«Декамерон» ДЕНЬ ВОСЬМИЙ
Зачинається восьмий день, у який під проводом Лауретти говориться про різні штуки, що то раз у раз люди людям строять: жінки чоловікам, чоловіки жінкам або чоловік чоловікові
Уже проміння сходового світила заблисло в неділю рано на верхогір’ї, розігнавши темнощі і розвиднивши все навколо, як королева встала з своїм товариством і, погулявши якусь часинку по росяній травиці, пішли десь о дев’ятій до сусідньої церковці слухати служби Божої; повернувшись додому і пообідавши весело й любо, поспівали трохи й потанцювали, а тоді з королевиного призвоління хто хотів міг піти одпочити. Як же сонце звернуло на третій пруг, всі посідали коло того прегарного водограю для звичної бесіди, як веліла королева, і з її наказу Неїфіла розпочала так.
«Декамерон» ОПОВІДКА ПЕРША
Гульфард позичає в Гаспарруола гроші і, домовившись із його жінкою, що переночує з нею за таку саму суму, оддав їй ті гроші і каже Гаспарруолові при ній, що він вернув позичку, а та присвідчує, що се правда
Як уже так од Бога судилось, щоб сей день моєю розпочався оповідкою, то я се радо зроблю. Чимало вже в нас, любії мої подруги, говорилось тут про каверзи, що жінки чоловікам витворяють, а я хочу розказати вам про одну штуку, яку мужчина устругнув жінці, — не для того, щоб йому за сей учинок догану дати, а її пожаліти, а, навпаки, щоб його похвалити, а їй докорити та ще показати, як чоловіки можуть ошукувати тих, що їм вірять, дарма що і їх ті обдурюють, кому вони довіряють. Правда, те, про що я зараз розповім, годилося б назвати не оманою, а радше одплатою, бо відомо, що жінка повинна оберігати честь свою і цноту паче життя свого і хоронитись од усякої скверни, хоч і нелегко буває, задля слабості нашої, повністю уникати всіх спокус; але, на мою думку, та, котра грішить заради грошей, заслуговує на спалення, а котра з любові (ми ж усі знаємо її велику силу), тій можна і простити, як не надто суворо судити — прикладом тому може бути монна Філіппа із Прато, що про неї говорив нам Філострат кілька день тому.
Так от, жив колись у Мілані один німецький найманець на ім’я Гульфард, чоловік хоробрий і вельми вірний тим, до кого вступав на службу, що з німцями трапляється негусто, і гроші він як було в кого позичав, то завжди справно платив, тим купці охоче боргували йому під невеликий процент які завгодно суми.
Живучи в Мілані, закохався той Гульфард в одну дуже вродливу жінку на ймення Амбруоджію, дружину багатого купця Гаспарруола Кагастрачча, доброго свого знайомця і приятеля; він зумів ту свою любов так обачно потаїти, що ані чоловік, ані хто інший про неї ніколи не догадувавсь. Одного дня він попрохав ту даму через довіреного посланця, щоб вона вволила його волю, а він, мовляв, за те готовий зробити для неї все, що вона скаже. Після довгих перемовин купчиха вирішила задовольнити його жадання, але з свого боку поставила перед Гульфардом дві вимоги: по-перше, щоб він про те ніколи нікому не говорив, по-друге, щоб як чоловік багатий дав їй двісті золотих, потрібних їй для якоїсь нужди, — тоді, мовляв, вона завжди буде до його послуг.
Почувши про таку її жадобу і обурившись підлотою тієї, котру мав раніш за жінку статечну, Гульфард змінив своє палке кохання майже в ненависть і надумав піддурити її. Він переказав їй, що охоче приймає ті дві умови і зробить усе можливе, щоб їй догодити, тож нехай тільки повідомить, коли йому до неї прийти, і він принесе їй те, що вона просить, причому ніхто про те не знатиме, крім одного товариша й спільника, якому він у всьому звіряється. Та дама, чи, вірніше, лайдачка, вельми тому зраділа і переказала Гульфардові, що муж її, Гаспарруоло, через кілька днів має їхати у своїх справах до Генуї, і тоді вона дасть йому знати й пришле по нього. Гульфард вибрав догідну хвилю, зайшов до Гаспарруола і сказав йому:
— У мене тут накльовується одно діло, для якого я потребую двісті червінців. Чи не позичив би ти мені їх під такий самий процент, як завжди позичав?
