Офіцер у сіро-зеленім мундирі квапливо підійшов до дверей і відчинив їх.
— Його тут немає, шукайте далі. Schnell![7]
Двері зачинилися, і загін пішов далі.
Офіцер дивився на отця Понса, у якого тремтіли губи. Дехто розплакався. Я цокотів зубами.
Спершу я подумав, що офіцер береться за прикріплений на поясі револьвер. Насправді він вийняв гаманець.
— Візьміть, — промовив він, простягаючи отцеві Понсу купюру, — купіть для дітей цукерок.
Оскільки остовпілий отець Понс не реагував, офіцер силоміць вткнув йому п’ятсот франків у руку, всміхнувся, підморгнувши нам, стукнув підборами і пішов.
Скільки часу після його зникнення стояла тиша? Скільки хвилин минуло, доки ми збагнули, що врятовані? Дехто плакав далі, бо їх не покидав страх; деякі стояли завмерлі й спантеличені; інші поводили очима, в яких стояло запитання: “Ти в це віриш? Ти в це віриш?”
І тут отець Понс із восковим обличчям і побілілими губами різко осів на долівку. Стоячи на колінах на мокрому цементі, він хитався вперед і назад, вимовляючи недоладні фрази, втупившись в одну точку. Це було жахливо. Я підбіг до нього і, немов захищаючи, пригорнув до свого мокрого тіла, так, наче це був Руді.
Отоді я розчув повторювану ним фразу:
— Дякую, Господи. Дякую Тобі, Господи. Дякую за моїх дітей, дякую.
Потім він повернувся до мене і, наче щойно помітивши мою присутність, уже не стримуючись, розридався в моїх обіймах.
Деякі потрясіння виявляються такими потужними, що, незважаючи на те, щасливі вони чи нещасливі, нас ламають. Полегшення, яке відчув отець, нас так приголомшило, що по кількох хвилинах, наче заразившись, дванадцять мокрих і голих, як черв’яки, хлопчиків-євреїв і промоклий священик у сутані обнялися і, дійшовши до крайнього нервового напруження, сміялись і плакали водночас.
У невиразній радості минуло кілька наступних днів. Отець постійно усміхався. Він мені зізнався, що ця подія знову відживила його віру.
— Отче, ви справді вірите, що нам допоміг Бог?
Я скористався заняттям з івриту, аби поставити запитання, що мене мучили. Отець доброзичливо дивився на мене.
— Жозефику, мій хлопчику, щиро кажучи, ні. Бог у такі речі не втручається. Якщо я добре почуваюся після вчинку того німецького офіцера, то власне тому, що в мене частково відродилася віра в людину.
— Я вважаю, що це завдяки вам. Бог до вас прихильний.
— Не кажи дурниць.
— Ви не вірите, що коли виявити свою побожність, показати себе добрим євреєм чи християнином, то з нами нічого не трапиться?
— Звідки в тебе така безглузда думка?
— З уроку катехізису. Від отця Боніфатія…
— Стоп! Небезпечна нісенітниця! Люди самі завдають болю одне одному, і Бог тут ні до чого. Він створив людей вільними. Отже, ми страждаємо і сміємося незалежно від наших чеснот і вад. Яку жахливу роль ти хочеш дати Богові? Невже ти можеш бодай на мить уявити, що того, кому пощастило врятуватися від нацистів, Бог любить, а того, кого вони впіймали, ненавидить? У наші справи Бог не втручається.
— Хочете сказати, що, хоч там як, Богові на це начхати?
— Я хочу сказати, що, хоч там як, Бог виконав своє завдання. Тепер — наша черга. Ми самі відповідаємо за себе.
Почався другий навчальний рік.
Ми з Руді ставали дедалі ріднішими. Оскільки ми різнилися в усьому, кожна з наших відмінностей — вік, зріст, клопоти, поведінка — замість того, щоб розділяти, спонукала нас відчувати, наскільки ми один одного любимо. Я допомагав йому прояснювати його плутані думки, тоді як він захищав мене від бійок однією своєю статурою, а надто — репутацією поганого учня. “Від нього нічого не доб’єшся, — казали викладачі, — ніколи не зустрічали тупішої голови”. Суцільна непроникність Руді для знань викликала наше захоплення. Від нас викладачам вдавалося чогось та “добитися”, що виявляло нашу ницу зіпсовану натуру, підозріло відкриту для компромісів. Від Руді вони нічого не могли домогтися. Досконалий, непіддатний змінам, непідкупний, повний йолоп, він їм опирався абсолютно в усьому. Руді став героєм іншої війни — війни учнів з учителями. І дисциплінарні покарання сипалися на нього так часто, що його розгублена нечесана голова набула ореола додаткової заслуги — вінця мученика.
Якось пополудні, коли він сидів покараний, я, передаючи йому через вікно украдений шматок хліба, запитав, чому він, навіть отримуючи покарання, залишається таким же лагідним, непохитним і відмовляється вчитися. Отоді він розкрився:
— Нас у сім’ї семеро: батьки і п’ятеро дітей. Усі інтелектуали, окрім мене. Мій тато — адвокат, мама — відома концертна піаністка, яка грала з кращими оркестрами, брати й сестри отримали дипломи вже у двадцять років. Самі розумники… Їх усіх заарештували! Вивезли у вантажівці! Вони не вірили, що з ними таке може трапитися, тому й не ховалися. Такі мудрі, такі шановані люди. Я врятувався тільки тому, що мене не було ні в школі, ні вдома! Я вештався вулицями. І уникнув загибелі завдяки тому, що прогулював… Тож заняття…
— Гадаєш, я чиню неправильно, виконуючи завдання?
— Ні, зовсім ні, Жозефе. У тебе для цього є можливості, до того ж, перед тобою все життя…
— Руді, тобі немає ще й шістнадцяти…
— Авжеж, тож надто пізно…
Він міг не продовжувати, я розумів, що він злиться на своїх. Навіть зникнувши, навіть не відгукуючись, наші батьки постійно відігравали певну роль у нашому існуванні на Жовтій віллі. Я так на них злився через це! Злився, що вони євреї, що й мене зробили євреєм, що піддали нас небезпеці. Двоє несвідомих! Мій батько? Нездара. Моя мама? Жертва. Жертва через те, що вийшла заміж за мого батька, жертва через те, що не збагнула глибини своєї слабкості, жертва через те, що була лише ніжною і відданою дружиною. Зневажаючи матір, я, однак, вибачав їй усе, бо не міг її не любити. Натомість мене не покидала стійка ненависть до батька. Він змусив мене стати його сином, але виявився нездатним забезпечити мені належну долю. Чому я не син отця Понса?
Листопадового полудня 1943-го року ми з Руді залізли на гілляку старезного дуба, що височів над полями, які простягалися в далечінь, у пошуках дупла, де жили білки. Наші ноги торкалися верху стіни, що оточувала парк; ми, якби захотіли, могли опинитися назовні, стрибнувши просто на доріжку, що вилася попід муром, і втекти. Але куди? Ніщо не могло зрівнятися з безпекою, яку ми мали на Жовтій віллі. Наші пригоди обмежувалися загорожею довкола її території. Тоді як Руді видряпувався вище, я вмостився на першій розвилці стовбура; звідти, як мені здалося, я й помітив свого батька.
Вниз по дорозі їхав трактор. Він мав проїхати повз нас. Його вів якийсь чоловік. Хоча він був поголений і вдягнений, як селянин, він достатньо скидався на мого батька, аби я міг його впізнати. І я його таки впізнав.
