«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас» читати. Міхаель Енде

«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава третя, у якій майже приймається одне невеселе рішення, із яким Джим не згоден

Минуло кілька років, і Джим став майже напівпідданим. В іншій країні йому давно слід було б сидіти за партою та вчитися читати, писати й рахувати, але в Усландії школи не було. Саме тому нікому й на думку не спадало, що Джимові вже час починати вчитися читати, писати й рахувати. Джим, звісно, теж про це не замислювався і продовжував вести безтурботне життя.

Раз на місяць пані Ваас вимірювала його ріст. Джим босоніж ставав до дверного косяка в кухні, і пані Ваас, приклавши до його голови книжку, перевіряла, наскільки він підріс. Потім вона робила на косяку олівцеву позначку, і кожна нова позначка була на дещо вища за попередню.

Пані Ваас дуже раділа успіхам Джима. Але от когось іншого це дуже непокоїло, а саме – короля, у руках якого було кермо влади країною та відповідальність за благо підданих.

Одного вечора король призвав Лукаса-машиніста до себе у палац між двома гірськими вершинами. Лукас увійшов, зняв кашкета, вийняв з рота люльку і ввічливо сказав:

– Доброго вечора, пане королю!

– Доброго вечора, мій дорогий Лукасе-машиністе! – відповів король, що сидів біля золотого телефону, й указав на стілець. – Сідай, будь ласка!

Лукас сів.

– Отже, так, – почав король та пару разів прокашлявся. Слово честі, дорогий Лукасе, не знаю, як тобі про це сказати. Проте я сподіваюся, що ти все-таки мене зрозумієш.

Лукас мовчав собі. Пригнічений вигляд короля його спантеличив.

Король ще раз прокашлявся, подивився на Лукаса безпомічно-сумними очима та знову почав:

– Адже ти завжди бува розсудливою людиною, Лукасе.

– А про що річ? – спитав машиніст обережно.

Король зняв корону, подихав на неї та рукавом халату взявся натирати до блиску.

Робив він це задля того, аби виграти час, бо був явно сконфужений.

Потому, рішучим жестом нап’явши корону назад, він знову прокашлявся та сказав:

– Мій дорогий Лукасе, я довго розмірковував та нарешті дійшов висновку, що по-іншому не вийде. Ми повинні це зробити.

– Що ми повинні зробити, ваша величносте? – спитав Лукас.

– Невже я цього не сказав? – розчаровано промимрив король. – Я гадав, що сказав.

– Ні,– відповів Лукас. – Ви тільки сказали, що ми повинні щось зробити.

Король задумливо подивився перед собою. За деякий час він здивовано похитав головою та промовив:

– Дивно. Я міг би присягнути, що тільки-но сказав це: нам доведеться ліквідувати Емму.

Лукас подумав, що не розчув, і тому перепитав:

– Доведеться Емму що?

– Ліквідувати, – відповів король та серйозно кивнув. – Звісно, не просто зараз, але якомога скоріше. Я чудово розумію, що розлучитися з Еммою нам усім буде дуже важко. Але ми повинні це зробити.

– НІКОЛИ, ваша величносте, – рішуче проказав Лукас, – до того ж чого заради?

– Дивися сам, – примирливо почав король, – Усландія – країна маленька, виключно маленька навіть порівняно з іншими країнами, такими, як Німеччина, Африка чи Катай. Її вистачає якраз для одного короля, одного локомотиву, одного машиністу та дох підданих. Але якщо сюди додасться ще один підданий…

– Не один, а тільки півпідданого, – виправив Лукас.

– О, дійсно, – сумно погодився король, – але чи надовго? Адже він підростає. Я маю думати про майбутнє нашої країни, на те я й король. Мине ще якийсь час, і Джим Кнопка стане повним підданим. Тоді він напевне захоче збудувати собі дім. А скажи-но мені, будь ласка, куди нам поставити цей дім? Вільного місця ніде більш нема, куди не поглядь – повсюди рейки! Доведеться нам себе обмежити. Тут нічим не зарадиш.

– Чорт забирай! – пробуркотів Лукас та пошкріб за вухом.

