«Декамерон» ОПОВІДКА ДЕВ’ЯТА
Жілетта з Нарбонни виліковує короля французького од свища, за те він видає її за Бертрана Руссільйонського; той, одружившися з нелюбою, кидає її з погордою і їде в Флоренцію; закохавшися там в одну дівчину, він спить замість неї з Жілеттою і сплоджує з нею двох синів; згодом він полюбить її і житиме з нею, як із дружиною
Залишалось тепер говорити самій лише королеві, бо Діонеїв привілей був нерушимий, а Лауретта вже скінчила свою оповідку. Не чекаючи запросин, вона почала з веселим видом:
— Як можна після Лауреттиної історії розповісти щось цікаве? Добре ще, що вона не була першою, бо тоді б вам і поготів мало що до смаку припало; не знаю, чи вподобаються вам ті дві, які ще сьогодні оповідати маємо. Та розповім вам усе-таки одну притчу, що до нашої умови підходить, яка вже буде, така й буде.
У французькому королівстві жив один вельможа на ім’я Інар, граф Руссільйонський, що, будучи чоловіком кволого здоров’я, завжди тримав при собі лікаря, якого звали метр Жерар із Нарбонни. У того графа був синок-одинець на ймення Бертран, хлопчик гарний і милий, а з ним укупі росли й інші діти його верстви, між ними й дочка того лікаря на ймення Жілетта. Вона страх як закохалася в того Бертрана, більше, мабуть, ніж то пристало на літа її піддівочі. Як помер старий граф, приручивши сина королівській опіці, Бертран мусив поїхати до Парижа, чим незмірно засмутив дівчину. Через деякий час помер і її отець, і вона боже як хотіла в Париж до Бертрана поїхати, аби тільки приключку яку знайти, та се їй довго не вдавалось, бо на неї, на сироту багату, люди дуже пильне мали око. Уже вона й на порі стала, та все не могла забути Бертрана і одмовляла, жодної причини не подававши, багатьом сватачам, за яких її родичі єднали.
Отак палала дівчина чимраз дужче коханням до Бертрана, що став уже, як їй казано, вродливим юнаком, коли почула якось, що у французького короля після зле вилікуваної пухлини на грудях залишився свищ, який дуже йому дошкуляв і болів; багато лікарів бралися вже його курувати, та королю все не кращало, а гіршало; зневірившись у всіх, він не приймав більше нічиєї ради. Почувши про те, Жілетта дуже зраділа: се була для неї добра приключка, щоб поїхати до Парижа, а якби виявилось, що болячка в короля така, як вона думала, то знайшовся б спосіб дістати Бертрана собі за мужа. От насушила вона якогось зілля, помічного од тої хвороби (чимало-бо перейняла од батька лікарської науки), сіла на коня та й поїхала до Парижа. Передусім постаралася побачити там Бертрана, а потім пішла до короля і попрохала його, щоб він був ласкавий показати їй свою болячку. Король, бачачи перед собою таку гарну й люб’язну дівчину, не зміг їй відмовити і показав. Придивившись до тієї болячки, Жілетта побачила, що напевне зможе її вигоїти, і сказала:
— Монсеньйоре, коли ваша ласка, я сподіваюся з Божою допомогою за тиждень вилікувати вас од сієї хвороби, жодного не завдаючи вам болю і клопоту.
Король тільки засміявся собі подумки: “Уже за те щонайкращі лікарі бралися, та й то ні, а що може се молоде дівча?” Подякувавши Жілетті на добрім слові, він сказав їй, що вирішив не вдаватися більше до медиків.
Тоді Жілетта сказала йому:
— Монсеньйоре, ви гордуєте моїм умінням, тим що я дівчина, та ще й молода, але знайте, що я не самоука лікарка: мене вмудрив Господь і навчив метр Жерар із Нарбонни, покійний батько мій і славетний медик.
Тоді король подумав: “А може, й справді сам Бог прислав її до мене? Чом би й не спробувати її ліків, коли вона обіцяє вилікувати мене безболісно й за короткий час?” Наважившись на таку спробу, він сказав:
— Мадмуазель, а що буде, як ви, примусивши нас перемінити постанову, та не вилікуєте нас?
