“Блакитна дитина” скорочено читати та слухати аудіокнигу.
“Блакитна дитина” скорочено (аудіокнига)
Дімаров “Блакитна дитина” дуже скорочено
Коли мій син приносить зі школи незадовільну оцінку, дружина трагедійно запитує в нього, що він там знову накоїв.
Син видушує із себе, що вони з хлопцями каталися один на одному й наскочили на вчительку, а та злякалася й побігла.
Мені цікаво, як швидко побігла вчителька, але я гашу свою цікавість і суворо кажу, що так робити не можна.
Бабуся говорить онукові, що його батько ніколи так не робив, приносив додому тільки відмінні оцінки. Я відчуваю, як блакитна дитина, викликана бабусею і мамою з небес, пурхає над моєю головою. А між іншим, коли б той блакитний янгол потрапив у наш 5-Б, то не вирвався б звідти живцем. А якщо й вирвався б, то з обдертими крилами. І найбільше блакитного пір’я було б у моїх жменях.
У дядька Матвія був найвищий пліт (огорожа), найзліший собака і найсмачніші яблука.
Я нізащо б не поліз у садок, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прізвищем — Чровжова, у котру були закохані всі хлопці, серед них і я. Оля раптом заявила, що хоче яблук, і я, віддавши другові книжні й картуз, поліз через паркан. Нарвав повну пазуху яблук, хотів злазити з дерева, а там мовчки чекає на мене чорний і злющий Полкан. Я необдумано кинув у нього яблуко, він люто загавкав, і прибіг Дядько Матвій. Усі однокласники розбіглися, а я заліз на найвищу гілку й разом з нею звалився на Полкана. Дядько Матвій досхочу почастував мене кропивою, і я цілий день “вимокав” у ставку. Я довго сердився на зрадницю Олю, яка з байдужим поглядом пішла тоді від садка. Оля ж не могла втратити одного із своїх вірних васалів, тому стала закидати ласкавенький гачечок прихильності то зодного, то з іншого боку.
Вона подружилася з Сонькою з нашої компанії, і я туди не міг поткнутися, відчував себе самотнім і нещасним.
А тут ще захопився “Тарасом Бульбою” М. Гоголя. Читав навіть на уроці, за що учитель математики Павло Степанович поставив мені “незадовільно”.
Я уявив себе запорожцем на баскому коні, зі зброєю. Як я приїжджаю до школи, всі вчителі переді мною навшпиньки, а учні дивляться із заздрістю. Оля просить її простити, а я, байдужий і гордий, не вибачаю і їду.
Разом зі мною вчився син лісника Василь Кологойда. У них удома було багато звірів — лисиця, вовченя, заєць, їжак і вуж Микитка, який відгукувався на своє ім’я. Якось Василь приніс вужа у пазусі, вчителька поцікавилася, що там у нього. Хлопець сказав: “Микитка”, — а той і визирнув.
Ніколи ми не думали, що жінки можуть так верещати. А то ще Василь брав до рота жабенят і лякав цим дівчат. Мій друг Ванько спитав, чи зможу так. Я хвалькувато сказав, що раз плюнути. Наступного дня Ванько всім похвалився, що я теж можу брати до рота жаб.
Довелося мені тренуватися на пуголовках, хоч і противно було. Наступного дня ми вишикувалися біля шкільних воріт, очікуючи дівчат, щоб показати їм наше вміння. Ось і Оля. Я беру до рота жабеня. Раптом підходить завуч, вітається до всіх, а я тільки очі вирячую. Питає, чому не відповідаю. Язик мій не витримує, розпрямляється, і я ковтаю жабеня. На кілька днів стаю героєм усієї школи. А ночами інколи прокидаюся й прислухаюся: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі?
Не знаю, чому дорослих не чіпали собаки, барани, коні. Варто ж мені було з’явитися на вулиці, як скаженів найсмирніший пес, зривався з ланцюга і гнався за мною.
У нас була молода й красива вчителька Галина Іванівна. Як ми хотіли звернути її увагу на себе, як хотіли стати дорослими, щоб запросити в кіно й сидіти поруч із нею!
З усіх учителів ми найбільше боялися завуча Павла Степановича, який викладав у нас алгебру.
Коли він ішов подвір’ям, то вгамовувалися найбільші забіяки. Найтяжчою карою у нас вважалося, коли викликали до нього в кабінет. Він ніби не помічав учня, а той не знав, де подітися із сорому. Ніколи не кричав, не лаяв, але кожен порушник почував себе від того ще гірше.
Я ніяк не міг зрозуміти алгебри, уявити, як можна додавати чи множити не цифри, а букви.