– Тож бачиш! Палко продовжував король. – Наша країна зараз просто-таки потерпає від перенаселення! Від цього потерпають усі країні в світі, проте Усландія – найособливіше. Я жахливо занепокоєний. Що нам робити?

– Та-а-ак, я теж не знаю, – сказав Лукас.

– Тільки-но Джим Кнопка стане повним підданим, треба буде або ліквідувати Емму, або комусь із нас залишити країну. Дорогий Лукасе, ви ж із Джимом друзі. Невже ти хочеш, аби хлопчик поїхав із Усландії, коли виросте?

– Ні,– сумно відповів Лукас. – Адже я все розумію.

І дещо згодом додав:

– Але і з Еммою розстатися я теж не можу. Що таке машиніст без локомотива?

– Ну тоді,– запропонував король, – вигадай щось. Я знаю, що ти людина розсудлива. Час на це ще є. А рішення прийняти треба.

І він подав Лукасові руку на знак закінчення аудієнції.

Лукас піднявся, надяг кашкета та з похиленою головою залишив палац. Король із зітханням занурився в своє крісло та витер піт з лоба шовковою носовою хустинкою.

Ця розмова вивела його з рівноваги.

Лукас поволі спустився до своєї маленької станції, де на нього чекав локомотив на ім’я Емма. Пін поплескав Емму по кругленькому черевцю та дав їй трохи мастила, яке вона особливо полюбляла. Потім він присів на державний кордон, підперши голову руками. Цього вечора океан був тихий та рівний. Сонце, що заходило, відбивалося у його безкраїх хвилях, протягши від обрію просто до ніг Лукаса-машиніста сяючу золоту доріжку.

Лукас дивився на цю доріжку, що вела чи то і далекі далі, чи то до незнайомих країн та частини світу, не сказати куди саме. Він споглядав, як поволі заходило сонце і як все звужувалася та звужувалася і, врешті-решт, цілком щезла золота доріжка.

Лукас сумно похитав головою та впівголоса сказав:

– Гаразд. Ми підемо. Удвох.

З моря задув легенький вітерець, і стало дещо прохолодніше.

Лукас підвівся, підійшов до Емми та почав її оглядати. Емма відчула, що сталося щось погане. Локомотиви, хоч і не дуже кмітливі,– ось чому їм завжди потрібний машиніст, – зате в душі дуже чуткі. І тільки-но Лукас сумно пробурмотів собі під ніс: “Моя славна старенька Еммо!”, їй стало так важко, що вона припинила пихкати та завмерла.

– Еммо, – стиха сказав Лукас якимось зовсім незнайомим голосом. – Я не змогу розстатися з тобою. Ні, ми, як і раніше, будемо разом. Де б то не було, хоч на землі, хоч на небі, якщо ми взагалі туди потрапимо.

Емма нічого не зрозуміла з того, що сказав Лукас. Але вона його дуже любила, тому їй було просто нестерпно бачити його таким зажуреним. Емма почала несамовито ридати.

Лукасові ледь удалося її заспокоїти.

– Розумієш, це через Джима-Кнопку, – сказав він розрадливим тоном. – Скоро він стане підданим, і тоді для одного з нас тут більше не буде місця. А оскільки підданий для держави важніше від старого товстобокого локомотива, король вирішив тебе позбутися. А коли так, ми, ясна річ, підемо разом. Що мені без тебе робити?

Емма набрала побільше повітря і тільки-но зібралася знову розридатися, як раптом хтось дзвінким голосом запитав:

– Що трапилося?

Це був Джим Кнопка, який, не дочекавшись Лукаса, врешті-решт заснув просто у вугільному тендері. Коли Лукас заговорив до Емми, хлопчик прокинувся та мимоволі все почув.

– Привіт, Джиме! – вигукнув спійманий на гарячому Лукас. – Взагалі-то все сказане призначалося не для твоїх вух. Хоча, мабуть, чому б тобі не знати? Одним словом, ми з Еммою їдемо звідси. Назавжди. Так треба.

– Через мене? – перелякано запитав Джим.

– Якщо достеменно розібратися, – відповів Лукас, – то король правий. Усландія і насправді для всіх нас малувата.

– А коли ви їдете? – пролопотів хлопчик.