Мене наче паралізувало. Я не прагнув цієї зустрічі. “Тільки б він мене не помітив!” Я перестав дихати. Трактор чмихнув під нашим деревом і покотився далі в долину. “Ху, не помітив!” Утім, він від’їхав на якихось десять метрів, я ще міг його покликати, наздогнати.
З пересохлим ротом, затамувавши подих, я дочекався, доки трактор став зовсім маленьким, а його торохтіння затихло вдалині. Упевнившись, що він зник, я повернувся до життя: перевів подих, заморгав, обтрусився. Руді відчув мою розгубленість.
— Що з тобою?
— Мені здалося, що на тракторі проїхав хтось, кого я знаю.
— І хто ж?
— Мій батько.
— Бідолашний Жозефе, це неможливо!
Я труснув головою, щоб вивітрити зі свого черепка такі ідіотські думки.
— Звісно, неможливо.
Бажаючи, щоб Руді мене пожалів, я набрав вигляду розчарованої дитини. Насправді я був страшенно радий, що уникнув зустрічі з батьком. Далебі, чи це був він? Руді, напевно, мав рацію. Невже ми жили за кілька кілометрів один від одного і цього не знали? Уже ввечері я був переконаний, що це мені привиділося. І викинув цей епізод із пам’яті.
За кілька років я дізнався, що того дня то таки мій батько проїхав зовсім поруч. Батько, від якого я відмовився, батько, який, як мені хотілося, мав би бути далеко, не тут або взагалі не бути… Це навмисне непорозуміння, ця страхітлива реакція (я марно її виправдовую своєю тодішньою вразливістю й панікою) залишається вчинком, через який сором — однаково живий і пекучий — не покине мене до останнього подиху.
Коли ми опинялися в таємній синагозі, отець Понс розповідав мені новини про війну.
— Тепер, коли німецькі війська застрягли в Росії, а американці вступили в битву, Гітлер, гадаю, програє. От тільки якою ціною? Нацисти тут казяться дедалі більше, вони з небаченою люттю травлять тих, хто в Опорі, це — енергія безнадії. Я дуже за нас боюся, Жозефе, дуже боюся.
Він відчував у повітрі загрозу, як пес відчуває вовка.
— Що ви, отче, все буде добре. Нумо працювати.
З отцем Понсом, як і з Руді, я призвичаївся показувати себе зверхником. Я так їх любив, що демонстрував непохитний оптимізм, аби подолати їхній неспокій.
— Роз’ясніть мені чіткіше різницю між євреєм і християнином, отче.
— Євреї і християни вірять у того самого Бога, який продиктував Мойсеєві Десять Заповідей. Але євреї не визнають у Христові обіцяного Месію, посланця Бога, якого вони чекають; для них він — іще один мудрий єврей. Ти стаєш християнином, коли вважаєш, що Ісус справді Син Божий, що Бог у ньому втілився, помер і воскрес.
— Тобто для християн усе вже відбулося, а для євреїв — усе попереду.
— Саме так, Жозефе. Християни — це ті, що згадують, євреї — ті, що досі сподіваються.
— Отже, християнин — це єврей, який перестав чекати.
— Так. А єврей — це християнин до Ісуса.
Мені було дуже кумедно уявляти себе “християнином до Ісуса”. Святе Письмо, яке я вивчав на католицькому катехізисі та під час таємного посвячення в Тору, хвилювало мою увагу більше, ніж дитячі казки, які я брав у бібліотеці: воно виявилося більш тілесним, значно ближчим, конкретнішим. Зрештою, йшлося про моїх пращурів, Мойсея, Авраама, Давида, Іоанна Хрестителя чи Ісуса! У моїх жилах, поза сумнівом, тече кров когось із них. До того ж, їхнє життя не було нудним, так само, як і моє: вони билися, галасували, плакали, співали, ризикували загинути будь-якої миті. Єдине, в чому я не міг зізнатися отцеві Понсові, так у тому, що я його теж увів у цю історію. Римського префекта Понтія Пілата, який умив руки, я не міг уявити інакше, як у його подобі[8]; як на мене, там, у Євангеліях, поруч із Ісусом, серед євреїв і майбутніх християн присутність отця Понса — розгубленого посередника, чесної людини, що не здатна вибрати, — виглядала цілком природною.
Я відчував, що отця Понса бентежать заняття, яким він віддавався задля мене. Як і багато католиків, раніше він погано знав Старий Заповіт і тепер захоплено відкривав його для себе водночас із певними коментарями рабинів.
— Знаєш, Жозефе, інколи бувають дні, коли я себе запитую, чи не краще було б мені бути євреєм, — казав він із блискучими від збудження очима.
— Ні, отче, залишайтеся християнином, ви не усвідомлюєте, наскільки вам пощастило.
— Єврейська релігія наголошує на повазі, християнська — на любові. Тож я й розмірковую: чи не є почуття поваги значно посутнішим за почуття любові? І легшим для здійснення… Любити свого ворога, як пропонує Ісус, і, отримавши ляпаса, підставляти другу щоку — це справді чудово, але нереально на практиці. Особливо нині. От ти, ти підставив би другу щоку Гітлерові?
— Нізащо!
— Я також ні! Щоправда, я не гідний Христа. Всього мого життя не досить, щоб уподібнитися Йому… Одначе чи любов може бути обов’язком? Чи можна наказувати своєму серцю? Не думаю. Великі рабини вважають, що шана вища за любов. Вона є постійним зобов’язанням. І це, як на мене, цілком можливо. Я можу поважати тих, кого не люблю, або тих, хто мені байдужий. А от їх любити? Тим паче, чи ж так мені потрібно їх любити, якщо я їх уже поважаю? Любов — річ складна, її не можна ні викликати, ні контролювати, ні змусити тривати далі. Тоді як повага…
Він пошкрябав свою лису голову.
— От я й запитую себе: можливо, ми, християни, — всього-на-всього сентиментальні євреї…
Так і йшло моє існування, ритм якого визначали заняття, високі роздуми про Біблію, страх перед нацистами, поява учасників Опору (вони були значно численнішими й дедалі сміливішими), ігри з товаришами і прогулянки з Руді. Бомбардування не помилували Шемле, але Жовту віллу англійські льотчики оминали, напевно, тому, що вона була далеко від вокзалу, а ще тому, що отець Понс обачно встановив на блискавковідводі прапор Червоного Хреста. Як не парадоксально, я любив повітряні тривоги і ніколи не спускався у сховище з товаришами, разом із Руді ми залазили на дах і вже звідти спостерігали за спектаклем. Боліди Королівських Повітряних сил пролітали так низько, що ми могли розгледіти обличчя пілотів і по-дружньому помахати їм.
У воєнні часи звичка стає найгіршою з небезпек. Особливо звичка до небезпеки.
Оскільки в Шемле десятки людей, не боячись окупантів-нацистів, боролися в підпіллі й привчилися з часом їх недооцінювати, повідомлення про те, що союзники висадились у Нормандії, обійшлося нам дорого.
Коли стало відомо, що численні та добре озброєні американські війська висадилися на континент, ми наче сп’яніли від цієї новини. І хоча ми були змушені мовчати, усмішки просто розривали наші обличчя. А отець Понс ходив не торкаючись землі, наче Ісус по воді, він аж світився від щастя.
Тієї неділі ми схвильовано чекали, коли підемо на месу, нам нетерпеливилося бодай поглядом поділитися радістю з приводу цієї майже перемоги з жителями села. Всі учні вишикувалися двома рядами на чверть години раніше призначеного часу.
По дорозі одягнені по-недільному селяни підморгували нам. Одна жінка простягнула мені шоколадну цукерку. Друга ткнула в руки помаранчу. Третя поклала в кишеню шматок пирога.
