“Герой нашого часу” характеристика Печоріна

“Герой нашого часу” образ Печоріна – це образ «зайвої» людини в суспільстві.

План характеристики Печоріна “Герой нашого часу”

1. Зовнішність Печоріна.

2. Печорін — наслідок законів часу й оточення:

а) егоїзм;
б) невдоволеність життям;
в) роздвоєння особистості.

3. Ставлення Печоріна до людей.

4. Самоаналіз і здатність до глибокого почуття.

5. «Для чого я жив? Задля якої мети я народився?»

6. Ставлення автора до Печоріна.

Характеристика Печоріна “Герой нашого часу”

Риси байронічного героя в образі Печоріна: самотність, гордість, схильність до нудьги, бажання мандрів, нескорений вільнолюбний бунтар зі стражденною душею, постійне невдоволення собою, своїм життям та прагнення знайти «себе справжнього», своє місце в житті.

Риси характеру Печоріна: сміливий, витривалий; ризикує життям, цінує жіночу красу, прагне яскравих вражень, наполегливий у досягненні мети, щирий, може співчувати, самотній; егоїстичний, байдужий, пасивний, душевно черствий; інтелектуальний скептик, нудьгує; йому швидко все набридає, не може визначати для себе високу, шляхетну мету.

Зовні Печорін – здоровий, фізично розвинений, привабливий чоловік, офіцер, до того ж розумний і добре освічений. Це сильна особистість: активна, цілеспрямована, палка, хоробра і відважна. Печорін вольова натура, у його внутрішньому світі постійно відбувається робота, безперервний розвиток. І все одно сам Михайло Лермонтов в передмові до роману назвав Печоріна настільки поганою людиною, що в існуванні якої важко повірити: «Герой нашого часу, панове, точно, портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у його розвитку ».

Аналіз образу Печоріна говорить про те, що основним недоліком характеру героя є постійне відчуття ним нудьги. З цієї причини він не цінує життя, ні свого, ні чужого. Герой в постійних пошуках нових вражень, які розвіяли б його нудьгу, знайшли йому місце в світі. Він знаходить їх, але ненадовго, і знову прагне «випробувати долю». Він відчуває її на війні, шукає притулку в любові горянки Бели, «лоскоче нерви» на дуелі, вистежує контрабандистів.

Мимохідь, у пошуках гострих відчуттів, Печорін розбиває людські серця і долі. Страждають закохані в нього жінки, гине Грушницкий, зруйнована сім’я Бели, гине вона сама.

Образ Печоріна у «Белі»

У розділі «Бела» автор показує героя в період любовної історії. Печорін постає перед нами людиною палкою і пристрасною, адже, щоб заволодіти Белою, він йде на величезний ризик. Одночасно цей закоханий вельми хитрий і безжалісний, домагаючись Бели, він використовує будь-які засоби. Він уміло маніпулює хлопчиськом Азаматом, організовуючи насильницьке викрадення Бели, жорстоко руйнує її родину. Печорін не схильний примушувати жінку силою, але не можна відмовити йому в розважливості. Щоб схилити до себе її серце, він використовує всі засоби, і в підсумку викликає до себе жалість. У хвилини щастя герой навіть щиро вірить, що знайшов розраду, порятунок від туги і нудьги на все життя.

Але коли мета досягнута, Печоріна знову стає нудно, Бела перестає його цікавити. Одночасно він і справжній чоловік, хоробрий, відважний: «Я життя за неї віддам …» і найгірший мучитель, тому що всередині цієї людини – холод. Коли мета досягнута, він її завоював, Печоріну нікуди прикласти свою енергію. Бела була для нього лише метою.

Співчуття, тим не менш, живе в душі Печоріна, і до самого кінця він розігрує закоханого, але серце Бели обдурити вже не можна. Дівчина помирає нещасною, відчуваючи себе нелюбою, і Печорін щиро страждає. Людські почуття живі в його серце, але свавілля бере в ньому верх.

Образ Печоріна у розділі «Тамань»

У розділі «Тамань» Лермонтов показує нам мрійливу молоду людину, яка шукає новизни і пригод. Дівчина-контрабандистка зачаровує його. В душі Печоріна живе якась наївна, дитяча віра в казку, у щось краще, незвичайне, дивовижне. Дивна красуня закохує його, вона здається Печоріну неповторною, чудовою. Як дитину, її приваблює все непізнане. Але, жорстоко обманувшись, герой, якого обікрали і мало не втопили, знову приходить в свій звичайний стан розчарованої в усьому людини. Він лає себе за те, що відірвався від реальності і повірив у диво.

