. Дивись-но, хто їде до нас.
— Ет, байдуже.
— Машина “фенікс”, у ній чоловік у чорній куртці з жовтогарячою змією на рукаві. Він іде сюди.
— Брандмейстер Бітті? — запитав Монтег.
— Еге ж, брандмейстер Бітті.
Монтег не поворухнувся. Він стояв, дивлячись перед себе на холодну білу стіну.
— Впусти його. Скажи, що я хворий.
— Скажи сам! — Мілдред заметушилась була, але раптом застигла, широко розплющивши очі: гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: “Пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли, пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли”, — і замовк.
Монтег перевірив, чи добре схована книжка, повільно вмостився в ліжку і, напівсидячи, поправив ковдру на колінах та на грудях. Через якусь хвилю Мілдред рушила до дверей і незабаром брандмейстер Бітті, заклавши руки в кишені, неквапливо ввійшов до кімнати.
— Вимкніть отих “родичів”, — мовив він, не дивлячись на Монтега та на його дружину.
Мілдред вибігла з кімнати. Галас у вітальні вщух.
Брандмейстер Бітті, червоне обличчя якого мало дуже мирний вигляд, сів у найзручніше крісло. Він неквапливо натоптав тютюном і запалив інкрустовану міддю люльку, випустивши велику хмару диму.
— Ось надумав завітати, провідати хворого.
— А як ви здогадалися, що я хворий?
Бітті посміхнувся своєю звичайною посмішкою, показавши рожеві, наче карамельки, ясна і дрібні, білі мов цукор зуби.
— Та бачив я, що воно до того йде; що незабаром ви проситимете відпустку на одну ніч.
Монтег підвівся і сів у ліжку.
— Ну що ж, — вів далі Бітті, — хай вам буде відпустка на ніч.
Він розглядав свою запальничку, з якою ніколи не розлучався; на кришці було викарбувано “Гарантовано мільйон спалахів”. Механічно бавлячись нею, він запалював і гасив вогонь, кидав кілька слів, знов запалював, дивлячись на кволий вогник, гасив і дивився, як тане в повітрі тоненький струмочок диму.
— Коли ви одужаєте?
— Завтра. Може, післязавтра. На початку наступного тижня.
Бітті пахкав люлькою.
— Кожен пожежник, раніше чи пізніше, проходить через це. І йому треба допомогти, розтлумачити; треба, щоб він знав історію нашої професії: колись новачкам усе пояснювали, а тепер — ні. А шкода. Пах… Лише брандмейстери ще пам’ятають історію пожежної справи. Пах… Зараз я вам дещо поясню.
Мілдред засовалася на стільці.
Вітті влаштувався зручніше і якусь мить сидів мовчки, замислившись.
— Отож ви запитаєте, як це все — тобто наша робота, — почалася, де й коли. Почалася, по-моєму, десь під час так званої громадянської війни, хоч наші статути й твердять, ніби раніше. Але по-справжньому діло пішло на лад лише з впровадженням фотографії. А потім, на початку двадцятого століття — кіно, радіо, телебачення; дуже скоро все стало масовим.
Монтег непорушно сидів на постелі.
— Оскільки все стало масовим, то все й спростилося, — провадив Бітті. — Колись книжками цікавилися тільки одиниці — тут, там, у різних місцях. Отже, й книжки могли бути різними. Світ був простий. Але потім у світі стало тіснО від ліктів, очей, ротів, кількість населення збільшилася вдвоє, втроє, вчетверо. Зміст фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до певного стандарту, розумієте?
— Здається, так, — відповів Монтег.
Бітті розглядав візерунки тютюнового диму, що розпливалися в повітрі.
— Уявіть собі людину дев’ятнадцятого століття — коні, собаки, карети, повільний темп життя. Потім двадцяте століття — темп прискорюється. Обсяг книжок зменшується. Стисле видання. Переказ. Екстракт. Усе стискається, згущається, — залишається тільки моментальний знімок.
— Моментальний знімок, — згідливо кивнула Мілдред.