— Монсеньйоре, — відповіла дівчина, — тримайте мене під вартою і, як я не вилікую вас за тиждень, веліть мене спалити; як же я вас вилікую, то яка мені буде за се нагорода?
На те їй король:
— Ви, як нам здається, ще не заміжжю; коли ви се зробите, ми оддамо вас за вельможного чоловіка.
— Монсеньйоре, — промовила дівчина, — я буду дуже рада, тільки виберу сама собі мужа, не сягаючи думкою до синів ваших чи інших принців з королівського дому.
Король одразу ж пообіцяв уволити її волю. Дівчина заходилася лікувати короля, і не минуло й тижня, як він вигоївся. Почувши себе уздоровленим, король сказав:
— Мадмуазель, ви справді заслужили собі мужа. Жілетта відповіла йому:
— Коли так, монсеньйоре, то я заслужила Бертрана Руссільйонського, котрого полюбила змалку і нині без міри люблю.
Її жадання здалося королю зависоким, проте, давши їй слово, він не хотів ламати його; от викликав він Бертрана та й каже:
— Бертране, ти вже виріс і дійшов мужніх літ; ми бажаємо, щоб ти вернувся владувати своїм графством і забрав туди з собою панянку, що ми даємо тобі за дружину.
— А хто ж ся панянка, монсеньйоре? — спитав Бертран.
— Се та, — одповів король, — що повернула мені своїми ліками здоров’я.
Бертран уже бачив Жілетту і впізнав її; хоч була вона дуже вродлива, та не такого роду, щоб його вельможності личив. Юний граф сказав королю згорда:
— Виходить, ви, монсеньйоре, хочете одружити мене із знахаркою? Боронь мене Боже од такої жінки!
— Так що ж, по-твоєму, — заперечив король, — я мушу зламати слово, дане моїй рятівниці, що зажадала з тобою шлюбу?
— Монсеньйоре, — сказав Бертран, — ваша воля одняти в мене все, що маю, і віддати мене, як вашого васала, кому завгодно, та запевняю вас, що я ніколи не буду щасливий у сьому шлюбі.
— А от і будеш, — сказав король. — Вона дівчина гарна, розумна, любить тебе. Сподіваюся, що ти житимеш із нею щасливіше, ніж з будь-якою дамою значного роду.
Бертран замовк, а король уже розпорядився приготувати все для пишного весілля. У призначений день Бертран, хоч того й не хотів, мусив узяти шлюб із Жілеттою в присутності короля. Наважившись твердо, що йому далі чинити, він попрохав у короля дозволу вернутися в своє графство, щоб там, мовляв, у своїх володіннях жити з молодою дружиною, а сам поїхав не до Руссільйона, а до Тоскани, де вирішив допомогти флорентинцям у їхній війні проти Сієни. Флорентинці прийняли його з радістю і великою шанобою, за чималу винагороду він згодився рейментарювати у війську їхньому і пробув на тій службі досить довгий час.
Молода дружина, не дуже такою долею задоволена і сподіваючись усе ж таки статкуванням своїм мужа до себе прихилити, поїхала до Руссільйона, де всі зустріли її як свою законну володарку. Заставши там усе в великому неладі й занедбанні через довгу відсутність графа, вона, як розумна і здала господиня, упорядкувала знову все як слід, не шкодуючи праці й заходу, на велику втіху всіх підданих, що дуже її полюбили і навіть ганили графа за його до неї неповагу. Давши всьому лад у графових володіннях, вона повідомила про те мужа через двох дворян і питала його, як їм далі бути — якщо він не повертається до графства через неї, то нехай скаже, і вона виїде звідти йому на догоду. Граф одповів посланцям рішуче і жорстоко:
— Нехай собі робить як знає, а я тільки тоді до неї повернуся, як буде в неї на пальці отсей перстень, а на руках — дитина з чересел моїх.
А в нього та був один такий дорогий перстень, що він його ніколи з пальця не знімав, бо в ньому була, казали, якась чародійна сила. Дворяни зрозуміли, що ті дві речі, про які він говорив, були майже нездійсненні, і, побачивши, що жодними словами не можуть розраяти графа од його жорстокої постанови, вернулися до графині з такою його відповіддю.
