«Диваки» ЗЛИЙ ЖАРТ
Хоч Микола й не хотів робити Валентині Михайлівні прикрощів, але так вийшло, що він їх таки заподіяв знову.
Трапилося це вже весною під час екскурсії на колгоспний город.
В суботу після четвертого уроку п’ятий і шостий класи гамірливо, нерівною колоною простували в напрямку до річки, де понад берегом у низині простяглися родючі ділянки чорнозему.
Поруч колони йшли Валентина Михайлівна і учитель праці Тихін Федорович.
Бригадирка садово-городньої бригади, Миколина мати, ще здалека побачила школярів і помахала їм рукою:
— Ага, нарешті. Вже давно ждемо вас, помічників, — чи то пожартувала, чи то на докір сказала вона, коли учні наблизились. — Зараз ми роботу вам знайдемо…
Спершу повела їх до капусти.
— Ану, хто відгадає загадку: кому рубають голову, а кров не тече? — звернулася до школярів.
— Капусті, капусті! — хором відповіли учні.
— О, ви, я бачу, добрі відгадники, — похвалила. — Тоді, може, розповісте, де в капусти плід і насіння та як її сіють?
Микола хотів сказати, вже й рота розкрив, але мати його спинила:
— Ти помовч! Я тобі вже про це розповідала.
Учні дивувалися: ну, невже тітка Марія думає, що вони не знають? Ще й питає, щоб заплутати — “як її сіють?”. Таж її зовсім не сіють! Беруть розсаду з парників і садять. Кожному доводилося садити вдома.
А Сашко ще згадав, як бабуся Дарина примовляє, коли садить капусту: “Дай же мені час добрий, щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась, щоб із кореня була коренаста, а з листя головаста. Щоб не росла високо, а росла широко!” Потім поставить на грядці горщик догори дном, кладе на нього камінець і накриває білою хусточкою, проказуючи нову примовку: “Щоб капуста була туга, як камінець, головата, як горщок, а біла, як платок”.
— Е-е, — безнадійно хитає головою тітка Марія, — таки бачу: ви ані шелесь у цьому ділі. Живете в селі й не знаєте таких дрібниць. Не цікавитесь, не придивляєтесь, як батьки ваші господарюють… То, кажете, в неї зовсім немає насіння? А як же оту розсаду виростити?
— І справді — як? З корінців? Ні. Листок закопати — не пустить пагінця. В качані теж насіння немає. Гм..
— Розкажіть, Валентино Михайлівно, бо так мені за них соромно перед вами, що аж-аж…
— А мені, думаєте, не соромно? — мовила вчителька і звернулася до учнів: — Ану згадайте, які бувають рослини за тривалістю свого життя? Ви вчили про це…
Учні майже разом почали вигукувати:
— Однорічні!
— Дворічні!
— Багаторічні!
— Правильно, — підтвердила Валентина Михайлівна. — А капуста до яких належить?
— До дворічних, — перша сказала Світлана Коломієць.
— І це правильно, — ствердно кивнула вчителька. — Висадіть весною у землю качан капусти з коренем. Із качана виростуть стебла з дрібненьким листям і китицями жовтеньких квітів. Оті квіти дадуть плоди — довгі стручки із насінниками. Коли висіяти їх, вони проростуть — ось і буде вам розсада.
Валентина Михайлівна розповіла цілу історію про капусту. Знали цю рослину ще стародавні єгиптяни. Відварну капусту вони подавали як солодку страву на закуску і вважали її цілющим засобом при різних захворюваннях. Здавна її вирощували наші пращури — слов’яни. Варили з неї юшку, пекли пироги, квасили. В дикому вигляді вона росте на скелястих берегах Європейського материка. Тільки в тієї немає качана, бо листя не згортається в головку. А городня капуста вирощена людиною протягом тисячоліть. Є багато сортів капусти: качанна, цвітна, брюссельська, кольрабі, савойська та інші.
Учні наче іншими очима глянули на звичайнісіньку капусту, яку вони майже щодня бачили, їли.
Після того оглянули великі ділянки буряків, моркви, цибулі, огірків, помідорів. Валентина Михайлівна з бригадиркою по черзі розповідали про ці городні культури, ще й про кожну з них згадували якусь цікаву історію.
