Графиня де Сюллі взяла мене за руку і повела по сходах, що стрімко злітали вгору, помилуватися вазами, картинами і рицарськими обладунками. В її спальні я побачив цілу стіну суконь, що висіли на вішаках. У нас, у Скарбеку,[1] ми також жили серед костюмів, ниток і тканин.
— Ти — кравчиня, як мій тато?
Вона засміялася.
— Ні. Я купую вбрання, яке виготовляють модельєри, такі, як твій тато. Вони ж мають працювати для когось, чи не так?
Я схвально кивнув головою, але не зізнався графині, що свій одяг вона вибирала явно не в нас, бо в тата я ніколи не бачив таких гарних речей, таких вишитих оксамитів, таких сяйливих шовків, таких мережив на манжетах, таких ґудзиків, що сяяли, як коштовне каміння.
Прийшов граф і, вислухавши графиню, яка описала йому ситуацію, уважно поглянув на мене.
Він значно краще пасував до портрета шляхетної особи. Високий, тонкий, старий — в усякому разі, вуса надавали йому поважного вигляду, — він розглядав мене з такої висоти, що я збагнув: стелі зробили такими високими саме задля нього.
— Ходімо з нами їсти, дитинко.
Його голос був голосом шляхетної особи, цілком точно, я певен! Поважний, густий, низький, наче полиск бронзових статуй у світлі свічок.
Під час вечері я ввічливо підтримував обов’язкову розмову, хоча й був поглинутий роздумами щодо свого походження: я шляхетного роду чи ні? Якщо Сюллі готові мені допомогти і прихистити, то власне тому, що я належу до тієї самої породи, що й вони? Тобто, я шляхетний?
Якраз тоді, коли ми переходили до салону пити чай з апельсинового цвіту, я вже дозрів до того, щоб висловити свої запитання з цього приводу вголос, але, боячись почути негативну відповідь, волів пожити трохи довше з цим приємним для себе запитанням…
Я вже дрімав, коли пролунав дзвінок. Сидячи нерухомо у глибокому кріслі, я побачив тата й маму, що з’явились у вестибюлі, і тоді я вперше зрозумів, що вони — інакші. У невиразному одязі, з опущеними плечима, з картонними валізками в руках, вони розмовляли несміло й розгублено, наче однаково боялись і темряви, з якої вони прийшли, і блискучих господарів, до яких вони зверталися. І тут я запитав себе, чи не є мої батьки бідними.
— Облава! Вони забирають усіх. Жінок і дітей також. Родину Розенбергів. Родину Мейєрів. І Лаегерів. І Перельмутерів. Усіх…
Батько плакав. Мені було незручно, що він, який ніколи не плакав, розридався перед такими людьми, як Сюллі. Що мало означати таке панібратство? Що ми також знатні? Сидячи непорушно у глибокому кріслі, де я, як усі думали, спав, я спостерігав і слухав.
— Виїхати… Але куди? Щоб дістатися до Іспанії, треба перетнути всю Францію, в якій не менш небезпечно. Ще й без фальшивих документів…
— От бачиш, Мішке, — сказала мама, — треба таки було виїхати з тіткою Ритою до Бразилії.
— З моїм хворим батьком? Ніколи!
— Тепер він помер, прийми його душу, Господи!
— Так, нині запізно.
Граф де Сюллі вніс трохи ладу в розмову.
— Я про вас потурбуюся.
— Ні, пане графе, наша доля не має значення. Рятувати слід Жозефа. Спершу його. Його одного, якщо не можна буде інакше.
— Авжеж, — підтримала мама, — сховати треба Жозефа.
Я подумав, що така увага до мене підтверджувала припущення про мою належність до знаті. Принаймні в очах моїх рідних.
Граф знову їх заспокоїв.
— Звісно, я потурбуюся про Жозефа. І про вас також. Одначе вам доведеться погодитися на тимчасову розлуку з ним.
— Мій Жозефеле…
Мама розридалася в обіймах маленької графині, яка м’яко поплескувала її по плечу. На відміну від татових сліз, від яких мені стало незручно, мамині сльози розривали мені серце.
Якщо я справді шляхетний, то більше не можу прикидатися, що сплю. Відчуваючи себе лицарем, я зістрибнув із крісла, щоб утішити маму. Втім, не знаю, що зі мною трапилося, коли я опинився біля неї, бо відбулося зовсім протилежне: я обхопив маму за ноги і заридав голосніше за неї. За один лише вечір Сюллі довелося побачити ридання всього племені! Тож після всього цього спробуйте переконати когось, що ми також родовиті.