Жілетта тяжко зажурилася, а потім пішла до голови по розум, чи не можна б було якось виконати ті дві графові умови, щоб до себе мужа привернути. Обмисливши все як слід, вона покликала до себе найстаріших і наймудріших людей із графства і ревними словами розказала їм докладно і доладно про все, що вона зробила з любові до графа і яка їй випала за те шана, а вкінці заявила, що не бажає, щоб через неї граф перебував у постійному вигнанні, а хоче довікувати віку свого в богоміллі та в спасенних благодійних справах; через те вона просила їх узяти графство під свою оруду і повідомити якнайшвидше Бертрана, що вона звільнила од своєї присутності його володіння і твердо вирішила ніколи до Руссільйона не повертатися. Слухаючи її мови, всі плакали гіркими сльозами і благали її ревне одкинутись од того свого наміру і лишитися в графстві, та нічого не помогло. Доручивши їх Божій опіці, Жілетта в супроводі одного родича та служниці своєї рушила в дорогу, одягнена, як прочанка, не забувши, проте, взяти з собою чимало грошей і коштовних речей. Ніхто не знав, куди вона надумала податися; вона ж ніде не спинялася на довший час, аж поки не прибула до Флоренції.
Тут стала вона навмання в одній гостиниці, що держала якась статечна вдова, і жила там як проста богомолка. Першим її бажанням було довідатися щось про свого чоловіка. Як на те, вже наступного дня вона й побачила його — він проїздив верхи на чолі свого загону поуз ту гостиницю. Жілетта одразу його впізнала, проте спитала в господині, що то за чоловік.
— Се знакомитий чужоземець, — одказала їй господиня, — на ймення граф Бертран, дуже мила й чемна людина; всі в нашім місті люблять його і шанують. Він же закохався хтозна-як в одну нашу сусідку, бідну шляхтянку. Через своє убозтво вона досі не вийшла заміж і живе з своєю матір’ю, жінкою доброю й розумною. Якби не мати, то, може б, вона вже давно графову волю вволила.
Жілетта уважно вислухала господинину мову, розпитала її про дещо дрібніше і добре надумала, що і як їй треба зробити. Дізнавшися, як звати ту жінку і її дочку та де вони живуть, вона пішла туди одного дня потаємне в прочанському перевдязі; побачившії матір і дочку, які справді жили дуже бідно, вона привіталась до них і сказала старій, що хотіла б із нею про щось поговорити. Пані встала і запросила її до сусідньої кімнати; як вони там посідали, графиня почала:
— Здається мені, добродійко, що фортуна до вас так само незичлива, як і до мене; та якби тільки ваша хіть, ви могли б зробити щасливою і себе й мене.
Пані одказала їй, що нічого так не бажає, як стати щасливою, аби тільки чесним способом.
— Передусім треба нам одного, — вела далі графиня, — щоб ви мені вірили, а я вам, бо як ви мене підведете, то й мені зіпсуєте всю справу, і собі пошкодите.
— Будьте певні, — сказала пані, — кажіть мені все, що маєте, я вас ніколи не зраджу.
Тоді графиня розповіла їй усе: і хто вона така, і як іще змалку Бертрана покохала, і що було потім; вона говорила так зворушливо, що пані їй повірила і дуже співчувала, тим більше, що й перед тим до неї якісь чутки доходили. А Жілетта, розказавши їй про свою долю, провадила далі:
— Отже, ви знаєте тепер, добродійко, що я повинна зробити, щоб мужа собі привернути, які дві умови мушу я виконати. Я не знаю на світі, крім вас, іншої особи, яка могла б мені в тому допомогти, якщо тільки тому правда, що граф, муж мій, любить вашу доньку.
— Мадонно, — одказала їй та пані, — чи любить її граф, чи ні, сього я не знаю, але він до неї справді залицяється. То чим же я можу вам тут прислужитися?
— Зараз скажу вам про се, добродійко, — сказала графиня, — та перше я хотіла б з’ясувати, який пожиток вам із тої прислуги буде. Я бачу, що донька ваша вродлива і на порі вже стала, і тільки тим дома сидить, що немає за нею посагу. Так от, за ту прислугу, що я од вас жадаю, я готова хоч і зараз дати їй із моєї руки таке віно, яке ви самі назначите, щоб вона могла пристойно вийти заміж.
