Він здригнувся. Я усміхнувся. Кожен збагнув таємницю іншого, відтепер ми могли бути спільниками. Щоб закріпити нашу угоду, він змусив мене виконати складну комбінацію за участю пальців, долонь і ліктів, а на додачу плюнути на землю.
— Ходімо, огляньмо Жовту віллу.
Руді цілком природно вмостив мою долоньку у свою теплу здоровенну п’ятірню і так, немовби ми завжди були братами, відкрив мені світ, де я мав провести свої наступні роки.
— Скажи-но, — промимрив він, — ти не вважаєш, що в мене голова жертви?
— Усе зміниться, якщо ти навчишся користуватися гребінцем.
— А мій дивний вигляд? Ти ж помітив мій дивний вигляд? У мене ноги, як баржі, і вальки замість рук.
— Бо вони виросли швидше, ніж усе інше, Руді.
— Я швидко збільшуюся, я розростаюся! Невелике щастя в тому, що я перетворююся на мішень.
— Високий зріст викликає довіру.
— Що-що?
— І приваблює дівчат.
— Ха… ти хочеш сказати, що треба бути чортовим шлемазлом, аби вважати самого себе шлемазлом!
— Тобі бракує не успіху, Руді, а мізків.
Отак почалася наша дружба: я одразу ж узяв мого хрещеного під свій захист.
У першу неділю отець Понс викликав мене у свій кабінет о дев’ятій годині ранку.
— Мені дуже прикро, Жозефе, але я хотів би, щоб ти пішов на месу разом з усіма дітьми пансіону.
— Добре. А чому вам прикро?
— Тебе це не шокує? Ти ж підеш до церкви, а не до синагоги.
Я пояснив йому, що мої батьки до синагоги не ходили, підозрюю, вони навіть не вірили в Бога.
— Це несуттєво, — підсумував отець Понс. — Вір у що хочеш, у Бога Ізраїлю, у Бога християн або в ніщо, але тут поводь себе, як усі. Ми підемо до церкви в село.
— А каплиця в глибині саду?
— Вона тепер не діє. До того ж, я хочу, аби село знало всіх овечок мого стада.
Я побіг у дортуар, щоб підготуватися. Чому думка про участь у месі так мене схвилювала? Напевно, тому, що я відчував: бути католиком дуже корисно, це мене захистить. Більше: це зробить мене нормальним. Наразі бути євреєм означало мати батьків, нездатних мене виховувати, мати ім’я, яке краще змінити, постійно контролювати емоції та брехати. І що в цьому доброго? Мені дуже захотілося стати малим католиком-сиротою.
Ми спустилися в Шемле, одягнені в сині сукняні костюми, вишикувані за зростом від вищого до нижчого в два ряди, крокуючи під пісню скаутів. Біля кожного помешкання нас зустрічали доброзичливими поглядами. Нам усміхалися. Дружньо махали руками. Ми були частиною недільної вистави: сироти отця Понса.
Лише Мадемуазель Марсель, що стояла на порозі своєї аптеки, була готова, здавалося, вкусити. Коли наш священик, який замикав ходу, порівнявся з нею, вона не змогла втриматися від бурчання:
— Дорога до “обробки мізків”! Годуйте їх своїм дурманом! Дайте їм їхню дозу опіуму! Гадаєте, ви робите їм краще, але ці ліки — отрута! Особливо релігія!
— Добридень, Мадемуазель Марсель, — з усмішкою відповів отець Понс, — гнів робить вас дуже гарною, зрештою, як щоразу в неділю.
Вражена компліментом, вона зі злістю сховалася у своїй крамничці і зачинила двері так різко, що замалим не розбила на них дзвоник.
Наша група минула портал, прикрашений скульптурами, що викликáли сум’яття, і я вперше відкрив для себе церкву.
Оскільки Руді мене попередив, я знав, що треба вмочити два пальці в кропильницю, намалювати знак хреста на грудях, а тоді на мить уклякнути в центральному проході. Йдучи слідом за тими, що були попереду, і відчуваючи штовхання тих, що йшли позаду, я з жахом бачив наближення своєї черги. Я боявся, що тільки-но торкнуся свяченої води, як у цих стінах пролунає голос, що гнівно закричить: “Це не християнська дитина! Нехай вийде! Він єврей!”, але натомість відчув, як від дотику вода сколихнулася, огорнула мою руку і піднялася, прохолодна й чиста, по пальцях угору. Підбадьорений, я старанно вивів на своєму торсі абсолютно симетричний хрест, а тоді опустився на коліно там, де це робили мої товариші, перш ніж сісти поряд із ними на нашу лаву.
“От ми і в домі Господньому, — пролунав тонкий голос. — Дякуємо, що приймаєш нас у Своєму домі, Господи”.
Я підвів голову: оце так дім! Не такий, як у будь-кого іншого! Дім без дверей і перегород усередині, з кольоровими вікнами, які не розчинялися, з колонами, які нічого не тримали, й заокругленою стелею. Чому тут вигнуті стелі? Ще й такі високі? І без люстр? І навіщо серед ясного дня зусібіч кюре запалили свічки? Скосивши очі, я перевірив, чи вистачало сидінь для всіх нас. А де сяде Бог? І чому три сотні людських істот, що зібралися в цьому помешканні в самому низу, займають так мало місця? Навіщо весь цей довколишній простір? І де у своєму домі жив Бог?
Стіни завібрували, і це тремтіння стало музикою: заграв орган. Високі ноти лоскотали мені вуха, від низьких спиною пробігали дрижаки. Мелодія розросталася, глибока й велична.
І тут за якусь мить я все збагнув: Бог присутній тут. Скрізь довкола нас. Скрізь над нами. Він — це повітря, що коливається, повітря, що співає, повітря, що клубочиться під склепінням, повітря, що вигинається дугою під банею. Він є тим повітрям, що розчиняється у кольорах вітражів, повітрям, що сяяло, повітрям, що лоскотало, повітрям, що пахло миром, бджолиним воском і солодким ароматом лілеї.
