“Герой нашого часу” характеристика Бели з роману Лермонтова допоможе розкрити її образ, визначити риси характеру героїні.
“Герой нашого часу” образ Бели
Бела – головна героїня першої повісті роману, княжна, дочка мирного князя і сестра юного Азамата. Викрадена своїм же братом на прохання офіцера Печоріна, коли їй було лише шістнадцять років.
Бела являлася горянкою, що зберегла в собі природну простоту почуттів, прагнення до волі і вільний прояв почуттів. Образ Бели в романі оспівав чистоту, невинність і принадність юної східної красуні, що втілила традиції і характер свого народу. Автор описує дівчину як високу, тоненьку, темнооку, з очима як у гірської сарни, що заглядають прямо в душу. Саме по її очах було видно всі зміни настрою її душі: очі то сяяли, як два чорних вугілля, від радості, то тьмяніли від смутку.
«У неї такі бархатні очі – саме бархатні… Я люблю ці очі без блиску…»
«І справді вона була гарна: висока, тоненька, очі чорні, як у гірської сарни, так і заглядали вам у душу. Печорін у задумі не зводив з неї очей,
і вона частенько спідлоба на нього поглядала…».
Бела вишивала золотом, чудово співала і танцювала. Вона була легка і граціозна, а рухалася в танці набагато краще перших красунь московських балів.
У Белі відчувається сила внутрішньої гідності. Хоча навіть її брат ставиться до неї, як до речі, обмінюючи на можливість заволодіти предметом свого жадання – чистокровним скакуном, поплатившись за це життям їхнього батька.
Після викрадення ображена дівчина зовсім замкнулася, і перестала відповідати на прояв уваги до себе Печоріна. Але тривало це недовго, і Бела повністю віддається пристрасті, йдучи “у вир з головою”. Коли ж Печорін сповна випробував любов “дикунки”, дівчина змирилася з цим. Любовна історія побудована на протиріччі почуттів: Бела байдужа – Печорін палкий і навпаки. Ці світи несхожі, і тому все закінчується трагедією – загибеллю героїні. Героїню зарізав Казбіч.
Максим Максимович вважав, що Бела “добре зробила, що померла”, тому що виживши була б покинутою Печоріним. Тобто, це був кращий вихід для неї, бо рано чи пізно Печорін залишив би цю невинну душу, розбивши серце і повністю розчарувавши її в чоловіках і життєвих цінностях.
“Герой нашого часу” цитатна характеристика Бели
Бела – кохана бравого офіцера Григорія Печоріна. Бела – черкеска, дочка гірського князя, тоненька дівчина років шістнадцяти. Григорій, не запитавши у дівчини її думки, краде Белу у батька і замикає в своїй фортеці, скориставшись жадібністю молодшого брата дівчини. У фортецю її привозять із зв’язаними руками і ногами. Печорін щиро впевнений, що «дика» черкешенка повинна бути рада, отримавши такого милого чоловіка, як він. Але не тут-то було:
«Она за этой дверью; только я сам нынче напрасно хотел ее видеть; сидит в углу, закутавшись в покрывало, не говорит и не смотрит: пуглива, как дикая серна…» – говорит Печорин в первые дни пребывания Бэлы в крепости.
«Первые дни она молча гордо отталкивала подарки…»
За тим, як Печорін намагається домогтися любові Бели, спостерігає штабс-капітан Максим Максимович:
«Мало-помалу она приучилась на него смотреть, сначала исподлобья, искоса, и все грустила, напевала свои песни вполголоса, так что, бывало, и мне становилось грустно, когда слушал ее из соседней комнаты»
Бела красива і горда:
«Что за глаза! они так и сверкали, будто два угля»
— Дьявол, а не женщина! – говорит о ней сам Григорий Печорин.