— Чому завжди Жозефові? — пробурчав хтось із товаришів.
— Нормально, він найгарніший! — здалеку крикнув Руді.
Це було дуже доречно, мій живіт постійно був порожнім, до того ж, я почав рости.
Я вичікував момент, коли ми проходитимемо повз аптеку, бо не сумнівався, що Мадемуазель Марсель, яка разом із отцем Понсом врятувала й захистила стількох дітей, вийде із сяючим лицем. Можливо, на радощах вона кине мені кілька льодяників?
Але вітрина аптеки була затягнута металевою шторкою.
Наша група завчасу прибула на майдан у центрі села, де всі, діти й сільчани, наче вкопані, стояли перед церквою.
З розчиненого навстіж порталу линула войовнича музика органа, що грав на повну силу. Я з подивом упізнав приспів “Уродженки Брабанта”!
Натовп наче заціпенів. Грати “Уродженку Брабанта”, наш національний гімн, під носом у нацистів було неймовірним зухвальством. Це все одно, що їм сказати: “Забирайтеся, тікайте, ви програли, ви тепер ніщо!”
Хто міг наважитися на таке зухвальство?
Перші, котрі побачили виконавця, швиденько одразу ж переказали іншим: це Чортзабирай! Мадемуазель Марсель тримала руки на клавішах, а ноги на педалях, вона вперше в житті ввійшла в церкву, щоб заявити нацистам, що вони програли війну.
Охоплені ейфорією та ентузіазмом, ми стояли довкола церкви, немов були присутні на якомусь блискучому й небезпечному цирковому номері. Чортзабирай грала напрочуд добре, набагато краще за анемічного органіста, який асистував священикові під час служби. Під її пальцями інструмент звучав наче неприборканий оркестр, у якому золотисто-червоні мідні перегукувалися з могутніми барабанами. Звуки хвилею накочувалися на нас, змушуючи землю тремтіти, а вітрини крамниць вібрувати.
Несподівано заскрипіли шини. Перед церквою загальмувало чорне авто, з якого вистрибнули четверо молодиків.
Гестапівці схопили Мадемуазель Марсель, яка припинила грати, зате почала їх ображати:
— Вам гаплик! Настав ваш кінець! Можете мене прикінчити, це вам не допоможе! Нікчеми! Педерасти! Імпотенти!
Нацисти безцеремонно заштовхали її в машину й поїхали. Отець Понс, блідий як полотно, перехрестився. Я стояв, стиснувши кулаки, так хотілося побігти слідом за машиною, догнати, віддубасити тих негідників. Я взяв священика за руку, вона була льодяною.
— Вона нічого їм не скаже, отче. Жодним словом не прохопиться, я певен.
— Знаю, Жозефе, знаю. Чортзабирай відважніша за нас усіх. Але що вони з нею зроблять?
Нам не довелося довго чекати відповіді. Того ж вечора, об одинадцятій годині, гестапівці заполонили Жовту віллу.
Навіть під тортурами Мадемуазель Марсель нічого їм не сказала. Одначе під час обшуку її домівки нацисти виявили негативи фотографій, що були наклеєні на наші підроблені документи.
Нас було викрито. Не було потреби навіть спускати штани. Нацистам досить було розгорнути наші паспорти, щоб виявити самозванців.
За двадцять хвилин усіх єврейських дітей Жовтої вілли зібрали в одному з дортуарів.
Нацисти зловтішалися. Ми тремтіли від страху. Я відчував такий жах, що втратив здатність мислити. І слухняно виконував накази, сам того не усвідомлюючи.
— Лицем до стіни, руки вгору. Ворушіться!
Руді прослизнув до мене, хоча від цього мені не стало спокійніше: від смертельного страху його очі ледве не вилазили з орбіт.
Отець Понс кинувся в бій.
— Панове, я обурений: я не знав, хто вони насправді! Навіть подумати не міг, що це єврейські діти. До мене їх привели як арійців, справжніх арійців. Мене обманули, з мене насміялися, це зловживання моєю довірливістю.
Навіть якщо я не одразу зрозумів поведінку отця, мені й на думку не спало, що він намагається відвести підозру від себе, щоб уникнути арешту.
Начальник гестапо різко запитав його:
— Хто привів цих дітей до вас?
Отець Понс завагався. Минуло десять довгих секунд.
— Гаразд, я вам не брехатиму: всіх дітей, які перебувають тут, до мене привела аптекарка Мадемуазель Марсель.
— Це вас не дивувало?
— Вона постійно приводила до мене сиріт. Уже п’ятнадцять років. Ще задовго до війни. Вона добра жінка. Співпрацювала з групою добровольців, що опікувалися знедоленими дітьми.
— А хто платив за їхнє перебування в пансіоні?
Отець сполотнів.
— Щомісяця на ім’я кожної дитини надходив конверт. Можете перевірити в бухгалтерії.
— Звідки приходили ці конверти?
— Від благодійників… Від кого ж іще? Це зазначено в наших журналах. Ви отримаєте всі дані.
Нацисти йому повірили. Їхній начальник облизувався при думці про те, що накладе лапу на ці списки. Отець, не розслаблюючись, несподівано пішов в атаку. — І куди ви їх повезете?
— У Мехелен.
— А потім?
— Це вас не стосується.
— Подорож буде тривалою?
— Безумовно.
— Тоді дозвольте мені перебрати їхні речі, скласти валізи, одягнути їх, підготувати на дорогу харчі. Сини мої, до дітей так ставитися не можна. Якби ви довірили мені догляд за вашими дітьми, невже ви погодилися б, щоб я отак спорядив їх у дорогу?
Гестапівець із жирними руками завагався. Отець Понс квапливо рвонув у цю щілину:
— Я ж знаю, що ви не бажаєте їм зла. Тож я все доведу до ладу, на світанку ви всіх їх заберете.
Опинившись у пастці шантажу чутливістю, збентежений наївністю цього абата начальник гестапо захотів довести, що він не такий уже й поганий хлопець.
— Завтра вранці, рівно о сьомій, вони — вмиті, одягнені й нагодовані — чекатимуть вас, вишикувавшись зі своїми речами, у дворі, — ненав’язливо наполягав отець Понс. — Не ображайте мене. Я не один рік опікуюся дітьми: коли мені залишають дитину, то можуть бути спокійні.
Головний гестапівець глипнув на три десятки єврейських хлопчаків у сорочках, пригадав, що вантажівка прийде лише завтра, подумав, що він сам хоче спати, стенув плечима й пробурчав:
— Гаразд, отче, я покладаюся на вас.
— Можете бути спокійні, сину мій. Ідіть із миром.
Гестапівці в чорних мундирах покинули пансіон.
Тільки-но отець упевнився, що вони далеко, він повернувся до нас.
— Діти, прошу без крику й паніки піти тихенько скласти свої речі й одягтися. А потім — навтіки.
Всі полегшено зітхнули. Отець Понс покликав вихователів — п’ятьох юнаків-семінаристів — з інших дортуарів і закрився з ними в нашому залі.
— Сини мої, ви мені потрібні.
— Розраховуйте на нас, отче.
— Я хочу, щоб ви збрехали.
— Але ж…
— Вам доведеться збрехати. В ім’я Христа. Завтра ви скажете гестапівцям, що невдовзі після їхнього від’їзду на Жовту віллу ввірвалися партизани в масках. Стверджуйте, що ви билися. Втім, вас знайдуть прив’язаними до ліжок, аби довести вашу непричетність. Ви не проти, щоб я вас прив’язав?
— Можете нас навіть трохи побити, отче.
— Дякую, діти мої. Я не проти побоїв за умови, що ви самі завдасте їх один одному.