Моє серце переповнилось почуттями і стало дуже сильним. Я вдихав Бога на повні груди, мало не втрачаючи свідомості.
Літургія тривала. Я нічогісінько в тому не тямив, тож бездумно й захоплено спостерігав за дійством. Тільки-но я намагався збагнути вимовлені слова, їх суть перевершувала мої інтелектуальні здібності. Бог був то один, то їх ставало два — Батько і Син, інколи їх було троє — Отець, Син і Святий Дух. Хто такий Святий Дух? Якийсь родич? Несподівано мене охопила паніка: їх стало чотири! Шемлейський кюре додав до них жінку — Діву Марію. Заплутавшись у цім несподіванім примноженні богів, я відмовився від гри “Сім родин”[3] і долучився до співу, бо полюбляв підспівувати.
Коли кюре повідомив, що роздаватимуть кругле печиво, я цілком природно пішов на своє місце в черзі, коли товариші мене зупинили.
— Ти не маєш права. Ти надто малий. І ще не прийняв першого причастя.
Хоча я й був розчарований, але зітхнув із полегкістю: мене відсторонили не тому, що я єврей, значить, цього не видно.
Повернувшись на Жовту віллу, я побіг шукати Руді, щоб поділитися з ним своїм піднесенням. Мені ніколи не довелося бути ні на театральній виставі, ні на музичному концерті, і тут я поєднав католицьке святкове богослужіння із задоволенням від спектаклю. Руді приязно вислухав мене, а потім похитав головою.
— Одначе ти не бачив найкращого…
— Чого саме?
Він підвівся, взяв щось у шафці й зробив знак іти за ним у парк. Усамітнившись під каштанами, подалі від цікавих очей, ми сіли по-турецьки на землю, і він простягнув мені якийсь предмет.
З молитовника в замшевій оправі, що пестила мені пальці якоюсь нереальною м’якістю, з-поміж сторінок, чий золотий обріз нагадував позолоту вівтаря, з-під шовкових закладок, що нагадували зелену ризу священика, він вийняв чудові листівки. На них було зображено жінку, одну й ту саму, хоча її риси, головний убір, колір очей і волосся змінювалися. Що ж мені підказувало, що це та сама жінка? Сяйво її чола, ясність її погляду, неймовірна блідість її шкіри, трішки припудрена рожевим на щоках, простота її довгого вбрання, що спадало складками, в якому вона стояла гідно, осяйна й велична.
— Хто це?
— Діва Марія. Матір Ісуса. Дружина Бога.
Жодних сумнівів, її природа справді була божественною. Вона випромінювала світло. Наче пройнявшись ним, навіть картон уже був не картоном, а нагадував безе зі сліпучо-сяючого білка, збитого сніжною горою, з виступами і впадинами.
— Гадаєш, це золото?
— Звичайно.
Я знову й знову водив пальцем по дорогоцінному головному убору, що обрамляв це спокійне обличчя. Я торкався золота. Пестив шапочку Марії. Матір Бога не заперечувала.
І тут мої очі без попередження наповнилися сльозами, я випростався на землі. Руді також. Ми тихо плакали, притискаючи листівки для причастя до серця. Ми думали про наших матерів. Де вони зараз? Чи в цю мить їм так само спокійно, як Марії? Чи ж на їхніх обличчях сяє зараз любов, яку ми відчували тисячі разів, коли вони схилялися над нами, і яку ми знову бачимо на цих листівках, а може, на них горе, тривога і безнадія?
Я почав наспівувати мамину колискову, дивлячись на небо, що виднілося то там, то сям між гілками. Двома октавами нижче Руді приєднав свій хрипкий голос до мого. Так нас і знайшов отець Понс — двох дітей, що, наспівуючи пісеньку на ідиш, плачуть над наївними зображеннями Діви Марії.
Відчувши його присутність, Руді втік. У шістнадцять років він більше за мене боявся бути смішним. Отець Понс сів біля мене.
— Ти не дуже тут нещасний?
— Ні, отче.
Я проковтнув сльози і спробував зробити йому приємність.
— Мені сподобалася меса. І я радий, що на цьому тижні вчитиму катехізис.
— Тим краще, — якось невпевнено сказав він.
— Гадаю, що згодом я стану католиком.
Він лагідно глянув на мене.
— Жозефе, ти єврей, і навіть вибравши мою релігію, ти завжди залишатимешся євреєм.
— А що значить бути євреєм?
— Бути обраним. Походити з народу, якого Бог обрав тисячі років тому.
— А чому він нас обрав? Бо ми були кращими за інших? Чи гіршими?
— Ні те ні те. У вас немає ні жодних заслуг, ні особливих вад. Це випало вам, і тільки.
— Що нам випало?
— Місія. Обов’язок. Свідчити перед людьми, що Бог лише один, і через цього Бога змусити людей поважати людей.
— Мені здається, що це нам не вдалося, хіба ні?
Отець не відповів. Тож я провадив далі.
— Якщо нас і обрали, то радше як мішень. Гітлер хоче нас знищити.
— Можливо, саме через це? Тому що ви — перепона його варварству. Особливою є власне місія, доручена вам Богом, а не ваш народ. Тобі відомо, що Гітлер хотів би позбутись і християн?
— Він не зможе, їх надто багато!
— Тимчасово йому в цьому завадили. Він спробував зробити це в Австрії, але швидко припинив. Проте це входить у його плани. Євреї, а потім християни. Він починає з вас. А закінчить нами.
Я зрозумів, що дії отця викликано не тільки добротою, а й солідарністю. Від цього мені стало трохи спокійніше. І тоді я подумав про графа і графиню де Сюллі.
— Скажіть мені, отче, якщо я походжу з раси, що налічує кілька тисяч років, є шанованою і всяке таке, це значить, що я шляхетний?
Він здивувався, помовчав, потім прошепотів:
— Авжеж, звичайно, ти шляхетний.
— Я так і думав.
Я заспокоївся, почувши підтвердження свого припущення. Отець Понс вів далі:
— Для мене всі люди саме такі — шляхетні.