Гаспарруоло одповів, що залюбки, і тут же одлічив йому потрібну суму. За кілька днів він і справді, як казала жінка, вибрався до Генуї, і вона прислала до Гульфарда звістку, щоб той прийшов до неї і приніс двісті червінців. Гульфард узяв із собою товариша й подався до монни Амбруоджії, яка вже чекала на нього. Перше, що він зробив, — уручив їй при товаришеві ті двісті червінців з такими словами:
— Мадонно, ось гроші; оддайте їх вашому чоловікові, коли він повернеться.
Жінка узяла їх, не догадуючись, до чого ті Гульфардові слова. Думала, що він просто не хотів виявляти перед товаришем, що то він їй за щось платить.
— Добре, оддам, — одказала вона, — тільки перелічу спочатку, скільки їх тут єсть.
Висипала на стіл, перелічила — аж і справді двісті; заховала їх, рада та весела, і, вернувшись до Гульфарда, повела його в свою кімнату. І не тільки тої ночі, а не раз і потому, поки чоловік не вернувся з Генуї, вона приймала свого коханця. Як Гаспарруоло повернувся, Гульфард, вибравши такий час, коли той був разом із жінкою, прийшов до нього і сказав при монні Амбруоджії:
— Гаспарруоло, ті двісті червінців, що ти мені недавно позичив, виявились непотрібними, бо те діло в мене не вийшло. Я їх тоді ж ізразу повернув твоїй жінці, то скасуй же мою розписку.
Гаспарруоло, обернувшись до жінки, спитав у неї, чи вона ті гроші одержала. Побачивши, що Гульфард привів із собою свідка, вона не змогла того заперечити і сказала:
— Так, я їх одержала, просто забула тобі сказати.
— Гаразд, Гульфарде, — сказав тоді купець, — іди спокійно з богом, я ту розписку скасую.
Гульфард пішов, а обдурена жінка оддала чоловікові ганебну плату за свою зраду. Так хитрий закоханець поласував на дурничку своєю грошолюбною дамою.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДРУГА
Парох із Варлунго спить із монною Белькольоре і залишає в неї в заставу свою керею; тоді позичає в неї ковганку й одсилає назад, просячи повернути заставлену керею; вона її оддає з колючими примовками
Кавалери й дами — всі похвалили зарівно Гульфарда, що так хитро одурив жаднючу міланку; тоді королева, звернувшись з усмішкою до Панфіла, веліла йому заступити чергу, і він почав:
— Красні мої пані, розкажу я вам дещо про тих, котрі нас раз у раз кривдять, а ми не можемо їм тим самим оддячити: маю на увазі священиків, що оголосили хрестовий похід на жінок наших і, підвернувши котрусь під себе, гадають, що такого прощення й розгрішення заробили, ніби з Олександрії в Авіньйон зв’язаного султана привезли. А ми, нещасні миряни, за те їм рівною монетою одплатити неспроможні, хіба на їхніх матерях, сестрах, приятельках та дочках оскому зганяємо, як вони на жінках наших. Тим я й хочу розповісти вам про одну сільську любовну пригоду, хоч недовгу, так зате смішну на приконеччі, з якої, крім того, буде вам одна добра наука: не завжди вірте і священикам.
Так от, недалеко од нашого міста, як усі ви знаєте чи, може, чули, є село Варлунго, а в тому селі був колись паро-хом здоровий та бугайкуватий панотець. У письмі він не вельми був очитаний, зате в неділю десь під в’язом наставляв на добрий розум парафіян своїх святими словесами, а як вони, бувало, з дому кудись одвихались, то вчащав до жінок їхніх щиріше, ніж попередні панотці, приносячи їм деякі гостинці — води свяченої та воскові недогарки — і даючи їм своє благословенство.
