Аналіз вірша «Чекаю дня, коли собі скажу» Ліни Костенко – тема, ідея, жанр, головна думка та художні засоби допоможуть підготувати літературний паспорт твору.
«Чекаю дня, коли собі скажу» аналіз
Автор – Ліна Костенко
Жанр – ліричний вірш
Лірика – філософська
Тема – призначення митця та його майстерність.
Ідея – вік живи – вік учись
Вірш „Чекаю дня, коли собі скажу…” виражає життєве кредо митця: “Як кажуть, вік живи – вік учись”. Так і митець (в поезії це Мікеланджело), проживши довге життя, десятиліттями відшліфовуючи свій талант, свій геній, дивлячись вже смерті в очі, усвідомлює (не чесно по відношенню до своїх творінь, та й до себе самого): „В мистецтві я пізнав лише ази. Лише ази! Як шкода умирати…”! А ті, хто не мають таланту – всі митці, всі генії – такими себе вважать. Вони кладуть свої „шедеври” на вічні терези, не усвідомлюючи, що вічність їх забуде…
Доповнити аналіз твору “Чекаю дня, коли собі скажу” Ліни Костенко ви можете через форму коментарів.
Ліна Костенко «Чекаю дня, коли собі скажу»
Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
…Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки…
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев’яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки… стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати…”
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.