— Твори класиків скорочуються до п’ятиадцятихвилинної радіопередачі. Далі ще більше: один стовпчик тексту, який можна прочитати за дві хвилини. І нарешті — десять — п’ятнадцять рядків для енциклопедичного словника. Я, звісно, трохи перебільшую — словники існували для довідок. Але чимало людей ознайомилися з “Гамлетом” (ви, Монтег, звичайно, добре знаєте цю назву, а ви, пані Монтег, мабуть, тільки чули її) — так-от, чимало людей ознайомилися з “Гамлетом”, прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: “Нарешті ви зможете прочитати всіх класиків! Не відставайте від своїх сусідів!” Розумієте? З дитячої кімнати — в коледж, а потім назад у дитячу кімнату. Ось вам інтелектуальний стандарт, що панував минулі п’ять чи більше століть.
Мілдред підвелась і почала ходити по кімнаті, бездумно переставляючи речі з місця на місце. Незважаючи на неї, Бітті вів далі:
— А тепер, Монтег, швидше крутіть плівку! Швидше! Клік! Пік! Фрік! Дивись, пильнуй, туди, сюди, швидше, скоріше, вгору, вниз, усередину, назовні! Хто, що, як, чому, куди, коли? Ех! Ух! Бах! Трах! Бац! Бім, бом, бум! Переказ переказу! Витяг із переказу переказу! Політика? Один стовпчик, два рядки, заголовок! І за хвилину все випаровується з пам’яті. Крутіть людський розум у шаденому смерчі — швидше, швидше! — руками видавців, підприємців, дикторів, так, аби відцентрова сила викинула геть усі непотрібні, зайві, шкідливі думки! Мілдред узялася розправляти простирадло. Серце Монтега тьохнуло і завмерло, коли її руки торкнулися подушки. Нараз вона Смикнула його за плече, щоб він трохи підвівся і дав їй змогу витягти подушку, підбити її і знову покласти йому за спину. Може, вона скрикне й широко розплющить очі, або просто, засунувши руку під подушку, запитає: “Що це?” — і зі зворушливою наївністю покаже сховану книжку.
— Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові й правопису приділяється дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Життя коротке, отож треба перш за все працювати, а після роботи— розважатися досхочу. І навіщо навчатися чогось іншого, крім уміння натискувати на кнопки, вмикати перемикачі, загвинчувати гайки і припасовувати болти?
— Дай-но я поправлю подушку, — сказала Мілдред.
— Не треба, — тихо відповів Монтег.
— Застібка “блискавка” замінила ґудзик, і вже немає зайвої хвилини, щоб поміркувати про щось, одягаючись на світанні цієї філософської і тому сумної години.
— Ну, будь ласка, — повторила Мілдред.
— Іди собі, прошу, — відказав Монтег.
— Життя стає якимось великим блазнюванням, Монтег. Усе гримить, кричить, гуркоче! Бац! Бах! Трах!
— f pax! — вигукнула Мілдред, смикаючи за подушку.
— Та дай ти мені спокій, ради бога! — люто крикнув Монтег.
Вітті здивовано глянув на них.
Рука Мілдред застигла під подушкою. Пальці обмацували книжку, і в міру того як вона почала розуміти що це, цікащсть на її обличчі змінилася надзвичайним подивом. Губи її розтулились… Зараз вона запитає…
— З театрів треба викинути все, крім клоунади, а в кімнатах зробити скляні панелі, і хай на них виграють гарні кольори, наче конфетті, чи кров, чи херес, чи сотерн. Ви, звичайно, любите бейсбол, Монтег?
— Бейсбол — добра гра.
Тепер голос Бітті долинав ніби здалека, з-поза густої завіси диму.
— Що це? — майже захоплено вигукнула Мілдред. Монтег спиною притис її руку. — Що це?
— Сядь! — гримнув він. Мілдред відсахнулась — її руки були порожні. — Не бачиш — ми розмовляємо!
Бітті вів далі, ніби нічого не сталося.
— А кеглі любите?
— Так.
— А гольф?
— Гольф — чудова гра.
— Баскетбол?
— Чудова.
— Більярд, футбол?
— Гарні ігри, всі гарні.
— Так-от, треба якнайбільше спортивних ігор, розваг, треба, щоб людина завжди перебувала в натовпі, щоб її не покидало відчуття стадності — тоді вона не матиме часу думати, чи не так? Отож організовуйте, вигадуйте нові й нові види спорту, організуйте супер-спорт! Більше книжок з малюнками. Більше фільмів. А поживи для розуму менше й менше. Наслідок — дратівливість. Дороги переповнені людьми, всі кудись поспішають, байдуже куди. Бензинові втікачі. Міста перетворилися на туристські табори, люди — на орди кочівників і стихійно пориваються то туди, то сюди, як море під час припливу й відпливу; і от сьогодні хтось спить у тій кімнаті, де вчора ночували ви, а напередодні — я.