— А що буде з вами?
— Я не можу тут залишатися. Завтра гестапівці мені вже не повірять. Їм треба, щоб хтось був винним. Отож я втечу разом із дітьми. Ви, звісно, розкажете, що це я попередив партизанів, своїх спільників.
У наступні кілька хвилин відбувся спектакль, найнеймовірніший з усього, що мені доводилося бачити: юнаки-семінаристи почали старанно, серйозно й точно бити один одного, хто по носу, хто по губах, хто попід око; кожен уточнював у товариша, чи вважає він себе достатньо відлупцьованим. Потім отець Понс міцно прив’язав їх до ліжок і засунув кожному кляп у рот.
— Дихати можете?
Семінаристи кивнули головами. В одних були підпухлі обличчя, в інших — заюшені носи, в усіх — сльози на очах.
— Дякую, сини мої, — мовив отець Понс. — А щоб протриматися до ранку, думайте про Господа нашого Ісуса Христа.
Після цього він перевірив, чи ми не набрали нічого зайвого і, звелівши поводитись якнайтихіше, повів нас по сходах і крізь задні двері вивів з пансіону.
— Куди ми йдемо? — пошепки запитав Руді.
І хоча я, напевно, був єдиним, хто мав таки уявлення про це, я промовчав.
Ми пройшли крізь парк і вийшли на галявину. Там священик зупинився.
— Діти мої, може, я видамся вам божевільним, але далі ми не підемо!
Він виклав нам свій план, і решту ночі ми його здійснювали.
Половина дітей пішла відпочивати в крипту каплиці. Інша половина, де був і я, присвятила подальші години стиранню справжніх слідів і створенню фальшивих. Розкисла від недавнього дощу земля чвакала під ногами, і нічого не могло бути легшим, як залишити на ній чудові відбитки підошов.
Тож наша група пройшла галявину і вийшла з парку крізь вузенькі дверцята. Потім, із силою вдавлюючи каблуки в м’який гумус, ламаючи гілки кущів і навіть навмисно гублячи якісь речі, ми полями спустилися до річки. Там отець Понс повів нас до пристані.
— Тепер подумають, що тут нас чекало якесь суденце… А зараз, діти, ми повернемося назад, але тепер підемо задкуючи, щоб створити враження, що нас було вдвічі більше, і щоб не залишити слідів у напрямку вілли.
Поверталися ми повільно й важко; ноги ковзали, всі були знесилені, та ще й додалися страх і втома. На галявині залишилося зробити найважче: затерти відбитки наших підошов у напрямку недіючої каплиці, б’ючи по розмоклому ґрунту гіллям.
Зазоріло, коли ми нарешті приєдналися до своїх товаришів, що спали в глибині крипти. Отець Понс старанно замкнув двері і зачинив ляду над нами, залишивши лише одну свічку як нічник.
— Спіть, дітки. Сьогодні вас ніхто не будитиме.
Неподалік від місця, де я впав на долівку, він вивільнив собі закапелок між купами книг, склавши їх стосами на взірець стіни із цеглин. Коли він глянув на мене, я запитав його:
— Можна я прийду у вашу кімнату, отче?
— Звичайно, мій хлопчику.
Я прослизнув до нього і щокою притулився до його худого плеча. Ледве чи встиг помітити його зворушений погляд, як одразу ж заснув.
Уранці гестапівці заполонили Жовту віллу, натрапили на зв’язаних семінаристів, розлютилися, що їх обманули, залишеними нами фальшивими слідами дійшли до самої річки й помчали шукати далі: вони ні на мить не припустили, що ми нікуди не тікали.
Тепер і мови не могло бути про те, що отець Понс вийде на поверхню. Ясно також, що й ми не могли довго жити в таємній синагозі, влаштованій під каплицею. Ми залишилися живими, але всі життєві потреби породжували проблеми — треба було розмовляти, їсти, мочитися, випорожнюватися. Навіть сон перестав бути притулком, бо спати доводилося просто на землі, при чому кожен засинав згідно з власним ритмом.
— Бачиш, Жозефе, — жартував отець Понс, — круїз на Ноєвому ковчезі далебі був не такою вже й веселою мандрівкою.
Утім, досить швидко мережа Опору почала по одному нас забирати й переховувати деінде. Руді пішов одним із перших, мабуть, тому, що займав багато місця. Отець Понс ніколи не вказував на мене, коли за нами приходили. Чи навмисно він це робив? Я наважувався думати, що він хотів тримати мене біля себе якомога довше.
— Можливо, союзники переможуть раніше ніж передбачається? Можливо, нас невдовзі визволять? — підморгував він мені.
Він використав ці тижні для поглиблення своїх знань про єврейську релігію і ділився ними зі мною.
— Життя кожного з вас — це не тільки ваше життя, воно є носієм послання. Я не можу допустити, щоб вас винищили. Нумо працювати!
Одного дня, коли в крипті нас залишилося всього п’ятеро, я показав отцеві на трьох моїх товаришів, що спали.
— Знаєте, отче, мені не хотілося б умирати разом із ними.
— Чому?
— Тому що, навіть якщо ми живемо поруч, вони мені не друзі. Що у мене з ними спільного? Тільки те, що ми жертви.
— Навіщо ти мені про це говориш, Жозефе?
— Тому що я волів би померти з вами.
Поклавши голову йому на коліна, я поділився думками, що мене мучили.
— Я волів би померти з вами, тому що віддаю перевагу вам. Я волів би померти з вами, тому що не хочу оплакувати вас і ще менше — аби ви оплакували мене. Я волів би померти з вами, бо тоді ви були б останньою людиною, яку я бачив би в житті. Я волів би померти з вами, бо без вас небеса мені зовсім не сподобаються, навпаки — мені там буде страшно.
Тієї миті водночас із стуком у двері почулися крики:
— Брюссель вільний! Ми перемогли! Англійці визволили Брюссель!
Отець Понс скочив на ноги і схопив мене на руки.
— Свобода! Чуєш, Жозефе? Ми вільні! Німці йдуть геть!
Тут прокинулися інші хлопчики. Партизани вивели нас із крипти, всі почали, сміючись, бігати й стрибати вулицями Шемле. Від будинків долинали радісні крики, чулися салюти з рушниць, у вікнах майоріли прапори, то там, то сям заводилися танці, пляшки зі спиртним виймалися зі схованок, де вони пролежали всі п’ять років.
Я до самого вечора не відпускав отця Понса. Обговорюючи події з кожним мешканцем села, він плакав від радості. Я витирав його сльози своїми руками. Оскільки це був святковий день, я мав право бути дев’ятирічним хлоп’ям і, як дитя, сидіти на плечах чоловіка, який мене врятував, я мав право цілувати його порожевілі й солоні щоки, мав право безпричинно заходитися сміхом. Я сяяв від щастя і до самого вечора не злазив із його рук. Навіть якщо йому й було важко, він не поскаржився ні разу.
— Війні скоро край!
— Американці йдуть на Льєж!
— Хай живуть американці!
— Хай живуть англійці!
— Хай живемо ми усі!
— Ура!
Починаючи від цього 4-го вересня 1944-го року, я завжди вважав, що Брюссель звільнили тому, що я несподівано, без недомовок, відверто сказав отцеві Понсу, що я його люблю. Це назавжди позначило моє життя. Відтоді я завжди очікував вибухів салюту й розмаяних знамен якраз у момент, коли зізнавався у своїх почуттях жінці.