Виявляється, що й морква буває не лише жовта, як у їхньому селі, а й рожева, біла, навіть фіолетова. Цибулю, як і капусту, теж здавна вирощували слов’яни, та ще давніше — китайці, індійці і єгиптяни. В арміях Стародавньої Греції і Риму солдатам давали багато цибулі, бо гадали, що вона збуджує силу й хоробрість.
Як оглядали ділянку синіх баклажанів, Віктор Троць запримітив на листочку якогось жука. Піймав його, показав тітці Марії.
— Дивіться — шкідник?
— То листогриз, — випередив матір Микола.
— Ні, це колорадський жук, — заперечив Олег.
— Приходьте у нашу лабораторію, — сказала тітка Марія, — там є колекція городніх шкідників, подивитесь. А це таки й справді листогриз.
— І не тільки городніх, — тепер уже втрутилася Шинкаренко Оля, мати якої завідувала колгоспною лабораторією. — Є і злакових, і садових.
— Дякуємо, Маріє Василівно. Ми колись і лабораторію відвідаємо, — пообіцяла Валентина Михайлівна. — А ще краще буде, коли зробимо свої колекції. Вони дуже нам знадобляться. Згодні? Троць, Антонюк, Шморгун?..
— Згодні, — без помітного ентузіазму відповіли хлопці.
Небо затяглося хмарами. Збиралося на дощ. Тітка Марія заквапилась.
— Ви мені пробачте. Сходіть уже самі на наші дослідні ділянки. Он вони біля річки. Пробуємо вирощувати болгарський перець, патисони та земляний горіх. А я піду допоможу дівчатам садити картоплю.
Учителька щось шепнула Тихону Федоровичу. Той кивнув головою.
— Допоможемо? — спитала Валентина Михайлівна учнів. — Нас ого скільки, в одну мить висадимо.
— Звичайно, допоможемо!..
— А їсти не захотіли? — посміхнулася тітка Марія.
— Ні! — загукали школярі. — Ми на цілий день понаїдалися.
— Гаразд. Тоді ходімо, — згодилась бригадирка.
Дівчата набрали повні відра картоплі, хлопці взяли лопати, поставали рядочком.
За якусь годину разом із городницями висадили всю картоплю.
Незабаром мав приїхати за колгоспницями автобус. Тітка Марія запропонувала і школярів підвезти в село. Всі захотіли їхати. Тільки Тихін Федорович не залишився чекати, пішов додому пішки.
Чекаючи автобуса, дівчата рвали на обніжках весняні квіти. Хлопці подалися на пагорб до давно покинутого вітряка.
— Це буде мій вертоліт! Вертоліт! — ще здалека загукав Сашко, якому видався вітряк схожим на металевого птаха, що ним прилітає дядько Дмитро. — Цур, я пілот!
По крилу хлопці вилізли на самісінький дах, повсідалися на ньому. Сашко “завів мотор”, увімкнув “важелі” на зліт — і наче полинули вони над городом, луками та річкою у високості.
Побачивши хлопців на вітряку, Валентина Михайлівна захвилювалась — ще зірветься котрийсь:
— Злізьте! Зараз же злізьте! — помахала рукою.
Довелося пілотові робити “вимушену посадку” і разом із “пасажирами” сходити на землю.
Вчителька заспокоїлась і покликала до себе дівчат:
— Покажіть, яких це ви квітів назбирали? Учениці зійшлися до неї, кожна з букетиком.
— Знаєте, як ця називається? — висмикнула з букетика маленьку жовту квіточку.
— Жовтець.
— А ця?
— Гусячі лапки.
Раптом од млина пролунало пронизливе:
— А-а-а-а!..
Всі здригнулися, повернули голови на крик.
“Ой лелечко! Падає хтось… — затерпла вся Валентина Михайлівна. — Синя сорочка, чорні штани… Петренко…”
Учителька, випустивши з рук букетика, першою зірвалася з місця й помчала до вітряка. Слідом за нею кинулися дівчата.
Здалека вгледіла — лежав на землі нерухомо.
“Вбився…” — шугнула в голові думка.
Підбігла до хлопця, намірилася припасти до нього і… заціпеніла.
Опудало!.. Солом’яне опудало!..
— Га-га-га-га! — вибігли з-за вітряка хлопці, наче зграя гусей, а Микола попереду всіх, у майці і трусах.
Раді, що їм удався жарт: зв’язали поясом напхані соломою сорочку й штани, скинули з даху.
Але чому не сміється вчителька? Чому тремтять у неї губи?
Постояла непорушно довгу хвилю, далі, все ще ніби скована, ступила до Миколи крок, другий.