Якось за невиконане домашнє завдання Павло Степанович наказав мені зайти до нього. Я боявся, але завуч, на диво, був привітний, сказав, що він теж колись не розумів алгебри. Пояснив ще раз докладно матеріал, і мені все стало ясно. З того часу вчитель не здавався мені таким суворим, але й поважав я його не менше.
А от Віктора Михайловича, нашого класного керівника, ми не боялися зовсім, зате дуже любили. Він був нам старшим товаришем, умів зацікавити, запалити найнуднішою, здавалося б, справою.
Якось він навіть допоміг нам виграти бій у сніжки із шестикласниками.
Віктор Михайлович знімав кімнату в Миколиних батьків, які всіляко його підгодовували. Він щоранку робив зарядку й обливався холодною водою. А ще був безнадійно закоханий у Галину Іванівну.
Усе було б добре, але у Віктора Михайловича з’явився суперник — знаменитий сільський парубок Федір Бурлака, машиніст паровоза.
Треба було щось робити. Виручили артисти, які приїхали до нас із виставою. Ми принесли зіпсовані яйця, підстерегли Федора, коли він ішов до клубу, й обкидали його.
Наші батьки були скупими на ласку, обережними на похвалу. Частіше лаяли й били, але чого вони варті, оті зроду-віку небиті, нелаяні діти?
Нарешті прийшли довгождані літні канікули. Можеш робити все, що тобі заманеться — ганяти лісом, їздити на конях, робити набіги на чужі садки й городи.
Увечері прийдеш утомлений, повечеряєш окрайцем хліба з молоком — і спати!
Літні канікули найтісніше пов’язані з річкою. Мені здається, що люди, які виросли біля світлих веселих річок, не можуть бути злими або похмурими.
Ранньої весни ми бігали дивитись, як скресала крига, інколи навіть каталися на крижинах. Після сніжної зими ранньою весною село заливала повінь. Дорослим — клопоти, а дітям — радість. Хіба не цікаво поїхати вулицею на човні! Ми навіть у морський бій ходили на хлопців із сусідньої вулиці!
Річка наша — чиста і весела. У прозорій воді видно рибу. Безліч раків водилося в норах кручі під водою. Ми брали відро і йшли із братом Сергієм печерувати раків. Я пірнав, знаходив нірку, просовував туди руку й хапав рака зверху, щоб він не схопив клешнею. Брат складав їх у відро. Єдине, чого боявся — натрапити на гадюку. Набралося вже майже відро раків. І раптом, відчувши у норі щось холодне й слизьке. Я кулею вилетів із води. Мабуть, у мене був такий вигляд, що братик з переляку побіг і перекинув відро. Ми озброїлись кийками, подивилися добре — гадюки не було. Зібрали раків, Сергій пішов набрати у відро води й… воно впало та втонуло. Лізти у воду я вже не наважився. От Сергіїще! Хоч це він втопив відро, мама лаятиме мене, бо я ж старший, а старші за все відповідають.
Батько, згадуючи своє дитинство, яке мати та бабуся описали як янгольське, краще розуміє сина. Для Толика важливі в житті добро і краса, дружба і справедливість.
“Блакитна дитина” скорочено читати
Анатолій Дімаров «Блакитна дитина» скорочено
Оповідачем твору є дорослий письменник. У нього є син-школяр, який поводиться в школi як звичайний пiдлiток — бешкетує, iнодi отримує погані оцiнки, зауваження. Одне з останніх було отримане за те, що він катався на однокласнику та збив вчительку. Тому вдома батько-письменник, мама i бабуся-вчителька проводять “виховні” години, під час яких розповідають, що його батько в школі ніколи не балувався та гарно вчився.
Після цих розповідей, батько уявляє, як над його головою виникає блакитна дитина, наділена усіма чеснотами. Та блакитна дитина не давала батькові спокою, тому він вирішив розповісти синові якою дитиною він був насправді, коли навчався в 5−Б.
ПОЧОМУ ЯБЛУКА З ЧУЖОГО САДУ
Якось Толя з однокласницею Олею Чровжовою йшов додому зі школи. Оля була гарною і подобалася хлопцю, тому коли вона попросила яблуко з саду дядька Матвія, він не зміг їй відмовити і поліз на яблуню, хоча власника саду боялися всі хлопці. Толя нарвав яблук, але втекти не зміг, бо до яблуні прибіг лютий пес Полкан, а за ним і дядько Матвій. Друзі ж Толика та Оля втекли, побачивши садівника.