Наступні дні в нашому краю виявилися ще більш небезпечними і згубними, ніж воєнні часи. Під час окупації ворог був цілком очевидним, а значить — під прицілом; під час визволення удари сипалися то звідси, то звідти, вони були неконтрольовані й контролю непідвладні, всюди панував хаос. Зібравши знову своїх вихованців на Жовтій віллі, отець Понс заборонив нам виходити з парку. Проте ми з Руді не могли втриматися, щоб не залазити на наш дуб, гілля якого виходило за межі муру. Крізь просвіти в листі можна було бачити пустельну долину, що простягалася до далеких ферм. Відтіля ми могли якщо й не брати участі в битвах, то бодай вловлювати їх відгомін. Якось, сидячи там, я побачив, як у машині з відкритим верхом повезли німецького офіцера, що вирішив не видавати нас тоді під душем, — в самій лише сорочці, закривавлений, з розбитим обличчям і бритою головою, він сидів, затиснутий озброєними визволителями, які везли його назустріч невідомо якій відплаті…
Харчування надалі було проблематичним. Щоб обманути відчуття голоду, ми з Руді шукали на галявині якусь темно-зелену соковитішу порівняно з іншими траву і назбирували її повні жмені, перш ніж набити нею рот. Вона була гіркою і гидкою, зате давала відчуття, що ти щось таки з’їв.
Поступово відновився порядок. Хоча він не приносив нам добрих новин. Ми дізналися, що аптекарка Мадемуазель Марсель зазнала жахливих тортур, перш ніж її вивезли кудись на Схід. Як вона зможе повернутися? І чи взагалі повернеться? Бо підтвердилося те, що підозрювали під час війни: нацисти нищили в’язнів у концентраційних таборах. Мільйони людських істот були вбиті, розстріляні з кулеметів, задушені газом, спалені або поховані живцем.
Я знову став упісюватися в постелі. Страх приходив із минулого: жах охоплював мене від думки про долю, якої мені пощастило уникнути. Сором також повернувся з минулого: я думав про свого батька, якого несамохіть побачив, але не вважав за потрібне покликати. Чи це таки був він? Чи він був іще живий? А мама? Тепер я став любити їх удесятеро сильніше через розкаяння.
Безхмарними ночами я потай вибирався з дортуару, щоб дивитися на небо. Тільки-но я знаходив “зірку Жозефа і мами”, зорі знову заводили пісню на ідиш. Досить скоро мій погляд туманився, я починав ридати, розкинувши руки, наче прибитий до галявини, і кінець-кінцем задихатися від власного мокротиння та сліз.
В отця Понса вже не було часу, аби давати мені уроки івриту. Він місяцями, від ранку до вечора, мотався, вишукуючи сліди наших рідних, звіряючи шифровані списки, складені мережами Опору, привозячи з Брюсселя списки загиблих у таборах.
Для декого з нас усе з’ясувалося дуже швидко: з усієї родини вижили тільки вони. Після уроків ми намагалися їх утішити, опікувалися ними, проте в глибині душі думали: чи не буду я наступним? Чи десь у дорозі затрималась добра новина? Чи дуже погана?
Тільки-но замість надій постали факти, Руді вирішив, що вся його рідня загинула. “У такого шлемазла, як я, інакше й бути не може”. І справді, тиждень за тижнем отець Понс повертався зі зловісним підтвердженням: його старший брат, потім інші брати, потім сестри, а тоді й батько загинули в газових камерах Освенцима. Щоразу неймовірний безмовний біль причавлював мого друга: ми годинами лежали горілиць у траві, тримаючись за руки й дивлячись у небо, повне сонця й ластівок. Гадаю, він плакав, та я не смів повернути голову, бо боявся принизити його.
Якось увечері отець Понс повернувся з Брюсселя розчервонілий — надто швидко крутив педалі свого велосипеда — і кинувся до Руді.
— Руді, твоя мама жива! У п’ятницю вона прибуде до Брюсселя разом із тими, хто вижив.
Тієї ночі Руді так плакав від полегшення, що я боявся, аби він не помер, задихнувшись від сліз перш ніж побачить свою маму.
У п’ятницю Руді піднявся ще до світанку, щоб умитися, одягтися, почистити взуття, словом, прибрати вигляду буржуа, — таким ми його ніколи не бачили, причому, дивлячись на напомаджене й укладене в кок волосся, я впізнав його лише по вухах, що стирчали, як у фавна. Від надмірного збудження він скрекотів, перестрибуючи з думки на думку, зупинявся, не закінчивши фрази, і починав нову.
Позичивши автомашину, отець Понс вирішив узяти в дорогу й мене, і я вперше за три роки виїхав за межі Жовтої вілли. Дивлячись на радість Руді, я пригамував свої тривоги про долю власної родини.
У Брюсселі сіявся дрібний дощ, водяний пил висів поміж сірими фасадами, затягував шибки автомашини прозорим серпанком, надавав блиску тротуарам. Коли ми прибули до великого пишного готелю, куди привозили тих, хто вижив, Руді підбіг до швейцара в червоній, розшитій золотом уніформі.
— Де тут фортепіано? Я повинен відвести туди маму. Вона видатна піаністка. Віртуоз. Вона дає концерти.
Знайшовши довгий лакований інструмент у барі, ми дізналися, що врятовані в’язні вже прибули, пройшли дезінфекційну обробку й помилися, а тепер їх годують у ресторані.
Руді помчав до ресторанної зали, ми з отцем Понсом ішли за ним.
Рахітичного вигляду чоловіки й жінки, землиста шкіра яких щільно обтягувала кістки, з однаковими чорними колами довкруж однакових порожніх очей, виснажені настільки, що ледве могли тримати ложку, сиділи, схилившись над супом. Вони не звернули жодної уваги на нашу появу, настільки були поглинуті бажанням наїстися і боялися, аби їм у цьому не перешкодили.
Руді окинув зал поглядом.
— Її тут немає. Може, тут є інший ресторан, отче?
— Зараз запитаю, — відказав той.
І тут з одного диванчика почувся голос.
— Руді!
Якась жінка підвелася і, махнувши нам рукою, ледве не впала.
— Руді!
— Мамо!
Руді полетів до жінки, яка його кликала, і стиснув її в обіймах.
Я не міг упізнати в ній матір, яку мені описував Руді, — високу владну жінку з величним бюстом, блакитно-сталевими очима, густим чорним, прямим і нескінченно довгим волоссям, що так вражало публіку. Замість цього він обнімав невисоку стареньку жінку, майже облисілу, із застиглим боязким поглядом вицвілих сірих очей, чиє кістляве, широке й пласке тіло проступало під вовняною сукнею.
Утім, вони шепотіли фрази на ідиш, плакали, поклавши одне одному голову на плече, і я дійшов висновку, що коли Руді не помилився, то, безумовно, прикрасив свої спогади.
Він хотів вивести її.
— Мамо, ходімо, в цьому готелі є піаніно.
— Ні, Руді, спершу я доїм.
— Ну, ж бо, мамо, ходімо.
— Я не доїла моркви, — сказала вона і, наче вперта дитина, тупнула ногою.
Руді не міг приховати свого здивування — перед ним була не владна мама, а дівчинка, яка не хотіла віддавати свою миску. Отець Понс жестом порадив йому не суперечити їй.
Байдужа до всього іншого, вона повільно доїла суп, шматочком хліба старанно вибрала рештки рідини, витерши порцеляну до блиску. Довкола неї всі врятовані так само ретельно вичищали свої тарілки. Після стількох років недоїдання вони їли з якоюсь грубою пристрастю.
Потім Руді, подавши мамі руку, допоміг їй підвестися і познайомив із нами. Незважаючи на своє виснаження, вона знайшла сили мило усміхнутися.