Я знехтував цим доповненням, запам’ятавши тільки те, що мене влаштовувало.
Перед тим як піти, він поплескав мене по плечу.
— Можливо, це тебе шокуватиме, але я не хочу, аби ти надміру цікавився катехізисом чи літургією. Задовольняйся мінімумом, гаразд?
Він пішов, а я сидів і злився. Отже, через те що я єврей, я справді не маю права на нормальний світ! Мені дають лише його окрушини. Він не може стати моїм! Католики воліли залишатися у своєму колі — зграя лицемірів і брехунів!
Ледве стримуючись, я знайшов Руді і виплеснув свій гнів на отця. Він не намагався мене заспокоїти і навіть підтримав моє бажання триматися від отця подалі.
— Ти правильно робиш, що йому не довіряєш. З ним не все ясно, з цим типом. Я виявив, що він приховує таємницю.
— Яку таємницю?
— Інше життя. Приховане. Цілком певно, ганебне.
— Що?
— Ні, я нічого не повинен говорити.
Я цілий день чіплявся до Руді, доки він, виснажений, нарешті розповів мені те, що виявив.
Щовечора після того як гасили вогні, а дортуари замикали, отець Понс безшумно спускався сходами, з обережністю грабіжника відмикав задні двері й виходив у шкільний парк, звідки повертався за дві три години. Доки він був відсутній, у його квартирі весь час світила лампа, аби думали, що він удома.
Руді інколи вислизав із дортуару, щоб покурити в туалеті. Тоді то він і запримітив, що отець кудись відлучається.
— Куди ж він ходить?
— Не знаю. Ми ж не маємо права покидати Жовту віллу.
— Я його вистежу.
— Ти? Тобі лише шість років!
— Насправді сім. Майже вісім.
— Тебе звідси виженуть.
— Гадаєш, відправлять до родини?
І хоча Руді криком відмовлявся бути моїм спільником, я все-таки вициганив у нього годинник і нетерпляче чекав вечора, навіть не відчуваючи потреби боротися зі сном.
О пів на десяту я прослизнув поміж ліжками в коридор, звідки, сховавшись за великою грубкою, побачив, як отець Понс спустився сходами, ковзаючи безшумно, наче тінь, уздовж стін.
Збіса швидкий, він легко впорався з масивними замками задніх дверей і вислизнув у сад. Затримавшись на мить, щоб без скрипіння відчинити двері, я ледве не випустив з ока його тонкий силует, що зникав між деревами. Невже цей достойний священик, рятівник дітей, був тим самим чоловіком, який мчав між деревами в непевному світлі місяця, спритніше за вовка оминаючи кущі й пеньки, об які спотикалися мої босі ноги без сабо. Я тремтів від думки, що він може набагато мене випередити. Ба гірше — я боявся, що він зникне, настільки цього вечора він виглядав як якийсь лиходій, захоплений найнеймовірнішим чаклунством.
Він уповільнив крок на галявині, де закінчувався парк. Попереду височіла стіна загорожі. Вихід був лише один — невисока залізна хвіртка, що виходила на дорогу поблизу недіючої каплиці. Для мене переслідування закінчувалося тут: я ніколи не зважуся йти вслід за ним у піжамі і з задубілими від холоду ногами у морок невідомої місцевості. Але він підійшов до вузької церквиці, вийняв із сутани величезний ключ, відімкнув двері й хутко замкнув їх за собою, двічі повернувши ключ.
Так оце така вона, таємниця отця Понса? Вечорами він потайки ходив молитися на самоті, вглиб саду? Я був розчарований. Що може бути більш несуттєвим? Що може бути менш романтичним! Я тремтів од холоду, ноги промокли до щиколотки, мені не залишалося нічого іншого, як повернутися в дортуар.
Раптом іржава хвіртка у стіні прочинилася і якийсь незнайомець із мішком на спині, що прийшов з вулиці, проник до саду. Він упевнено рушив до каплиці, тихо й ритмічно постукав кілька разів, що, очевидно, відповідало якомусь кодові.
Отець відчинив, впівголоса обмінявся кількома словами з незнайомцем, узяв мішок і знову замкнувся. Чоловік не гаючись пішов геть.
Збитий з пантелику, я продовжував стояти за стовбуром. Які махінації робив отець? Що забрав він у тому мішку? Сівши на мох і спиною обіпершись на стовбур дуба, я вирішив дочекатися наступних доправлянь.
Нічна тиша потріскувала зусібіч, ніби її пожирав вогонь тривоги. Скрадливе шарудіння, миттєвий непояснимий хрускіт без продовження, різкі звуки ламання, голосіння, такі ж не зрозумілі, як і викликаний ними безмовний біль. Серце прискорено билось у грудях. Невидимий обруч стискав голову. Від страху мене почало лихоманити.
Мене заспокоювало лише цокання годинника. На моєму зап’ясті був незворушний, дружній годинник Руді, який, попри темряву, далі відмірював час.
Опівночі отець Понс вийшов із церквиці, старанно замкнув двері й рушив у напрямку Жовтої вілли.
Я був настільки змучений, що ледве не спинив його по дорозі, але він так швидко проскочив між деревами, що я просто не встиг.
На зворотному шляху я був менш обережним, ніж раніше. І кілька разів наступав на гілки. За кожного тріску отець тривожно озирався і вдивлявся у темряву. Діставшись до Жовтої вілли, він шмигнув у дім і замкнув за собою скрипучі двері.
Опинитися перед замкнутими дверима пансіонату — ось чого я не передбачив! Будівля стояла переді мною, темна і ворожа. Холод і очікування геть мене виснажили. Що ж тепер робити? Проблема не лише в тім, що вранці виявлять, що я провів ніч на вулиці, а й у тім, де мені зараз спати? Чи я ще буду живим завтра вранці?
Я сів на сходи і заплакав. Це мене принаймні зігрівало. Горе диктувало мені поведінку — померти. Так, найгіднішим буде померти, тут, одразу ж.