Щоб якось відвернути їхню увагу, тато відкрив свої валізи.
— Ось, пане графе, візьміть. Оскільки я ніколи не зможу з вами розплатитися, віддаю вам усе, що маю. Це мої останні костюми.
Він вийняв пошиті ним піджаки, штани й жилетки, що висіли на вішачках. Тато пестливо проводив по них кистю, як робив зазвичай у крамничці, це була коротка ласка, щоб показати вартість товару, підкреслюючи, як плавно падає тканина і яка вона м’яка.
Я відчув полегшення від того, що тато не був у кімнаті графині разом зі мною та не бачив її чудового вбрання — інакше він одразу помер би, як громом уражений, від ніяковості через те, що наважився пропонувати такі простецькі речі таким витонченим особам.
— Мені не треба плати в жодному вигляді, мій друже, — сказав граф.
— Я наполягаю…
— Не принижуйте мене. Я дію не через користь. Будь ласка, сховайте ваші цінні скарби, вони можуть вам знадобитися.
Граф назвав костюми мого батька “скарбами”! Я чогось не розумів. Можливо, я помилявся. Нас провели на верхній поверх будинку і розмістили в мансарді.
Я був зачарований зоряним полем, яке відкривалося крізь вирізане посеред даху вікно.
Раніше в мене не було нагоди милуватися небом, бо через віконце нашої напівпідвальної квартири я бачив лише черевики, псів і господарські сумки. Це всеосяжне склепіння, цей глибокий, усіяний діамантами оксамит здавався мені логічним завершенням шляхетного помешкання, на кожному поверсі якого панувала краса. Отже, замість будинку, де мешкало шість родин, над Сюллі відкривалося невагоме всіяне зорями небо. Мені подобалося бути знатним.
— Бачиш он оту зірку, Жозефе? — показала мама. — Це наша зірка. Твоя і моя.
— Як вона називається?
— Люди називають її зіркою пастуха, ми ж назвемо її “зіркою Жозефа і мами”.
Мама мала схильність перейменовувати зірки.
Вона затулила мої очі руками, покрутила мене, а потім указала на небо.
— Де вона? Можеш її показати?
Я навчився безпомилково розпізнавати “зірку Жозефа й мами” у безмежному просторі.
Пригорнувши мене до грудей, мама почала наспівувати колискову на ідиш. Доспівавши пісню, вона просила показати нашу зірку і знову співала. Я щосили боровся з падінням у сон, прагнучи якнайповніше прожити цю мить.
У глибині кімнати тато схилився над валізками і, щось бурмочучи, то складав, то перекладав костюми. Вибравши мить, коли мама закінчила куплет, я зібрався з силами, щоб запитати:
— Тату, навчиш мене шити?
Захоплений зненацька, він відповів не одразу.
— Авжеж, — наполягав я, — мені теж хотілося б виготовляти скарби. Як ти.
Підійшовши до мене, він, чоловік, який відзначався стриманістю та був скупий на ласку, пригорнув мене і поцілував.
— Я навчу тебе всього, що вмію, Жозефе. Навіть того, чого не вмію.
Напевно, зазвичай його чорна, жорстка й колюча борода завдавала йому болю, бо він часто потирав щоки й нікому не дозволяв до неї торкатися. Але того вечора вона його, вочевидь, не турбувала і він дозволив пом’яти її, що я з цікавістю й зробив.
— Вона м’яка, правда? — промимрила мама, зашарівшись, немовби у чомусь мені зізналася.
— Ну, ж бо, не кажи дурниць, — насварився тато.
І хоча там було два ліжка, велике й маленьке, мама наполягла, щоб я ліг разом із ними на великому. Тато заперечував недовго. Він справді змінився відтоді, як ми стали шляхетними.
Саме там, дивлячись на зорі, що співали пісню на ідиш, я востаннє спав у маминих обіймах.
Ми так і не попрощалися. Можливо, це було зумовлено незрозумілою низкою обставин. Можливо, вони зробили це свідомо. Вони, напевно, не захотіли переживати цю сцену, ще менше — щоб її переживав я… Нитка обірвалася так, що я цього навіть не усвідомив: наступного дня пополудні вони кудись пішли і більше не повернулися.
На запитання, де мої батьки, граф і маленька графиня щоразу незмінно відповідали: “У надійному місці”.
Цього мені було досить, бо мою енергію поглинало пізнання мого нового життя: життя шляхетної людини.