– Краще не відкладати справи. Коли треба, то треба, – серйозно сказав Лукас. – Гадаю, ми поїдемо просто сьогодні вночі.

Джим трохи подумав, а потім рішуче сказав:

– Я їду з вами.

– Ні, Джиме! – відповів Лукас. – Так справи не буде. А що скаже про це пані Ваас? Вона нізащо не дозволить.

– Краще її ні про що не питати, – рішуче заперечив Джим. – Я все поясню у листі й покладу його на стіл у кухні. Колі вона дізнається, що я поїхав із тобою, то вже точно не буде занадто сильно хвилюватися.

– Я гадаю, що навпаки вийде, – сказав Лукас зі стурбованим виглядом. – До того ж ти й писати ще не вмієш.

– То намалюю, – виголосив Джим.

Але Лукас серйозно похитав головою:

– Ні, мій хлопчику, я не можу взяти тебе з собою, як би мені цього не хотілося. Нічого не вийде. Урешті-решт, ти ще замалий і будеш нам тільки…

Лукас увірвав себе на півслові, бо зустрів погляд Джима. Він був дуже рішучим та дуже нещасним.

– Лукасе, – стиха промовив хлопчик. – Що ти таке кажеш? Ось побачиш, як я вам стану у пригоді.

– Ну що ж, гаразд, – відповів Лукас, дещо знітившись. – Звісно, хлоп’я ти дуже вправне, й іноді, навпаки, більше користі саме від маленьких. Це вже точно…

Лукас запалив люльку та якийсь час мовчки попихкував нею. Він уже був майже згоден, проте спочатку хотів випробувати хлопчика. Тому він знову почав:

– Поміркуй ось про що, Джиме: Емми ж треба позбавитися, щоб у майбутньому тобі вистачило тут місця. А якщо підеш ти, Емма може спокійнісінько залишитися. Та й я також.

– Ні,– вперто відповів Джим, – не можу ж я кинути свого найкращого друга. Або ми всі разом залишаємось, або ми всі разом їдемо. Залишатися тут нам не можна. Тоді поїхали. Утрьох.

Лукас усміхнувся.

– Молодець, старий, – сказав він і поклав руку на плече друга, – боюся тільки, що королю все це буде не до вподоби. Такого він собі точно не уявляв.

– А мені все одно, – виголосив Джим. – Я їду з тобою.

Лукас надовго замислився, випускаючи з носогрійки такі клуби диму, що його стало майже не видно. Він завжди так робив, коли був розчулений, бо не хотів, аби це хтось помітив, проте Джим-то його знав.

– Добре, – пролунав нарешті голос із тютюнової хмари. – Чекаю на тебе тут рівно опівночі.

– Домовилися, – відгукнувся Джим.

Вони потисли один одному руки, і хлопчик уже збирався йти, коли Лукас знову гукнув його.

– Джиме Кнопко! – сказав Лукас. Це звучало майже урочисто. – Ти й насправді найкраще хлоп’я! Краще за всіх, кого я бачив у своєму житті.

Потім він повернувся та швидко пішов.

Джим задумливо подивився йому вслід та теж побіг додому. Слова Лукаса ще довго лунали в його вухах, а ще він думав про пані Ваас, яка завжди була доброю та дуже його любила. На душі в нього скребли кішки та співали скрипки.

«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава четверта, у якій у море виходить незвичайний корабель і Лукас дізнається, що на Джима-Кнопку можна покластися

Минула вечеря, Джим позіхнув так сильно, ніби жахливо втомився, і сказав, що негайно йде в ліжко. Пані Ваас це дещо здивувало. Зазвичай їй коштувало багатьох зусиль вмовити Джима піти спати, але тут вона подумала, що хлопчик і справді дорослішає. Коли він уже лежав у постелі, вона, як завжди, ще раз зазирнула до нього, гарненько накрила його ковдрою, поцілувала на сон прийдешній і, погасивши світло, вийшла з кімнати. А потім повернулася на кухню в’язати йому нового светра.

Джим лежав у ліжку та чекав. У вікно світив місяць. Було дуже тихо. Тільки океан мирно гуркотів біля державного кордону та з кухні час від часу лунало тихе стукотіння спиць.

