«Декамерон» ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ
Зачинається десятий і останній день Декамерона, в який під проводом Панфіла говориться про тих, котрі вчинили щось доблесне або благородне чи то в любовних, чи в інших яких справах
Ще на заході хмарки рожевіли, а на сході вже по краях зайнялися щирим золотом од сонячного проміння, що все дужче, ізближаючись, жаріло, коли Панфіл устав і велів покликати дам і товаришів своїх. Коли всі посходились і король порадився з ними, куди їм іти на прогуляння, він тихою ходою рушив уперед, супроводжуваний Філоменою та Ф’ямметтою, а за ними все товариство, розмовляючи по дорозі про різні речі, міркуючи поміж собою, як їм бути далі. Погулявши отак якусь часину і зробивши чималу промашку, вони вернулись до палацу, як сонце почало вже добре пригрівати; тут коло прозорого водограю хто хотів напився, сполоснувши склянки, а потім до обіду ходили в саду по любому холодочку. Поївши й одпочинувши своїм звичаєм, вони зібрались потім, де сказав король; він же велів оповідати першій Неїфілі, яка веселенько почала такими словами.
«Декамерон» ОПОВІДКА ПЕРША
Один лицар служить гишпанському королю за малу, як йому здається, нагороду; тоді король довідне пересвідчує його, що в тім винна лиха доля, а не його воля, і гойно обдаровує лицаря
Мушу я вважати те за превелику ласку, шановнії мої пані, що король мені першій велів про таку річ, як благородство, оповідати, бо як сонце є окрасою і оздобою всього неба, так благородство є сяйвом і ореолом усякої іншої чесноти. Я розкажу вам про неї одну гарну, як мені здається, історійку, яку запевне корисно буде пригадати.
Так от, щоб ви знали, з-поміж багатьох славутних лицарів, що жили з давен у нашому місті, найвизначнішим був, либонь, мессер Руджієрі ді Фіджованні. Сей багатий чоловік і доблесний муж, придивившись добре до нашого тосканського побуту і звичаїв, зміркував собі, що, живучи тут, він не зможе появити сповна своєї хоробрості, і надумав податися на якийсь час до гишпанського короля Альфонса, що в ту добу доблестю своєю був над усіх володарів славен. Справивши собі добрий обладунок, він рушив із чималим кінним почтом до Гишпанії, і король прийняв його там ласкаво. У тім краю зажив наш лицар пишно та розкішно і, доконавши диву-гідних бойових подвигів, невдовзі залучив собі слави хороброго воїна.
От живе він там рік, другий, до короля придивляється, аж бачить — король тому замок дає, тому город який, тому баронство — і все ж то ніби нерозважно якось, не по заслузі, а йому, Руджієрі, що за всіх їх вартніший, — нічогісінько, і від того його славі немалий виходить ущербок. Надумав Руджієрі короля покинути і попрохав у нього на те дозвоління. Король йому дав дозвіл і подарував відхідного — доброго верхового мула, що якраз годився мессерові Руджієрі в далеку дорогу. Потому король викликав до себе одного рукодайного слугу свого і велів йому їхати разом з мессером Руджіері, тільки так, щоб лицар не догадався, од кого він посланий; слуга мав уважно слухати, що той говоритиме про короля і переказати слово в слово своєму панові, а на другий ранок передати мессерові Руджієрі, щоб той вернувся до короля. Як побачив той королівський гірник, що лицар виїхав із міста, зараз догнав його й поїхав разом, нібито йому теж до Італії путь лягла.
От їде мессер Руджієрі на тому мулі, що король йому подарував, розмовляє з тим супутником про те, про се, а годині так о дев’ятій і каже:
— Пора вже, мабуть, дати випорожнитись нашим ступакам.
Подорожні завели коней і мула до стайні; всі коні випорожнились, а мул ні. Тоді поїхали далі, і той слуга королівський пильно прислухався до всього, що казав лицар. От доїхали вони до річки, стали коней напувати, аж тут мул випорожнився в воду. Як побачив теє мессер Руджієрі, то гукнув:
— А бодай тобі лихо, муляко капосний! У тебе така вдача, як і в того сеньйора, що мені тебе подарував.