Якщо я не досліджував сам кутків і закутків цього помешкання, якщо не спостерігав за танцями служниць, які впрягалися в чищення срібла, вибивання килимів чи збивання подушок, то годинами сидів у вітальні з графинею, яка вдосконалювала мою французьку мову, забороняючи вживати бодай слово з ідиш. Я був дуже слухняним ще й тому, що вона загодовувала мене тістечками й вальсами. Головне, я був певен, що остаточне набуття мною статусу шляхетної особи потребує оволодіння цією мовою, яка, звичайно, невиразна і складна для вимови, не така соковита й мальовнича, як моя, хоча загалом м’яка, розмірена й вишукана.
У присутності відвідувачів я мав називати графа й графиню “дядечком” і “тітонькою”, бо вони видавали мене за одного зі своїх голландських небожів.
Я вже, було, й повірив у те, що це справді так, аж якось уранці поліція оточила будинок.
— Поліція! Відчиніть! Поліція!
Якісь чоловіки несамовито гупали в парадні двері, наче дзвінка їм було замало.
— Поліція! Відчиніть! Поліція!
Одягнена у шовковий халатик графиня влетіла в мою кімнату, схопила мене на руки й віднесла у своє ліжко.
— Нічого не бійся, Жозефе, відповідай весь час по-французьки те, що і я.
Доки поліцейські піднімалися сходами, вона почала читати якусь історію; ми обоє сиділи в подушках, наче довкола нічого не відбувалося.
Поліцейські увірвалися в спальню й люто втупилися в нас.
— Ви ховаєте єврейську родину!
— Шукайте скрізь, де хочете, — зверхньо відповідає графиня, — простукуйте стіни, зламуйте дорожні скрині, залазьте під ліжка — так чи інак, ви нічого не знайдете. Натомість можу вас запевнити, що вже завтра ви почуєте про мене.
— Ми отримали донос, мадам!
Не виявивши збентеження, графиня обурилася тим, що вірять бозна-кому, попередила, що справа цим не завершиться, вона дійде до палацу, адже вона близько знайома з королевою Єлизаветою, потім заявила чиновникам, що ця помилка коштуватиме їм кар’єри, щодо цього вони можуть їй вірити!
— А тепер шукайте! Тільки швидко!
Її впевненість та обурення вплинули на шефа поліції, у якого на мить прозирнуло бажання відступити.
— Чи можу я запитати, що це за дитина, мадам?
— Це мій небіж. Син генерала фон Гребельса. Може, вам показати наше родовідне дерево? Хочете довести себе до самогубства, юначе!
Після безплідних пошуків поліцейські пішли, бурмочучи вибачення, незграбні та присоромлені.
Графиня вистрибнула з ліжка. Ледве стримуючись, вона водночас плакала і сміялася.
— Ти проник в одну з моїх таємниць, Жозефе, це — один із прикладів моїх жіночих хитрощів.
— А саме?
— Звинувачувати замість виправдовуватись. Нападати, коли тебе підозрюють. Радше кусати, ніж захищатися.
— Це дозволено лише жінкам?
— Ні. Ти також можеш цим скористатися.
Наступного дня Сюллі повідомили мені, що я більше не можу в них залишатися, бо в разі перевірки їхню брехню легко викрити.
— До нас прийде отець Понс, він потурбується про тебе. Ти потрапиш у хороші руки. Тобі доведеться називати його “отче”.
— Гаразд, дядечку.
— Ти зватимеш його “отче” не для того, аби вдавати, що він твій батько, як ти звеш мене “дядьком”. Його всі люди називають “отцем”.
— Навіть ви?
— Навіть ми. Він — священик. Звертаючись до нього, ми кажемо “отче”. І поліцейські. І німецькі солдати. Геть усі. Навіть ті, що не вірять.
— Ті, що не вірять, що він їхній батько?
— Навіть ті, що не вірять у Бога.
Мене дуже вразило те, що я зустрінуся з кимось, хто є “отцем” усього світу або таким уважається.
— Чи ж отець Понс якось пов’язаний із пемзою?[2] — запитав я.
Я думав про цей приємний і легкий камінець, що його впродовж кількох днів графиня приносила мені у ванну, аби я тер ним ступні, знімаючи з них мертву ороговілу шкіру. Цей предмет у вигляді миші захоплював мене своєю здатністю плавати (цього від каменю годі й очікувати) і змінювати колір одразу після зволоження: сіро-білий, він набирав кольору чорного антрациту.
— Не розумію, чому ви регочете, — з досадою сказав я. — Можливо, саме він його знайшов… чи винайшов… той камінь, пемзу. Зрештою, хтось же мав це зробити!
Припинивши насмішки, Сюллі схвально кивнула головою.
— Твоя правда, Жозефе: це цілком міг бути він. Одначе він не має жодного відношення до каменю.