Раптом Джим подумав про те, що він ніколи не носитиме светра, над яким працювала пані Ваас, і що з нею трапиться, дізнайся вона таке…

У Джима на серці стало так жахливо тяжко, що краще було б заплакати чи побігти до кухні та все розповісти пані Ваас. Але тут він пригадав слова Лукаса, що той сказав йому на прощання, і зрозумів, що треба мовчати.

Проте це було важко, майже незносно важко для того, хто поки що вважався напівпідданим. До того ж Джим раптом відчув страшну втому. Ще ніколи він не залишався без сну так довго, тому очі його ледь слухалися. Якби можна було б хоча б походити туди-сюди чи у щось пограти! Але хлопчик лежав у теплій постелі, і його непереможно тягло до сну.

Він раз-по-раз уявляв собі, як добре було б просто взяти та заснути. Джим тер очі та щипав себе за руку, намагаючись залишатися бадьорим. Він воював зі сном.

Але раптово все-таки задрімав.

І йому видалося, ніби стоїть він біля державного кордону, а вдалині нічним океаном їде локомотив на ім’я Емма. Він котить по хвилях наче по суші. А в кабіні, що освітлена прожектором, Джим бачить свого друга Лукаса, який махає йому великою носовою хустинкою червоного кольору та кричить:

– Чому ти не прийшов? Прощавай, Джиме! Прощавай, Джиме! Прощавай, Джиме!

Голос у Лукаса незнайомий, його луна віддається в ночі. Раптом гримить грім, спалахує блискавка, і з океану починає дути різкий холодний вітер. І у витті вітру знову чується голос Лукаса:

– Чому ти не прийшов? Прощавай! Прощавай, Джиме!

Локомотив стає все менше та менше. Останній раз його видно у сліпучому світлі блискавки, а потім він щезає далеко за темним обрієм.

Джим у розпачі намагається бігти по воді навздогін, але його ноги ніби вростають у землю. Намагаючись відірвати їх, Джим прокинувся та в жаху скочив.

Кімната була залитою місячним світлом. Котра година? Чи пішла спати пані Ваас, чи ні?

Північ вже пройшла: Усе було уві сні чи насправді?

У цю мить годинник на башті королівського замку пробив дванадцять разів. Джим вискочив із ліжка, швидко одягся і вже було хотів вилізти у вікно – але тут саме згадав про листа. Йому треба неодмінно намалювати листа для пані Ваас, інакше вона жахливо сумуватиме. А так не можна. Тремтячими руками Джим вирвав зі свого зошита листка та намалював ось що:

Це означало: “Я поїхав разом із Лукасом-машиністом на Еммі”.

А потім ще швидко домалював унизу ось що:

Це означало: “Не засмучуйся, не турбуйся!”

І в самому кінці швиденька намалював ось це:

Це означало: “Цілую тебе. Твій Джим”.

Потім він поклав листка на подушку та легко й швидко виліз у вікно.

Прийшовши на обумовлене місце, Джим не знайшов там локомотива на ім’я Емма. Лукаса теж ніде не було видно. Тоді Джим побіг униз, до державного кордону.

Там він побачив Емму, яку вже спустили на воду. Верхи на локомотиві сидів Лукас-машиніст. Він саме прилагоджував вітрило до щогли, що була укріплена просто на кабіні.

– Лукасе! – важко дихаючи, заволав Джим. – Зажди, Лукасе! Ось він я!

Здивований Лукас обернувся, і дружня посмішка освітила його широке обличчя.

– Боже ти мій, – сказав він, – Джим Кнопка. Я вже гадав, тобі перехотілося приходити. Дванадцять аж он коли пробило!

– Та я знаю, – відповів Джим. Він зашльопав водою, ухопився за Лукасову руку та видерся на локомотив. – Забув про листа, розумієш? Тому мені довелося повернутися.

– А я боявся, що ти проспав, – сказав Лукас, випускаючи зі своєї люльки тютюнову хмаринку.

– Я й дещиці не спав! – заприсягся Джим. Звісно, це була неправда, але він не хотів втрачати лице перед другом. – А ти насправді поїхав би без мене?

– Ну-у, – відповів Лукас, – я би, звісно, ще трохи зачекав, проте потім… Звідки мені знати, а раптом ти за цей час передумав? Так же могло бути, правда?