Слуга добре затямив ці слова і, їдучи з лицарем цілий день, наслухався од нього ще багато речей про короля, тільки ж усе високохвальних. Назавтра рано, як посідали вони знову на коней і лицар хотів верстати далі путь до Тоскани, слуга передав йому королівський наказ, і мессер Руджієрі зразу ж повернув назад.
Король довідався вже од слуги, що мессер Руджієрі говорив про нього і про мула, і велів покликати лицаря перед себе; прийнявши його з веселим видом, він спитав, чому се він прирівняв його до мула чи мула до нього. На те мессер Руджієрі одказав одверто:
— Тому я вас до нього порівняв, мій пане, що ви даєте, кому не треба, а кому треба — не даєте, а мул ваш, вибачайте, там, де слід, не випорожнився, а зробив теє там, де не слід.
Тоді король йому й каже:
— Дон Руджієрі, якщо я нічим не обдарував вас, обдарувавши натомість багатьох, що не годні і в слід вам ступити, то се сталось не тому, що я не ціную вас, яко славетного лицаря, достойного найвищих дарів, а з вини вашої лихої долі, що не дала мені оддячити вам доволі. Зараз я подам вам очевистий доказ, що правду кажу.
— Мій пане, — одказав на те мессер Руджієрі, — не того мені жаль, що я жодних дарів од вас не дістав, я не прагнув тим розбагатіти, а того, що ви нічим не одзначили моєї доблесті; проте я вважаю, що ваше пояснення цілком достатнє й поважне і готовий будь-коли пересвідчитись у його правдивості, як ви того бажаєте, хоч вірю вам і без доказів.
Тоді король повів його в велику-палату, де вже заздалегідь були поставлені з його наказу дві чималі замкнені скрині, і сказав йому в присутності багатьох людей:
— Дон Руджієрі, перед вами дві скрині; в одній моя корона, берло королівське і яблуко державне, а ще різні пояси саджені, застібки коштовні, персні та інші клейноди, які тільки в мене є, а в другій скрині — глина. Вибирайте собі, яку хотя, то й побачите, хто був винен, що вашу доблесть упосліджено: моя воля чи ваша доля.
Мессер Руджієрі, бачивши, що король того хоче, вибрав собі скриню; як її з королівського наказу одімкнено, виявилось, що там повно глини.
— От бачите, дон Руджієрі, — сказав, усміхаючись, король, — правду я вам казав про вашу долю. Але доблесть ваша істинно заслуговує того, щоб я пішов усупереч долі. Я знаю, що ви не маєте наміру стати гишпанцем, тим не подарую вам тут жодного замку чи города, але я бажаю, щоб та скриня, якої не погодила вам доля, стала їй на зло вашою: везіть її в свої краї, нехай побачать ваші земляки, якої ви в мене заслужили шани й одзнаки за вашу велику доблесть.
Мессер Руджієрі узяв ту скриню, подякував красненько королю, як і годилось за такий гостинець, і радий та веселий поїхав до Тоскани.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДРУГА
Гіно ді Такко займає в полон абата Клюнійського, виліковує його од шлункової хвороби й одпускає; той, повернувшись до римського двору, мирить його з папою Боніфацієм і робить госпітальєром
Ще всі похваляли короля Альфонса, що так щедро надгородив флорентинського лицаря, коли король, якому та історія вельми сподобалась, велів заступити чергу Елізі; вона одразу ж почала:
— Ласкавії мої подруги, то річ, безперечно, велика й похвальна, що король той був щедрий і щедрість свою на того обернув, котрий йому служив. А що ж ви скажете, як я розповім вам про одного духовного, який поставився надто великодушно до чоловіка, на котрого міг би ворогувати без людського осуду? Скажете, мабуть, ось що: коли в короля то була чеснота, то в духовного — просто чудо, бо загалом духовні особи дріб’язковіші за жінок, а благородства до себе й близько не підпускають. І хоч усяка людина природно бажає помститись за свою кривду, тії панотчики, що проповідують терпливість і всепрощення, самі палають жагою помсти дужче, ніж будь-хто: чернеча злоба, кажуть, до гроба. От я й хочу вам розказати, як і з-поміж них вийнявся-таки один благородний чоловік.