Нехай і так. Але коли він подзвонив і ввійшов у дім Сюллі, я одразу ж здогадався, що йшлося саме про нього.
Довгий, вузький чоловік: він ніби складався з двох не пов’язаних між собою частин — голови і решти. Його тіло видавалося нематеріальним, під тканиною не було видно жодних опуклостей, чорна сутана була такою ж пласкою, наче висіла на вішаку, з-під неї виднілися начищені до блиску черевики, які, здавалося, взагалі не трималися на щиколотках. Натомість виглядала голова, рожева, жива, новісінька й невинна, як вийняте з купелі немовля. Виникало бажання поцілувати й потримати її в руках.
— Добридень, отче, — сказав граф. — Це Жозеф.
Я розглядав його, намагаючись збагнути, чому його обличчя не лише майже не дивувало мене, а й виглядало немов підтвердження. Підтвердження чого? Його чорні очі приязно дивилися на мене з-поза круглих скелець легеньких окулярів. І раптом сяйнула думка.
— У вас немає волосся, — вигукнув я.
Він усміхнувся, і в цю мить я полюбив його.
— Так, багато волосся випало. А те, що росте, я голю.
— Навіщо?
— Щоб не гаяти часу на причісування.
Я зайшовся сміхом. Отже, він сам не здогадується, чому він лисий. Так кумедно… Сюллі запитально дивилися на мене. Вони теж не розуміли? Чи варто їм про це казати? Це ж бо й так очевидно: голова отця Понса була гладенькою, наче рінь, адже він мусив виправдовувати своє ім’я — Пемза!
Та оскільки їхнє здивування не минало, я відчув, що краще промовчати. Навіть якщо виглядатиму дурником…
— Ти вмієш їздити на велосипеді, Жозефе?
— Ні.
Я не зважився зізнатися, чому так сталося: відтоді як почалася війна, батьки з обачності забороняли мені бавитися на вулиці. Тож у розвагах я дуже відставав від своїх однолітків.
— Тоді я тебе навчу, — пообіцяв отець. — Спробуй втриматися, сидячи за мною. Чіпляйся.
Я намагався заслужити похвалу від Сюллі, але не падати з багажника навчився лише після кількох спроб, зроблених на подвір’ї будинку.
— А тепер спробуємо на вулиці.
Коли в мене це вийшло, граф і графиня підійшли до нас і нашвидку поцілували мене.
— До скорої зустрічі, Жозефе. Ми приїдемо тебе провідати. Зважайте на Здорованя Жака, отче.
Я ледве чи встиг збагнути, що це було прощання, як ми вже їхали вулицями Брюсселя. Оскільки моя увага зосереджувалася на тому, щоби втримати рівновагу, я не мав змоги журитися.
Під дрібним дощем, який перетворював асфальт на маслянисте дзеркало, ми, тремтячи, швидко їхали на велосипеді, що похитувався, потрапивши на клаптик шкірки від ковбаси.
— Якщо нам трапиться Здоровань Жак, притулися до мене і розмовляймо, наче ми віддавна з тобою знайомі.
— Хто такий Здоровань Жак, отче?
— Єврей-зрадник, який їздить містом у гестапівському автомобілі. Впізнавши євреїв, він показує їх нацистам, аби ті їх заарештували.
І тут я помітив велике чорне авто, що повільно їхало позаду нас. Я оглянувся і вгледів за вітровим склом кількох чоловіків у темних плащах; один із них, з блідим і спітнілим обличчям, колючим поглядом озирав тротуари проспекту королеви Луїзи.
— Здоровань Жак, отче!
— Ну, ж бо, швиденько щось мені розказуй. Ти ж, напевно, знаєш купу смішних історій, Жозефе?
Не гаючи часу на пригадування найсмішніших, я почав видавати весь запас анекдотів. Я ніколи не підозрював, що вони можуть настільки розсмішити отця Понса, який реготав на весь голос. Раптом, збуджений таким успіхом, я також розсміявся; настільки сп’янів від успіху, що ледве чи звернув увагу на авто, яке порівнялося з нами.
Здоровань Жак подивився на нас лихим оком, промокаючи свої пухкі щоки невеличким згорнутим білим носовичком, і, явно роздратований нашою життєрадісністю, подав водієві знак їхати швидше.
Невдовзі отець Понс звернув у бічну вуличку, й автомобіль зник із поля зору. Я хотів продовжити кар’єру коміка, але отець Понс вигукнув:
— Досить, Жозефе, благаю. Я так насміявся, що вже не годен крутити педалі.