Дядько Матвій відлупцював хлопця кропивою. Все тіло його пекло, і щоб полегшити свій стан він до вечора сидів у ставку.
Ванько був сусідом дядька Матвія. Він став свідком побиття Толі. А також знав, що сусід щосуботи увечері бере яблука і ходить городами до самогонщиці Олени, у двір якої перелазить через огорожу.
Ванько і Толик об’єдналися і разом вирили яму коло перелазу тітки Олени. Вранці усі в селі пліткували про те, що в яму вскочив не лише дядько Матвій, а й голова сільського споживчого товариства, якого майже всі в селі ненавиділи. Толику було шкода, що ніхто не знає, що то він викопав ту яму.
МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ, ВОДА Й ТОПОЛЬКА
Толик був ображений на Олю за те, що вона спокійно пішла, коли його впіймав Матвій. Він сумував, відчував себе одиноким та покинутим.
Він часто уявляв себе запорожцем на баскому коні, зі зброєю, а все тому, що тоді його улюбленою книгою була “Тарас Бульба” Гоголя. Читав він її навіть на уроці, за що учитель математики Павло Степанович поставив йому незадовільно у журнал. Після цього він читав книгу уночі потай від мами, зі свічкою в руках.
Толик часто уявляв, що він, як запорожець, приїздить до школи на коні, всі йому заздрять. А Оля просить пробачення, а він байдуже їде геть.
Невдовзі Толик все ж помирився з Олю. Того дня школярі садили парк на пустирищі поміж сільрадою і закритою в церквою. Разом Толик та Оля посадили тополю, яку вважали найгарнішою.
ЯКІ НА СМАК ЖАБЕНЯТА
Однокласником Толика був син лісника − Василь Кологойда, якому заздрили всі хлопці. Він жив у лісі, знав звички звiрів та птахiв, не боявся отруйних гадюк. Вдома у нього жив їжачок, заєць, лисиця та вовченя та вуженя Микита. Якось Василь приніс у школу вужика за пазухою. Вчителька Тамара Оксентіївна побачивши вужика сильно налякалася і викликала батька Василя у школу. Батько Василя звісно покарав сина, а вужа відніс у ліс.
Усі однокласники сумували за вуженям, і щоб їх розважити Василь приніс до класу живих жабенят, щоб лякати ними дівчат. Хлопець садив жабеня у рота, підходив до дівчат, розтуляв рота, щоб щось казати, а звідти жаба вистрибувала.
Після уроків Ванько запитав у Толика, чи той взяв би в рот жабу. Толя звісно погодився, а Ванько про це розповів усім у класі. Тож Толя тепер мав підтвердити свої слова. Щоб підготуватися до такої події він пішов тренуватися на став. Почав із пуголовків, а за кілька годин уже міг і жабеня в роті тримати.
Вранці він побіг до ставу, де спіймав трьох жабенят. У школі хлопці знову вирішили розіграти дівчат і взяли жаб до рота. Раптом до них підійшов вчитель Павло Степанович і привітався. Хлопці відповіли, а Толик із жабою роті не знав, що ж робити… і ковтнув жабеня… Після такого вчинку він став героєм школи, навіть семикласники цікавилися його персоною. Однокласники запевняли інших, що він може ковтнути і велику жабу. Толя мовчав, і нікому так і не казав, що посеред ночi прокидається і слухає чи не стрибає те жабеня у його в животi.
САМОСТІЙНИЙ ТВІР
Та в його дитинстві були не лише веселі пригоди.
Якось вчителька української мови та літератури − Галина Іванівна попросила написати твір про допомогу батькам. Толя часто допомагав мамі, але писати про допомогу на городі не хотів, бо про це ж всі будуть писати. Хотів написати особливий твір. Нагода здiйснити це з’явилася, коли маму Марію Олексіївну, викликали на дводенну нараду до району, а Толик iз меншим братом Сергiйком лишалися на хазяйствi удвох.
Брати провели маму до поїзда, та повернулися додому. Перший день пройшов спокійно, а на другий Толик затіяв прибирання в хаті. Він мив підлогу, а Сергійко виносив сміття. Коли все було майже прибрано, Толик попросив Сергійка винести брудну воду. А сам дивився на чисту кімнату і уявляв, як зрадіє мама.
Оскільки Сергійка довго не було, то Толя пішов шукати його. Виявилося, що братик вилив воду на городі, а в утвореному озерці пускав човники з листя. Хлопці почали сваритися, битися. Потім Толя взяв чистої води і пішов у хату, щоб домити підлогу. Раптом в кімнату влетів Сергійко з палицею і розбив улюблений кофейник Толі! Вони почали битися. Бійка була настільки запеклою, що брати розвалили комин, і вся хата покрилася сажею та пилюкою. Гуркіт зупинив їх, діти злякалися, стояли посеред цегли, перемазанi, як чорти. Після такого Толя не знав, що ж писати в самостійному творі.
