“Герой нашого часу” переказ

“Герой нашого часу” переказ роману Лермонтова коротко нагадає про що цей твір та чим він закінчується.

“Герой нашого часу” переказ

Роман складається з кількох частин. Оповідання ведеться від першої особи. Автор знаходиться на Північному Кавказі, де і відбуваються основні події.

Бела

   Автор знайомиться з Максимом Максимовичем – штабс-капітаном, ветераном Кавказької війни. Він розповідає історію, що дійсно відбулася в його житті.

З його розповіді ми дізнаємося про головного героя – Григорія Олександровича Печоріна. Це молодий офіцер, який нещодавно прибув на Кавказ. Максим Максимович прослужив разом з Печоріним всього рік, але цей час був наповнений масою подій. Багато в чому завдяки Григорію.

Одного разу Максима Максимовича і Печоріна запросили на весілля до місцевого князя, з яким штабс-капітан дружив. На цьому весіллі і сталося фатальне знайомство молодого офіцера з прекрасною Белою, молодшою ​​дочкою князя.

Випадково Максим Максимович підслуховує розмову між сином князя Азаматом і одним з гостей – Казбичем, який відомий своєю хоробрістю і відвагою. А чудовий кінь Казбича викликає заздрість у багатьох горян. Азамат пропонує за прекрасного скакуна будь-які гроші і навіть згоден натомість викрасти свою сестру. Але Казбич відмовляється.

Максим Максимович передає зміст підслуханої розмови Печоріну, і молодий офіцер вирішує сам викрасти Белу. Печорін домовляється з Азаматом, щоб той привіз йому сестру в обмін на коня Казбича. Дочекавшись, коли старий князь поїхав, Азамат і Григорій відвозять Белу. Печорін тримає своє слово і допомагає Азамату викрасти скакуна. Казбич в розпачі.

Спочатку юна горянка, замкнена у Печоріна, уникає молодого офіцера і сумує за домівкою. Григорій же намагається всіма засобами догодити коханій: підносить їй дорогі подарунки, звертається дуже ласкаво і навіть вивчає мову горян, щоб без проблем розмовляти з Белою. Ще він наймає місцеву жінку, яка навчає дівчину російській мові.

Часто Максим Максимович стає свідком того, як Печорін намагається розвеселити Белу і каже їй про свою любов, але все марно. Однак Григорій не відступає від своїх намірів. Він навіть посперечався з Максимом Максимович, що доб’ється любові дівчини через тиждень.

Печорін приходить до Белі прощатися. Він говорить їй про те, що вирішив шукати смерті в бою, раз вона не може його полюбити. Таке визнання до глибини душі зворушило Белу, і вона зі сльозами кидається Печоріну на шию.

Проте щастя юної красуні триває недовго. Незабаром Бела набридає Печоріну. Він пропадає на полюванні, з кожним днем ​​приділяючи дівчині все менше уваги. Бела сильно страждає від байдужості молодого офіцера.

У той же час Казбич важко переживає викрадення улюбленого коня. Він вбиває батька Бели, вважаючи, що Азамат діяв з його відома. Викривши момент, коли Печорін і Максим Максимович виїхали на полювання, Казбич викрав Белу. Офіцери кидаються в погоню, і Печоріну вдається поранити коня Казбича. Бачачи, що від погоні не втекти, мстивий Казбич завдає Белі смертельну рану. Через два дні дівчина вмирає. Печорін сильно переживає смерть Бели, але зовні здається спокійним. Незабаром його переводять в інший полк.

Максим Максимович

   Автор затримується у Владикавказі і стає свідком зустрічі між Печоріним і Максимом Максимович. Автор доходить висновку, що Печорін схожий з типовим портретом героя часу. Випадковим чином в руки автора потрапляє щоденник Печоріна. Далі основна розповідь йде із записів щоденника.

Тамань

По дорозі на Кавказ Печорін ненадовго затримується в Тамані. Він зупиняється на постій у невеликій хатині на березі моря, де проживають глуха стара і сліпий хлопчик.

Печорін зауважує поряд з хатиною дівчину, яка веде себе дуже дивно – говорить загадками, весь час співає і пританцьовує. Вночі Григорій бачить як ця дівчина і сліпий хлопчик чекають на березі човен. Ним управляє чоловік на ім’я Янко. За допомогою молодих людей він забирає і ховає загадковий вантаж.

Вранці Печорін намагається з’ясувати у хлопчика і дівчини, що вони вивантажували з човна, але йому нічого не вдається від них дізнатися. Тоді він погрожує розповісти про все коменданту.

Дивна дівчина запрошує молодого офіцера на побачення. Вночі вона заманює Печоріна в човен і намагається його втопити. Цей план цілком можливий, оскільки Печорін не вміє плавати. У боротьбі за своє життя Григорію вдається скинути дівчину в море.

На березі Печорін знаходить те місце, де минулої ночі бачив човен. Дівчина і сліпий вже там. Знову з’являється човен з контрабандистом Янко. Він забирає дівчину з собою і покидає ці місця, побоюючись, що Печорін виконає свою погрозу і донесе коменданту. Сліпому хлопчику Янко дає пару монет і кидає напризволяще. Той гірко і довго плаче.

Повернувшись додому, Печорін виявляє, що сліпий хлопчик його обікрав. На наступний ранок Григорій покидає Тамань.

Княжна Мері

 Печорін приїжджає до П’ятигорська і зустрічає свого знайомого юнкера Грушницького, який доліковується там після поранення. Грушницький закоханий у княжну Мері, що приїхала на води з матір’ю. Але Мері зав’язувати нове знайомство не поспішає.

