“Дроворубова донька” скорочено (французька народна казка)
Жив собі добрий Дроворуб, який мав трьох дочок. Щодня хтось із них приносив йому обід у ліс. Одного разу, коли він рубав дрова, на нього напало страшне Чудовисько. Воно пригрозило його з’їсти, якщо той не віддасть йому одну з дочок за дружину. Наймолодша дочка, Маріон, погодилася врятувати батька.
Чудовисько забрало її до розкішного замку і там перетворилося на гарного юнака. Вони побралися й зажили щасливо. Чоловік дозволив Маріон заходити в усі кімнати, крім однієї. Проте сестри, коли прийшли до неї в гості, вмовили Маріон порушити заборону. Коли Маріон відчинила двері, на ключі з’явилася червона пляма, яка не змивалася. Чоловік дізнався про це й зізнався, що він — зачарований чаклуном юнак, якого перетворено на Чудовисько на сім років. Через порушення заборони він буде змушений піти у вигнання у вигляді Чудовиська на 7 років.
Маріон вирішила не залишати чоловіка й піти з ним. Але під час мандрів вони загубили одне одного. Вона довго його шукала. Через сім років дівчина дізналася від доброї чарівниці, що чоловік утратив пам’ять про неї через злі чари й збирається одружитися з іншою. Чарівниця дала їй магічні речі: кісточки персика, мигдалю й горішок, які допомогли б повернути їй коханого.
Діставшись до міста, де жив її чоловік, Маріон дізналася, що той справді заручений із злою, але вродливою дівчиною. Вона розбила кісточку персика — з неї з’явилася срібна карета з кіньми. Наречена захотіла її купити, але Маріон погодилася віддати її лише за можливість провести ніч біля узголів’я свого коханого. Дівчина погодилася, але підсипала йому сонного зілля.
Уночі Маріон розповідала чоловікові про всі свої біди, але він спав і нічого не чув. Уранці її вигнали з дому.
Наступного дня Маріон удруге прийшла до будинку нареченої та розбила кісточку мигдалю. Звідти з’явилася пишна весільна сукня. Наречена захотіла її купити, але Маріон погодилася віддати її лише за право провести ніч біля узголів’я свого чоловіка. Наречена спершу розгнівалась, але мати порадила погодитися.
Уночі все повторилося: чоловік Маріон випив сонне зілля, яке йому дали мати з нареченою, і міцно заснув. Маріон цілу ніч гірко плакала біля нього, благала прокинутися, згадати її, бодай на мить поглянути, сказати хоч слово. Але її слова залишилися непочутими. На світанку її, як і раніше, вигнали.
Наступного дня Маріон розбила горішок, із якого дістала діамантові коштовності. Наречена дуже захотіла їх мати, й Маріон знову запропонувала обміняти їх на можливість провести ніч біля чоловіка. Цього разу наречена теж погодилася. Увечері старий слуга розповів чоловікові, що уже дві ночі до нього приходить жінка, яка всю ніч плаче, але він цього не чує, бо його напувають зіллям. Наступного разу чоловік зілля не випив і прикинувся сплячим. Він упізнав у жінці Маріон, свою дружину, і пригорнув її.
На ранок чоловік пішов до нареченої та її матері й розповів їм загадку: що робити, якщо зроблено новий ключ до скриньки, а потім знайдено старий? Яким тоді користуватимуться? Мати з дочкою відповіли, що, звісно, старим. Тоді чоловік заявив, що знайшов свою дружину, з якою його розлучила доля сім років тому. Він підвів Маріон, і мати з дочкою від подиву не могли вимовити ні слова.
Маріон і її чоловік повернулися до свого замку, де жили щасливо, в любові й злагоді до кінця своїх днів.
Казка “Донька дроворуба” читати онлайн
Був собі на світі добрий Дроворуб. Щоранку йшов він у ліс і до пізнього вечора рубав дрова. Мав чоловік трьох дочок-красунь. Щодня котрась із них приносила батькові обід — казанок гарячої юшки.
Рубає якось чоловік дрова й раптом бачить: вилазить із хащі страшний звір, не звір навіть, а справжнє Чудовисько, — і шасть до нього. Зблід Дроворуб від страху, упустив сокиру, а Чудовисько схопило його за руку та й каже:
— Якщо не віддаси мені за дружину одну з твоїх дочок — я тебе з’їм! — І зникло в густому лісі.