Багато парафіянок подобалось панотцеві, та найдужче впала йому в око така собі монна Белькольоре, жінка селянина Бентівенья дель Маццо; то була молодичка гарна, справді гожого кольору обличчя, з себе чорнява й тугенька і, як то кажуть, замашна. Крім того, вона вміла краще за всіх грати на цимбалах і співати “Тече вода у яругу” і ловко танцювала виступця або дрібушечки, вихаючи мережаною хустиною, що куди там іншим сусідкам. Так у неї панотець закохався, що неначе ошалів, і ходив, було, цілий день по селу, аби тільки її десь побачити. А в неділю рано, як знав, що вона в церкві, то так уже завзято виспівував. “Господи помилуй”, та “Свят-свят-свят”, мов той осел репетував, а коли її не було, то не вельми надсаджувався. Та, зрештою, діяв так обачно, що ні Бентівенья дель Маццо, ані хто інший нічого такого не помічав.
Щоб же до молодички легше підсипатись, панотець посилав їй деколи гостинчика: то пучок свіжого часничку із свого городу, то вінок дрібної та кріпкої цибулі, — а часом, як ніхто не бачив, то й подивиться на неї скоса чи словом яким займе, а монна Белькольоре ніби й не туди — пройде собі мимо чин чином, наче їй до панотця байдуже.
Одного дня, в саме знадобіддя, блукав панотчик по селу і зустрів ненароком Бентівенья дель Маццо, що гнав кудись нав’юченого всяким добром осла. Панотець привітався до нього і спитав, куди се він прямує. Бентівенья одповів:
— Та йду, єгомостику, ніде правди діти, до міста, справа є. Везу тут дещицю панові Бонаккоррі да Джінестрето, щоб пособив мені, бо пан судія вже присилав до мене возного, а я не знаю, за що і про що.
Зраділий парох сказав селянинові:
— Гаразд, сину мій, даю тобі своє благословення; іди та боржій вертайся. А як побачиш, бува, Лапучча або Нальдіна, то скажи, щоб не забули принести мені ременю для ціпових капиць.
Бентівенья сказав, що так і зробить, а єгомость вирішив, що, поки хлоп до Флоренції сходить, треба б у його жінки щастя спробувати. От і почимчикував він до її хати, не спиняючись ніде по дорозі, увійшов у двері та й каже:
— Мир сьому дому, а хто є в ньому?
А господиня була саме на горищі; почувши його слова, вона обізвалась:
— Заходьте, єгомостику, гостем будете. А чого се ви по такій жароті вештаєтесь?
— Та, Богові слава, — одказав парох, — побачив, що твій чоловік у місто подався, та й зайшов отсе до тебе на часинку.
Жінка злізла з горища і заходилась перебирати капустяне насіння, що чоловік недавно з висадків намолотив.
— Ну як, Белькольоре, — озвався до неї панотець, — ти ще довго будеш мене мучити?
— А що я вам роблю? — засміялась молодиця.
— Та ти нічого не робиш, — одказав панотець, — але і мені того не даєш робити, що я хочу і що сам Бог велів.
— Що се ви, панотченьку, — молодиця йому, — хіба ж священики таке роблять?
— Ще й як, — одповів панотець, — краще за інших мужчин, а як хочеш знати чому, то скажу тобі: наш млин тим добре меле, що в нас у спустах завжди води багацько, ані напирає. Ось мовчи краще, та давай теє, то сама побачиш.
— А що мені з того буде? — спитала Белькольоре. — Я ж знаю, що всі ви скупучі, як нечиста сила.
— А я знаю? — каже панотець. — Що хочеш, те й матимеш: хоч черевички, хоч стрічку, хоч сукна шмат — вибирай сама.
— Ну, добре, — каже Белькольоре, — я все те маю, та як ви мене так любите, то вчиніте мені одну ласку, а я вже вволю вашу волю.
— Кажи, що тобі треба, — мовив панотець, — я все зроблю.
Тоді жінка й каже:
— Мені треба в суботу до міста, вовну здати, що напряла, та прядку полагодити; як дасте мені п’ять лір (я знаю, що у вас єсть), то викуплю з застави темно-червону, ще дівоцьку, сукню та пояс святковий, бо і в церкву чи так куди ні в чому вже піти. А тоді вже зроблю все, що ви хочете.