Чиясь рука лягла на моє плече.
— Ну, ж бо, заходь, швидше!
Від несподіванки я аж підскочив. Руді дивився на мене, на його обличчі був смуток.
— Коли я побачив, що ти не піднявся слідом за отцем по сходах, одразу зрозумів, що в тебе проблеми.
І хоча він був моїм хрещеним, сягав двох метрів заввишки і мені доводилося влаштовувати йому проблемне життя, щоб підтримати свій авторитет, я кинувся йому в обійми і примирився — доки пролив кілька сльозин — із тим, що мені лише сім років.
Наступного дня на перерві я довірив Руді те, що побачив. З виглядом знавця він поставив діагноз.
— Чорний ринок! Він, як і всі, торгує на чорному ринку. Нічого іншого.
— Що ж йому принесли в тому мішку?
— Харчі, хай йому грець!
— Чому ж тоді він не приносить мішка сюди?
Це запитання заскочило Руді зненацька. Я вів далі:
— І навіщо він сидить дві години в каплиці, не запалюючи хоч якогось вогника? Що він там робить?
Руді шукав якесь пояснення, шкрябаючи пальцями у своїй шевелюрі.
— Не знаю… Можливо, їсть те, що в мішку!
— Отець Понс їсть упродовж двох годин і залишається таким худющим? Увесь харч із такого великого мішка? Ти сам віриш у те, що говориш?
— Ні.
Упродовж дня я спостерігав за отцем Понсом щоразу, як випадала нагода. Яку таємницю він приховував? Він настільки добре демонстрував нормальну поведінку, що я навіть почав відчувати острах. Як можна настільки прикидатися? Як можна настільки змінюватися? Яка жахлива дволикість! А якщо він був дияволом у сутані?
Перед вечерею Руді радісно кинувся до мене.
— Придумав: він бере участь в Опорі. Напевно, в недіючій каплиці він заховав радіоприймач. І щовечора отримує й передає новини.
— Точно!
Ця думка мені сподобалася одразу ж, бо вона рятувала отця Понса, реабілітовувала героя, який приїхав за мною до Сюллі.
Коли посутеніло, отець Понс запропонував дітям побавитися на подвір’ї в полювання на гравців[4]. Я відмовився від участі, щоб мати змогу дивитися й захоплюватися ним, вільним, милим, сміхотливим, який грав разом із дітьми, котрих рятував від нацистів. Від нього не віяло нічим демонічним. Проявлялася лише доброта. Це впадало у вічі.
Тепер мій сон став значно спокійнішим, тоді як одразу після прибуття до пансіону я з острахом чекав ночі. Лежачи під високою стелею нашого дортуару на металевому ліжку серед холодних простирадл, на такому тонкому матраці, що мої кістки відчували металеві пружини сітки, ділячи цю залу з тридцятьма товаришами та вихователем, я почувався самотнішим, ніж будь-коли. Я боявся засинати і навіть боровся зі сном, і в такі моменти боротьби моє товариство мені аж ніяк не подобалося. Гірше — було відразливим. Без жодних сумнівів, я був лише брудною ганчіркою, вошею і значив менше, ніж коров’ячий корж. Я на себе нападав, лаяв, погрожував жахливими покараннями. “Якщо ти це зробиш, муситимеш віддати свою найкращу кульку, свій червоний агат хлопчикові, якого найбільше ненавидиш. Авжеж, Фернанові!” Проте, незважаючи на погрози, я знову не стримувався… Я марно вживав запобіжних заходів, бо вранці, коли я прокидався, мої стегна прилипали до теплої, вологої плями, що відгонила тяжким духом скошеної трави, дотик і запах якої мені спершу подобався, я навіть радісно в ній вовтузився, доки з жахом не усвідомлював, що знову напісяв у ліжко! Відчутий сором був іще сильнішим через те, що я вже роками прокидався сухим. А на Жовтій віллі я деградував і ніяк не міг зрозуміти чому.
Кілька ночей поспіль, можливо тому, що перед тим як заснути, я, поклавши голову на подушку, розмірковував про героїзм отця Понса, мені вдавалося контролювати своє сечовиділення.
Якось недільного пополудня до мене прийшов Руді, у нього був вигляд конспіратора.
— У мене є ключ…
— Ключ від чого?
— Від каплиці, звичайно. Тепер ми зможемо перевірити діяльність нашого героя.
За кілька хвилин ми, задихані, але сповнені ентузіазму, проникли в каплицю.
Вона була порожньою.
Ні лав, ні лавочки для молитви, ні вівтаря. Нічогісінько. Тиньковані стіни. Запилена підлога. Сухе скручене павутиння. Нічогісінько. Занедбане приміщення, що не викликало жодного зацікавлення.
Ми не зважувалися глянути один на одного, кожен із нас боявся в розчаруванні іншого угледіти підтвердження свого власного.
— Залізьмо на дзвіницю. Якщо тут і є радіопередавач, то не інакше як угорі.
Ми злетіли гвинтовими сходами вверх. Угорі нас зустріли лише кілька купок голубиного посліду.
— Ні, просто неймовірно!
Руді тупнув ногою. Його гіпотеза розсипалася. Отець знову від нас вислизнув. Нам не вдалося розкрити його таємниці.
Повертаючись назад парком, збентежені цим запитанням — що саме отець щовечора робить без світла в чотирьох голих стінах? — ми не обмінялися жодним словом. Отже, рішення прийнято: я не чекатиму більше жодного дня, аби його викрити, тим паче, що був ризик, що я знову почну заливати матрац.
Ніч. Мертвий пейзаж. Тиша, бо птахи заснули.
О пів на десяту я стояв на посту на сходах Жовтої вілли, одягнувшись тепліше, ніж попереднього разу, шию огорнув шаликом, а сабо замотав поцупленою у майстерні повстю, щоб не стукотіли.
Тінь спустилася сходами й заглибилася в парк, де темрява вже поглинула всі форми.
Опинившись біля каплиці, я вискочив на галявину і простукав таємний код по одвірку.