Гіно ді Такко, широко відомий жорстокістю своєю та розбоями, бувши вигнаним із Сієни і ворогуючи на графів ді Санта-Фйоре, зірвав у Радікофані бунт проти римської церкви і, влаштувавши там свій осідок, грабував із своїми гультяями всіх проїжджачих. У Римі папував під той час Боніфацій Восьмий, і до його двору прибув Клюнійський абат, один із найбагатших прелатів у всьому світі; коли тут зіпсувався в нього шлунок, лікарі порадили йому поїхати на сієнські купелі, де він напевне одужав би. Взявши на те дозвіл у папи і не дбаючи про славного в тій околиці розбійника Гіна, абат спорядився прерозкішно і рушив у дорогу з численними в’ючаками і немалим кінним почтом. Почувши, що він їде, Гіно густо зачатував усі дороги і в одній тіснині оточив абата з усім обозом і челяддю, не давши втекти жодному пахолкові; тоді послав до нього одного свого спритного підручника з добрим супроводом і велів од свого імені дуже люб’язно запросити подорожнього до себе в замок. Як почув про те абат, одповів гнівливо, що він того не бажає, байдуже йому до Гіна; поїде собі далі — хто його тут може спинити? Посланець одказав сумирним голосом:
— Панотче, ви потрапили в край, де люди не бояться нікого, окрім Бога самого; усякі там одлучення й анафеми у нас давно анафемовані. Краще буде, коли ви, з ласки вашої, усе-таки завітаєте до Гіна в гостину.
Поки вони отак перемовлялись, все кругом було оточене розбишаками. Бачить тоді абат, що з усім своїм супроводом у полон потрапив; хоч як не сердився, а мусив з обозом і людьми за тим посланцем до замку прямувати. Як ізліз він з коня, Гіно велів його самого одвести в якусь темну й невигідну комірчину, зате всіх інших улаштували в замку дуже добре, в залежності од гідності кожного; коней з усім добром поставили к строці, ніхто нічого й не зачепив. Коли все те було зроблене, Гіно прийшов до абата та й каже:
— Панотче, Гіно, до якого ви прибули в гості, прислав мене до вас спитати, чи ви не будете ласкаві ознаймити йому, куди ви їхали й по що.
Абат, як чоловік розумний, скинув із себе пиху і сказав йому про мету своєї подорожі. Вислухавши його, Гіно вийшов із комірчини; він задумав вилікувати абата без тих купелей. Поставив біля тієї комірчини добру сторожу, велів натопити її як слід і не вертався туди до наступного ранку. А вранці приніс йому на білому рушничку два окрайці присмаженого хліба й велику чару білого вина з Корнільї (з абатових-таки запасів) та й каже:
— Панотче, коли Гіно був молодший, він вивчав медицину і досвідчився, каже, що на шлункову хворобу немає кращих ліків, ніж ті, які він вам оце посилає. Те, що я вам приніс, се тільки початок лікування: споживайте ж на здоров’я, покріпляйтеся.
Абатові було не до жартів, бо він добре-таки виголодався; хоч і сердито йому було, та він таки той хліб іззів і вино випив, а потім наговорив чимало бундючних слів: питався про те й се, радив одне й друге, та особливо на тому наполягав, щоб із Гіном побачитись. Гіно уважно його вислухав: на деякі речі, марні на його думку, він зовсім не одповідав, а на інші одповів дуже ввічливо і запевнив абата, що як тільки Гіно матиме змогу, він його одвідає. По сій мові він залишив його і прийшов лише на другий ранок, принісши йому знов присмаженого хліба й вина. Так протримав він його кілька день, аж доки не помітив, що абат поїв сухого бобу, що він нишком приніс сюди і ніби забув ненароком; тоді од імені господаря спитав його, як він себе почуває, — чи покращало в нього із шлунком.
— Я почував би себе цілком добре, — одказав абат, — якби не був у Гінових руках. А ще дуже хочеться мені їсти, — так добре вилікували мене його ліки.
Тоді Гіно велів убрати для абата і його челяді прегарну палату (оздобили її знов-таки абатовими речами) і нарядити розкішний бенкет, на який мали прийти і замчани, і абатові люди, а сам пішов у комірчину до абата і сказав йому:
— Панотче, раз ви почуваєте себе вже гаразд, час вам вийти з лікарні.
Узяв його за руку й повів у наготовлений для нього покій; залишивши його там з його людьми, сам пішов доглянути, щоб бенкет був якнайліпшим. Абат розважився трохи розмовою з своєю челяддю, розповів, як йому велося, а люди розказали йому, як чудово прийняв і пришанував їх Гіно. Як настав час учти, абата і всіх інших гостей трактовано виборними потравами й найкращими винами, але й тепер Гіно не одкрився ще абатові.