АТОС, ПОРТОС, АРАМІС, ПАРАШУТ, РАКЕТА Й ПОТЯГ
Нещодавно оповідач знайшов старе фото, де він стояв поруч з мамою і читав книгу, це було його хобі з дитинства. У його руках була книга про трьох мушкетерів. Читаючи її він переносився у вигаданий світ, переживав пригоди разом з Атосом, Портосом, Арасісом. Читав він її у весь вільний час, навіть спати лягати не хотів, бо кортіло дізнатися, що далі. Оповідач розповідає де він брав книги, окрім бібліотеки.
У їхній комірчині стояли два великі дерев’яні коробки. Їх залишив на зберігання вчитель, який виїхав з села. Мама заборонила їх чіпати, але Толику було цікаво дізнатися, що ж людина могла так надовго залишити у них. Він дочекався зручного моменту, коли мами та брата-першокласника не було вдома, і відкрив верхній ящик… Там були книжки. Спочатку він засмутився, бо сподівався побачити якісь скарби чи зброю… Але коли витяг книгу Джека Лондона із зачитаними сторінками, то одразу поринув у світ пригод, та пошуків скарбів. Все літо та осінь він читав книги із того ящика. А коли взимку вчитель забрав свої ящики, то Толя засмутився, адже так і не дізнався що було у другому ящику. Але все ж він був вдячний вчителеві, адже завдяки йому прочитав багато захопливих творів.
Цікавили Толю не лише книги. Він мріяв про політ у космос і навіть з друзями почав будівництво справжньої ракети. Ванько, Микола, Гриць Побігай і Толя в лісі влаштували собі майстерню, де з дощок сосни побудували ракету, всередину насипали пороху. Але в день випробування ракета не злетіла, а вибухнула. Тому конструкторів з них не вийшло.
Також Толя мріяв стати парашутистом, мріяв як спуститься на подвір’я школи, де його всі будуть вітати, всі ним будуть захоплюватися, дарувати подарунки. Одного дня Толя вирішив почати підготовку до стрибків. Взяв простирадло, заліз на дах, але стрибок не вдався… він впав прямо у помиї, а в парашуті з’явилася величезна дірка. Тому простирадло він спалив, щоб мама не дізналася про його вчинок.
А якось Ваня з Толиком вирішили зупинити поїзд. Така ідея у них з’явилася після розповіді Миколи – той казав, що зупинив товарний поїзд, кидаючи в нього каменюки. Толик з Ваньком відчували заздрість, тому вирішили повторити подвиг товариша. Звісно нічого у них не вийшло, а однокласник Петро розповів, що поїзд можна зупинити, якщо махати червоною хусткою машиністу, або натерти колії салом. Толя з Іваном вирішили повторити спробу, застосувавши старе сало. Та й цей спосіб не допоміг зупинити поїзд, тому друзі відмовилися від цієї ідеї.
ТРІШКИ ПРО АЛГЕБРУ, “ТОВАРІЩЕЙ” ТА ГАЛИНУ ІВАНІВНУ
З усіх учителів діти в класі оповідача найбільше боялися завуча Павла Степановича, який викладав алгебру. Найсуворішим покаранням був виклик у його кабінет. Він ніколи не кричав, не лаяв, але кожен порушник почував себе від того ще гірше.
Толя теж кілька разів був у його кабінеті. Він не розумів алгебру, не міг уявити, як можна додавати чи множити не цифри, а букви.
Якось за невиконане домашнє завдання Павло Степанович наказав Толі після уроків прийти у його кабінет. Толя чекав покарання, а вчитель натомість пояснив йому всі незрозумілі теми. Відтоді вчитель не здавався оповідачу таким суворим, але й поважав він його не менше.
А от молодого класного керівника Віктора Михайловича учні дуже любили. Якось він навіть допоміг їм виграти бій у сніжки із шестикласниками.
Їх вчитель був нетутешнім, тому жив у батьків Миколи, тож учні знали про кожний крок вчителя. Знали, що він був безнадійно закоханий у вчительку Галину Іванівну. За розвитком їх відносин уважно спостерігали усі учні. Усе було б добре, але у Віктора Михайловича з’явився суперник — знаменитий сільський парубок Федір Бурлака, машиніст паровоза. « У червоній сорочці, синіх галіфе, чорному піджаку та рипучих чоботах»
Увесь п’ятий “Б” хвилювався, щоб вчителька не відшила Віктора Михайловича… Якраз тоді до їх села приїхали артисти із п’єсою Франка “Украдене щастя». Хлопці дізналися, що і Федір, і їх класний керівник купили по два квитки, тому вирішили допомогти молодому вчителеві..