— Дай, Боже, чого мені треба, — каже парох, — та в мене при собі таких грошей немає. Але нічого, до суботи я тобі дістану.
— Еге, — одповідає молодиця, — казав пан, кожух дам, та слово його тепле. Може, думаєте, і мене обіцянками-цяцянками спокусите, як ту бідну Білюццу, що після того всім батькам невісткою стала? Е, ні, сього не буде! Як не маєте при собі грошей, то сходіть принесіть.
— Ет, — каже панотець, — не посилай мене зараз додому, тут саме така оказія трапилась, що нікого немає, а поки я вернусь — принесе, може, когось лиха година, і нам переб’ють, а тоді жди знову слушного часу.
— Ну що ж, — каже молодиця, — коли хочете, то йдіть, а ні, то сидіть та на мене дивіться.
Бачить панотець, що жінка своє править: “Гроші на бочку, і аз вам дам”, а “на упованіє твоє” не хоче, та й каже:
— Ну, як ти не віриш, що я принесу тобі гроші, то от тобі моя блакитна керея в заставу.
— Керея, кажете? — підвела голову молодичка. — А чого вона варта?
— Як то, чого варта? — каже панотець. — Вона ж у мене не селянського сукна, а міланського, а дехто дума, що й голландського. На позаминулому тижні я дав за неї тандитникові Лотту цілісіньких сім лір, та й то Бульєтто каже (а він на сукнах добре знається), що по правді я мусив би заплатити на п’ять сольдів більше.
— Хіба? — здивувалась Белькольоре. — Їй-богу, якось аж не віриться. Ну, та сількісь, давайте мені її сюди.
А в панотчика вже й жила напрутилась; ізняв він мерщій із себе керею та її оддав молодиці; вона сховала її та й каже:
— Ходімо в хижку, панотче, туди ніхто не загляне.
Так же і зробили; єгомость довгенько вовтузився там із молодицею та цмокався ласо, поки з паном Богом її не посвоячив, а зробивши своє, вернувся до церкви в самій сутані, мов де на весіллі побував. А вернувшись, почав думати-гадати, що скільки не позбирає за рік недогарків од свічок, то на п’ять лір не стягнеться, і шкода йому стало тієї кереї. Давай тоді мізкувати, як би викупити її за так грошей, та й вимізкував-таки на другий день, бо був собі, нівроку, хитруватий. А в той день та було саме свято; от він і послав сусідського хлопчика до монни Белькольоре, щоб вона позичила йому ковганки, бо до панотця, мовляв, прийдуть у гості Бігуччо даль Поджо і Нуто Бульєтто, так треба буде чимось страву затовкти. Молодиця дала ковганку. В обіди панотець, знаючи, коли сідає до столу Бентівенья дель Маццо з своєю жінкою, покликав свого клірика та й каже:
— На отсю ковганку, однеси її монні Белькольоре й скажи: “Панотець дякує за позичку і просить оддати керею, що хлопчик лишив у заставу”.
Клірик пішов із ковганкою до молодиці, що й справді сіла якраз обідати з чоловіком. Поставив він ковганку й переказав, що йому велів священик. Почувши, що панотець вимагає керею, вона вже хотіла щось сказати, як чоловік сердито перебив їй річ:
— Ти що, заставу береш у єгомостя? Ой, дивись мені, бо ошийника схопиш! Зараз же оддай ту керею, сто копанок чортів тобі в пельку! Та гляди, як панотець іще чогось попросить, чи осла, то й осла, то щоб без одмови дала!
Белькольоре встала сердито з-за столу, вийняла з скрині керею, оддала її клірикові і сказала:
— Перекажи ж своєму панотцеві, що не діжде він більше в моїй ковганочці сала товкти, як він такий!
Клірик узяв керею, одніс її священику й переказав жінчині слова. Панотець промовив сміючись:
— Скажи ж і ти їй, як побачиш, що як не даватиме мені ковганки, то нехай вибача — не діжде од мене товкача.