Мілдред вийшла, гримнувши дверима. У вітальні “тітоньки” почали сміятися з “дядечків”.
— Ну, а тепер візьмемо різні дрібні угруповання в нашій цивілізації. Що численніше населення, то більше таких угруповань. І стережіться образити котре-небудь із них — любителів собак чи котів, лікарів, адвокатів, торговців, начальників, мормонів, баптистів, унітаріанців, нащадків китайських, шведських, італійських, німецьких, ірландських емігрантів, техасців, бруклінців, жителів Орегону чи Мехіко. Герої книжок, п’єс, телепередач не повинні нагадувати справжніх художників, картографів, механіків. Що більший ринок, Монтег, то старанніше слід уникати суперечок, запам’ятайте! Ні в якому разі не можна зачіпати оті дрібні гуртки й гурточки, що вважають себе пупом землі! Зловмисні писаки, закрийте свої друкарські машинки! Так вони й зробили. Журнали перетворились у якийсь різновид ванільного сиропу. Книжки, як твердять оті кляті сноби-критики, стали схожі на підсолоджені помиї. Отож і не дивно, що їх не купують, казали критики. Але читач добре знав, що він хотів і, підхоплений виром веселощів, залишив собі комікси. Ну і, звичайно, еротичні журнали. Ось так, Монтег. І все це відбулося без будь-якого втручання зверху, без уряду. Це почалося не з вказівок, наказів чи цензури, ні! Технологія, масовість ужитку і тиск з боку отих дрібних угруповань — ось що, хвалити бога, призвело до сучасного становища. Тепер завдяки їм ви завжди можете бути щасливим: читайте собі комікси, солоденькі любовні сповіді чи торговельно-рекламні видання.
— Гаразд, але до чого тут пожежники? — запитав Монтег.
— А;— Бітті нахилився вперед, оповитий легким серпанком тютюнового диму. — Ну, це дуже просто. Коли школи почали випускати дедалі більше бігунів, стрибунів, плавців, автогонщиків, льотчиків, механіків, ремісників замість дослідників, критиків, учених і людей мистецтва, слово “інтелектуал”, звісно, стало лайкою, і це справедливо. Людині притаманна неприязнь до всього незвичайного. Пригадайте, адже у вашому класі був який-небудь обдарований хлопчина, що краще за інших читав і відповідав, а решта учнів сиділи, мов бовдури, і глибоко ненавиділи його? І хіба не його били й мучили годинами? Авжеж, його. Ми всі повинні бути однакові. Не вільні й різні від народження, як сказано в конституції, а просто однакові. Кожен схожий на кожного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі, бо не буде .велетів, перед якими треба схилятися в шанобі, на яких треба рівнятись. Отак! А книжки — це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум! Хто може ручитися, яку мішень собі вибере начитана людина? Мене? Я тих книгогризів терпіти не можу. Так-от, коли будинки в усьому світі стали вогнетривкими, то робота, яку доти виконували пожежники (ви вчора таки слушно сказали, Монтег), стала непотрібна. На них були покладені нові обов’язки — стежити, щоб нічого не бентежило нашого розуму; в них, мов у фокусі лінзи, зібрався наш зрозумілий і законний страх бути нижчим за інших; вони стали нашими офіційними цензорами, суддями й судовими виконавцями. Це ми, Монтег, — ви і я.
Двері вітальні прочинилися — на порозі стала Мілдред. Вона поглянула на Бітті, потім на Монтега. Позаду неї на стінах вітальні шипіли й вибухали зелені, жовті й жовтогарячі фейєрверки під барабанний бій, гуркіт тамтамів і дзвін цимбалів. Туби Мілдред ворушилися, вона щось казала, але через той шум годі було щось зрозуміти.
Бітті витрусив попіл з люльки на рожеву долоню і взявся його розглядати, ніби в ньому крився якийсь таємничий смисл, що його доконче треба розгадати.
— Ви повинні збагнути — наша цивілізація така величезна, що ми не можемо дозволити заворушень і незадоволень серед угруповань, які її складають. Запитайте самого себе: до чого ми найбільше прагнемо? Люди хочуть бути щасливими, чи не так? Хіба ви протягом усього життя не чули цього? Я хочу бути щасливим, твердять усі. Гаразд, а хіба вони нещасливі? Хіба вони не рухаються, хіба не розважаються? Ми ж усі для цього живемо, еге ж? Для задоволення, для приємних відчуттів. І ви повинні визнати, що наша культура надає нам такі можливості, і щедро.