Сі слова припали до смаку зубожілій панії, та, будучи жінкою благородною, вона сказала:
— Мадонно, скажіть мені, чого ви од мене хочете, і як се буде річ для мене призвоїта, я зроблю її з дорогою душею, а ви вже тоді чиніть, як самі здорові знаєте.
Тоді графиня промовила:
— Я прошу вас переказати графові, мужу моєму, через якусь довірену особу, що донька ваша готова буде вволити його волю, коли впевниться, що він її справді так любить, як каже, а сьому вона тоді тільки повірить, як він пришле їй свого улюбленого персня, що завжди на руці носить. Якщо він пришле того персня, то оддайте його мені, а графові перекажіть, що донька згодна його прийняти, нехай приходить потаймиру; як же він прийде, то непомітно покладіть мене до нього в постіль замість доньки вашої. Може, дасть Бог, зайду я в тяж і потім уже, мавши персня на пальці й дитину од нього на руках, я прихилю його до себе і житиму з ним, дякуючи вам, як подобає жити з своїм подружжям.
Трудною річчю здалося панії виконати графинине прохання, бо вона боялась увести дочку свою в неславу; проте, подумавши, що зробить спасенне діло, як допоможе повернути мужа такій достойній дамі, і, побачивши, що та прийшла до неї з щирим серцем, не тільки приобіцяла графині все зробити, а й приступила не гаючись до діла.
Через кілька день, діючи за намовою графині з великою обережністю, вона дістала того персня, хоч і нелегко було графові з ним розставатися, а потім замість дочки своєї хитро підсунула Бертранові Жілетту. Уже при перших зляганнях, яких так жагуче прагнув граф, з Божого призволу графиня зачала в лоні двох синів-близнюків, як то виявилося згодом в часі пологів. І не один тільки сей раз та пані дала Жілетті змогу сходитись із своїм мужем, а ще багато разів, і влаштовувала все так скрито, що ніхто про те нічого не знав.
Граф, думаючи, що засягає ласки не в дружини, а в коханої дівчини, дарував їй щодосвітку, перед тим як іти, всякі коштовності, які графиня пильно зберігала. Відчувши себе при добрій надії, Жілетта вирішила не турбувати більше панії такими послугами і сказала їй:
— Добродійко, дякуючи Богові та й вам, яко ґречним, дістала те, чого бажала; пора ж тепер мені дещо для вас зробити та й їхати звідси.
Пані сказала, що дуже рада була допомогти в чімось графині, та чинила так не в надії на винагороду, а тому, що вважала се за добру справу. На те Жілетта їй одповіла:
— Я дуже тішусь тим, добродійко, і готова дати вам, що ви в мене попросите, не як заплату, а Богу в прийом, бо здається мені, що так воно й годиться.
Тоді пані, бувши в великій сутузі, попрохала, переборюючи сором, сто лір на посаг своїй дочці. Графиня, побачивши її збентеженість і зваживши на її велику скромність, дала їй п’ятсот лір і в додачу багато дорогих клейнодів, що теж не меншого були варті. Без міри задоволена пані не здякувалась графині, а та, попрощавшися з нею, повернулася до себе в гостиницю. Пані ж тим часом, не хотячи, щоб Бертран до її дому заходив чи людей посилав, поїхала разом з дочкою на село до своїх родичів. Через деякий час і Бертран повернувся на виклик своїх підданців до Руссільйона, бо знав, що жінка покинула вже його володіння.
Дізнавшися, що граф виїхав із Флоренції до свого замку, Жілетта дуже зраділа. Сама ж вона лишилась у Флоренції, поки не повила двох синів, кап-у-кап схожих на батька, і не вигодувала їх до ладу. Коли настав, як їй здавалось, слушний час, вона рушила в дорогу і дійшла, ніким не впізнана, до Монпельє; тут вона одпочила кілька днів і розпиталася про графа. Довідавшись, що на всіх святих він має спорядити в Руссільйоні велику учту для дам і лицарів, вона подалася туди, перебравшися за прочанку, як і тоді, коли звідти виходила. Коли вже дами й лицарі зійшлися до Бертрана в замок і зібралися сідати до столу, Жілетта, не перемінивши одягу, ввійшла до великого залу з двома дрібними дітьми на руках, протовпилася до мужа, впала перед ним навколішки і промовила плачучи:
— Пане мій і володарю, я твоя нещаслива дружина, що блукала довго світами, аби ти міг вернутися до свого замку й жити в ньому. Богом заклинаю тебе, щоб ти дотримав обітниці, даної мені колись через двох дворян, моїх посланців: ось у мене на руках не одно дитя од тебе, а двоє, а ось і твій перстень. Прийми ж тепер мене, як дружину твою, по тому твоєму слову.