Бентівенья думав, що жінка сказала ті слова з серця, тим що він її налаяв, і не звернув на них уваги, але монна Белькольоре довго ще сварилась із панотцем і сердилась на нього до самого винобрання; та коли єгомость нагрозився, що запроторить її в пащу до Люципера, вона з великого страху запила з ним змирщину молодим вином і заїла гарячими каштанами, і вони ще не раз потім утішалися навзаєм. А замість тих п’яти лір панотець дав до направи її цимбали і казав приробити до них дзвіночок, то вона й тому була рада.
«Декамерон» ОПОВІДКА ТРЕТЯ
Каландріно, Бруно та Буффальмакко йдуть шукати на берег Муньйона каменя-геліотропа; Каландріно вважає, що знайшов його, й повертається додому з повною пеленою каміння; жінка лає його, а він б’є її спересердя і оповідає товаришам те, що вони знають краще за нього
Як Панфіл доказав свою історію, з якої дами сміялись так, що й досі, може, не перестали, королева веліла оповідати далі Елізі; та почала, ще не пересміявшись:
— Не знаю, любії мої подруги, чи моя правдива й потішна оповідка зможе вас так розвеселити, як Панфілова, та я вже якось постараюсь.
У нашому місті, багатому на всякі чудасії та на різних диваків, жив не з-так давно один маляр на ймення Каландріно, чоловік дурноверхий і химерний, що водив компанію найбільше з іншими двома малярами — Бруном та Буффальмакком; то були люди жартівливі, хоч і цілком розумні та розсудливі, а з Каландріном для того тільки приставали, щоб із його дурощів та химер посміятись.
Під той самий час жив у Флоренції також один молодий штукар на ймення Мазо дель Саджо, хитрий і до всього дотепний, що аж любо; прочувши про того дивака Каландріна, він надумав пожартувати собі з ним, упевнивши його в якійсь нісенітниці. От побачив він його якось у церкві святого Іоанна — маляр уважно розглядав образки й різьбу на новій напрестольній скинії; жартун зміркував собі, що отут якраз і добре буде гачка на нього закинути. От змовився він із одним своїм товаришем, підійшов із ним до вівтаря, де стояв Каландріно і більше не було нікого, та й завели мову про всяке незвичайне каміння, ніби й не помітили маляра, причому Мазо говорив так упевнено, наче був першорядним каменезнавцем і ювеліром. Каландріно почав до тії розмови прислухатись і, пересвідчившись, що вона не секретна, підійшов до них ближче. Мазо вельми тому зрадів і провадив свою бесіду далі; коли Каландріно спитав його, де таке чарівне каміння водиться, Мазо одповів йому, що здебільшого в Золотих Козах, там, де живуть баски, в області Навербігрушії, де виноградні лози підв’язуються ковбасками, за шеляга можна купити гуску ще й гусеня в додачу; там є гора вся із струганого пармезанського сиру; люди, що на ній живуть, тільки те й роблять, що ріжуть локшину, ліплять вареники, варять те все у юшці з-під каплунів і кидають додолу — хто скільки впіймає, стільки й має; а попід горою тече річка з сутого солодкого вина, що в нім і краплі води нема, — такого питва більше ніде в світі не бува.
— Ех! — аж крикнув Каландріно. — Оце так країна! А скажи ж мені, де діваються ті каплуни, що з них юшка виварюється?
— Баски з’їдають, — одказує Мазо.
— А ти там був коли? — питав Каландріно.
— Не питай! — каже Мазо. — Не раз і не сто раз!
— А скільки ж туди миль? — допитується Каландріно.
— Та, мабуть, не менше од тисячі, як іти по-лисячи, — каже Мазо.
— Так се десь аж за Абруццами? — каже Кадандріно.
— Авжеж, — каже Мазо, — за Абруццами і за Дуруццами. Придуркуватий Каландріно, бачачи, що Мазо говорить усі ті речі з поважною міною, без смішків, повірив, що то все щира правда, і сказав:
— То для мене не близький світ, а якби було ближче, то й я пішов би коли-небудь із тобою, хоч побачив би, як ту локшину роблять, та наївся б досхочу. Але скажи мені, спасибі тобі, чи немає якого дорогого каміння в наших краях?