— Так.
Мілдред стояла в дверях, і Монтег по її губах міг здогадатися, що вона каже. Але він намагався не дивитися на її рот, боячись, що Бітті обернеться і все зрозуміє.
— Кольоровим не подобається книжка “Негреня Самбо”. Спалити її! Білим не по собі від книжки “Хатина дядька Тома”. І її спалити! Хтось написав книжку про те, що вживання тютюну призводить до раку легень. Тютюнові фабрики у розпачі! Спалити книжку! Потрібні безтурботність, Монтег, і спокій. Знищити все, ще викликає тривогу! У сміттєспалювальну піч! Похорон — обряд сумний і поганський. Скасувати! Через п’ять хвилин після смерті людина вже вирушає до “великої труби”. Крематорії обслуговуються вертольотами. Через десять хвилин після смерті від людини залишається купка чорного праху. Не будемо жонглювати словамв над померлими. Забудьмо їх. Паліть їх усіх, паліть усе. Вогонь палає ясно, вогонь очищає.
Фейєрверки згасли у вітальні за спиною Мілдред. І тієї ж миті вона замовкла — дивовижний збіг. Монтег перевів подих.
— Тут, у сусідньому будинку, жила дівчина, — повільно промовив він. — її вже немає, здається, померла.
Мені навіть важко тепер пригадати її обличчя. Але вона була не така. Як… як це могло трапитися? Бітті всміхнувся.
— Часом трапляється, то тут, то там. Кларіс Маклелен? Ця родина у нас на прикметі. Ми тримаємо її під наглядом. Спадковість і оточення — дивні речі. Не дуже просто позбутися всіх диваків за якихось кілька років. Домашнє оточення може звести нанівець усе, що намагається прищепити школа. Ось чому ми весь час зменшували вік дітей для вступу в дитячі садки і тепер вихоплюємо їх мало не з колисок. Ще коли Маклелени жили в Чікаго, ми одержували про них сигнали, які тоді не підтвердилися. Книжок у Маклеленів не знайшли. У дядька репутація не дуже добра, він нетовариський. А дівчина? Ну, це була бомба сповільненої дії. Родина впливала на її підсвідомість, — у цьому я пересвідчився, ознайомившись із її шкільною характеристикою. Вона хотіла знати не те, як щось робиться, а чому. А така допитливість може бути небезпечною. Варто лише почати цікавитися речами — і кінець може бути сумний, якщо вчасно не зупинитися. Отож воно й краще для бідолахи, що вона вмерла.
— Так, вона вмерла.
— На щастя, такі дивачки, як вона, зустрічаються рідко. Ми вміємо знищувати небажані прояви ще в зародку. Не можна побудувати дім без цвяхів і дерева. Отож коли не хочеш, щоб дім побудували, заховай цвяхи і дошки. Коли не хочеш, щоб людина стала нещасною через політику, не давай їй змоги роздивитися проблему з двох боків. Хай бачить лише один бік, а ще ліпше — жодного. Хай забуде, що існує така штука, як війна. Хай уряд нездатний, нестійкий, душить податками — це краще, ніж заворушення в народі! Головне — спокій, Монтег! Влаштовуйте різні конкурси, наприклад: хто краще запам’ятає слова популярних пісеньок, хто може назвати столиці штатів чи хто знає, скільки зібрали зерна в штаті Айова минулого року. Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити; захаращуйте їх нічого не вартими “фактами”, аби вони переситилися, аби відчували себе “чудово поінформованими”. І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці. І вони будуть щасливі, бо ті “факти” не змінюються. Але боронь боже втаємничувати їх у таку непевну матерію, як філософія чи соціологія — вони можуть спробувати пов’язати деякі речі та явища. А це призводить до меланхолії! Той, хто вміє розібрати й зібрати телевізорну стіну, — а тепер це можуть майже всі, — щасливіший за того, хто намагається виміряти й математично обчислити Всесвіт, бо той Всесвіт не можна ні виміряти, ні обчислити, не відчувши власної мізерності й нікчемності. Я знаю, бо сам намагався зробити це! До дідька! Краще давайте нам клуби, вечірки, акробатів, фокусників, карколомні трюки, реактивні автомобілі, мотоцикли-гелікоптери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси! Якщо п’єса погана, якщо фільм беззмістовний, якщо вистава порожня, дайте мені дозу збуджувального — вдарте по нервах оглушливою музикою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п’єсу, хоч це всього-на-всього механічна відповідь на звукові хвилі. Але мені байдуже. Я люблю добрячі струси. Бітті підвівся.