Прожив там абат іще кілька день; тоді Гіно велів скласти в одній залі всі його речі, а надворі зібрати всіх його коней до останнього хвоста; сам же пішов до абата і спитав його, чи добре він мається, чи здужає їздити верхи. На те абат одповів, що він уже почувається добре на силі, шлунок його більше не турбує і все було б гаразд, якби він зміг вирватись із Гінових рук. Тоді Гіно повів абата до зали, де було все майно його і служебництво, і, покликавши його до вікна, звідки він міг побачити всіх своїх коней, сказав:
— Велебний отче, знайте, що не злочинна вдача, а численні й могутні недруги примусили бідного шляхтича-вигнанця Гіна ді Такко, себто мене, удатись до розбою, щоб захистити життя своє і гідність, і стати ворогом римського двору. Тим що я вважаю вас за благородну людину, я вилікував вас од шлункової хвороби і не гадаю чинити вам того, що вчинив би комусь іншому, якби він попався отак мені в руки, — що хотів би, те б у нього і взяв. Я бажаю, щоб ви, зваживши на нужду мою, поступились мені такою часткою вашого добра, яку самі завволите. Ось воно все чисто перед вами, а коні ваші, як бачите, всі у дворі: беріть, як хочете, чи все, чи частину; вільно вам тепер або їхати звідси, або тут лишитись.
Здивувався абат, почувши таку благородну мову з уст придорожнього розбишаки, і так вона йому до серця припала, що він змінив гнів свій і обурення на ласку і благовоління; він обійняв Гіна, як свого щирого друга, і сказав йому:
— Далебі, я ладен був би зазнати ще більшої наруги, ніж та, якої ти мені, здавалось, завдав, аби тільки позискати дружбу такого чоловіка, яким ти нині явився очам моїм. Нехай буде проклята доля, що примусила тебе вкинутись у таке окаянне ремесло!
Одібравши з речей своїх тільки найпотрібніше в дорозі і взявши лише кілька коней, він зоставив решту господареві, а сам повернувся до Рима. Папа знав, що він був у полоні, і, хоч те було йому дуже прикро, спитав у абата, як побачив його знову, чи помогли йому купелі.
— Святий отче, — одказав йому абат, — не доїхавши до тих купелей, я знайшов чудовного лікаря, котрий знаменито мене вилікував.
Та й розповів йому все, як було, з чого папа непомалу сміявся. Ведучи далі свою мову, абат, зрушений великодушністю, попросив у папи одної милості; папа чекав, що він попросить чогось іншого, і приобіцяв уволити його жадання.
— Святий отче, — сказав тоді абат, — я попрошу в вас одного: щоб ви вернули ласку свою моєму зцілителю Гінові ді Такко, бо з-поміж усіх доблесних і благородних мужів, яких я знаю, він, безперечно, найвизначніший, і в тому злі, що він творить, я не його самого, а лиху долю його винувачу. Як ви ту долю зміните, давши йому змогу жити згідно з його станом, я не сумніваюсь, що через деякий час і ви про нього такої самої будете думки, як я.
Коли почув се папа (він сам був мужем великодушним і любив людей достойних), то сказав, що охоче так зробить, якщо той Гіно і справді такий чоловік, тож нехай приходить до нього без обави. Діставши таку запоруку, Гіно приїхав до папського двору на виклик абата; минуло небагато часу, і папа переконався, що се справді достойна людина. Він по мирився з ним, висвятив його в лицарі ордену госпітальєрів і настановив великим пріором того братства. У тій гідності Гіно перебував до самої своєї смерті, залишаючись другом і слугою святої церкви і абата Клюнійського.
«Декамерон» ОПОВІДКА ТРЕТЯ
Мітрідан заздрить Натанові, що він такий щедрий і великодушний, і хоче його вбити; не знаючи його в образ, він зустрічається з ним і випитує, як се можна зробити; за радою самого Натана він знаходить його в гаю; впізнавши, хто се, Мітрідан засоромлюється і стає Натанові другом
Усім і справді здалося великим чудом, щоб духовна особа та проявила таке благородство. Коли розмови про те вщухли, король велів Філостратові оповідати далі, і той, не гаючись, почав:
Шляхетні мої пані! Велика була щедрість короля гишпанського, майже неймовірна великодушність абата Клюнійського, та не менш гідний подиву той чоловік, котрий, як ви зараз почуєте, з благородства свого вирішив оддати себе в жертву тому, хто важив на його тіло й душу; так би воно й сталось, якби той інший захотів тую жертву прийняти.