– Але ж ми домовлялися, – із докором сказав Джим.

– Так, – погодився Лукас. – І я страшенно радий, що дотримав слова. Тепер я знаю, що можу на тебе покластися. До речі, як тобі подобається наш корабель?

– Пречудово! – відповів Джим. – А я завжди думав, що локомотив у воді потоне.

Лукас посміхнувся.

– Не потоне, якщо завчасно випустити воду з котла, прибрати із тендеру вугілля, а двері законопатити, – пояснив він, випускаючи з люльки маленькі тютюнові хмаринки. – Ця хитрість не будь-кому відома.

– Двері треба що? – перепитав Джим, який ніколи не чув такого слова.

– Законопатити, – повторив Лукас. – Це означає, що всі шпарини треба добре позабивати клоччям та смолою, аби досередини ані краплі води не потрапило. Це дуже важливо, бо коли котел полий, а в тендері порожньо, Емма ні за що не потоне. До того ж у нас тепер є симпатична каютка на випадок дощу.

– Тільки як ми до неї потрапимо, – поцікавився Джим, – якщо всі двері будуть добре зачинені?

– Ми можемо пролізти крізь тендер, – сказав Лукас. – Дивись, якщо тільки знати, що робити, то й локомотив попливе, наче справжня качка.

– Ой! – здивувався Джим. – Але ж він цілком із заліза.

– Це нічого, – відповів Лукас і з задоволенням плюнув у воду петелькою. – Кораблі теж бувають цілком із заліза. Порожня каністра, наприклад, теж уся залізна, проте все одно не тоне, якщо до неї не потрапляє вода.

– Он як! – сказав Джим із розуміючим виглядом. Він вважав Лукаса жахливо розумним. З таким другом не пропадеш.

Хлопчик був тепер дуже радий тому, що дотримав свою обіцянку.

– Якщо ти не проти, – сказав Лукас, – то нам час відчалювати.

– Гаразд, – відповів Джим.

Вони відчепили від берега трос, яким Емма була прикріплена до причалу, тобто віддали кінці. Вітер наповнив вітрило. Щогла тихо скрипнула, і незвичайний корабель прийшов у рух. Не було чутно жодних інших звуків, тільки вітер гув та маленькі хвилі плескалися біля Еммового носу.

Лукас поклав руку Джимові на плече, і вони мовчки стали дивитися, як поступово віддалялася тиха, освітлена місяцем Усландія з будиночком пані Ваас, будинком пана Ермеля, маленькою спорудою залізничної станції та замком короля між двома гірськими верхівками, одна нижче за іншу.

Чорною щокою Джима покотилася велика сльоза.

– Сумно? – запитав Лукас. Його очі теж підозріло блищали.

Джим гучно втяг вміст носа в себе, витер тильним боком долоньки очі та мужньо посміхнувся:

– Усе вже.

– Давай-но краще не будемо оглядатися, – запропонував Лукас і легенько хлопнув Джима по плечу. І обидва повернулися у протилежний бік.

– Ну от! – сказав Лукас. – Наб’ю-но я собі нову люлечку, а потім ми трохи побесідуємо.

Він набив люльку, розкурив її, випустив пару димових завитків, і вони почали розмовляти. Уже зовсім скоро обидва знов розвеселилися і засміялися.

Так і йшли вони під вітрилом океаном, що мерехтів у місячному світлі.

«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава п’ята, у якій подорож океаном завершується і Джим бачить прозорі дерева

Під час подорожі не відбувалося нічого особливого. Погода, на щастя, весь час була гарна. День і ніч поспіль легкий бриз надував вітрило, і Емма буз утруднень просувалась уперед.

– Хотів би я знати, – подеколи замислено повторював Джим, – і куди це ми все пливемо й пливемо?

– Гадки не маю, – впевнено відповідав Лукас. – Поживемо – побачимо.