Двері прочинилися; не чекаючи якоїсь реакції, я прослизнув усередину.
— Але…
Отець не встиг мене впізнати, він лише зауважив, що ввійшов силует значно дрібніший, ніж зазвичай. Він машинально зачинив за мною двері. Ми обидва опинились у щільній темряві, не маючи змоги розрізнити риси чи бодай обриси один одного.
— Хто тут? — скрикнув отець.
Переляканий власною сміливістю, я не зміг відповісти.
— Хто тут? — повторив отець, на цей раз у його голосі звучала погроза.
Мені хотілося втекти. Почулося черкання, з’явилося світло. Сірник освітив обличчя отця Понса, спотворене, негарне, схвильоване. Я відступив. Світло наблизилося.
— Як? Жозефе, це ти?
— Я.
— Як ти наважився покинути віллу?
— Я хочу знати, що ви тут робите.
Не переводячи подиху, одним довгим реченням я розповів про всі свої сумніви, переслідування, запитання, про порожню церкву.
— Негайно повертайся в дортуар.
— Ні.
— Ти маєш мене послухати.
— Ні. Якщо не скажете, що ви тут робите, я почну кричати, і ваш спільник дізнається, що ви не змогли зберегти таємниці.
— Жозефе, це шантаж.
У цю мить почувся стук у двері. Я замовк. Отець відчинив, просунув голову назовні й після короткого перешіптування взяв мішок.
Коли підпільний постачальник пішов, я сказав:
— От бачите, я промовчав. Я з вами, а не проти вас.
— Терпіти не можу шпигунів, Жозефе.
Пропливла хмара, і місяць освітив каплицю голубуватим променем, зробивши наші обличчя кольору сірої замазки. Несподівано я помітив, що отець надто високий, надто худий, наче знак запитання, крейдою намальований на стіні, майже карикатура на злого єврея, яку нацисти вивішували на стінах будинків у нашому кварталі, його погляд викликав тривогу, бо був живим.
Він усміхнувся…
— Гаразд, ходімо!
Він узяв мене за руку і повів у лівий вівтар каплиці, де відгорнув старий, зашкарублий від бруду килим. На долівці виднілося кільце. Отець потягнув за нього. Одна із плит піднялася.
Сходи вели в чорне тіло землі. На першій сходинці стояла напоготові лампа. Отець її засвітив і повільно почав спускатись у підземну пастку, пропонуючи мені йти за ним.
— А що міститься під церквою, мій Жозефе?
— Льох?
— Крипта.
Ми дійшли до самого низу. З глибини линув свіжий запах грибів. Подих землі?
— А що, по твоєму, є в моїй крипті?
— Не знаю.
— Синагога.
Він запалив кілька свічок, і я побачив таємну влаштовану отцем синагогу. Під коштовними вишитими тканинами він зберігав сувій Тори — згорток довгого пергаменту, вкритий Святим Письмом… Світлина Єрусалима вказувала, куди слід повернутися під час молитви, бо саме з цього міста молитви доходять до Бога.
За нами стояли полиці, на яких виднілися різні предмети.
— Що це таке?
— Моя колекція.
Він указав на молитовні книги, містичні поеми, коментарі рабинів, семи— й дев’ятисвічники. Поруч із грамофоном височіла гірка чорних воскових коржиків.
— Що це за платівки?
— Молитовна музика, пісні на ідиш. А чи відомо тобі, Жозефе, хто був першим в історії колекціонером?
— Ні!
— Ним був Ной.
— Я такого не знаю.
— Давним-давно світ заливали невпинні дощі. Вода дірявила дахи, розколювала стіни, зносила мости, заливала дороги, переповнювала річки й річечки. Жахливі повені змивали села й міста. Ті, що вціліли, рятувалися на гірських верховинах, які спершу давали надійний прихисток, але з часом, під впливом стікання струмків і просочування ґрунту, гори тріскалися й кололися на брили. Чоловік на ім’я Ной відчув, що невдовзі наша планета буде повністю вкрита водою. Тоді він заходився створювати свою колекцію. За допомоги своїх синів і дочок йому вдалося знайти самця й самицю кожного живого виду — лиса й лисицю, тигра й тигрицю, пару фазанів, пару павуків, пару страусів і змій… знехтував він лише рибами й морськими ссавцями, які й так розмножувалися в океані, що розливався дедалі ширше. Водночас він збудував величезний корабель і, коли вода підійшла вже до місця, де він жив, повантажив на нього усіх тварин і людей, які ще залишалися на землі. Кілька місяців поспіль Ноїв ковчег безцільно блукав на поверхні безкрайого моря, яким стала вся земля. З часом дощі припинилися. Вода трохи знизилася. Ной боявся, що не матиме чим прогодувати всіх мешканців ковчега. Він випустив голубку, яка повернулась із зеленою оливковою гілочкою у дзьобі, що свідчило про появу гірських вершин з-під води. Він зрозумів, що виграв своє божевільне парі: врятувати всі створіння Божі.
— Чому Бог не врятував їх сам? Йому було на це начхати? Чи він поїхав відпочивати?
— Бог створив всесвіт раз і назавжди. Він дав нам інстинкт та інтелект, аби ми самі давали собі раду.
— Ной послужив вам взірцем?
— Так. Як і він, я колекціоную. В дитинстві я жив у Бельгійськім Конго, де мій батько працював чиновником. Білі люди настільки ненавиділи чорношкірих, що я почав збирати колекцію місцевих предметів.
— Де вона тепер?
— У намюрському музеї. Сьогодні завдяки художникам це стало модним і отримало назву “негритянське мистецтво”. Нині я збираю дві колекції водночас: циганську та єврейську. Все те, що хоче знищити Гітлер.
— А чи не краще вбити самого Гітлера?
Не відповідаючи, він підвів мене до купки книжок.
— Щовечора я усамітнююся тут, щоб поміркувати над єврейськими книгами. А вдень у своєму кабінеті вивчаю іврит. Ніколи не знаєш…
— Чого не знаєш?