— Шкода. Ви не почуєте історії про трьох рабинів, які випробовували мотоцикл.
Споночіло, а ми їхали та їхали. Місто залишилося далеко позаду, ми мчали по сільській місцевості, де дерева стали геть чорними.
Отець Понс начебто не вибився із сил, але не розмовляв, обмежуючись короткими запитаннями: “Все гаразд?”, “Ну як, тримаєшся?”, “Ти не стомився, Жозефе?” Але що довше тривала наша подорож, то більше мені здавалося, що ми стаємо ріднішими, напевно тому, що мої руки трималися за його поперек, голова схилялася на його спину, а через грубу тканину я відчував ласкаве тепло, яке йшло від його вузького тіла. Нарешті, з’явилася табличка з назвою Шемле — село отця Понса, і він загальмував. Велосипед наче заіржав, і я впав у канаву.
— Браво, Жозефе, ти таки добре тис на педалі! Тридцять п’ять кілометрів! Для початку — просто чудово!
Я підвівся, не зважуючись сказати отцеві Понсу, що це не так. Насправді, на мій великий сором, я зовсім не крутив педалей під час подорожі, мої ноги просто звисали в порожнечу. Невже там були педалі, а я їх навіть не помітив?
Я не встиг цього перевірити — він поставив велосипед і взяв мене за руку. Ми пішли полем до короткої приземкуватої будівлі — першого будинку на околиці Шемле. Там він знаком звелів мені мовчати і, проминувши головний вхід, постукав у двері прибудови.
З’явилась якась постать.
— Заходьте, швидко.
Мадемуазель Марсель, аптекарка, квапливо зачинила двері і вказала на сходи, якими ми спустилися вниз, опинившись у льоху, скупо освітленому масляною лампою.
Діти лякалися Мадемуазель Марсель, і коли вона нахилилася до мене, то домоглася звичного ефекту: я ледве не закричав із відрази. Чи причиною був напівморок? Чи освітлення знизу? Мадемуазель Марсель була схожою на все що завгодно, крім жінки, — ну геть картоплина на пташиному тулубі. Її обличчя з великими, грубо виліпленими рисами, зі зморщеними повіками, з тьмяною нерівною бугристою землистого відтінку шкірою було схоже на бульбу, обробляючи яку, селянин ударом мотики позначив тонкогубий рот і два невеликі нарости — очі; ріденьке волосся, сиве при корені, рудувате на кінчиках, вказувало на імовірність відростання до весни. Стоячи на худих ногах, подавшись уперед, з тулубом, який, здавалося, весь перейшов у живіт, вона, немов пузатенька вільшанка, що роздулася від шиї до гузки, стояла взявшись руками в боки, завівши назад лікті, наче готуючись до злету, і роздивлялася мене перед тим, як клюнути.
— Звісно, єврей? — запитала вона.
— Авжеж, — відказав отець Понс.
— Як тебе звати?
— Жозеф.
— Це добре. Не треба змінювати імені: воно і єврейське, і християнське. А батьків?
— Маму — Лея, тата — Мікаель.
— Я питаю про прізвище.
— Бернштейн.
— Катастрофа! Бернштейн… Скажемо Бертен. Я зроблю тобі папери на ім’я Жозефа Бертена. Ходи-но сюди, зробимо світлину.
У кутку кімнати на мене чекала табуретка, вона стояла перед задником із намальованим небом, що височіло над якимось лісом.
Отець Понс причесав мене, обсмикнув мій одяг і попросив дивитися на апарат, величеньку дерев’яну коробку з гармошкою, що стояла на триніжку заввишки майже з людину.
У цю мить по кімнаті промайнула блискавка, миттєва й бентежна, і я вирішив, що це мені привиділося.
Доки я протирав очі, Мадемуазель Марсель поставила нову пластину в гармошку, і світловий спалах знову повторився.
— Іще! — попросив я.
— Ні, двічі досить. Я проявлю їх уночі. Сподіваюся, ти без вошей? Втім, помиєшся цим лосьйоном. Корости теж нема? У будь-якому разі я потру тебе щіткою із сіркою. Що ще? Месьє Понс, я вам його поверну за кілька днів, це вас влаштовує?
— Так, цілком.
Але мене це ніяк не влаштовувало: думка про те, що мені доведеться залишитися з нею наодинці, лякала мене. Не наважуючись це сказати, я натомість запитав:
— Чому ти кажеш “месьє”? Треба казати “отче”.