Відома річ (якщо вірити свідченням генуезців та інших людей, котрі в тих краях бували), що десь у Китайщині жив колись один родовитий і багатий, як ніхто, чоловік. Звали його Натаном, і жив він у своєму маєтку край дороги, по якій мусив проїхати кожний, хто мандрував із заходу на схід чи зі сходу на захід. Будучи людиною щедрою й великодушною і прагнучи прославитись спасенними ділами, він найняв багатьох майстрів і за короткий час спорудив великий, гарний і розкішний палац, що другого такого ніде, може, й не було, і обмислив його всім потрібним для прийому й шанування дорогих гостей. Численній своїй досвідченій службі він велів приймати й шанувати в тому палаці всіх, хто по тій дорозі йшов чи їхав, і так пильно того похвального звичаю дотримував, що невдовзі слава про нього розійшлася по всьому сходу, ба докотилась і до заходу.
Коли той Натан уже вбився, як то кажуть, у літа, не втомившись, одначе, од своєї щедрості, прочув про нього один юнак, на ймення Мітрідан, що жив недалеко од тих країв.
Маючи себе за чоловіка не менш багатого, ніж Натан, він почав заздрити його доблесті й славі і вирішив ту славу загнати під лаву, а щедрість ще більшою щедрістю затьмарити. Він також побудував собі палац, подібний до Натанового, і став гойно вітати в ньому всіх перехожих і переїжджих; за короткий час тою своєю надзвичайною гостинністю він залучив неабиякої слави.
Одного разу, коли Мітрідан був сам-один у дворі при своєму палаці, якась стара баба увійшла туди через одну браму і попросила в нього милостині; він їй дав; тоді вона вернулась другим ходом і дістала милостиню вдруге; так повторювалось дванадцять разів. Коли баба вернулась до нього втринадцяте, Мітрідан сказав їй:
— Щось ти, бабо, дуже завзято жебраєш!
Почувши сії слова, стара сказала:
— О, предивна щедросте Натанова! У його палац я входила тридцятьма і двома входами, як і тут, і прохала щоразу милостині; він удавав, що не впізнавав мене, і подавав щоразу. А тут уже на тринадцятім разі мене впізнано й осміяно!
Сеє сказавши, пішла і більше не верталась. Почувши ті слова старої, Мітрідан, для якого всяке звеличення Натанової слави було великим приниженням його гідності, спалахнув ярим гнівом і гукнув:
— Горе мені, нещасному! Як я можу досягти Натанової щедрості в великому, не то що перевершити, як надумав, коли і в такій дрібній справі з ним не годен зрівнятись! Даремні будуть всі мої зусилля, поки я його із світу не згладжу; старість його не бере, то мушу своїх рук до того докласти.
Охоплений тим раптовим поривом, Мітрідан, нікому не сказавши про свій намір, сів на коня і в супроводі нечисленної дружини прибув на третій день до того міста, де жив Натан. Велівши своїм супутникам не признаватись до нього і одпустивши їх до дальших розпоряджень, він сам-один подався надвечір до Натанового палацу; поблизу від того місця він зустрів самого господаря, що вийшов прогулятись на самоті в простенькій одежі. Мітрідан не знав його в лице і спитав у нього, чи не знає він часом, де живе Натан. Той одповів йому ласкаво:
— Сину мій, ніхто в сьому краю краще за мене не зможе тобі сього показати; коли хочеш, я поведу тебе туди.
Юнак сказав, що се буде йому вельми приємно, тільки йому хотілося б, щоб Натан його не бачив і не впізнав.
— І се я можу тобі влаштувати, — сказав Натан.