— Якщо потоп триватиме далі, якщо в космосі не залишиться жодного єврея, що розмовляє на івриті, я зможу навчити тебе цієї мови. А ти передаси її далі.
Я схвально кивнув головою. З огляду на пізню годину, фантастичний декор крипти — печери Алі-Баби, що погойдувалась у тремтливім полум’ї свічок, — те, що діялося, для мене було настільки ж грою, наскільки й реальністю. Я палко вигукнув, і голос мій задзвенів:
— Тобто можна сказати, що ви будете Ноєм, а я — вашим сином!
Зворушений отець опустився переді мною на коліна. Я відчував, що він хоче мене поцілувати, але не зважується. Це було добре.
— Хочеш, ми укладемо з тобою угоду, Жозефе? Ти вдаватимеш, що ти християнин, я ж робитиму вигляд, що я єврей. Ти ходитимеш на месу, на катехізис, вивчатимеш історію життя Ісуса в Новому Заповіті, тоді як я розповідатиму тобі, що таке Тора, Мішна[5], Талмуд[6], а разом ми писатимемо літери івриту. Хочеш?
— По руках!
— Це наша таємниця, найбільша з таємниць. Ми з тобою можемо загинути, якщо зрадимо цю таємницю. Присягаєш?
— Присягаю.
І, відтворивши хитромудрі рухи, яких мене навчив Руді, я плюнув на землю.
Після тієї ночі я дістав право на подвійне підпільне життя разом із отцем Понсом. Я приховав від Руді свою нічну вилазку і зробив так, щоб він менше розпитував мене про поведінку отця, відвернувши його увагу на Роз, помічницю куховарки, вродливу шістнадцятирічну безпечну білявку, яка допомагала економові. Я твердив, що вона поглядає на Руді щоразу, як він на неї не дивиться. Руді стрімголов ускочив у пастку і зосередився на Роз. Він обожнював страждати від кохання, яке для нього було недосяжним.
Протягом цього часу я вивчав іврит, що налічує двадцять дві приголосні і дванадцять голосних. Окрім того, за офіційними приписами я розгледів істинні правила, якими й жив наш пансіон. Завдяки своїй винахідливості отець Понс так склав розклад занять, що ми шанували шабат: відпочинок був обов’язковим у суботу. Ми могли виконувати завдання й вивчати задане лише в неділю після вечірні.
— Для євреїв тиждень починається в неділю, для християн — у понеділок.
— Чому це так, отче?
— У Біблії — її мають читати як євреї, так і християни, — сказано, що над створенням світу Бог шість днів трудився, а на сьомий відпочивав. Ми маємо його наслідувати. Сьомий день, на думку євреїв, припадає на суботу. Пізніше християни, щоб відрізнятися від євреїв, які не хотіли визнавати Христа Месією, почали твердити, що днем відпочинку була неділя.
— Хто з них правий?
— А яке це має значення?
— Хіба Бог не міг сказати людям те, що з цього приводу думає він сам?
— Важливо не те, щó Бог думає про людей, а те, щó люди думають про Бога.
— Авжеж… власне, я дивлюся, що Бог попрацював шість днів — і на тому край!
Моє обурення щоразу викликало в отця сміх. Я постійно намагався применшити відмінності між двома релігіями, щоб звести їх в одну, він завжди стримував мене від спрощення.
— Жозефе, тобі хотілось би знати, яка з двох релігій істинна. Ні та, ні та! Релігія не буває ні справжньою, ні фальшивою, вона пропонує спосіб життя.
— Як ви можете бажати, щоб я поважав релігії, якщо вони не істинні?
— Якщо ти поважатимеш лише істину, то поважатимеш ти небагато. 2 + 2 = 4 — ось що буде єдиним об’єктом твоєї поваги. Але поза цим ти зіткнешся з речами непевними: почуттями, нормами, цінностями, виборами, безліччю крихких і мінливих конструкцій. Нічогісінько від математики. Повага адресується не тóму, що сертифіковано, а тóму, що запропоновано.
У грудні отець Понс вів подвійну гру, аби ми водночас святкували християнське Різдво та єврейську Хануку, причому про це здогадувалися лише єврейські діти. З одного боку, ми святкували народження Ісуса, прикрашали виставлену в селі шопку і брали участь у службах Божих. З іншого — ми повинні були працювати у “свічковій майстерні”, де вчилися виготовляти ґнотики, топити віск, забарвлювати його, ліпити свічки; ввечері ми запалювали свої витвори і ставили їх на підвіконня; в такий спосіб християнські діти мали винагороду за свої зусилля, тоді як ми, єврейські діти, могла крадькома звершити обряд Хануки, свято Світла, час для розваг та дарунків, коли потрібно подавати милостиню, а з настанням сутінок запалювати свічки. Ми, єврейські діти… Скільки ж нас було на Жовтій віллі? І хто саме? Цього ніхто, крім отця, не знав. Запідозривши в цьому когось із товаришів, я забороняв собі йти далі. Обманювати й не перечити обманові інших. У цьому полягало наше загальне спасіння.
У 1943 му році поліція кілька разів навідувалася на Жовту віллу. Щоразу проводили перевірку в одному віковому класі. Наші документи, фальшиві чи справжні, перевірку витримували. Систематичний огляд наших шаф теж нічого не давав. Нікого так і не заарештували.
Проте отець Понс непокоївся.
— Наразі це лише бельгійська поліція. Я цих хлопців знаю, принаймні їхніх батьків; коли вони мене бачать, то не зважуються надто наполягати. Проте мені казали, що гестапо влаштовує несподівані наїзди…
Утім, після чергової тривоги життя поверталось у звичне русло. Ми їли мало й погано — страви з каштанів, картоплі, супчики, де шматочки ріпи доганяли один одного, на десерт — паруюче молоко. Ми, пансіонери, призвичаїлися зламувати шафку того, кому листоноша приносив посилку; тож інколи нам перепадала коробка печива, баночка варення чи меду, все це треба було з’їсти якнайшвидше, щоб не поцупив хтось інший.