— Знаєте, — сказала вона отцеві Понсу, — якщо я вижила, то тільки тому, що мала надію побачити Руді.
Руді закліпав і перевів розмову на інше.
— Ну ж бо, мамо, ходімо до піаніно.
Перетнувши кілька залів, що здавалися вирізаними з безе, пройшовши крізь численні двері, обтяжені важкими шовковими портьєрами, він обережно посадив її на табуретку і підняв кришку інструмента.
Вона роздивлялася рояль із хвилюванням, а потім із підозрою. Чи не розучилася? Її нога ковзнула до педалі, а пальці пестили клавіші. Вона тремтіла. Боялася.
— Грай, мамо, грай! — прошепотів Руді.
Мама в паніці глянула на Руді. Вона не зважувалася йому пояснити, що сумнівається, чи зможе, що в неї не вистачить сил, що…
— Грай, мамо, грай. Я також вижив у цій війні з думкою про те, що колись ти знову гратимеш для мене.
Вона похитнулася, однак втримала рівновагу, схопившись за піаніно, на клавіші якого дивилася як на перепону, котру слід подолати. Її руки несміливо наблизилися, а тоді м’яко занурились у слонову кістку.
І полинула найніжніша й найпечальніша мелодія з усіх, що мені довелося чути в житті. Спочатку трохи несмілива і квола, а далі значно багатша й сміливіша музика народжувалася, набирала сили й висоти, вражала і породжувала відчай.
Граючи, матір Руді набувала плоті. І тепер я бачив у ній жінку, яку мені описував Руді.
Закінчивши грати, вона повернулася до сина.
— Шопен, — прошепотіла вона. — Він не пережив того, що нам довелося витерпіти, однак він усе завбачив.
Руді поцілував її в щоку.
— Ти знову почнеш учитися, Руді?
— Присягаю.
У наступні тижні я досить регулярно бачив маму Руді, одна стара діва із Шемле погодилася поселити її в себе з харчуванням. До неї знову поверталися форми, кольори, волосся, владність, а Руді, який приходив до неї вечорами, перестав удавати несосвітенного йолопа, яким ми його завжди знали, і навіть виявляв дивовижні здібності в математиці.
У неділю Жовта вілла ставала місцем, де збиралися діти, яких ховали від нацистів. Із довколишніх населених пунктів привозили дітей від трьох до шістнадцяти років, яких іще не знайшли їхні родичі. Вони виходили на імпровізований поміст, споруджений під навісом. Людей приїжджало багато: хто шукав сина чи дочку, хто небожа чи небогу, хто когось із далеких родичів, уважаючи, що тепер, після голокосту, вони повинні нести за них відповідальність. Зголошувалися також подружжя, готові до всиновлення сиріт.
Я однаково чекав і боявся цих ранків. Щоразу, виходячи на поміст після оголошення свого імені, я сподівався почути крик — мамин. Щоразу, повертаючись у ввічливій тиші всіх присутніх, я відчував бажання себе покалічити.
— Я сам винен у тому, що мої батьки не повертаються, отче: під час війни я про них не думав.
— Не кажи дурниць, Жозефе. Якщо твої батьки не повернуться, то це буде вина Гітлера та нацистів. Але не твоя і не твоїх батьків.
— Не хочете запропонувати мене для всиновлення?
— Ще надто рано, Жозефе. Без документа, що засвідчує смерть батьків, я не маю права це робити.
— У будь-якому разі мене ніхто не захоче взяти.
— Ну, ж бо, годі, ти повинен сподіватися.
— Ненавиджу сподіватися. Я відчуваю себе нікчемним і брудним, коли сподіваюся.
— Будь смиреннішим і все-таки трохи сподівайся.
Тієї неділі після традиційного ярмарку сиріт я, ще раз принижений безрезультатними оглядинами, вирішив піти разом із Руді, який зібрався в село випити з мамою чаю.
Ми спускалися по дорозі, коли я вдалині запримітив дві постаті, що сходили на пригірок.
Сам не знаю чому, я кинувся їм назустріч. Мої ноги не торкалися землі. Я міг би злетіти. Я мчав так швидко, що боявся, щоб не відірвалась якась нога.
Я не впізнав ні чоловіка, ні жінки, я впізнав мамине пальто. Рожево-зелене картате пальто із шотландки, прикрашене каптуром. Мама! Доти я ні в кого не бачив такого рожево-зеленого картатого пальта із шотландки, прикрашеного каптуром.
— Жозеф!
Я налетів на батьків. Захекавшись, не в змозі вимовити ні слова, я їх мацав, гладив і обіймав, тримав їх на місці, не даючи ступити й кроку. Я сто разів повторював ті самі безладні рухи. Так, я їх відчував, я їх бачив, так, ось вони — живі.
Я був таким щасливим, що мені стало боляче.
— Жозеф! Мій Жозеф! Мішке, ти бачиш, який він гарний?
— Ти так виріс, синку!
Вони казали щось незначне, якісь дурниці, від яких мені хотілося плакати. Сам я більше не міг і слова вимовити. Страждання, що розтягнулося на три роки — саме стільки тривала наша розлука, — впало мені на плечі й придавило мене. Розкривши рот у беззвучному крикові, я міг тільки ридати.
Коли вони збагнули, що я не відповідаю ні на одне запитання, мама звернулася до Руді.
— Мій Жозефеле надто схвильований, чи не так?
Руді підтвердив. І те, що мама знову мене зрозуміла і про все здогадалася, викликало в мене новий потік сліз.
Минуло більше години перш ніж до мене повернулася здатність говорити. Протягом цієї години я їх не відпускав, однією рукою тримався за батькову руку, другу засунув у мамину долоню. Протягом цієї години я дізнався — з розповіді батьків отцеві Понсові, — як їм удалося вижити, працюючи робітниками в полі на великій фермі недалеко звідси. Вони згаяли стільки часу, шукаючи мене, тому що після повернення до Брюсселя не знайшли графа і графині де Сюллі, а члени руху Опору спрямували їх по неправильному шляху, що завів їх до Голландії.
Доки вони розповідали про всі свої злигодні, мама час від часу оберталася й пестила мене, шепочучи:
— Мій Жозефеле…
Яке це щастя знову чути ідиш — мову, таку ніжну, що навіть дитину не можна назвати на ім’я, не додавши до нього чогось ласкавого, зменшувального, якогось складу, що приємний для слуху, наче ласощі, подаровані серцевині слова… Від усього цього я прийшов до тями і тепер думав лише про те, щоб показати їм свій маєток — Жовту віллу та її парк, де минули мої такі щасливі роки.
Розповівши свою історію, вони нахилилися до мене:
— Ми повертаємося до Брюсселя. Піди збери свої речі.
Отоді то до мене повернувся дар мови.
— Як? Невже я не можу залишитися тут?
У відповідь на моє запитання запанувала вражена тиша. Мама заморгала, не впевнена, що добре розчула, тато стиснув щелепи і втупився у стелю, отець Понс витягнув шию в мій бік.
— Що ти сказав, Жозефе?
І тут я усвідомив, наскільки жахливими видалися мої слова батькам. Мене заполонив сором! Надто пізно! І все-таки я виступив на біс, сподіваючись, що вдруге це запитання сприйметься не так, як уперше.
— Невже я не можу залишитися тут?
Крах! Ще гірше! Їхні очі затуманилися, вони відвернулися до вікна. Отець Понс здивовано звів брови.
— Ти усвідомлюєш, що кажеш, Жозефе?
— Я кажу, що хочу залишитися тут.
Без жодного попередження мені вліпили ляпаса. Отець Понс, тримаючи почервонілу руку, сумно дивився на мене. Я перелякано глянув на нього: досі він мене й пальцем не торкнув.