Упав Дроворуб на землю та й залився гіркими слізьми.
— Дитино моя мила, дитино моя люба, не побачу я тебе більше!
А Чудовисько завело Маріон далеко в густий ліс. Там стояв серед високих ялин і сосон розкішний замок. І раптом воно обернулося прекрасним юнаком. Зраділа Маріон, але ні про що його не спитала.
Незабаром вони побралися і стали жити в коханні та злагоді.
Пролетіло літо, минула зима, настала весна. Якось пішли сестри Маріон у ліс корів пасти. Коли чують: хтось співає.
— Ану, послухаймо! — каже старша сестра. — Схоже, це голос нашої Маріон. Ходімо подивимося!
Ішли вони, ішли, аж поки дісталися до розкішного замку. Дивляться: біля вікна сидить їхня сестра Маріон і співає. Маріон зраділа сестрам, повела їх у замок, за стіл посадила, пригостила щедро та смачно. Потім про батька й матір розпитала та запросила їх у гості.
Треба вам сказати, що після весілля чоловік дав Маріон в’язку ключів від усіх покоїв і дозволив будь-який із них відчиняти, крім одного-єдиного.
— Якщо не хочеш біди накликати, не відчиняй того покою! — сказав він.
Може, так і було б, якби не сестри. Повела їх Маріон замок показувати. Обдивилися сестри всі покої, крім того єдиного, який чоловік заборонив відчиняти. Але сестри вмовили Маріон відчинити двері.
Довго вона вагалася, але все-таки відчинила таємничий покій. Однак ключ упав на підлогу. Бачить Маріон: на ключі червона пляма, подібна до крові. «Звідки вона взялася? Може, у цьому покої є сліди якогось злочину? О лихо!» — І Маріон почала терти криваву пляму, але вона стала ще червоніша.
Заплакала жінка, а тут і чоловік прийшов. Поглянув він на пляму та й каже дружині:
— Просив я тебе: не відчиняй цього покою! Але ти не послухалася. Колись я посварився зі злим чаклуном, і той, розгнівавшись, перетворив мене на Чудовисько на сім років. І ось тепер я знову обернуся на звіра та й подамся в далекі мандри. Ніде буде мені спочити, ніде голову прихилити… А ти залишишся одна.
— Ні, цьому не бувати! — вигукнула Маріон. — Я винна у твоїй біді — тож тебе не покину. Куди ти, туди і я!
— Ти справді не покинеш мене в біді? — запитав чоловік.
— Ніколи не покину, любий!
Вийшли вони вдвох із замку та й подалися в мандри. Довго блукали по білому світу. Але трапилося так, що загубили одне одного. Залишилася Маріон сама.
Довго плакала вона, довго тужила, але слізьми біді не зарадиш. Пішла шукати чоловіка.
Так минуло сім довгих років. Настав час, коли чоловік Маріон знову міг стати людиною. Але чаклун поставив умову: набувши людської подоби, він забуде свою дружину, мовби ніколи й не знав її. Така була помста злого чаклуна.
Добрела вона до хатини й постукала у віконце.
На поріг вийшла добра чарівниця, узяла Маріон за руку й повела в хатину. Відпочивши, розповіла вона чарівниці, як вийшла заміж за Чудовисько, як воно обернулося на красеня юнака та як із власної вини втратила коханого чоловіка. Пожаліла добра чарівниця Маріон і каже їй:
— Твій чоловік живе в одному місті. Сім днів і сім ночей потрібно йти до нього. Але він забув тебе й збирається одружитися з молодою дівчиною. Так наворожив злий чаклун. Проте не переживай: я допоможу тобі. Ось візьми кісточки персика й мигдалю і круглий горішок. Бережи їх як зіницю ока: вони допоможуть тобі повернути чоловіка. А тепер спочинь трохи — і в дорогу!..
Через сім днів і ночей дісталася Маріон до того міста, про яке казала чарівниця. На вулиці познайомилася з балакучою жінкою та дізналася, що недавно в місті з’явився молодий красень. Тут він одразу вподобав дівчину, яка була дуже гарною, але на вдачу лихою, та ще й завидющою та скупою.
На другий день Маріон прийшла до будинку дівчини — нареченої свого чоловіка, а коли та вийшла на поріг, розбила кісточку персика. І тут сталося диво: з кісточки вилетіла срібна карета, запряжена двома чудовими білими кіньми. Побачила наречена таку розкіш, і закортіло їй мати цю карету. Підійшла вона до Маріон та й питає:
— Чи не продаси ти мені свою карету та коней?