Якось навесні на занятті з івриту, що його отець Понс пояснював мені у своєму кабінеті, замкненому на два оберти ключа, він ніяк не міг зосередитися. Наморщивши лоба, він навіть не чув моїх запитань.
— Що з вами, отче?
— Наближається період першого причастя, Жозефе. Мене це тривожить. Неприпустимо, аби пансіонери-євреї, які підросли до причастя, приймали його разом із християнами. Я не маю на це права. Ні стосовно їх, ні стосовно своєї релігії. Це блюзнірство. Не знаю, як тут краще вчинити.
Я ні миті не вагався.
— Запитайте в Мадемуазель Марсель.
— Чого раптом?
— Якщо хтось і присвятить себе тому, аби перешкодити причастю, то тільки Чортзабирай, хіба ні?
Він усміхнувся на мою пропозицію.
Наступного дня мені було дозволено супроводжувати його в аптеку Шемле.
— Яке гарне хлоп’я, — пробурчала Мадемуазель Марсель, побачивши мене. — Ну, ж бо, лови!
І кинула мені медову пастилку.
Доки мої зуби боролися з цими солодощами, отець Понс змалював їй ситуацію.
— Чорт забирай, жодних проблем, месьє Понс, — я вам допоможу. — Скільки їх у вас?
— Дванадцятеро.
— Вам треба сказати, що вони захворіли! Гоп! Дванадцять хлопчаків під домашнім арештом у медичному пункті!
Отець поміркував.
— Усі помітять, що вони відсутні. Це їх викаже.
— Ні, якщо йтиметься про епідемію.
— Навіть тоді можуть виникнути запитання.
— Тоді слід долучити одного-двох хлопців, що стоять вище будь-яких підозр. От, скажімо, син бургомістра. Ще ліпше: син Броньярів, отих кретинів, що виставили портрет Гітлера у вітрині свого магазину сирів.
— Звичайно! От тільки не можна ж чотирнадцять хлопців зробити хворими просто так…
— Тара-та-та, це вже мій клопіт.
Що ж зробила Чортзабирай? Пославшись на медичний огляд, вона прийшла до медичного пункту, де оглянула групу дітей, які мали прийняти причастя. За два дні через страшну діарею, що розривала їм животи, син бургомістра і син Броньярів залишилися вдома і не змогли прийти на заняття. Чортзабирай прийшла й описала ці симптоми отцеві, а він, своєю чергою, попросив дванадцятьох євреїв, які мали йти до причастя, їх симулювати.
Причастя мало бути за день, тож дванадцятьох удаваних хворих три дні протримали в медичному пункті.
Церемонія відбувалася в церкві Шемле — це була урочиста служба, в перебігу якої орган гудів гучніше, ніж завжди. Я дуже заздрив своїм убраним у біле товаришам, що вони беруть участь у такому дійстві. У глибині душі я пообіцяв собі, що колись буду на їхньому місці. Отець Понс марно пояснював мені Тору, ніщо мене не хвилювало так, як католицький обряд із його позолотою, пишнотою, музикою і цим неосяжним, ефірним Богом, який доброзичливо дивився зі стелі.
Після повернення на Жовту віллу, де нас чекав скромний бенкет, який, одначе, видався нам гідним Пантаґрюеля — настільки ми всі виголодніли, — я зі здивуванням побачив посеред холу Мадемуазель Марсель. Отець Понс також її помітив і одразу ж запросив до свого кабінету.
Цього вечора я дізнався від нього про катастрофу, якої ми ледве уникли.
Доки відбувалася церемонія причастя, в пансіон заявилися гестапівці. Нацисти, без сумніву, міркували так само, як отець Понс: відсутність на церемонії дітей, яким за віком належало приймати перше причастя, виказувала їх із головою.
На превелике щастя, Мадемуазель Марсель стояла насторожі біля медичного пункту. Коли, оглянувши порожні дортуари, нацисти піднялися на останній поверх, вона почала кашляти й відхаркувати, за її ж словами, “страшенно відразливо”. Знаючи, яке враження потворна Чортзабирай справляла у своєму природному вигляді, можна здригнутися, уявивши, як воно було, коли вона перебільшувала. Не опираючись їхньому проханню, вона відчинила двері медичного пункту, попередивши, однак, що хлопці страшенно заразливі. Свої слова вона доповнила нестримним чханням, бризки якого полетіли на нацистів.
Витерши із занепокоєнням свої обличчя, гестапівці повернули на сто вісімдесят градусів і квапливо покинули пансіон. Коли чорні автівки від’їхали, Мадемуазель Марсель упродовж двох годин корчилася від сміху на ліжку в медичному пункті, що, за свідченням моїх товаришів, спершу виглядало жахливо, а потім дало ефект епідемії.
І хоча отець Понс нічим себе не виказував, я відчував, що він непокоїться дедалі більше.
— Я боюся тілесного огляду, Жозефе. Що мені робити, якщо нацисти вас роздягнуть, щоб виявити обрізаних?
Я кивнув головою, підтверджуючи гримасою, що поділяю його тривогу. По правді, я не зрозумів, що він мав на увазі. Обрізані? Коли я запитав Руді, він захихотів, гигикаючи, що зазвичай робив, коли йшлося про красуню Дору, наче мішечком горіхів стукав собі у груди.
— Жартуєш? Ти справді не знаєш, що таке обрізання? Але тобі бодай відомо, що сам до них належиш?
— До кого?
— До обрізаних.
Розмова повертала в бік, який мені не подобався: знову виявлялося, що я наділений особливістю, мені невідомою. Ніби не досить того, що я єврей!
— Шкіра на твоєму пісику не доходить до самого кінця?
— Звичайно.
— Ну, от, а в християн шкіра звисає нижче. І в них не видно круглої головки.
— Як у собак?
— Так. Точнісінько як у собак.
— Значить, це все-таки правда, що ми належимо до окремої раси?