— Аякже, — одповів Мазо, — є і в нас два види каміння, що велику силу мають: один — то граніт у горах Сеттіньяно та Монтіші; коли з нього зробити жорна, то можна добувати муку з зерна (недаром краяни кажуть, що жорна з Монтіші в Бога найсвятіші); у нас їх стільки багато, що вони ніпочому, як у Навербігрушії ізмарагди: з них та й стоять цілі гори, такі увишки, як наша гора Морелло, і опівночі так світяться, що крий мати божа. Ти знаєш, якби такі жорна взяти в оправу, ще як дірка в них не просвердлена, та повезти до султана, то він би дав за них, що тільки душа забажає. Є у нас і другий камінь чудодійної сили, що ми звемо геліотропом: хто його при собі має, того ніхто не бачить у тому місці, де його нема.
— Ото справді велика сила, — каже Каландріно. — А де ж він є, той другий камінь?
— У річці Муньйоні, — одказує Мазо.
— А який він завбільшки, — питає Каландріно, — і якого кольору?
— Завбільшки бувають усякі, — каже Мазо, — котрі більші, котрі менші, а на колір усі чорні наголо.
Каландріно все те добре затямив і попрощався з Мазом — має нібито якусь там справу; він вирішив податися на розшуки того каменя, але хотів порадитись уперед із Бруном та Буффальмакком, яких він дуже любив. От пішов він їх шукати, щоб устигнути на річку раніше од усіх; довго ходив туди-сюди і вже аж в обіди згадав, що вони працюють у фаентинському дівочому монастирі. Хоч було вже й жарко, мало не бігом побіг він туди, покинувши всі свої справи. Побачивши нарешті товаришів, так до них обізвався:
— Товариство, як ви послухаєте моєї ради, то ми можемо стати найбагатшими людьми на всю Флоренцію. Чув я од певного і віри годного чоловіка, що в Муньйоні нашому трапляється такий камінь, що хто його при собі носить, той стає невидимий. Ходімо ж пошукаймо його, поки хтось інший не назирить. А я певен, що ми його знайдемо, бо я знаю, який він є; а як знайдемо, тоді вже ясно, що маємо робити: покладемо в кишеню та й гайда до міняйлів, що в них на столах завше повно золота й срібла; скільки захочемо, стільки й візьмемо собі грошей. І ніхто нас не побачить, і розбагатіємо ми за короткий час — не треба вже буде нам день у день, як тим слимакам, стіни розмальовувати.
Як почули тії речі Бруно й Буффальмакко, то осміхнулись про себе, перезирнулись і почали вдавати, що се їх дуже здивувало, та хвалити Каландрінову раду, а Буффальмакко спитав, як той камінь називається. Та Каландрінові, що був зроду нетямущий, назва вилетіла вже з голови.
— Що нам по назві, — сказав він, — коли ми знаємо його силу? Ходімо зараз шукати,чого ми будемо час гаяти?
— Ну, добре, — каже тоді Бруно, — а який той камінь на вигляд?
— Усякі бувають, — одказує Каландріно, — та всі на колір чорні; тим треба нам, я гадаю, збирати всі чорні камінці, які побачимо, поки на той натрапимо. Ходімо ж, годі монятися.
— Постривай, — каже йому Бруно, а тоді вже до Буффальмакка: — Каландріно, здається, правду каже, тільки пора тепер недогідна: сонце стоїть високо, світить прямо на берег і, певне, висушило все каміння, так що кожний камінець білим видається, а вранці, поки сонце їх не висушить, там бувають і чорні. До того ж сьогодні на Муньйоні багато всякого народу вештається, той те, той те робить, бо день буденний; як нас побачать, то зразу здогадаються, що ми робимо, та й собі кинуться шукати, а як вони те диво знайдуть, то наш поспіх обернеться в посміх. На мою думку (я гадаю, що й ви на неї пристанете), се треба зробити вранці, коли легше буде чорний камінь од білого розпізнати, і в святковий день, щоб ніхто нас там не побачив.
Буффальмакко схвалив Брунову раду, погодився з ним і Каландріно, та й вирішили вони втрьох піти шукати того каменя в неділю рано, причому Каландріно просив своїх товаришів, щоб вони нікому в світі того не казали, бо й сам він дізнався про те під великим секретом. Потім він розповів їм іще й ті небилиці, що чув про Навербігрушію, а клявся-божився, що то щира правда.