— Негіднику!.. — видихнула вона, затулила обличчя руками й знесилено присіла на кам’яне жорно, що лежало поруч у спориші.
— Плаче… — прошепотіла Оля Шинкаренко.
— Петренко, підійди і попроси пробачення, — загомоніли дівчата. Хоча б ворухнувся. Стояв — розгублений, вкрай наляканий.
— А ви чого стовбичите? — повернулась Оля до хлопців. Ті, збившись у купку, принишкли біля вітряка.
Тоді дівчата самі несміливо підступили до своєї вчительки.
— Валентино Михайлівно… — хотіли було її втішити.
— Не треба… Не треба, дівчата… — мовила стиха, витираючи хусточкою очі. — Ідіть усі на город. Я зараз… — І раптом наче щось згадала, рвучко підвела голову: — Петренко!.. Де він?..
Миколи вже не було біля вітряка. Згорблений, він брів навмання до села.
— Миколо! — погукала Валентина Михайлівна, підхопившись із жорна. — Вернись!
Навіть не оглянувся.
— Як це я… — міцно стиснула вчителька вуста, опустила додолу очі. Вгледіла опудало. — Хлопці, віднесіть йому одяг.
Сашко і Віктор витрусили з сорочки й штанів солому, побігли наздоганяти Миколу.
Решта учнів разом з Валентиною Михайлівною повернулися на город.
Ясно, тепер вона нічого йому не пробачить. Треба неодмінно кудись тікати з дому, з села. Тікати негайно, поки не пізно.
Грошей трохи в нього знайдеться. Забере в Сашка ті, що дав на транзистори і батарейки для саморобного радіоприймача: йому він тепер ні до чого, той приймач. І в матері попросить. Скаже, на зошити. Візьме торбу харчів — хліба, сала, цукру, цибулі. Напише записку: “Не шукайте мене, бо все одно не знайдете, сам колись повернуся”. І бувайте здорові!
Так, сьогодні субота, завтра неділя. От завтра і треба зібратися в дорогу, щоб у понеділок раненько — на станцію.
Добре було б умовити і Сашка, разом все-таки краще. Але де там, не захоче залишати батька свого. І Кудлая, на жаль, не візьмеш з собою.
Згадав про Кудлая, а він мовби відчув те:
Гав, гав, гав! — знадвору.
Ого який дощ чеше! Ага, ясно, на кого гавкає — учні з городу біжать. Мабуть, так і не дочекалися автобуса… Змокли до нитки… Он і вона з ними. Диви, завертає сюди. Сашко і Олег теж. Як тепер він дивитиметься їй у вічі?!.
Зупинилася, сказала щось хлопцям. Ті побігли далі, сама попрямувала у двір. Чого їй треба?!
“Не пущу!” — відскочив Микола од вікна, вилетів у сіни. Хотів защепнути на гачок двері, але не зробив того. Повернувся до кімнати, схопив зі столу книжку, сів на канапу.
Рипнула сінешніми дверима, постукала в хатні.
Микола — нічичирк.
— Можна? — просунула в кімнату розкошлану мокру голову.
— Можна… — буркнув під ніс, не відриваючись од книжки. Пройшлася по кімнаті, зазирнула в дзеркало, поправила зачіску, обсмикнула зелений светр.
— Ох і полив, як з відра! — мовила роблено веселим голосом. — Автобуса все нема й нема…
Вчительці, мабуть, як і Миколі, було ніяково. Догадувався: хотіла щось інше сказати.
— Миколо, хіба можна так зло жартувати? — нарешті мовила вона й глибоко зітхнула.
— Я… я не хотів… — розгублено пробелькотів Микола.
— Гаразд, давай домовимось. — Учителька присіла поруч на канапу. — Завтра ти вибачишся перед класом і забудьмо про всі наші незгоди.
Микола, похнюпившись, сидів непорушно.
— Згоден зі мною? — поклала йому на плече руку.
— Угу, — кивнув Микола.
«Диваки» ГРОШІ НА ТРАНЗИСТОРИ І БАТАРЕЙКИ
Сашко ще з вулиці почув крик із свого двору. Здригнувся і, наче ошпарений, побіг додому.
За ним поспішили і хлопці — Микола, Віктор, Олег.
Батько, у випущеній сорочці, без картуза, сидів, похнюпившись, під хатою, а тітка Марія, вимахуючи руками, докоряла йому з-за дротяної огорожі, що розмежовувала їхні дворища.