Тоді Мітрідан ізсів з коня й пішов разом з Натаном до палацу, любо з ним по дорозі розмовляючи. Тут Натан велів одному слузі своєму взяти од Мітрідана коня і шепнув йому на вухо, щоб ніхто з челяді не казав гостеві, що він і є Натан; слуга негайно передав те всім. Коли вони вступили в палац, Натан запровадив гостя до прегарної світлиці, де його ніхто не бачив, крім нарочито приставлених до нього слуг, а сам дотримував йому компанії, велівши трактувати його якнайліпше. Мітрідан ставився до нього шанобливо, як до батька, проте спитав у нього, хто він такий. Натан одповів йому на те:
— Я собі простий слуга у Натана, з самого малку все при ньому, дожив до сивого волосу, а бач, ким у нього був, тим і зостався, вгору не пішов; тим-то, хоч усі люди його й вихваляють, мені нема за що його величати.
Сі слова подали Мітріданові певну надію здійснити свій лихий намір з більшою обачністю і безпечністю. Натан вельми ввічливо спитав у нього, хто він такий і з якою метою сюди прибув, обіцяючи допомогти йому, якщо зможе, словом і ділом. Мітрідан одповів не зразу, але потім зважився довіритись йому і, закинувши спершу здалеку, взяв із нього слово честі, що мовчатиме, розказав без утайки, хто він і що і чого сюди приїхав, ще й попросив у старого в тім ділі ради й допомоги. Почувши сії слова і довідавшись про його страшний намір, Натан аж здригнувся в душі, та не показав виду і, не довго думаючи, мужньо одказав гостеві:
— Мітрідане, твій батько був чоловік благородний і ти, як бачу, не хочеш ізмізерніти духом, коли задумав таке велике діло — бути для всіх щедрим; я вельми похваляю твої заздрощі супроти Натанової доблесті, бо якби на сім злиденнім світі таких заздрощів було більше, люди зажили б на ньому веселіше. Замір твій, що ти мені одкрив, я, безперечно, збережу в тайні, але якоїсь значної допомоги в сім ділі я не зможу тобі подати, хіба тільки одну корисну пораду. А порада моя буде ось яка: так як у півмилі звідси є гай (ти, певне, вже бачив його), куди Натан ходить майже щоранку один на прогуляння; там тобі буде легко надибати його і зробити з ним те, що ти надумав. Коли вб’єш його, то, як хочеш повернутись додому безперешкодно, іди вже не тим шляхом, яким прийшов, а берись із гаю у ліву руку; хоч та дорога трохи, може, й незручна, але вона швидше й певніше доведе тебе додому.
Діставши такі відомості, Мітрідан почекав, поки Натан вийде од нього, а потім обережно дав знати своїм супутникам, що теж улаштувались у тому замку, де вони мають ждати на нього наступного дня. Коли настав ранок, Натан, не шкодуючи поради, що він дав Мітріданові, і не змінюючи задля неї свого звичаю, подався до того гаю, приготувавшись прийняти смерть. А Мітрідан, уставши, взяв меча свого й лука, бо іншої зброї при собі не мав, сів на коня і теж поїхав до гаю. Ще здалеку він помітив Натана, який гуляв там сам-один; дай, думає, перш ніж убивати, хоч подивлюсь, який він є, почую його слово. От прискочив він до нього, схопив за тюрбан на голові й крикнув:
— Тут тобі й смерть, старий!
— Ну що ж, — тільки й сказав Натан, — значить я заслужив її.
Зачувши той голос і глянувши старому в обличчя, Мітрідан упізнав одразу, що се той самий чоловік, котрий так гостелюбне прийняв його, так дружньо до нього ставився, таку щиру дав йому пораду. Лють його зразу де й ділася, гнів обернувся в пекучий сором. Юнак кинув додолу меча, котрим був уже замахнувся на старого, зліз із коня і, плачучи, упав Натанові до ніг.
— Батьку мій рідний, — каже, — оттепер спізнав я до краю вашу великодушність; бачу, з якою саможертовністю ви принесли мені сюди свою душу, на яку я так безпричинно чигав, одкривши вам свій замір. Але Господь, дбаючи про мій обов’язок більше, ніж я сам, у слушну мить зняв полуду з очей моїх духовних, засліплених нікчемною заздрістю. Чим більша була в вас готовість іти назустріч моїм жаданням, тим більша лежить на мені повинність спокутувати свій гріх. Тож учиніть надо мною таку помсту, якої заслуговує, на вашу думку, мій злочин.