— Вибачте, отче, — пробелькотів я.
Він суворо похитав лисою головою, даючи мені зрозуміти, що чекав зовсім іншої реакції, і вказав очима на моїх батьків. Я підкорився.
— Пробач мені, тату, пробач, мамо. Я лише хотів сказати, наскільки мені тут було добре, це просто спосіб подякувати.
— Твоя правда, любий мій. Ми ніколи не зможемо висловити всю свою вдячність отцеві Понсові.
— Авжеж, — підтвердив батько.
— Мішке, ти чуєш, наш Жозефеле позбувся свого акценту. Нам не повірять, що він наш син.
— І він має рацію. Треба закінчувати із цим нещасливим ідиш.
Я перебив їх і, дивлячись в очі отцеві Понсу, уточнив:
— Я тільки хотів сказати, що мені буде дуже важко з вами розлучатись…
Після повернення до Брюсселя, попри те, що там я з радістю відкрив для себе просторий дім — тато, який кинувся у бізнес зі мстивою енергією, зняв його для нас, — незважаючи на пестощі, ніжність і співучі інтонації мами, я почувався самотнім, наче дрейфував у човні без весел. У величезному, безмежному, відкритому всім вітрам Брюсселі мені бракувало муру, який давав мені впевненість. Я достатньо їв, носив пошиті на мене одяг і взуття, складав іграшки і книжки в чудовій виділеній мені кімнаті, але мені бракувало годин, упродовж яких ми з отцем Понсом розмірковували про великі таємниці. Мої нові однокласники здавалися мені нецікавими, вчителі — механічними, уроки — нікчемними, а життя вдома — нудним. Для того щоб віднайти батьків, замало їх просто обняти. За три роки вони стали мені чужими — змінилися, поза сумнівом, вони, я, безумовно, теж. Вони покинули дитя, а одержали підлітка. Бажання домогтися матеріального успіху настільки перемінило мого батька, що я ледве чи впізнавав смиренного, схильного до нарікань шевця зі Скарбека в цьому скоробагатькові, який процвітав на імпорті-експорті.
— От побачиш, я зароблю великий статок, а тобі згодом тільки й залишиться, що перейняти мою справу, синку, — заявляв він із блискучими від збудження очима.
Чи ж мені хотілося ставати таким, як він?
Коли він запропонував записатися до хедера, традиційної єврейської школи, щоб підготуватися до бар міцви , мого причастя, я не задумуючись відмовився.
— Ти не хочеш брати участь у бар міцві?
— Ні.
— Не хочеш навчитися читати Тору, писати й молитися на івриті?
— Ні.
— Чому?
— Я хочу стати католиком.
Відповідь не забарилася: льодяний, різкий, сильний ляпас. Другий упродовж кількох тижнів. Спершу отець Понс, тепер батько. Визволення для мене обернулося, зокрема, визволенням ляпасів.
Він покликав маму, аби вона стала свідком. Я повторив і підтвердив своє бажання прийняти католицьку віру. Вона плакала, він кричав. Того ж вечора я втік із дому.
Сівши на велосипед, я проїхав, збиваючись кілька разів із правильного напрямку, шлях до Шемле; об одинадцятій я був уже біля Жовтої вілли.
Я навіть не подзвонив біля воріт. Пройшовши вздовж муру, я штовхнув іржаву хвіртку на галявині і рушив просто в недіючу каплицю.
Двері були відчинені. Ляда також.
Як я й передбачав, отець Понс був у крипті.
Побачивши мене, він розкрив обійми. Я кинувся до нього й поділився своїм сум’яттям.
— Ти заслуговуєш іще одного ляпаса, — сказав він, лагідно пригорнувши мене.
— Та що з вами таке, з усіма?
Він звелів мені сісти і запалив кілька свічок.
— Жозефе, ти — один із останніх уцілілих синів славетного народу, який щойно зазнав винищення. Шість мільйонів євреїв було вбито… Шість мільйонів! Пам’ятаючи про цих загиблих, ти не можеш більше ховатися.
— Що ж у мене спільного з ними, отче?
— Те, що вони дали тобі життя. Те, що тобі загрожувала загибель разом із ними.
— То й що? Хіба я не маю права думати інакше?
— Звичайно, маєш. Однак ти повинен свідчити, що вони існували, в час, коли їх більше немає.
— Чому я, а не ви?
— Я так само, як і ти. Кожен по-своєму.
— Я не хочу відзначати бар міцву. Я хочу вірити в Ісуса Христа, як ви.
— Послухай, Жозефе, ти відзначиш бар міцву, бо ти любиш свою маму і шануєш свого батька. Що ж до віри — побачиш пізніше.
— Але…
— Найголовніше для тебе сьогодні — визнати себе євреєм. З релігійними віруваннями це не має нічого спільного. Згодом, якщо ти й надалі цього бажатимеш, ти зможеш стати євреєм, що навернувся в християнство.
— Тобто я так і залишатимусь євреєм, назавжди?
— Авжеж, ти завжди будеш євреєм. Відзнач свою бар міцву, Жозефе. Інакше ти розіб’єш своїм батькам серце.
Я відчував, що він таки має рацію.
— Правду кажучи, отче, мені подобалося бути євреєм разом із вами.
Він розсміявся.
— Мені також подобалося бути євреєм разом із тобою, Жозефе.
Ми ще трохи повеселилися. Потім він узяв мене за плечі.
— Батько любить тебе, Жозефе. Можливо, він любить невміло, не так, як тобі хотілося б, і все-таки він тебе любить так, як ніколи не полюбить нікого іншого і як ніхто інший ніколи не полюбить тебе.
— Навіть ви?
— Жозефе, я люблю тебе так, як і інших дітей, можливо, трохи більше. Але це зовсім інша любов.
Відчувши полегкість, я зрозумів, що прийшов почути саме ці слова.
— Ти маєш звільнитися від мене, Жозефе. Я своє завдання виконав. Тепер ми можемо бути друзями.
Широким жестом він обвів рукою крипту.
— Ти нічого не зауважив?
Незважаючи на напівморок, я побачив, що підсвічники зникли, як і Тора, і світлина Єрусалима… Я підійшов до книг, накладених на полиці.
— Як!.. Це вже не єврейські книги…
— Це більше не синагога.
— Що ж трапилося?
— Я збираю нову колекцію.
Він попестив корінці книг, що були заповнені невідомими мені літерами.
— Сталін може вбити російську душу: я збираю твори поетів-дисидентів.
Отець нас зраджує! Він явно прочитав цей докір у моїх очах.
— Ні, я не зраджую тебе, Жозефе. Щоби клопотатися євреями, тепер є ти. Віднині Ной — це ти.
Я завершую цю повість на затіненій терасі, перед якою хвилюється море олив. Замість того щоб піти й подрімати, як усі інші, я вирішив не ховатися від спеки, бо сонце несе радість у моє серце.
Після тих подій минуло півстоліття. Я, врешті-решт, відзначив свою бар міцву, перейняв справу свого батька, не навернувся у християнство. Я захоплено вивчив релігію своїх батьків і передав її своїм дітям. Але Бог так і не прийшов до мене на зустріч.
Жодного разу за час мого існування євреєм, спершу побожним, згодом байдужим, я так і не віднайшов того Бога, якого відчув у дитинстві, в тій сільській церквиці, серед магічних вітражів, ангелів, що несуть гірлянди, і гудіння органа, того доброзичливого Бога, який витав над лілеями, тремтливими вогниками свічок, запахами вощеного дерева, споглядаючи на дітей, яких переховували, і на селян, які в цьому допомагали.