— Я мушу йти. Лекцію закінчено. Сподіваюсь, я вам дещо роз’яснив. Вам слід запам’ятати, Монтег, що ми — борці за щастя, і ви, і я, й решта наших колег. Ми протистоїмо тій купці людей, які своїми суперечливими теоріями й думками хочуть зробити всіх нещасними. Ми захищаємо греблю. Тримайтеся, Монтег! Не дайте потокові меланхолії та похмурої філософії затопити світ. Ми покладаємось на вас. Ви, мабуть, не уявляєте, як ви потрібні в цьому щасливому світі сьогоднішнього дня.
Бітті потис безживну руку Монтега. Той нерухомо сидів на ліжку — здавалося, він не поворухнеться, хоч хай падає на нього стеля. Мілдред уже не було в дверях.
— Ще одне наостанок, — мовив Бітті. — Принаймні хоч раз за життя кожного пожежника буває така хвилина: йому раптом захочеться дізнатися, що ж написано? І так захочеться, що немає сили боротися. Так-от, Монтег, повірте, мені свого часу довелося прочитати кілька книжок, — так, аби дізнатися, що воно таке, — і кажу вам: у них нічогісінько немає! Нічогісінько, чому можна було б повірити чи навчити інших. Коли це белетристика, вигадка, то там ідеться про людей, яких ніколи не було на світі. Коли ж це наукова література, то ще гірше: один професор лає іншого, називає ідіотом; один філософ надриває горлянку, щоб перекричати іншого. Всі метушаться, хочуть затьмарити зірки й погасити сонце. І ти остаточно розгублюєшся в цій метушні.
— Гаразд, тоді скажіть: що буде, коли пожежник випадково, зовсім без ніякого наміру, візьме додому книжку? — Обличчя Монтега сіпалося. Відчинені двері позирали на нього, як величезне невидюще око.
— Цілком зрозумілий вчинок. Природна цікавість, — мовив Бітті. — Нас це не турбує і не злостить. Ми дозволяємо пожежникові тримати книжку протягом доби. Якщо він потім сам її не спалить, ми це зробимо за нього.
— Звичайно. — В роті у Монтега пересохло.
— Гаразд, Монтег. Вийдете сьогодні пізніше, в нічну зміну?
— Не знаю, — відповів Монтег.
— Що? — трохи здивовано перепитав Бітті. Монтег заплющив очі.
— Може, й прийду. Пізніше.
— Шкода, якщо вас не буде, — замислено мовив Бітті, ховаючи люльку в кишеню.
“Я ніколи більше не прийду”, — подумав Монтег.
— Одужуйте і тримайтеся, — сказав Бітті. Він повернувся і вийшов крізь відчинені двері.
Монтег бачив у вікно, як Бітті поїхав у своєму лискучому вогненно-жовтому з чорними, наче вугілля, шинами автомобілі, схожому на жука.
Крізь вікно видно було вулицю й будинки з рівненькими фасадами. Що то одного разу Кларіс сказала про них? “Немає відкритих веранд. Дядько каже, що колись були веранди. І люди, бувало, сиділи там вечорами, розмовляли, коли їм хотілося, а ні, то просто гойдалися у кріслах-гойдалках. Сиділи собі й думали, розмірковували. Дядько каже, архітектори перестали будувати веранди тому, що вони нібито псують вигляд будинку. Але дядько стверджує, що це тільки відмовка. Справжня причина значно глибша; вона полягає в тому, що небажано, аби люди отак сиділи, розмовляли, погойдувались і нічого не робили, — це, мовляв, неправильний, шкідливий спосіб життя. Люди надто багато спілкувалися. І в них був час думати. Тому веранди вирішили ліквідувати. І садочки теж. Коло будинків уже немає садочків, де б можна було посидіти. А подивіться на меблі! Крісла-гойдалки зникли. Вони надто зручні. Треба, щоб люди більше рухалися. Мій дядько каже… дядько каже… дядько…” Голос Кларіс замовк.