Як Каландріно пішов од них, Бруно й Буффальмакко домовились між собою, як їм спільно діяти. Каландріно хтозна-як виглядав тії неділі; як діждався нарешті, устав на зорі, зайшов до своїх товаришів, і вони всі втрьох подалися через браму святого Галла до Муньйона. Там вони почали ходити по берегу туди-сюди, шукаючи того каменя. Каландріно, як найзавзятіший шукач, ішов попереду, стрибав із місця на місце і пильно придивлявся до кожного камінчика: де тільки побачить чорного, зразу підніме й покладе собі за пазуху. А товариші йшли трохи позаду, зрідка й собі якийсь камінчик підбираючи. Небагато пройшов Каландріно, як уже в нього була повна пазуха; тоді він підняв поли своєї хламиди, шитої не по-фламандському, а по-наському, підвернув кінці під ремінний пояс і набрав таким чином повну пелену каміння; мало того, зробив такий мішок ще і з плаща, і той насипав ущерть.
Як побачили Бруно й Буффальмакко, як нав’ючився Каландріно (а діло було вже під обіди), Бруно обізвався до Буффальмакка, як було між ними домовлено:
— А де ж се Каландріно?
Буффальмакко, хоч і бачив, що Каландріно стоїть неподалік од нього, подивився сюди-туди та й каже:
— Не знаю, ще недавно він був тут, трохи попереду.
— Може, й був недавно тут, — каже Бруно, — та тепер, мабуть, уже дома обідає, а ми тут, як дурні, шукаємо на березі чорні камінці.
— Ти ба, який хитрий! — каже Буффальмакко. — Пошив нас у дурні та й покинув тут, а ми йому й повірили. Ну, слухай, який же йолоп, окрім нас, повірив би, що в Муньйоні є каміння такої чудодійної сили?
Почувши їхню розмову, Каландріно подумав, що той камінь і справді попався до нього, бо товариші його не бачать, хоч він і тут. Надзвичайно задоволений із сієї удачі, він не сказав їм ні слова і вирішив іти додому; повернувся та й пішов. Як товариші те побачили, Буффальмакко сказав Брунові:
— А нам що тут робити? Ходімо й собі додому!
— Ходімо, — сказав Бруно, — але Богом божуся, що Каландріно більш мене ніколи не одурить. Ух, якби отсе він був передо мною, як увесь сьогоднішній ранок, я так би вчесав його сією каменюкою по литках, що дав би на місяць пам’яткового!
Як сказав, так у той же мент розмахнувся й поцілив каменем Каландрінові в ногу. Бідолаха аж засичав із болю, підняв ногу, та змовчав і пішов далі. Тоді Буффальмакко взяв один із камінців, що підібрав був на березі, та й каже:
— Бач, який гарний камінець; якби отаким та Каландрінові в спину!
Та швиргиць його — і таки влучив у самісіньку спину. Довго вони кидали на нього камінням, примовляючи всяку всячину, аж поки не дійшли по берегу до міської брами. Тут вони покидали додолу те каміння, що набрали були, пристояли трохи, поговорили з митниками і розказали їм про ту штуку; митники дуже сміялись і теж удали, ніби не помітили Каландріна, то й не займали його, як він проходив. А він дочвалав, не спиняючись, до свого дому, що стояв на Жорновому перехресті, і так якось склалося, ніби навмисне, що, як ішов він по берегу, а потім і по вулиці, ніхто до нього не озвався (правда, мало хто йому по дорозі і траплявся, бо майже всі сиділи дома, обідали).
От уступив Каландріно з тим вантажем до свого дому; дружина його монна Тесса, жінка вродлива і статечна, зустріла його наверху сходів. Розсердившись за те, що його довго не було, вона почала йому вимовляти:
— Де тебе носить лиха година? Люди давно вже пообідали, а ти тільки додому йдеш!
Як почув се Каландріно і зміркував, що його побачили, з великої досади гримнув:
— Де ти тут узялася, негіднице? Ти все мені зіпсувала! Стривай же, будеш ти в мене знати!