Я надалі провідував отця Понса. Вперше я повернувся до Шемле в 1948-му році, коли муніципалітет присвоїв одній вулиці ім’я Мадемуазель Марсель, яка так і не повернулася з концентраційного табору. Ми всі — діти, яких вона зустріла, нагодувала й забезпечила фальшивими документами, — зібралися там із цієї нагоди. Перед тим як зняти покривало з меморіальної дошки, бургомістр виголосив промову про аптекарку, згадавши також її батька-офіцера, героя попередньої війни. Серед квітів виднілися два їхні портрети. Я дивився на портрети Чортзабирай і полковника: вони були схожі, абсолютно схожі у своїй жахливій потворності, якби тільки не вуса полковника. Три дипломовані рабини вшанували пам’ять і відвагу жінки, яка пожертвувала своїм життям; потім отець Понс повів нас оглянути свою попередню колекцію.
Коли я одружувався з Барбарою, отець мав нагоду побувати у справжній синагозі, він захоплено спостерігав за перебігом ритуальної церемонії. Пізніше він досить часто бував у нас удома, відзначаючи Йом-Кіпур[10], святкуючи Рош-Ашану[11] чи дні народження дітей. Однак я волів їздити до Шемле, щоб разом із ним спускатись у крипту каплиці, яка незмінно дарувала комфорт гармонійного безладу. Впродовж тридцяти років він неодноразово оголошував:
— Я починаю нову колекцію.
Звичайно, ніщо не може порівнятися з Шоа, і жодне зло не порівнюється з іншим злом, але щоразу, як якомусь народові на землі загрожувало безумство інших людей, отець брався за порятунок предметів, що свідчили б про душу, яка опинилася в небезпеці. Це означає, що в своєму Ноєвому ковчезі він накопичив значну кількість мотлоху: там були, зокрема, колекція американських індіанців, в’єтнамська колекція, зібрання, присвячене тибетським ченцям.
Читаючи газети, я, зрештою, навчився передбачати, коли під час моїх наступних відвідин я почую від отця Понса:
— Я починаю нову колекцію.
Ми з Руді залишилися друзями. Ми обоє сприяли розбудові Ізраїлю. Я дав грошей, а він там оселився. Отець Понс тисячі разів заявляв, що його страшенно тішить відродження івриту — цієї священної мови.
Єрусалимський інститут “Яд Вашем” вирішив присвоїти звання “Праведник світу” тим, хто в часи нацизму й терору уособлював усе найкраще, що є притаманним людству, і рятував євреїв, ризикуючи власним життям. Отець Понс дістав звання “Праведника світу” у грудні 1983 року.
Він про це так і не дізнався, бо незадовго перед тим помер. Звичайно, його скромності не сподобалася б церемонія, яку ми з Руді планували влаштувати; звичайно, він протестував би, кажучи, що не треба йому дякувати, що він лише виконав свій обов’язок, йдучи за покликом серця. Правду кажучи, найбільше задоволення від такого свята отримали б ми, його діти.
Того ранку ми з Руді вийшли пройтися стежинами гаю в Ізраїлі, який був названий його ім’ям. У Гаю отця Понса росте двісті сімдесят одне дерево, символізуючи двісті сімдесят одну врятовану ним дитину.
Біля підніжжя старих стовбурів тепер росли молоді деревця.
— Поглянь, Руді, дерев стає дедалі більше, їх кількість тепер нічого не означатиме.
— Усе вірно, Жозефе. Скільки в тебе дітей? Четверо. А онуків? П’ятеро. Врятувавши тебе, отець Понс урятував дев’ять душ. У моєму випадку — дванадцять. У наступному поколінні їх буде ще більше. А далі — більше й більше. За кілька століть число порятованих ним сягне кількох мільйонів.
— Він, як той Ной.
— Ти ще пам’ятаєш Біблію, нечестивцю? Оце так дивина…
Ми з Руді відмінні в усьому не менше ніж раніше. І так само любимо один одного. Ми можемо запекло посперечатися, а потім обнятися й побажати один одному на добраніч. Щоразу, як я приїжджаю сюди, на його ферму в Палестині, або коли він відвідує мене в Бельгії, ми гарикаємося з приводу Ізраїлю. Хоч я й підтримую цю молоду державу, але не завжди схвалюю її дії, на відміну від Руді, який виправдовує та обстоює найменші пориви ізраїльського режиму, навіть найбільш войовничі.
— Послухай, Руді, бути за Ізраїль не означає схвалювати все, що вирішує Ізраїль. З палестинцями треба укладати мир. У них стільки ж прав жити тут, як і в тебе. Це — їхня територія також. Вони тут жили ще до створення держави Ізраїль. Уся історія переслідування нашого народу мала б спонукати нас звернутися до них зі словами, яких ми самі чекали стільки століть.
— Так, але наша безпека…
— Ми маємо прагнути миру, Руді, — ось чого нас учив отець Понс.
— Не будь наївним, Жозефе. Найкращим засобом домогтися миру нерідко є війна.
— Я не згоден. Що більше ненависті накопичиться між двома таборами, то меншою буде можливість укласти мир.
Щойно по дорозі до оливкової плантації ми минули палестинський будинок, по якому нещодавно проїхали гусениці танка. Розкидані речі валялися в пилюці, що курилася до небес. Дві групи хлопчаків затято билися серед руїн.
Я попросив Руді зупинити джип.
— Що це таке?
— Наші репресії у відповідь, — відповів він. — Учора один палестинець-смертник вчинив терористичний акт. Три жертви. Ми мали відреагувати.
Нічого не сказавши йому у відповідь, я виліз із машини й пішов по уламках.
Дві групи-суперниці, єврейські й палестинські хлопчики, кидали один в одного камінням. Оскільки каміння часто не влучало в ціль, один хлопчик схопив уламок балки, підбіг до найближчого супротивника і вдарив. Відповідь не забарилася, за кілька митей хлопчаки обох кланів лупцювали один одного уламками дощок.
Я з криком кинувся до них.
Чи вони злякалися? Чи скористалися нагодою, щоб припинити бійку? Але розбіглись у протилежні боки.
Руді неквапливо підійшов до мене.
Нахилившись, я помітив загублені хлопчаками предмети. Це були кіпа і палестинська хустина. Один предмет я поклав у праву кишеню, другий — у ліву.
— Що ти робиш? — запитав мене Руді.
— Починаю нову колекцію.
Примітки
1
Район Брюсселя. (Тут і далі — прим. перекладача.)
2
“Пемза” французькою називається “pierre ponce” (дослівно “камінь з пемзи”), що звучить однаково з іменем отця — pere Pons.
3
Дитяча гра в карти, на яких зображено сім родин; члени кожної з них належать до різних професій. Виграє той, хто збере швидше і більше повних сімей: тата, маму, сина, дочку, дідуся, бабусю.
4
Гра у м’яч, подібна до нашого “вибивайли”.
5
Мішна — кодекс релігійних законів і рабинських традицій, одна з частин Талмуду.
6
Талмуд — корпус традиційних коментарів-повчань, що регламентують релігійне життя юдеїв. Є два Талмуди: Єрусалимський, що складається з Мішни і Ґемари, та Вавилонський.
7
Швидко (нім.).
8
Ponce Pilate — Понтій по-французьки звучить “Понс”.
9
Бар міцва — церемонія з нагоди досягнення релігійного повноліття хлопчиками у 13 років.
10
Йом-Кіпур — Судний день, День Великого прощення у євреїв, що настає через десять днів після Нового року.
11
Рош-Ашана — Новий рік у євреїв.
переклад Зої Борисюк