— …Безчесний, безсовісний ти, Павле! Дитина голодна, обірвана, як старченя ходить, сам на людину не схожий, а знай буряківку, смердючу оту, жлуктиш. Дожлуктишся, поки гичка на голові виросте. Ой, Павле, Павле, коли вже ти за розум візьмешся? Жінка власна відцуралася. Згадаєш мене — і син кине…
Батько підвів голову, побачив Сашка з друзями, махнув їм рукою, щоб ішли геть.
Сашко забрав хлопців і повів до хати. Йому також не хотілося, щоб вони чули, як тітка Марія лає батька. Але її чути було і в хаті.
— Давайте порахуємо, скільки в нас є грошей, — запропонував, аби відвернути їхню увагу від того, що робиться надворі.
Засунув руку під мисник, дістав пошарпану книгу, на якій ледве можна було розібрати напис “Довідник рибного інспектора”, і невеличкий, але важкий вузлик. Витяг з-за палітурки карбованці.
— Тут ось дев’ять, а дрібних, — забряжчав вузликом, — повинно бути вісімдесят вісім копійок.
Цокнула клямка, хлопці сховали гроші. У хату зайшов батько, насуплений, сердитий.
Спідлоба поглянув на Сашка і його гостей, пройшовся по кімнаті.
Хлопці поза спиною віддали гроші Сашкові, забрали свої сумки і рушили до порога.
Як тільки за ними зачинилися двері, батько запитав суворо:
— Що то в тебе?
— Це ми збираємо на транзистори і батарейки для приймача, — відповів Сашко, розгладжуючи на коліні пом’яті карбованці.
— Де ви їх узяли?
— Миколі тітка Марія три карбованці дала, Олег випросив у матері, Віктор п’ять разів не пішов у кіно…
— Дивись мені!
— Дивлюсь, — буркнув Сашко і сховав гроші до бокової кишені піджака.
Батько помовчав трохи, потім знову:
— Дурне ви діло затіяли з цим приймачем. Ще хтозна, чи вийде він у вас, гроші тільки даремно витратите…
— А от і не даремно! Він справний, самих тільки транзисторів і батарейок не вистачає. — Підійшов до саморобного приймача, що стояв на підвіконні. — Побачите, як ще гратиме.
— Що ж вони — дорогі, ті транзистори і батарейки?
— Дорогі-і, фізик казав: карбованців дванадцять коштують.
— А назбирали скільки?
— Уже дев’ять і вісімдесят вісім копійок, — поплескав по боковій кишені.
— Дев’ять?!. — Батько аж зупинився серед хати. — Гм, багатенько… Ти бач!..
— Тату, пустиш мене в неділю до міста?
— Це чого тобі туди?
— Та батарейки і транзистори ж купити.
— В неділю картоплю на городі садитимемо.
— Те-е, я її до неділі сто разів посаджу. Мені хлопці допоможуть. Пусти, тату!
Батько знову пройшовся по кімнаті.
— Я ненадовго — туди й назад, — упрошував Сашко. — Миколу, Віктора й Олега он пускають…
— Перестань скиглити! — гримнув батько. — Нічого вам теліпатися в таку даль! — І раптом по обличчі його ковзнула якась здогадка. — Давай гроші, сам куплю. Я зараз їду на рибзавод. Після полудня й привезу…
— Так ти й мене візьми з собою.
— Сідай краще уроки вчи. Та дома похазяйнуй, води в хату внеси, долівку підмети.
Сашко не квапився віддавати гроші.
— У нас же, мабуть, не вистачить, — мовив, — ще три карбованці треба.
— Нічого, я докладу, — не зважав на те батько.
— Де їх знайдеш? У тебе ж немає — все пропив.
— Не твоє діло! Хочеш, щоб купив, давай, швиденько давай, бо мені ніколи з тобою… Чи ти, може, того… боїшся?
— Та ні, я нічого… — зніяковів Сашко. — А як хлопці не згодяться?
— Чого б то вони не згодилися? — починав уже гніватись батько.
“Та й справді, — міркував Сашко, — чого ж тут не погоджуватись? Поїде — і привезе, не треба до неділі ждати. Та й не погодься — тато розсердиться, скаже: батькові не довіряє…”
І Сашко записав розбірливо на чистому аркушику, які треба купити транзистори, батарейки, і віддав гроші.