— Я кажу так, як хочу. Месьє Понс знає, що я ненавиджу клерикалів, я не терплю їх із самого дитинства і мене нудить від облатки. Я — фармацевт, перша жінка-фармацевт у Бельгії! Перша, яка отримала диплом! Я вчилась і знаю науку. Тож “отче”… залишимо для інших! Зрештою, месьє Понс не гнівається на мене.
— Ні, — сказав отець, — я знаю, що ви добра людина.
Вона почала бурчати, наче слово “добра” надто відгонило ризницею.
— Я не добра, а справедлива. Я не люблю кюре, не люблю євреїв, не люблю німців, але не терплю, коли кривдять дітей.
— Я знаю, що ви любите дітей.
— Ні, дітей я також не люблю. Однак це все-таки людські істоти.
— Значить, ви любите людство!
— О, месьє Понс, годі вам накидати, аби я щось та любила! Улюблена пісня всіх кюре. Я нічого й нікого не люблю. Моя професія — фармацевт: це означає допомагати людям не помирати передчасно. Я виконую свою роботу, оце й усе. Ну, ж бо, ворушіться, звільняйте територію. Я поверну вам хлопчака в належному стані, доглянутого, вимитого, з паперами, до яких ніхто не прискіпається, чорт забирай!
Вона розвернулася й відійшла, щоб припинити суперечку. Отець Понс нахилився до мене й, усміхаючись, шепнув:
— “Чортзабирай” — так її прозвали в селі. Вона лається більше, ніж її батько полковник.
Чортзабирай принесла мені їсти, постелила ліжко і голосом, що не терпів заперечень, наказала добре відпочити. Засинаючи того вечора, я не міг не відчути певного захоплення жінкою, яка так природно вимовляла “чорт забирай”.
Я провів кілька днів разом зі страхітливою Мадемуазель Марсель. Щовечора, завершивши робочий день у своїй аптеці, розміщеній над льохом, вона в моїй присутності зухвало виготовляла фальшиві документи для мене.
— Ти не проти, як замість семи я дам тобі шість років?
— Мені скоро вісім, — запротестував я.
— Вирішено, тобі шість років. Так обачніше. Не знати, скільки часу триватиме ця війна. Що пізніше ти станеш дорослим, то краще почуватимешся.
Коли Мадемуазель Марсель про щось запитувала, марно було намагатися їй відповідати, бо запитання вона ставила лише собі, тож відповіді чекала лише від себе.
— Казатимеш, що твої батьки померли. Природною смертю. Подумаймо, від якої хвороби вони могли померти.
— Від болю в животі?
— Від грипу! Гостра форма грипу. Розкажи-но мені свою історію.
Коли йшлося про те, щоб повторити її вигадку, Мадемуазель Марсель одразу ж уважно слухала інших.
— Мене звуть Жозеф Бертен, мені шість років, я народився в Антверпені, минулої зими мої батьки померли від грипу.
— Добре. Ось, візьми м’ятну пастилку.
Коли вона була задоволена мною, у неї з’являлися жести приборкувача: вона кидала мені цукерку, яку я мав упіймати на льоту.
Отець Понс провідував нас щодня. Він не приховував труднощів, на які наражався в пошуках сім’ї, що прийняла б мене.
— Усі “надійні” люди з довколишніх ферм уже прийняли одну-дві дитини. Окрім того, ймовірні кандидати вагаються, їх більше зворушило б маля. А Жозеф великий, йому вже сім.
— Мені шість років, отче, — вигукнув я.
Аби похвалити мене за цей виступ, Мадемуазель Марсель увіпхнула цукерку мені в зуби, а тоді гаркнула до священика:
— Якщо хочете, месьє Понс, я можу пригрозити тим, хто вагається.
— Чим?
— Чорт забирай! Жодних ліків, якщо вони не приймуть ваших утікачів! Нехай здихають без допомоги!
— Ні, Мадемуазель Марсель, люди мають зважитися на такий ризик самі. Їм загрожує в’язниця за співучасть…
Мадемуазель Марсель розвернулася до мене.
— Ти хотів би стати пансіонером у школі отця Понса?
Знаючи, що відповідати марно, я не ворухнувся, чекаючи на продовження.
— Візьміть його до себе на Жовту віллу, месьє Понс, навіть якщо схованих дітей передусім прийдуть шукати туди. Хоча, чорт забирай, маючи зроблені мною папери…
— Але як я його прогодую? Я не можу більше просити жодної додаткової продуктової картки. Самі знаєте, діти на Жовтій віллі недоїдають.
— О, жодних проблем! Сьогодні ввечері бургомістр прийде робити черговий укол. Я про це поклопочуся.