У взаємній любові з Печоріним дівчина розквітає, проявляються кращі сторони її характеру:
» Славная была девочка, эта Бэла! Я к ней наконец так привык, как к дочери, и она меня любила. .. А уж как плясала! видал я наших губернских барышень, я раз был-с и в Москве в благородном собрании, лет двадцать тому назад, — только куда им! совсем не то!.. Григорий Александрович наряжал ее, как куколку, холил и лелеял; и она у нас так похорошела, что чудо; с лица и с рук сошел загар, румянец разыгрался на щеках… Уж какая, бывало, веселая, и все надо мной, проказница, подшучивала… – вспоминает Максим Максимыч.
Життя Бели зосередилося тільки на коханому і житті у фортеці. Батько її загинув від рук бандита Казбича, Бела побічно стало причиною його загибелі. Брат-викрадач утік разом з конем, за якого виміняв сестру. Опинившись з офіцером, Бела втратила зв’язок зі своєю сім’єю, народом строгих правил. Та й сімейна трагедія остаточно перервала її зв’язок з рідними.
«Это лошадь отца моего, — сказала Бэла, схватив меня за руку; она дрожала, как лист, и глаза ее сверкали. «Ага! — подумал я, — и в тебе, душенька, не молчит разбойничья кровь!»
Бела розуміє, що вона не дружина Печоріна, і в чужому для неї суспільстві її подальша доля невідома. Вона страждає від його відїздів, від свого залежного становища, але продовжує любити і турбуватися за життя коханого.
«Четверть часа спустя Печорин вернулся с охоты; Бэла бросилась ему на шею, и ни одной жалобы, ни одного упрека за долгое отсутствие…»
А Печорін починає розчаровуватися в своїй любові, мовчки завдає дівчині біль. Це помічає і Максим Максимович, який намагається її захистити.
«Вечером я имел с ним длинное объяснение: мне было досадно, что он переменился к этой бедной девочке; кроме того, что он половину дня проводил на охоте, его обращение стало холодно, ласкал он ее редко, и она заметно начинала сохнуть, личико ее вытянулось, большие глаза потускнели. Бывало, спросишь:
«О чем ты вздохнула, Бэла? ты печальна?» — «Нет!» — «Тебе чего-нибудь хочется?» — «Нет!» — «Ты тоскуешь по родным?» — «У меня нет родных». Случалось, по целым дням, кроме «да» да «нет», от нее ничего больше не добьешься».
Печорін не ценить любов и жертовність Бели. Він шукає гострих відчуттів:
«Когда я увидел Бэлу в своем доме, когда в первый раз, держа ее на коленях, целовал ее черные локоны, я, глупец, подумал, что она ангел, посланный мне сострадательной судьбою… Я опять ошибся: любовь дикарки немногим лучше любви знатной барыни; невежество и простосердечие одной так же надоедают, как и кокетство другой. Если вы хотите, я ее еще люблю, я ей благодарен за несколько минут довольно сладких, я за нее отдам жизнь, — только мне с нею скучно…»
Бела стала жертвою вбивці Казбича. Навіть помираючи, вона залишається вірна своїй любові і думає тільки про Печоріна
«Около десяти часов вечера она пришла в себя; мы сидели у постели; только что она открыла глаза, начала звать Печорина».
«К утру бред прошел; с час она лежала неподвижная, бледная, и в такой слабости, что едва можно было заметить, что она дышит; потом ей стало лучше, и она начала говорить, только как вы думаете о чем?.. Этакая мысль придет ведь только умирающему!.. Начала печалиться о том, что она не христианка, и что на том свете душа ее никогда не встретится с душою Григория Александровича, и что иная женщина будет в раю его подругой. Мне пришло на мысль окрестить ее перед смертию; я ей это предложил; она посмотрела на меня в нерешимости и долго не могла слова вымолвить; наконец отвечала, что она умрет в той вере, в какой родилась.»
«Когда перевязали рану, она на минуту успокоилась и начала просить Печорина, чтоб он ее поцеловал. Он стал на колени возле кровати, приподнял ее голову с подушки и прижал свои губы к ее холодеющим губам; она крепко обвила его шею дрожащими руками, будто в этом поцелуе хотела передать ему свою душу… Нет, она хорошо сделала, что умерла: ну, что бы с ней сталось, если б Григорий Александрович ее покинул? А это бы случилось, рано или поздно…»
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
Круто