Батько взяв їх і, не рахуючи, сховав до кишені. Спитав:
— Так це, значить, не тільки твої, а й їхні?
— Умгу, — кивнув головою.
Батько надів картуза, рушив до дверей.
Пообідавши, хлопці знову завітали до Сашка — кликали піти на конюшню, навідатись до лошат. Та він не пішов, сказав, що дома треба погосподарювати. Хоч і кортіло похвалитися новиною, змовчав.
“Ото несподіванка буде для хлопців увечері, — думав сам собі Сашко. — Впаяю у приймач транзистори за схемою, яку намалював фізик, вкладу батарейки, покличу друзів і скажу: “Ану, спробуймо, може, і без транзисторів та батарейок працюватиме”. Підійду, крутну одну ручку — не говорить, вони в сміх, крутну другу — і він як закричить на всю хату, ніби справжній, заводський”.
Почав конструювати того приймача дядько Дмитро, як ще ходив до школи. Коли він поїхав учитися в місто на пілота, всі його “винаходи” разом із приймачем бабуся Дарина знесла на горище. Недавно Сашко лазив туди по насіння і наткнувся на нього. Старанно витер від пилу і поніс показати вчителеві фізики, який керував технічним гуртком. Той подивився і сказав: приймач цілком годящий, треба лише замінити в ньому кілька транзисторів та батарейки.
Проте батько не зрозумів переваги приймача над репродуктором. Коли Сашко попросив його купити все необхідне для того, щоб полагодити приймач, він і слухати не схотів. Мовляв, і без нього можна обійтися, досить репродуктора.
Тоді Сашко запропонував Миколі, Віктору й Олегові разом придбати потрібні деталі і користуватися приймачем спільно.
Хлопці одразу ж погодились.
Час минав дуже повільно. Сонце, наче прив’язане, стояло в небі. Хмари — й ті наче зависли над лісом.
Уже й уроки поробив, і долівку замів, і води приніс, і супу зварив, а батька все ще не було. Раз по раз виходив за двір глянути: не їде, бува?
“А що, коли не купить, — подумав нараз. — Візьме й проп’є. Що тоді?.. Ні, — відкинув таке припущення, — цього тато не зробить. То ж не мої гроші. Та й п’є він тільки після роботи”.
І все ж неспокій наростав.
Коли сонце почало хилитися до обрію, замкнув хату й побіг у гараж — може, батько й зовсім не поїхав до міста.
— Не інакше, як десь радіатор заливає твій батько, — жартували шофери.
“А що, як правду кажуть вони? — подумав. — Сидить оце десь у чайній і пропиває чужі гроші… Чого я не впросився разом їхати, — картав себе Сашко. — Що я скажу хлопцям?..”
Біля бригади зустрів тітку Марію і запитав, чи не позичала вона батькові грошей.
— Еге ж, немає в мене більше клопоту, як позичати йому гроші, — відповіла сердито.
У Сашка і серце похололо: обдурив батько… Рвонув з місця й подався дорогою за село, як на пожежу. Не зупинився навіть, коли гукали хлопці від конюшні.
Обсаджена стрункими тополями дорога за селом простяглася рівним полем і губилася ген-ген на небокраї.
Сашко побіг до вітряка, по крилу виліз на нього і, примруживши очі, подивився на дорогу. Тепер було видно значно далі, але й там не побачив жодної машини.
Зліз на землю і сів зажурений на жорно.
Довгенько сидів Сашко біля вітряка. Байдужий до всього навколишнього, він не помітив, що вже почало смеркати. Отямився лише тоді, коли на дорозі голосно засигналила машина. З відчинених дверцят махав рукою батько.
Тривожно забилось серце. Схопився на ноги, підбіг до машини.
— Купив? — запитав насторожено й крізь відчинені дверцята забігав очима по кабіні. Не вірив, що побачить там покупку, і все ж шукав її.
Батько чомусь підморгнув по-змовницьки шоферові, дістав з-під сидіння картонну коробочку.
“Батареї…” — полегшено зітхнув Сашко, вгледівши на коробочці напис: “Сатурн”.
— Такі вам треба?
Сашко взяв обома руками коробочку, притис до грудей і очима, повними сліз і здивування, дивився на батька.
— Транзистори теж є, не бійся! Я їх ось поховав, щоб не попсувати, — поплескав батько по кишені. — На ось тобі й це, — простягнув новий учнівський картуз.
Сашкові хотілося помчати до матері і розповісти про все, все…