Граф дуже здивувався тим словам, признався до персня й до синів, що були на нього достеменно схожі, і спитав розгублено:
— Як же се могло статися?
Тоді Жілетта на великий подив графові і всім присутнім розповіла їм по порядку, що і як. Переконавшися, що жінка каже щиру правду, бачачи її вірність і мудрість, а також двох любих синочків, граф вирішив додержати свого слова і здатися на просьби підданців і підданок своїх, що всі в один голос благали його вшанувати її, яко законну жону свою. Поборовши свою гордовиту жорстокість, він підвів Жілетту, обняв і поцілував, признавши її дружиною своєю, а дітей своїми спадкоємцями. Велівши убрати графиню в пристойне одіння, справляв він потім кілька днів на превелику радість усім своїм васалам веселі та пишні бенкети. З того часу він полюбив дружину свою щирим серцем і поважав її та шанував цілою душею.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДЕСЯТА
Алібек іде спасатися в пустинь; відлюдник Рустіко навчає її, як заганяти диявола в пекло; повернувшися звідти, вона виходить заміж за Неербала
Діоней, що уважно слухав королевиної оповідки, діждався її кінця і, знаючи, що тепер слово буде за ним, не став чекати наказу, а тільки всміхнувся і почав:
— Любі мої дами, ви, мабуть, ніколи не чули, як заганяють диявола в пекло; тим-то, не одбігаючи далеко од сьогоднішньої нашої матерії, я хочу розказати вам про те; можливо, моє оповідання прислужиться спасінню душ ваших і дасть вам пізнати, що хоч Амур радше витає в веселих палатах та в розкішних кімнатах, аніж в убогих хатах, проте іноді проявляє силу свою і в темних лісах, крутих горах та пустельних печерах, що свідчить про його всевладність і всемогутність.
Приступаючи ж до самої речі, скажу тепер, що в Берберійському царстві, у місті Капсі, жив колись один багатий чоловік; мав він кількоро дітей, а між ними й гарненьку та миленьку дочку на ім’я Алібек. Дівчина та, не будучи християнкою, чула, проте, од деяких християн, що в їхньому місті бували, яка хороша їхня віра та богослужіння. От раз і спитала вона в одного захожого, яким чином можна найкраще Богові услужити. Той сказав, що найліпше ті люди Богові служать, котрі, речей світових уникаючи, душі свої в Фіваїдській пустині спасають. Недійшла розумом дівчина (їй тільки чотирнадцятий рочок минав), не то що з якогось свідомого прагнення, а от собі з дитинної примхи, не сказавши нікому ні слова, другого дня рано-вранці рушила потихеньку одним одна в дорогу до тої пустині Фіваїдської і за кілька день не без труднощів — що-то охота! — прибилась до якогось пустельницького скиту. Забачивши здалеку хижку, вона попрямувала до неї і наткнулася у дверях на святого спасенника.
Він дуже здивувався, що вона сюди зайшла, і спитав її, чого вона тут шукає. Дівчинка одповіла йому, що з Божого надиху прийшла сюди шукати такого, хто б навчив її, як повинно служити Богові. Побачивши пустельник, що вона молода і вродлива, збоявся, щоб нечистий не підкусив його, якщо він її до себе прийме, похвалив її за спасенні думки, дав попоїсти їй лопуцьків, кисличок та фініків, напоїв водою і сказав:
— Дочко моя, пройди трохи далі, там живе один святий муж, який краще за мене може тебе на путь спасіння справити; іди ж до нього.