Монтег. одвернувся од вікна й зиркнув на дружину: та сиділа посеред вітальні, розмовляючи з диктором, який, у свою чергу, звертався до неї. “Місіс Монтег”, — казав він, — і ще щось. “Місіс Монтег…” — і ще якісь слова. Спеціальний прилад, який коштував сто доларів, автоматично підставляв її прізвище, коли диктор, звертаючись до своїх анонімних слухачів, робив паузу. Інший прилад відповідно коригував на телевізійному екрані порухи губ і лицьових м’язів диктора, щоб вони збігалися з вимовою прізвища господині. Цей диктор, безперечно, був другом дому, добрим другом. “Місіс Монтег, подивіться, будь ласка, сюди!”
Вона повернула голову, хоч — цілком очевидно — і не слухала.
Обізвався Монтег.
— Досить лише сьогодні не піти на роботу — і вже можна не ходити й завтра, і взагалі не ходити.
— Але сьогодні ти підеш, чи не так? — спитала Мілдред.
— Я ще не вирішив. Поки що мені хочеться — і то жахливе почуття! — хочеться все ламати й руйнувати.
— Може, візьмеш автомобіль, покатаєшся?
— Ні, дякую.
— Ключі від машини на нічному столику. Коли в мене такий настрій, як зараз у тебе, я розвіюю його швидкою їздою. Миль дев’яносто п’ять на годину — і чудово! Іноді я катаюсь отак цілу ніч, повертаюся назад, а ти нічого й не знаєш. А за містом гарне! Іноді під колеса втрапить кролик, а то й собака. Візьми машину.
— Ні, не сьогодні. Мені хочеться зберегти це почуття. Господи, щось наче кипить у мені! Я не знаю, що це. Я такий нещасний, такий розлючений, сам не знаю чому. Мені здається, ніби я пухну, розбухаю, ніби я надто багато ховав у собі, і не знаю, що саме… Я, може, навіть почну читати книжки.
— Таж ти через них потрапиш до в’язниці! — Вона дивилася на нього, ніби крізь скляну стіну.
Він почав одягатися, неспокійно вештаючись по кімнаті.
— І хай, може, це й на краще. А то я можу покалічити кого-небудь. Чула, що казав Бітті? Ти слухала його? В нього на все є відповідь. Він слушно каже. Бути щасливим — дуже важливо. Розваги — понад усе. А я сидів і повторював сам собі: я нещасний, я нещасний.
— А я щаслива, — Мілдред сліпуче всміхнулась. — І пишаюся цим.
— Я повинен щось зробити, — сказав Монтег. — Сам не знаю що, але щось важливе.
— Мені набридло слухати ці дурниці, — відказала Мілдред, знову повернувшись до диктора.
Монтег крутнув регулятор на стіні, і диктор замовк.
— Міллі, — проказав Монтег і зупинився. — Адже це твій дім, як і мій. Отож я хочу бути чесним і все розповісти тобі. Це слід було б зробити раніше, але я навіть сам собі не міг зізнатися. В мене щось є, я покажу тобі. Я збирав потроху, впродовж цілого року, ховав, і не знаю сам, навіщо, однак робив і нічого тобі не казав.
Він узяв стілець з прямою спинкою, неквапливо відніс його у вітальню, присунув до стіни коло вхідних дверей і виліз на нього. Якусь хвилю стояв непорушно, мов статуя на п’єдесталі, а його дружина дивилася на нього знизу й чекала. Тоді Монтег відсунув убік решітку кондиціонера, глибоко засунув руку, відсунув ще одну заслінку й витяг книжку. Не дивлячись, кинув її на підлогу. Знов засунув руку, витяг ще дві книжки і теж кинув на підлогу. Отак він одна по одній діставав книжки, маленькі, великі, жовті, зелені. Коли він витяг останню, біля ніг Мілдред лежало книжок із двадцять.
— Пробач, — промовив, — я не подумав. А тепер виходить, що й ти вскочила в цю халепу.
Мілдред відсахнулась, наче вздріла мишей, що вискочили з-під підлоги. Монтег чув її уривчасте дихання, бачив сполотніле обличчя й широко розплющені очі. Вона кілька разів повторила його ім’я, а тоді, застогнавши, кинулася до купи книжок, ухопила одну й побігла в кухню до сміттєспалювача.
Монтег перейняв її, міцно схопивши обіруч. Мілдред заверещала і, дряпаючись та пручаючись, силкувалася вирватись.