Кілька днів поспіль друзів супроводжував косяк летючих риб, що часто-густо їх розважали. Летючі рибки – дуже весели створіннячка. Вони кружляли у Джима над головою та грали з ним у квача. Звісно, він жодної жодного разу не спіймав, такі вони виявилися прудкі, зате у розпалі гри пару разів злітав у воду. На щастя, хлопчик умів добре плавати. Цьому він навчився на пляжі в Усландії ще зовсім маленьким. Кожного разу, коли Лукас витягав Джима наверх і той, наскрізь мокрий, стояв на даху кабіни, усі летючі рибки витягали з води свої голівки та широко роззявляли роти, ніби сміялися. Певна річ, нічого не було чути, адже риби, як відомо, німі.

Зголоднівши, мандрівники знімали з коралових дерев пару-трійку морських груш чи огірків. Дерева ці часто виростають так високо, що тягнуться с океанського дня до самої поверхні води. Морські плоди виявилися дуже поживними, багатими на вітаміни й такими соковитими, що друзям жодного разу не довелося потерпати від жаги. (Морську воду не поп’єш, вона жахливо солона.) Цілісінькими днями вони розповідали один одному різні історії, чи насвистували пісеньки, чи грали в “Чоловіче, не сердься!”. Лукас передбачливо захопив із собою коробку із настільними іграми, бо мав на увазі, що подорож буде доволі довгою.

Ночами, коли вже хотілося спати, друзі відчиняли кришку тендеру, яку взагалі-то завжди тримали зачиненою, аби досередини не потрапила вода, і через топку пролізали до кабіни. Потім Лукас знову ретельно зачиняв кришку. Закутавшись у теплі ковдри, вони вмощувалися зручніше. Звісно, у каюті було дуже тісно, проте і затишно, особливо коли в законопачені двері плескалася вода і Емма, ніби велика колиска, гойдалася догори-донизу.

Якось вранці, а точніше кажучи, на третій день четвертого тижня їхньої подорожі, Джим прокинувся зовсім рано, ніби відчувши раптовий поштовх.

“Що б це могло бути? – подумав він. – І чому Емма більше не гойдається, а стоїть собі цілком спокійно?”

Оскільки Лукас ще спав, Джим вирішив розвідати все самостійно. Обережно, аби не розбудити друга, він піднявся, встав навшпиньки та виглянув у віконце кабіни.

У рожевому світлі вранішньої зорі перед хлопчиком розстилалася місцевість, сповнена краси та очарування. Нічого навіть трохи схожого на це він ще ніколи не бачив. Навіть на картинках.

– Ні,– трохи згодом сказав Джим самому собі,– це, мабуть, не насправді. Просто мені сниться, що я тут стою і все це бачу.

І він знову швидко влігся та заплющив очі, аби додивитися цей сон. Але із заплющеними очима нічого було не видно. Отже, ніякий це не сон. Він знову підвівся, виглянув назовні, і місцевість з’явилася знову. Там росли чудові дерева і квіти чудернацьких відтінків і форм. Проте найдивнішим виявилося те, що всі вони, схоже, були прозорими, як кольорове скло. Перед віконцем, у яке дивився Джим, стояло дуже товсте і дуже старе дерево, таке могутнє, що троє дорослих не змогли б водночас обхопити його. Але все, що розташовувалося далі, можна було побачити крізь дерево, ніби крізь стінку акваріуму. Дерево було ніжно-фіолетового кольору, і тому все позад нього виглядало ніжно-фіолетовим. Легкий туман стелився над лугами, тут і там звивалися річки, а над ними гойдалися витончені фарфорові мостики. У деяких мостиків були вигадливі дахи, і з них звисали тисячі маленьких срібних дзвіночків, що виблискували у промінні вранішньої зорі. На багатьох деревах і квітах висіли такі самі срібні дзвіночки, і коли над місцевістю проносився легенький вітерець, звідусіль, як в раю, миттєво долинали ніжні багатоголосі передзвони.

Величезні метелики із мерехтливими крилами стрімко носилися між квітами, а крихітні пташечки довгими вигнутими дзьобиками пили мед та росинки із квіткових чашечок. Патешки були завбільшки джмеля. (Вони називаються колібрі. Це найменші пташечки у світі, ніби зроблені з чистого золота та дорогоцінного каміння.) А в самісінькій далечині, біля обрію, йшли верхівками високо до хмар могутні гори. Гори були вкриті червоно-білим орнаментом. Здаля вони нагадували гігантські візерунки у шкільному зошиті дитини-велетня.