Зайшовши в свою кімнату, він зсипав у купу принесене каміння, а сам побіг, лютий, до жінки та за коси її, та додолу, та й давай місити її по чім попало кулаками та носаками — живого місця на ній не зоставив, хоч як вона просилася, схрестивши руки.
Буффальмакко й Бруно, пореготавшися з сторожею коло брами, пішли собі помаленьку назирцем за Каландріном. Підійшовши до порога його дому, почули, якого чосу давав він жінці; удаючи, ніби тільки оце прийшли, вони окликнули господаря. Той підійшов до вікна, червоний, упрілий і задиханий з натуги, і попрохав їх піднятися нагору. Вони й подалися туди, хоч нібито й не хотіли: бачать — у кімнаті насипано силу каміння, в одному кутку хлипає побита, потовчена, розкудлана, аж синя на виду, жінка, а в другому сидить Каландріно, розхристаний і розперезаний, та тільки сопе, як після тяжкої роботи. От подивились вони на те все та й кажуть:
— Що се таке, Каландріно? Чи будувати щось зібрався, що в тебе стільки каменю? А що сталось із монною Тессою, побив ти її, чи що? Чудасія!
Каландріно, виснажений ваготою каміння і тою люттю, з якою він лупцював жінку, змучений тим, що втратив, як йому здавалось, своє щастя, негоден був і двох слів докупи зв’язати, щоб дати якусь відповідь товаришам. Тоді Буффальмакко знов сказав, перечасувавши:
— Каландріно, хоч ти може, і був на нас за віщось сердитий, та не треба було з нас отак знущатися, як ти зробив: повів нас на розшуки того чудодійного каменя, а сам, не сказавши ні “прощайте”, ні “вибачайте”, шмигнув кудись, ми ж, як дурні, на березі лишились. За віщо ся кривда? Та се вже буде останній раз, що ти нас обморочив!
Сеє почувши, Каландріно спромігся на мову і сказав:
— Не гнівайтесь, товариші мої, діло було не так, як ви гадаєте. Я — лихо моє тяжке! — знайшов-таки той камінь, їй-богу, правда: як ви питали один одного, де я дівся, то я був од вас ступнів, може, за десять; тоді я здогадався, що ви мене не бачите, випередив вас і йшов увесь час трохи попереду.
Так, з одного краю почавши, він переказав їм усе, що вони робили й говорили, показав їм спину й литки, де були знаки од їхніх камінців, а тоді провадив далі:
— Вірите, як увіходив я до брами з усім отим камінням за пазухою і в пелені, то вартові й слова мені не сказали, а ви ж знаєте, які вони прискіпливі та набридливі — до всього додивляються; потім стрічав я на вулиці кумів своїх і друзів, що завжди, було, до мене озиваються й на чарку запрошують, а тут ніхто ні слова, ні півслова — виходить, вони мене не бачили. А от уже як додому прийшов, де взялась на мою голову ся чортиця, ся проклята ледащиця — і побачила мене! Ви ж знаєте, що бісова жінота кожній речі силу однімає… Мав я стати найщасливішим чоловіком у Флоренції, а зробився найнещасливішим. Тим-то і дубасив я її, поки руки не заболіли; дивно мені, як я її не зарізав! Хай проклята буде та година, коли я її побачив, той день, коли вона вступила до мого дому!
Знову закипівши гнівом, він поривався встати і ще їй додати. Буффальмакко і Бруно, слухаючи його мови, вдавано дивувались, а самі ледве стримувались, щоб не реготати. Побачивши, що він знов із серця збирається лупцювати жінку, вони насилу вгамували його, сказавши, що не жінка в тому винна, а він сам: адже він знав, що жінки кожній речі силу одбирають, то мусив би попередити її, щоб у той день не потрапляла йому на очі. Отож Бог не дав йому тієї обачності — чи така вже його недоля, чи за те, що він хотів товаришів одурити, бо як найшов камінь, треба було одразу признатись. Багато ще всячини вони говорили, покіль його з жінкою помирили, та й пішли собі додому, а Каландріно довго ще над тим камінням сидів та бідкався.