Ця інформація мене розчавила: розвіювалися мої сподівання стати християнином. Через якийсь нікому не видимий шматочок шкіри мені судилося залишатися євреєм.
— Ні ні, дурнику, — продовжував Руді, — у цьому немає нічого природного, тут ідеться про хірургічне втручання: це тобі зробили за кілька днів по народженні. Шкірочку тобі відрізав рабин.
— Навіщо?
— Щоб ти був таким, як твій батько.
— Навіщо?
— Тому що так роблять упродовж тисячоліть!
— Навіщо?
Це відкриття мене приголомшило. Того ж вечора я усамітнився і чимало хвилин роздивлявся свій членик, укритий ніжною рожевою шкірою, хоча так нічого й не вияснив. Я ніяк не міг уявити, що в когось він може бути інакшим. У подальші дні, щоб упевнитися, що Руді не обманює, я затримувався в туалеті на подвір’ї, марнуючи перерви на нескінченне миття рук в умивальнику; скосивши очі, я намагався розгледіти у своїх товаришів, що стояли над сусідніми пісуарами, членик, коли вони його виймали зі штанів або знову туди ховали! І досить швидко упевнився, що Руді мені не збрехав.
— Руді, це ж смішно! У християн шкіра наприкінці тоненька, зібгана і зморщена, наче кінчик надувної кульки там, де роблять вузол. І це ще не все: на пісяння вони витрачають більше часу, ніж ми, бо після того стріпують свій пісик. Так наче вони на нього зляться. Вони себе карають?
— Ні, вони струшують краплини перед тим, як закрити головку. Порівняно з нами їм не так легко зберігати чистоту. Якщо вони не зважатимуть, то можуть набрати повно мікробів, які тхнуть і завдають болю.
— Але полюють усе-таки саме на нас? Ти в цьому щось розумієш?
Натомість я збагнув проблему отця Понса. І розгадав, що крилося за правилами щотижневого миття в душі: отець особисто складав і перевіряв списки, згідно з якими десять викликаних учнів різного віку пробігали голими з роздягалки у спільну душову виключно під його наглядом. Кожна група була однорідною. Жодного разу хлопчик-християнин не мав нагоди роздивитися єврейського хлопчика і навпаки, а в будь-якому іншому місці перебування оголеним заборонялося і каралося. Тож відтоді я міг легко встановити, хто ховався на Жовтій віллі. Тому зробив для себе висновки і, уникаючи пісуарів, призвичаївся звільняти сечовий міхур за зачиненими дверима. Я навіть намагався виправити наслідки операції, що мене покалічила: миті свої самотності я присвячував маніпуляціям зі шкірою, аби вона віднайшла свій первісний вигляд і прикрила головку. Марно! Попри безжальне розтягування, наприкінці кожного сеансу шкіра поверталася на місце, не показуючи жодних помітних змін день за днем.
— Що робити, якщо гестапівці накажуть вам роздягтися, Жозефе?
Чому отець Понс вдавався до звірянь наймолодшому зі своїх пансіонерів? Чи він уважав мене сміливішим за інших? Чи відчував потребу довіритися? Чи страждав від того, що сам один ніс цю тривожну відповідальність за нас?
— Чуєш, Жозефе, а якщо гестапівці змусять вас спустити штани?
Відповідь на це запитання ледве не стала згубною для нас усіх у серпні 1943-го року. Школу було офіційно зачинено й перетворено на літній табір відпочинку. Ті, кого не взяла жодна родина, залишалися в пансіоні до початку навчального року. Замість того щоб почуватися покинутими сиротами, ми відчували себе принцами: Жовта вілла належала нам, багатий на фрукти сезон дещо вгамував наш постійний голод. Отець Понс брав на допомогу кількох семінаристів і присвячував нам увесь свій час. Прогулянки чергувалися з вогнищами в полі, іграми з м’ячем, фільмами Чарлі Чапліна, проектованими увечері на натягнуте під навісом біле простирадло. Ми трохи остерігалися наших вихователів, зате не мали потреби приховувати щось між собою: всі ми були євреями. Варто було бачити, як із вдячності до отця Понса ми з величезним завзяттям опановували єдиний предмет, який ще залишився, — уроки катехізису, як із великим ентузіазмом співали під час Божої служби, в якомусь сп’янінні, коли вранці дощило, споруджували шопку і фігурки святих для наступного Різдва.
Одного дня, коли після футбольного матчу всі спортсмени страшенно спітніли, отець Понс наказав негайно прийняти душ.
Старші вже помилися, середні також, залишилася група найменших, до яких належав і я.
Нас було більше десятка, ми галасували й бавилися під струменями прохолодної води, як раптом у роздягальню зайшов німецький офіцер.
Білявий офіцер зайшов, перелякавши дітей, голоси одразу затихли, отець Понс став білішим за кахлі. Усе застигло, тільки вода безжурними струменями далі радісно лилася на нас.
Офіцер уважно подивився на нас. Дехто інстинктивно прикрив свій статевий орган, це був жест звичайної соромливості, але надто запізнілий, щоб не стати зізнанням.
Вода лилася. Тиша стікала великими краплинами.
Офіцер зрозумів, хто ми такі. Швидкий порух зіниць свідчив, що він розмірковує. Отець Понс ступив уперед і здавленим голосом запитав:
— Що ви шукаєте?
Офіцер французькою мовою пояснив, у чому річ. Його група від самого ранку переслідує учасника Опору, який, утікаючи, перестрибнув через стіну, що оточує парк; тож він шукає в нас утікача, який міг тут заховатися.
— Як бачите, тут ваш утікач не ховається, — сказав отець Понс.
— Так, бачу, справді ні, — повільно відказав офіцер.
Знову запала тиша, зачаївши страх і загрозу. Я усвідомив, що моє існування зараз може скінчитися. Ще кілька секунд — і ми, голі й принижені, вийдемо рядами і сядемо у вантажівку, що повезе нас невідомо куди.
У коридорі почулися кроки. Стукіт чобіт. Цокання металевих набойок по кам’яній підлозі. Гортанні вигуки.