Джим дивився та дивився, від подиву забувши затулити рота.

– Та-а-ак, – раптом почув він голос Лукаса, – вигляд в тебе досить безглуздий, старий. До речі, доброго ранку, Джиме!

І він від душі позіхнув.

– Ой, Лукасе! – затинаючись, заговорив Джим, не відриваючи погляду від вікна. – Там, ззовні… яке там усе прозоре і… і…

– Як це “прозоре”? – запитав Лукас, позіхнувши ще раз. – Вода, наскільки мені відомо, завжди прозора. А те, що її весь час багато, потроху починає набридати. Хотів би я знати, коли ми нарешті кудись припливемо?

– Та до чого тут вода! – Від хвилювання Джим майже кричав. – Я ж про дерева!

– Дерева? – перепитав Лукас і з хрустом потягся. – Ти, мабуть, все ще спиш, Джиме. У морі дерева не ростуть, а вже прозорі – і загалом!

– Та не в морі! – загорлав Джим, втрачаючи всіляке терпіння. – Там ззовні земля, і дерева, і квіти, і мости, і гори…

Він вхопив Лукаса за руку та у хвилюванні спробував підтягти його до віконця.

– Ну-ну-ну, – забурчав Лукав, підводячись. Проте, побачивши у віконці казкову місцевість, надовго замовк. Нарешті в нього вийшло сказати: – Чорт забирай!

І знову завмер, захоплений побаченим.

– Що ж це за країна така? – нарешті увірвав мовчання Джим.

– Ці чудернацьки дерева… – промимрив Лукас замислено, – ці срібні дзвіночки, ці мостики з фарфору, що гойдаються… – І раптом він заволав: – Не будь я Лукас-машиніст, якщо це не країна Мигдалія! Йди-но сюди, Джиме! Допомагай! Треба витягти Емму на берег.

Друзі вибралися назовні та почали штовхати Емму на сушу.

Упоравшись із справою, вони спершу всілися на берегу та неквапливо поснідали. Коли останні морські огірки з їхніх запасів було доїдені, Лукас закурив носогрійку.

– А куди ми тепер поїдемо? – поцікавився Джим.

– Краще за все буде, – розважив Лукас, – якщо ми для початку попрямуємо в Пинь. Наскільки я знаю, так називається столиця Мигдалії. Подивимось, може, нам вдасться поговорити з його царською величністю.

– А чого ти від нього хочеш? – здивувався Джим.

– Я хочу спитати, чи не знадобляться йому один локомотив та два машиністи. Може, саме зараз вони йому потрібні до зарізу. Тоді ми зможемо тут залишитися, розумієш? Країна-то, здається, нічогенька.

Отже, вони взялися до роботи та зробили Емму знову сухопутною. Спершу прибрали щоглу та вітрило, потім витягли з усіх шпарин смолу та клоччя та відчинили двері. На завершення цього друзі наповнили Еммі котел водою, а тендер – хмизом, якого багато валялося на березі.

Потім вони роздули вогонь під Емміним котлом. Тут виявилося, що прозорі дрова горять так само гарно, як вугілля. Коли вода в котлі закипіла, вони рушили в путь. Славна старенька Емма почувалася набагато краще, ніж в океані, бо вода все-таки не вповні її стихія.

За деякий час друзі добралися до широкого шляху, яким їхати було швидше та зручніше. Зрозуміло, проїжджати маленьким фарфоровим мостиком друзі не ризикнули, адже кожному відомо, що фарфор – річ крихка та не дуже призвичаєна до того, щоби ним роз’їжджали локомотиви.

Їм пощастило: дорога не виляла праворуч-ліворуч, а вела просто в Пинь – столицю Мигдалії. Спочатку вони їхали весь час у бік обрію, над яким височіли червоно-біло-смугасті гори. Але приблизно за п’ять із половиною годин путі Джим видерся на дах локомотива, аби роззирнутися, і побачив вдалечині щось схоже не незліченне зборище великих наметів. Намети ці виблискували на сонці, як метал. Джим повідомив Лукасові про наметі, на що той відповів:

– Це золоті дахи Пиня. Отже, ми на правильному шляху.

І вже за півгодини вони дісталася міста.