Коли споночіло, Мадемуазель Марсель опустила залізну штору на дверях аптеки з таким гуркотом, наче підірвала танк, і спустилася до мене в льох.
— Можливо, ти будеш мені потрібен, Жозефе. Ти не проти піднятись і посидіти нишком у шафі для верхнього одягу?
Оскільки я не відповідав, вона рознервувалася.
— Я поставила тобі запитання! Ти припух чи що, чорт забирай!
— Авжеж, я не проти.
Коли пролунав дзвінок, я прослизнув поміж тканин, що пахли нафталіном, тоді як Мадемуазель Марсель впускала бургомістра в кімнатку позаду аптеки. Вона допомогла йому зняти габардиновий плащ, якого сунула мені просто під ніс.
— Мені дедалі важче діставати інсулін, месьє Ван дер Мерш.
— Так, часи тепер важкі…
— Правду кажучи, наступного тижня я не зможу зробити вам укол. Дефіцит! Постачання припинено! Кінець!
— Господи… але ж… мій діабет…
— Жодних засобів, месьє бургомістре. Хіба що…
— Хіба що щó, Мадемуазель Марсель? Кажіть! Я готовий на все.
— Хіба що ви дасте мені продуктові картки. Я зможу обміняти їх на ваші ліки.
У голосі бургомістра зазвучала паніка.
— Це неможливо… за мною стежать… за останні тижні населення села надто зросло… самі знаєте чому… я не можу просити більше, не привернувши уваги гестапо до нас… це… це впаде на нас… На нас усіх!
— Візьміть ватку і міцно притисніть. Ще міцніше!
Дозоляючи так бургомістрові, вона підійшла до мене, швидко й тихо шепнула у прочинені дверцята:
— Візьми ключі з його пальта, тільки не в шкіряному футлярі, а зв’язку на металевому дроті.
Мені здалося, що я недочув. Вона, либонь, здогадалась? Бо крізь зуби додала:
— Ворушися, чорт забирай!
Вона повернулася, щоб накласти бургомістрові пов’язку, тоді як я навпомацки звільнив його від в’язки ключів.
Коли відвідувач пішов, вона випустила мене з шафи й відіслала в льох, а сама зникла в темряві.
Наступного дня рано-вранці отець Понс прийшов нас попередити:
— Бойова тривога, Мадемуазель Марсель, з мерії викрали продовольчі картки.
Вона потерла руки.
— Он як! І в який спосіб?
— Грабіжники зачепили гачком віконниці й розбили вікно.
— Ти диви! Бургомістр знівечив власну мерію?
— Що ви хочете сказати? Що він сам украв…
— Ні, це зробила я. З його ключами. Але коли сьогодні вранці я поклала їх у його поштову скриньку, то була певна, що він симулюватиме пограбування, аби не запідозрили його самого. Що ж, месьє Понс, тримайте картки. Це ваша пачка.
І хоча Мадемуазель Марсель була сварливою і нездатною усміхатися, в її очах виблискували вогники радості.
Вона легенько підштовхнула мене в плечі.
— Що ж, тепер ти можеш іти з отцем!
Залишалося тільки скласти речі, зібрати мої фальшиві документи, вислухати ще раз історію мого несправжнього життя, тож до школи я прибув, коли учні обідали.
Жовта вілла розляглася, немов гігантська кицька, що згорнулася калачиком на вершині пагорба. Кам’яні лапи ґанку вели до пащі — входу, колись пофарбованого в рожевий колір, де витерті канапи витягнули язики сумнівної чистоти. На другому поверсі два великі засклені віконні прорізи, наче опуклі повіки, вирізнялися на будівлі, пильно стежачи за тим, що діється на подвір’ї, між загорожею і платанами. На даху два мансардні балкони, що наїжилися кованим залізом, нагадували вуха, а будівля їдальні закручувалася з лівого боку хвостом.
Від “жовтого” на віллі залишилася хіба що назва. Століття бруду, дощів, руйнування і плям від м’ячів, що їх діти шпурляли об тиньк, пошкодили, а потім посмугували її хутро, тепер воно стало тьмяно-рудим.
— Ласкаво просимо на Жовту віллу, Жозефе, — мовив отець Понс. — Це — твоя школа і твій дім на майбутнє. Тут три категорії учнів: екстерни, які повертаються на обід додому, напівпансіонери, які опівдні тут обідають, і пансіонери, які тут мешкають. Ти будеш пансіонером, я покажу тобі твоє ліжко й шафку в дортуарі.
Я замислився про ці невідомі мені поняття: екстерни, напівпансіонери й пансіонери. Мені подобалося, що це не лише класифікація, а й ієрархія. У такий спосіб я одразу ж потрапив у вищий клас. Позбавлений цими останніми днями “шляхетності”, я радів, що набув цю додаткову відзнаку.