Дівчина пішла далі, куди показав їй пустельник, але й другий спасенник одвітував їй так само; так, мандруючи пустинню, приблукала вона до скиту, де спасався один молодий відлюдник на ймення Рустіко, чоловік благий і побожний, і звернулася до нього з тим самим питанням. Відлюдник, бажаючи поставити на пробу свою твердість, не одіслав її, як інші, а лишив із собою в своїй келії. Як настала ніч, він постелив їй постіль із пальмового віття і поклав її спати. Та тут присіла його зненацька велика спокуса, і твердість його почала м’якнути; побачивши, що несила його тій спокусі опиратися, він уже не борюкався, а піддався їй до решти і, відкинувши набік святі помисли, молитви та бичування, зводив собі на думку, яка вона гарна та молода дівчина, та почав уже й способу прибирати, як би її на гріх підвести, так щоб вона про його спорзні наміри не догадалась. Розпитавши її де про що, переконався Рустіко, що вона ще не знала мужчини і справді така проста душею, як і здається, та й вирішив, що зможе підмовити її на все під покривкою служіння Богові. Спочатку він розповів їй докладно про диявола, сього врага Господнього, а потім дав їй зрозуміти, що немає милішої Богові служби, як заганяти диявола в пекло, куди Творець засудив його на вічні часи. Дівчина спитала його, як воно робиться.
— Зараз побачиш, — одповів їй Рустіко, — роби тільки те, що я робитиму.
Сеє сказавши, почав скидати з себе своє злиденне рам’я і розібрався до голого тіла; так само зробила й дівчина. Тоді став навколішки, буцімто молитися, а її поставив навпроти себе. Як же побачив її нагою, ще кращою вона йому здалася і ще дужче хіть у ньому розгорілася, а плоть устала. Дивлячись на те, дівчина зчудувалася й спитала:
— Рустіко, а що то таке випинається в тебе між ногами, що в мене немає?
— Дочко моя, — рече їй відлюдник, — отож і є той диявол, що я тобі про нього казав. Бачиш, як він мене мордує, що просто витерпу немає.
— Хвала Богові, — сказала Алібек, — мені легше, ніж тобі, бо в мене нема того диявола.
— Правду кажеш, — одмовив Рустіко, — але ти маєш натомість іншу річ, якої немає в мене.
— Що ж то за штука? — спитала дівчина.
— Ось тут у тебе пекло, і істинно глаголю тобі, що Бог прислав тебе сюди для спасіння душі моєї, бо як почне мене мучити сей диявол, а ти, зглянувшись на мене, дозволиш загнати його до тебе в пекло, ти даси мені велику пільгу і вчиниш тим богоугодне діло, якщо й справді ти прийшла в наші краї служити Богові.
— Отче святий, — одповіла дівчина простодушно, — як у мене й справді є пекло, то нехай буде, як ви кажете.
— Будь же благословенна, дочко моя! — гукнув тоді Рустіко. — Ходімо ж та й заженемо його туди, щоб він мені нарешті дав спокій.
По сій мові він повів дівчину до свого лігвища і показав їй, що має діяти, щоб того лукавого ув’язнити. Алібек досі зроду ще жодного диявола до пекла не впускала, і попервах їй було трохи навіть моторошно.
— Ай правда, отче, — сказала вона пустельникові, — той диявол, враг Господній, мабуть, великий плюгавець, бо й пеклу боляче, коли його туди заганяють, не то що.
— Дочко моя, — заспокоїв її Рустіко, — не завше так буде.
Щоб же перевірити, як воно далі буде, вони, перше ніж устати з постелі, загнали диявола в пекло ще шість раз і аж тоді збили йому пиху, щоб він більше не підіймався. Коли ж він пізніше знову підіймав голову, Алібек була завше рада поскромити його гординю, бо їй почали подобатись ті побожні вправи. Не раз потім говорила вона пустельникові:
— Тепер я добре бачу, правду казали ті люди в Капсі, що служити Богові — то найсолодша в світі річ. Зроду я не зазнала такої втіхи і розкоші, що б я не робила, як тепер, заганяючи диявола в пекло. Тим я вважаю, що той, хто не бажає Богові служити, а робить щось інше, просто тварюка, та й годі.
Вона часто приходила до пустельника й казала:
— Отче, я прийшла сюди спасатися, а не байдики бити: нумо ж заганяти диявола в пекло.
А під час тих трудів праведних іноді говорила:
— Рустіко, я не розумію, чого той диявол тікає з пекла? Якби йому так хотілося сидіти в пеклі, як пеклові його в собі тримати, то він би звідти довіку не вилазив.