Натан підвів Мітрідана, ніжно обійняв його, поцілував і сказав:
— Сину мій, за твій злочинний, як ти кажеш, замах не треба ні просити прощення, ані прощати, бо ти робив так не з ворожди, а тому, що хотів, щоб тебе вважали за достойнішого. Живи ж і не бійся мене: будь певен, що ніхто на світі не любить тебе так, як я, за твої високі помисли, не на те спрямовані, щоб скнаро гроші докупи збирати, а на те, щоб зібрані витрачати. Не соромся того, що ти хтів мене вбити, аби самому прославитись, і не думай, що я тому здивувався. Славнозвісні царі й великі королі ширили царства свої і славу свою нічим іншим, як тим, що вбивали (та й не одного, як ти хотів, а многе множество), пускали пожаром цілі краї та плюндрували міста. Тим, хотівши мене вбити, щоб прославитись, не вчинив би ти нічого ані нового, ані дивного, лише цілком звичайну річ.
Не виправдуючи свого лукавого наміру, але похваляючи в душі те почесне виправдання, яке придумав для нього Натан, Мітрідан спитав його, дивуючись, як міг він зважитись на те, щоб дати таку раду проти себе самого. На се Натан одказав:
— Мітрідане, не дивуйся з моєї ради і моєї зваги, бо відколи я став сам собі паном і надумав чинити так, як думаєш чинити і ти, не було ще жодного чоловіка, що завітав до мене в дім і я не вволив його прохання, коли се було можливо. Ти прийшов сюди і зажадав мого життя; дізнавшись про твоє жадання, я зразу вирішив оддати тобі його, щоб ти не виявився тим єдиним чоловіком, котрий вийшов звідси невдоволеним; щоб же ти міг його взяти, я дав корисну для тебе раду — як одібрати моє життя, свого не втративши. Тим кажу тобі ще раз і прошу тебе: візьми його, коли хочеш, уволи свою волю, а я вже не знаю, чи може бути з мого віку який кращий ужиток. Я вже вісім десятків літ заживав світа з усіма його радощами і втіхами і знаю, що за несхибним законом, дійсним для людей і для всього сущого, мені вже небагато залишилось жити; тому я гадаю, що краще буде оддати сей останок віку, як я завше оддавав і тратив скарби мої, не чекаючи, поки природа сама одніме його в мене, всупереч моїй волі. Оддати сто років — і то не великий дар, а то й зовсім марничка — оддати якісь там шість чи сім років, що мені лишились. Бери ж, коли хочеш, моє життя все, як єсть, бо відколи я живу, ніхто ще не жадав його, і не знаю, чи хто коли зажадає, як не візьмеш ти, бо ти ж на нього важив. Та якби й знайшовся згодом такий чоловік, то я знаю, що чим довше житиму, тим менш вартне буде моє життя; тож благаю тебе, візьми його в мене, поки воно ще має якусь ціну!
Мітрідан, до краю засоромлений, сказав:
— Боронь Боже, щоб я не то одняв коли, а зазіхнув (як се було недавно) на такий дорогоцінний скарб, як ваше життя; якби приміг, я доточив би вам свого віку, замість вам його вкорочувати.
— Ти справді хочеш доточити мені віку? — спитав одразу Натан. — Ти можеш се зробити. Хочеш, я зроблю з тобою так, як іще ні з ким не робив — візьму в тебе твоє, хоч досі ніколи не брав чужого?
— Хочу, — сказав, не надумуючись, Мітрідан.
— Тоді зробімо ось як, — промовив Натан. — Ти, молодий, залишишся в моїм домі і будеш зватись Натаном, а я, старий, піду до твого дому і називатимусь однині Мітріданом.
— Якби я вмів, — каже тоді Мітрідан, — якби я вмів робити так добре, як умієте ви, як завжди ви робили, я з дорогою душею прийняв би вашу пропозицію; та здається мені, що мої вчинки могли б применшити Натанову славу, і тому я не наважуюсь погодитись: не хочу псувати під чужим іменем того, що незугарен зробити під своїм власним.
Так вони довго ще один з одним любо розмовляли, а тоді повернулись разом до Натанового палацу, де господар гостив Мітрідана ще кілька днів, упевнюючи його знаннями своїми й досвідом в його високих і величних задумах. Коли Мітрідан із своїми людьми захотів повернутись додому, Натан одпустив їх, показавши ділом, що ніхто на світі не може переважити його щедрістю.