А Маріон їй у відповідь:
— Їх не продають ні за які гроші, лише за послугу дарують.
— Яку ж послугу тобі зробити?
— Дозвольте мені пересидіти ніч біля узголів’я Вашого нареченого.
— Ні! Не потрібна мені твоя карета! Та й не вельми вона мені до вподоби.
І наречена пішла в будинок, але мати її зупинила:
— Що ти, дочко, хіба можна нехтувати таким добром? Хай посидить ніч біля узголів’я твого нареченого, а ми йому сонного зілля підсиплемо, він і знати нічого не знатиме.
Подумала наречена, поміркувала й погодилася.
Пізно ввечері слуга приніс нареченому сонного зілля. Він його випив і вмить заснув. Тоді впустили в спочивальню Маріон.
Вона сіла біля чоловікового узголів’я та й почала йому розповідати про свої біди, однак він не прокидався. Маріон його будила, але марна робота. Усю ніч вона проплакала, а рано-вранці її вигнали на вулицю.
Удень жінка знову прийшла до будинку нареченої, а коли та вийшла на прогулянку, розбила каменем кісточку мигдалю. У ту ж мить у руках у Маріон з’явилася пишна весільна сукня. Побачила таку розкіш наречена й захотіла мати її.
— За скільки продаси мені сукню?
— Я не продаю цю сукню ні за які гроші, а лише за послугу дарую!
— Яку ж послугу тобі зробити?
— Дозвольте мені посидіти ніч біля узголів’я Вашого нареченого.
— Знову ти своєї! — розгнівалася наречена, але мати зупинила її та й каже:
— Не можна нехтувати таким добром, дочко! Не куплено, не плачено, а сукня буде твоєю.
Погодилася наречена. І сталося все так, як напередодні: випив чоловік Маріон сонне зілля й заснув. Маріон не могла його добудитися. Усю ніч заливалася вона слізьми й просила:
— Прокинься, мій коханий, подивися на мене! Може, не побачимося ми більше з тобою! Промов до мене хоч єдине слово!
Але чоловік не почув Маріон, а ледь зазоріло — її випхали за двері.
Удень Маріон знову прийшла до будинку нареченої. Коли та вийшла на прогулянку, Маріон розбила круглий горішок і дістала з нього золотий ланцюжок, браслет і сережки, оздоблені діамантами. Побачила їх наречена, і загорілися в неї очі. Кинулася вона до Маріон і стала просити, щоб та продала їй коштовності. Але у відповідь почула: не продаються вони, а міняються. І наречена спокусилася: обміняла свого нареченого на сережки та браслет із діамантами.
Тим часом до чоловіка Маріон підійшов старий слуга та й каже:
— Пане, до Вашої спочивальні щоночі приводять молоду жінку. Сидить вона до світанку біля Вашої постелі, гірко плаче й про щось Вас благає. Але Ви міцно спите й нічого не чуєте, бо наречена та її мати напувають Вас сонним зіллям.
— Спасибі тобі, друже, — сказав чоловік і замислився. «Щось тут не так», — подумав він.
Коли пізно ввечері принесли йому келих із питвом, він сказав слузі:
— Постав келих на столик, я його вип’ю згодом.
Але він не випив зілля, а вихлюпнув за вікно. Потім ліг і вдав, що міцно заснув. Незабаром до спочивальні ввели молоду жінку. Сіла вона біля узголів’я та гірко заплакала, згадуючи минулі щасливі дні… Слухав чоловік, слухав — і раптом згадав. Це ж його кохана дружина Маріон! Він пригорнув її до серця. А рано-вранці пішов до нареченої і її матері та промовив:
— Я прийшов до вас за порадою. Якби ви замовили новий ключ до скриньки замість загубленого, а потім знайшли старий, яким ключем відмикали б скриньку?
— Звичайно, старим, — відповіли мати й дочка.
— Отож і я так думаю. А тепер скажу вам ось що. Сім років тому мав я кохану дружину, та лиха доля розлучила нас. І ось я її знайшов!
Він підвів Маріон. Мати й дочка аж пороззявляли роти від подиву.
Маріон із чоловіком повернулися у свій замок і жили там довго-довго в коханні та злагоді.