У дортуарі я був у захопленні від знайомства з моєю шафкою — у мене ніколи не було шафки, — тож, розглядаючи ці порожні полички, я мріяв про численні скарби, які я на них поставлю, не думаючи, що наразі я міг сюди покласти лише два використані трамвайні квитки.
— А тепер я покажу тобі твого хрещеного. На Жовтій віллі кожен пансіонер перебуває під опікою когось більшого. Руді!
Отець Понс кілька разів безуспішно гукнув “Руді”. Вихователі луною повторили це ім’я. А тоді загукали учні. Нарешті, після якогось нестерпно тривалого часу, протягом якого вся школа стала дибки, з’явився довгоочікуваний Руді.
Обіцяючи для опіки когось “більшого”, отець Понс не обманював: Руді був нескінченним. Він був настільки витягнутим угору, наче його підвісили на нитці, захованій за його сутулими плечима, тоді як його руки й ноги висіли в порожнечі, безвільні, наче вивихнуті, а голова хилилася вперед, важка, наділена надто рудим, неймовірно густим і надміру жорстким волоссям, що ніби дивувалося своїй присутності на ній. Він наближався повільно, немов вибачаючись за свій гігантський зріст, мов безпечний динозавр, що готовий сказати: “Не хвилюйтеся, я чемний, я їм лише траву”.
— Так, отче, — мовив він низьким, але м’яким голосом.
— Руді, це Жозеф, твій хрещеник.
— Ні, отче, ні, це не дуже хороша ідея.
— Жодних заперечень.
— Схоже, він хороший хлопець… і на таке не заслуговує.
— Доручаю тобі показати йому школу й ознайомити з правилами.
— Мені?
— Оскільки тебе часто карають, ти, гадаю, знаєш їх краще за будь-кого іншого. Після другого дзвінка проведеш свого хрещеника у клас наймолодших.
Отець Понс зник. Руді роздивлявся мене, наче купу полін, що їх він має тягти на спині, а тоді зітхнув.
— Як тебе звуть?
— Жозеф Бертен. Мені шість років. Я народився в Антверпені, мої батьки померли від іспанського грипу.
Він підвів очі до неба.
— Не розповідай усе, як завдання, зачекай, доки поставлять запитання, якщо хочеш, щоб тобі повірили.
Розсерджений своєю незграбністю, я скористався порадою графині й одразу перейшов у наступ:
— Чому ти не хочеш бути моїм хрещеним?
— Тому що в мене погане око. Якщо в сочевиці буде один камінець, він потрапить мені. Якщо якийсь стілець має поламатися, то саме піді мною. Якщо літак падає, то саме на мене. Я — невдаха і приношу нещастя. У день мого народження тато втратив роботу, а мама почала плакати. Якщо ти доручиш мені доглядати якусь рослину, вона зачахне. Якщо даси покататися на велосипеді, він також гавкнеться. У мене пальці смерті. Коли мене бачать зорі, вони тремтять. А місяць тримається насторожі. Я — всесвітнє лихо, помилка, катастрофа, ходяче нещастя, справжнісінький шлемазл.
Що більше він нарікав, переходячи під впливом емоцій від глухого до високого тону і навпаки, то більше я корчився від сміху. Нарешті я запитав:
— А євреї тут є?
Він завмер.
— Євреї? У Жовтій віллі? Жодного! Ніколи! Чому ти про це запитуєш?
Руді схопив мене за плечі і втупився поглядом.
— А ти, Жозефе, єврей?
Він допитливо й суворо дивився на мене. Я знав, що він випробовує мою холоднокровність. За цим строгим поглядом прозирало благання: “Збреши як слід, будь ласка, видай гарну брехню”.
— Ні, я не єврей.
Заспокоївшись, він ослабив свою хватку. Я вів далі.
— Зрештою, я навіть не знаю, що це таке — єврей.
— Я теж ні.
— А які вони, ті євреї, Руді?
— У них гачкуватий ніс, банькаті очі, обвисла губа і відстовбурчені вуха.
— Кажуть навіть, що в них замість ніг копита і між сідницями хвіст.
— Варто б побачити, — сказав Руді з серйозним виглядом. — Утім, у наш час єврей — це, власне, хтось, на кого полюють і кого заарештовують. Тож дуже добре, що ти не єврей, Жозефе.
— Добре також, що ти теж не єврей, Руді. Та краще не говорити на ідиш і замість невдаха не казати шлемазл.