— Стій, Міллі, стій! Зачекай! Годі, прошу тебе. Ти нічого не знаєш… Та годі ж бо!.. — він дав їй ляпаса і, вхопивши за плечі, струсонув.
Губи її знов повторили його ім’я, і вона гірко заплакала.
— Міллі! — почав він. — Послухай мене. Лише хвилину, чуєш? Уже нічого не вдієш. Тепер їх не можна спалити. Я хочу зазирнути в них, хоч разочок. Якщо брандмейстерова правда, ми спалимо їх разом, повір мені, разом спалимо їх! Ти повинна допомогти мені. — Він узяв її за підборіддя, глянув в обличчя, шукаючи в ньому себе, шукаючи поради на те, як йому бути. — Хочеш чи ні, а ми вже заплуталися. Впродовж усіх цих років я нічого не просив у тебе, а тепер прошу, ні, — благаю. Ми повинні з’ясувати, чому все так трапилося, звідки ця халепа — оті твої таблетки, гонки на автомобілі, моя робота. Ми над прірвою, Міллі. Але я не хочу падати в неї, хай їй грець! Нам буде нелегко. Ми навіть не знаємо, з чого почати, однак давай спробуємо розібратися, обміркуємо все й допоможемо одне одному. Ти навіть не уявляєш, як ти мені зараз потрібна. Міллі! Якщо ти хоч трохи любиш мене, зачекай день чи два, оце все, що я прошу, й на тому край! Я обіцяю тобі, присягаюсь! І, якщо в цих книжках є хоч що-небудь, бодай мала іскра глузду в суцільному хаосі, нам, можливо, пощастить передати її іншим. Мілдред уже не пручалась, і він випустив її. Вона осіла, прихилилася до стіни й повільно сповзла на підлогу. Сидячи біля купи книжок, вона мовчки дивилася на них. Помітивши, що нога торкнулась однієї книжки, Мілдред похапцем відсмикнула її.
— Ота жінка, Міллі, вчора… Ти не була там. Ти не бачила її обличчя. І Кларіс. Ти ніколи не розмовляла з нею. А я розмовляв. Такі люди, як Бітті, бояться її. А чому вони бояться таких, як вона? Вчора на чергуванні я почав порівнювати її з пожежниками на станції і раптом зрозумів, що я ненавиджу їх, ненавиджу самого себе. І я подумав, що, може, краще було б спалити самих паліїв.
— Гаю!
Гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: “Місіс Монтег, місіс Монтег, до вас прийшли. Місіс Монтег, місіс Монтег, до вас прийшли”.
Тиша.
Вони дивилися то на двері, то на книжки, що валялися на підлозі.
— Бітті… — промовила Мілдред.
— Не може бути!
— Він повернувся, — прошепотіла вона.
І знову негучний голос від дверей: “До вас прийшли”.
— Ми не відімкнемо. — Монтег прихилився до стіни, а тоді повільно опустився навпочіпки й почав розгублено порпатися в книжках, хапаючи то одну, то другу. Його охопив дрож; він відчував нестерпне бажання знов заховаті книжки за вентиляційну решітку, але знав, що йому не стане снаги зустрітися з брандмейстером Бітті ще раз. Отож він сидів навпочіпки, потім просто сів на підлогу; нараз пролунав голос гучномовця, вже настирливіше. Монтег підняв з підлоги маленький томик.
— З чого почнемо? — Він розкрив книжку на середині і зазирнув у неї. — Мабуть, із самого початку…
— Він зараз увійде і спалить нас разом із книжками! — мовила Мілдред.
Гучномовець нарешті замовк. Запала тиша. Монтег відчув, що хтось стоїть біля дверей, чекає, прислухається. Потім почулася хода — хтось пішов від будинку стежкою, далі лужком…
— Подивимося, що тут написано, — сказав Монтег. Він вимовив ці слова важко, затинаючись, ніби його охопив страшенний сором. Прочитавши з десяток сторінок, перескакуючи з однієї на другу, Монтег нарешті зупинився на таких рядках:
— “Підрахували, що протягом цього часу не менше одинадцяти тисяч чоловік пішли на смерть, аби не розбивати яєць з носка”.
Мілдред сиділа навпроти нього.
— Що це означає? У цьому немає ніякого сенсу! Брандмейстер казав правду!
— Стривай, — відповів Монтег. — Почнемо знову, з самого початку.