Дівчина так часто викликала молодого спасенника на подвижництво, що зовсім його засмикала; часом бідолашного аж циганський піт проймав. Тоді він почав пояснювати їй, що диявола тоді лишень карати треба й до пекла наганяти, коли він зухвало підіймає голову, а ми вже, казав, з Божою поміччю так його укоськали, що він благає дати йому спокій. Тими словами він на деякий час угамував дівчину, але, побачивши, що Рустіко вже кілька день не квапиться заганяти диявола в пекло, вона сказала йому:
— Рустіко, твій диявол уже поскромлений і не завдав тобі клопоту, зате моє пекло розсвербілося так, що я не маю спокою. Допоможи ж тепер своїм дияволом утишити ярость мого пекла, як я пеклом моїм допомагала збивати пиху твоєму дияволу.
Пустельник, що сидів на самих корінцях та воді, тільки почасти міг задовольнити її вимоги і казав їй, що для втишення пекла треба б цілої череди чортів, та він уже зробить, що зможе; іноді йому вдавалося її вдовольнити, але се було так рідко — все одно що в левову пащу бобину вкинути. Дівчині здавалось, що вона Богові свого не дослужує, і Алібек почала ремствувати.
Коли отак між пустельниковим дияволом і дівчининим пеклом пішло на розбрат через надмірну жадобу з одного боку і недостатню спромогу з другого, сталося, що в Капсі вибухла пожежа і батько Алібек згорів у своєму домі з дітьми і всією родиною; таким чином Алібек стала єдиною спадкоємницею всього його добра. Тоді один молодик на ймення Неербал, прогулявши всі свої статки-маєтки, надумав розшукати її, почувши, що вона жива, поки суд не загарбав батькової відумерщини. На велику радість відлюднику і проти її волі він забрав її з пустині в Капсу і одружився з нею, успадкувавши таким чином все її майно.
Коли жінки перед тим, як вести її на постіль до молодого, спитали, чим вона спасалася в пустині, вона одповіла, що служила Богові, заганяючи диявола в пекло, і що Неербал учинив великий гріх, одірвавши її од того служіння. От давай жінки допитуватись, як робиться те заганяння, і вона їм усе докладно словами розказала ще й на кивах показала. Тоді жінки розреготалися на всі заставки (ще й досі, може, регочуться) і сказали:
— Не журися, дочко, не сумуй, бо і в нас те діло вміють добре робити; Неербал незгірше служитиме з тобою вкупі Богові.
Сюю притичину розславили кумасі по всьому місту, і з того часу пішла межи людьми приповідка, що немає милішої Богові служби, як заганяти диявола в пекло. Та приповідка прийшла до нас із-за моря і досі ще не забулась. Тим-то й ви, молодії дами, як хочете Господньої благодаті, то навчіться заганяти диявола в пекло: воно і Богові мило, і собі любо, і чимало з того добра постати може.
Діонеєва оповідка тисячу, може, разів викликала сміх у слухачок, такими дотепними здавались їм його речі. Коли він скінчив, королева, знаючи, що час її володарювання минувся, зняла з голови лавровий вінок і чемненько увінчала ним Філостратові скроні, промовивши:
— Ану, побачимо, чи не краще вовк керуватиме вівцями, ніж вівці керували вовками?
На те Філострат одповів сміючися:
— Як на мене, то вовкам давно б уже треба було навчити овець заганяти чорта в пекло, незгірше од того пустельника, що вчив Алібек. Отож не називайте нас вовками, коли самі не овечки. Ну, та вже коли мені припало королювати, мушу прийняти берло правління.
— Слухай, Філострате, — озвалась Неїфіла, — от ти хочеш нас навчати, а чи не годилося б тобі набратися розуму, як ото набрався Мазетто од черничок, і тоді тільки губи відмикати, як уже кості од переробу гудітимуть?