Хлопці взяли 17 зіпсованих яєць (бовтунів), підстерегли Федора, коли він ішов до клубу, й обкидали його. Парубкові довелося тікати додому, а Галина Іванівна, не діждавшись Федора, пішла на виставу з Віктором Михайловичем. Через місяць вони одружилися.
ЛІТНІ КАНІКУЛИ
Літні канікули любили всі діти, бо тоді вони могли робити, що хотіли.
У їх селі був баштан, де хлопці крали кавуни. Охороняв баштан дядько Григір з рушницею. Одного разу охоронець поцілив сіллю Миколі у заднє місце. Тоді хлопець вигадав спосіб убезпечити м’яке місце і бігав на баштан із дощечкою на сідницях. Охоронець довго сміявся, побачивши такий спецзахист.
Та найбільше школярі на канікулах любили гуляти біля річки, яка знаходилася за 2км від села. Там діти купалися, ловили рибу та раків, засмагали на сонцi.
Одного дня Толя взяв відро та пішов із братом Сергієм ловити раків. Він як старший пірнав, знаходив нірку, просовував туди руку й хапав рака зверху, щоб він не схопив клешнею. Брат складав їх у відро. Єдине, чого боявся — натрапити на гадюку. Набралося вже майже відро раків. І раптом, відчувши у норі щось холодне й слизьке, Толя вилетів із води. Брат теж з переляку побіг і перекинув відро. Разом вони озброїлись кийками, подивилися добре — гадюки не було. Зібрали раків, Сергій пішов набрати у відро води, а… воно впало та втонуло. Лізти у воду ніхто з них не наважився. Толя розумів, що хоча це брат втопив те відро, але мама лаятиме його, бо він старший, і має за все відповідати.
ПРО ГАСЛА Й ПОРТРЕТ
У село приїхав художник Аполорій Олександрович. Він мав намалювати декорації для сцени та гасла. Багатьом дітям був цікавий цей процес, але художник вибрав Толю своїм помічником. Всі друзі заздрили йому, а він навіть не змивав фарбу, щоб всі в селі бачили, що це він допомагає художнику.
Художник зобразив на величезному полотні краєвид села, написав гасла, які підготував голова села. Коли робота була завершена, то художник попросив заплатити і Толі 3 карбованці. Та голова села дядько Андрій сказав, що гроші будуть наступного дня. Толя був неймовірно щасливий, уже планував, як витратить гроші. Але ні наступного дня, ні через тиждень грошей не отримав. Але Толя кожного дня продовжував ходити до хати голови села. Невдовзі дядько Андрій все ж віддав Толі троячку, бо уже все село знало ту історію і попросив не ходити коло його хати.
НОВИЙ КОСТЮМ
Оповідач розповідає, що вперше одягнув новий костюм аж у 6 класі. До цього у мами на його купівлю не вистачало коштів. Тож коли навесні мама привезла з місто новий костюм та сорочку, щастю хлопця не було меж.
Першого травня він в обновці прийшов у школу, хлопці одразу ж стали дражнити його «кавалером».
Павло Степанович теж помітив обновку і доручив Толі на параді йти першому і нести прапор.
Після школи хлопці побігли в ліс, а Толя вирішив йти додому, бо мама просила берегти новий костюм. Але коли хлопці покликали його з собою, то не втримався і пішов з друзями до залiзницi — кататись на шпалах.
Біля залізниці, недалеко від переїзду, чорніли дві величезні ковбані. У тих ямах була не вода, а мазут, зверху якого плавали шпали. Хлопці плигали на них, тримали рівновагу, плавали. З Толі ж почали сміятися, думаючи, що він не наважиться у новому костюмі лізти туди. А Толя не довго думаючи розігнався і стрибнув на шпалу. Але та виявилася слизькою через мазут, він посковзнувся і впав в мазут. Коли Толя виліз з води хлопці весело реготали, а мазут стiкав з нього густими потьоками. На новий костюм страшно було й глянути, він став геть рудим. Засмучений хлопчина йде до струмка, хоча й розуміє, що костюм уже не врятувати…
Наступного дня, коли мама заспокоїлася, Толя попросив більше не купувати йому нових костюмів! Бо від них одна біда!
Оце поки що й усе про блакитну дитину.