Печорін подружився з доктором Вернером, і вони багато часу проводять разом. Доктор розповідає офіцеру про княжну і княгиню, про те, що вони цікавилися Печориним і Грушницьким.

Григорій від нудьги починає гру з метою завоювати серце княжни. В цей же час він зустрічає свою давню кохану Віру, чий чоловік є родичем княгині. Печорін говорить їй, що буде для виду доглядати за княжною.

На балу Печорін рятує Мері від докучань п’яного. Дізнавшись про це, княгиня запрошує Григорія в свій будинок. Однак під час візиту Печорін знову злить княжну своїм зневажливим ставленням. Для Мері це тим більше прикро, оскільки залицяння юнкера їй набридають.

Незабаром Грушницький стає офіцером, він щасливий. Але Печорін стверджує, що княжна буде розчарована цією звісткою. Адже вона вважала, що Грушницького розжалували за дуель, а виявляється, він просто дуже молодий і вперше отримав офіцерські еполети.

Віра починає ревнувати Печоріна до княжни.

Грушницький вперше з’являється на балу в офіцерському мундирі. Він очікує захопленого прийому, але всі, і в першу чергу княжни, сильно розчаровані. Грушницький перестає бути цікавий, тому що виявляється одним з багатьох відпочиваючих офіцерів. Він ображений і звинувачує у всьому Печоріна. Грушницький збирає навколо себе незадоволених гострим язиком свого колишнього друга і надмірної гордості Мері.

Печорін підслуховує розмову Грушницького з друзями і дізнається, що його хочуть провчити – налякати викликом на дуель. Пістолети повинні бути незарядженими.

Княжна намагається порозумітися з Печоріним і зізнається йому в любові. Однак Григорій у відповідь боляче ранить дівчину своїми словами, каже, що не любить її.

Тривають таємні відносини Печоріна з Вірою, яка вирішується навіть запросити Григорія до себе додому під час від’їзду чоловіка. Повертаючись від Віри, Печорін ледь не попадається сторожам і Грушницькому, який підстерігає його біля будинку княжни. На наступний день Грушницький публічно звинувачує Печоріна у тому, що той провів ніч у Мері. Печорін викликає кривдника на дуель і просить доктора Вернера бути секундантом. Доктор дізнається, що друзі Грушницького задумали зарядити тільки його пістолет.

Перед початком дуелі Печорін наполягає, щоб поєдинок проходив на краю обриву. Там навіть легке поранення буде смертельним. Крім того, він вимагає кинути жереб, який визначить, кому стріляти першим. Жереб падає на Грушницького. Маючи в руках заряджений пістолет проти «холостої» зброї Печоріна, Грушницький стоїть перед вибором: він повинен або відмовитися від дуелі, або стати вбивцею. Вибір зроблено – Грушницький стріляє і ранить Печоріна в ногу. Григорій ще раз пропонує Грушницькому вибачитися за наклеп, але той знову відмовляється. Тоді Григорій демонструє, що його пістолет не заряджений і вимагає патрон. Події починають розвиватися проти Грушницького, якого Печорін вбиває влучним пострілом.

У будинку Григорій знаходить записку від Віри, в якій вона повідомляє, що чоловік все дізнався і відвіз її з міста. Коханець кидається навздогін, але тільки заганяє коня.

Печорін заходить до Мері попрощатися і пояснює їй, що все було жартом. Він гідний лише презирства дівчини, оскільки весь час підсміювався над нею. Княжна виганяє Григорія і повідомляє, що ненавидить його.

Фаталіст

Остання частина роману одна з найбільш напружених і насичених подіями. Печорін розповідає, як він два тижні проживав в козацькій станиці, де стояв батальйон піхоти. Щовечора офіцери збиралися, щоб поговорити і пограти в карти. Одного разу розмова зайшла про те, чи існує приречення, невідворотній рок, або людина сама розпоряджається своєю долею.

Пристрасний гравець поручик Вулич стверджує, що доля людини визначена. Печорін пропонує парі, щоб довести свою точку зору: приречення не існує. Вулич приймає парі. Він знімає зі стіни черкеський пістолет. Печорін раптом вимовляє: «Ви нині помрете». Незважаючи на таке похмуре пророцтво, Вулич не відмовляється від парі. Він просить Печоріна підкинути в повітря карту і приставляє до чола пістолет. Ледве карта впала на стіл, Вулич спускає курок. Осічка!

Всі присутні вирішують, що пістолет не був заряджений. Тоді Вулич стріляє кашкет на цвяху і пробиває його, виграючи парі.

По дорозі додому Печорін багато розмірковує про подію. Раптом у темряві він натикається на зарубану шашкою свиню. Козаки кажуть, що знають хто це зробив. Пізніше з’ясовується: п’яний козак зарубав шаблею і Вулича, коли поручик повертався додому. Вбивця Вулича замкнувся в порожньому будинку на краю станиці. У цьому місці збирається безліч людей, але ніхто не наважується ввійти і схопити вбивцю.

Печорін, подібно Вуличу, вирішується випробувати свою долю. На його прохання осавул відволікає вбивцю розмовою, а троє козаків стають на ганку, готові по сигналу вибити двері. Печорін вибиває вікно і залазе в будинок. Козак стріляє, але куля лише зриває еполети з мундира Григорія. Дим від пострілу заважає вбивці знайти на підлозі шашку. Козаки вибивають двері і пов’язують злочинця.

Печорін з інтересом розповідає про цю подію Максиму Максимовичу, бажаючи дізнатися його думку. Той зауважує, що черкеські пістолети часто дають осічку. А те, що Вулич наткнувся вночі на п’яного дебошира з шашкою, така, видно, була його доля.