Бачивши Філострат, що наскочила коса на камінь, покинув свої жартики і заходився по-королівському порядкувати. Покликавши перед себе каштеляна, він розпитав його про господарчі справи і дав розпорядження, як і чим на весь час його влади товариство забезпечити належить. Тоді, звернувшися до дам, такі їм слова промовив:
— Ласкаві мої пані, відколи я, на своє горе, навчився одрізняти добро од зла, потрапив я через красу одної з вас у вічну неволю до Амура. У всьому був я йому покірний і слухняний, завше догоджав йому щиро і ревно, і того тільки дослужився, що спершу мене одкинено заради іншого, а потім ішлося мені ще й того гірше, і думається мені, що так воно буде до самої смерті. Отож я й хочу, щоб предметом завтрашніх оповідок наших було те, що до недолі моєї найбільше приходиться, — поговорімо про людей, що їх любов мала нещасливий кінець. Я певен, що й моя може скінчитися тільки сумом: недарма ім’я, котрим ви мене називаєте, дано мені тим, хто розумів його приховане значення.
Сказавши сеє, Філострат підвівся і одпустив усіх аж до вечері. У саду було так любо й мило, що ніхто не хотів шукати собі розваги деінде. Сонце, звернувши на вечірній пруг, уже не припікало, і дами залюбки ганялися по саду за сарнами, трусиками та іншими звірятами, які допіру, коли вони оповідок слухали, все коло них скакали і часом навіть трохи заважали. Діоней і Ф’ямметта виспівували собі про лицаря Гвільєма та мадам де Вержі, Філомена й Панфіл сіли грати в шахи. Робили, одне слово, що кому любля, незчулися, як і вечеря наспіла. Розставивши столи коло того водограю, повечеряли всмак і не без утіхи. Щоб не одступати од звичаїв, заведених його попередницями, Філострат, як тільки було зі столів прибрано, велів Лауретті завести танок і заспівати пісню.
— Найясніший королю, — сказала Лауретта, — чужих пісень я не знаю, а з своїх не пригадаю такої, що припала б до натури нашому веселому товариству. Та як хочете послухати, якої вмію, то чому й не заспівати.
— Що твоє, все миле і приємне, — сказав король, — якої вмієш, такої і співай.
Тоді Лауретта завела лагідним, але трохи ніби сумовитим голосом, а інші їй підспівували:
Моя жорстока доле!
З кохання я страждаю,
Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.
Предвічний зодчий всього світострою
Собі на осолоду
Створив мене веселою, живою
І дав мені напрочуд дивну вроду,
Споріднену з красою,
Що в небесах сіяє в рід із роду;
Та, на мою знегоду,
Небагатьом помітна —
Свічу я на земному видноколі.
Як я лише ввійшла в літа дівочі,
То був у мене милий,
Що заглядав мені кохано в очі,
Які його уяву полонили;
Чудові дні і ночі, —
Як швидко лине час той легкокрилий! —
У пестощах летіли,
Бо й я ж його кохала,
Та він зав’яв од подиху недолі.
А потім другий — пишний, гордовитий —
Узяв мене у руки,
І світ мені жалобою повитий,
І мушу я любить його з принуки;
Немов несамовитий,
Мене ревнує він — о, люті муки!
Я гину із розпуки…
Чи ж я на те вродилась,
Щоб лиш його коритися сваволі?
Кляну тепер годину ту печальну,
Коли я поміняла
Дівочу скромну сукню на вінчальну,
Коли я в церкві слово “так” сказала.
В ту мить гірку, безжальну
Я світ собі навіки зав’язала…
Ох, краще б я сконала,
Ніж по сумнім весіллі
Такі терпіти несказанні болі!
О перший милий, друже незабутий,
Молю тебе, благаю
На мене знову любо позирнути
З далекого надзоряного краю.
О, дай мені відчути,
Що пломінь наш не згас у дні відчаю;
До осяйного раю
Візьми мене, мій любий,
Звільни мене з плачевної юдолі!
Тут Лауретта замовкла. На її пісню всі звернули пильну увагу, та всяке її по-своєму тлумачило. Були й такі, що зрозуміли її по-міланськи, себто що ліпша добра свинка, ніж хороша жінка; але інші мали благородніше і тонше розуміння, то й збагнули вони ту пісню вірніше, та не час нам тепер про те широко розводитись.
Після сієї пісні король велів посвітити посвітачі, і товариство довго ще співало всяких пісень на тій поляні, серед квіток і трав, аж поки зорі не почали примерхати. Побачив тоді король, що пора спати, оддав усім на добраніч, і дами й кавалери розійшлися по своїх покоях.
Кінець третьому дню