Образ Печоріна у «Князівні Мері»

У розділі «Княжна Мері» ми зустрічаємо в особі Печоріна роздвоєну людини. З одного боку це розумна людина, яка усвідомлює, що він творить і які це має наслідки. З іншого – ніби демон сидить у ньому, змушуючи його вести нечесну гру. Витонченими методами цей офіцер домагається любові юної дівчини, роблячи при цьому нещасним свого товариша. Кохання це Печоріна абсолютно не потрібне, його приваблює сама гра, сама пригода, досягнення мети – щоб душа невинної і недосвідченої Мері відкрилася йому назустріч. Печорін носить маски, міняючи їх з легкістю, нікому не показуючи своєї суті. Коли ж Мері закохується і готова пов’язати з ним своє життя, герой йде зі сцени – мета досягнута.

Печорін користується людьми заради тимчасового задоволення. При цьому він чудово розуміє, що робить, засуджує себе за це, вважає це своїм прокляттям, але продовжує в тому ж дусі. Іноді в ньому проривається каяття – це його порив побачитися з Вірою – єдиною жінкою, яка любить його, знає його справжнім, без масок. Але пориви ці недовговічні, і герой, поглинений собою і своєю нудьгою, знову не проявляє до людей ніякого душевного тепла.

Образ Печоріна у главі «Фаталіст»

Остання глава роману розкриває нам ще одну грань його особистості: герой не цінує дару життя. Навіть можлива смерть для нього – лише гра, можливість розвіяти нудьгу. Печорін намагається випробувати себе, ризикуючи життям. Він хоробрий, відважний, має сталеві нерви, і фактично виявляє героїзм у складній ситуації, коли потрібно втихомирити відчайдушного вбивцю. Мимоволі задумаєшся, на які подвиги, на які звершення був здатний цей чоловік з такими здібностями, з такою волею. Але, по суті, все звелося просто до «гострих відчуттів», грі з життям і смертю.

Лермонтов в передмові до роману назвав Печоріна хворим. Він мав на увазі не буквальну фізичну неміч, а душу героя. Значення образу Печоріна в тому, що герой не знаходить застосування своїм непересічним здібностям, сила його духу нікому не потрібна. Він не знає, що такого насправді героїчного, цінного, корисного він міг би зробити. У підсумку його сильна, бунтівна, неспокійна натура несе людям одні нещастя. Ця думка по ходу дії роману підтверджується і в розумі самого героя.

Цитатна характеристика Печоріна

1. «Я ніби матрос, який народився й виріс на палубі розбійницького брига: його душа зжилася з бурями і битвами, і, викинутий на берег, він тужить і нудьгує, хоч би як манив його тінистий гайок, хоч би як світило йому мирне сонце»? Чи допомагає вам така характеристика краще зрозуміти героя? Чи виправдовує його вчинки? Обґрунтуйте свою відповідь.
2.  «…у твоїй природі є щось особливе, тобі одному властиве, щось горде і таємниче; у твоєму голосі, хоч би що ти говорив, є влада непереможна; ніхто не вміє так постійно хотіти, щоб його любили; ні в кому зло не буває таким привабливим, нічий погляд не обіцяє стільки блаженства, ніхто не вміє краще користуватися своїми перевагами,— і ніхто не може бути таким істинно нещасливим, як ти, тому що ніхто стільки не намагається запевнити себе в іншому»
3. «У мене нещасливий характер: чи виховання зробило мене таким, чи Бог мене так створив, не знаю, знаю лише те, що коли я є призвідником нещастя інших, то й сам не менш нещасний…» 

Печорін здобув блискучу освіту, він розумний, начитаний, здібний, сміливий, спостережливий, вишуканій, дотепний, вольовий і діяльний, але разом з тим аристократично зверхній, егоїстичний, цинічний, страждає від нездатності знайти гідне застосування своєму розуму. Адже всіх, з ким він спілкується в житті, він робить нещасними.

Печорін – це тип «зайвої людини», яка не може змиритися з аморальними законами сучасного їй суспільства і, можливо, саме через це гине передчасно.

Порівняння Печоріна, Онєгіна і байронічного героя

Євгеній Онєгін Пушкіна живе типовим для «золотої молоді» того часу життям: бали, ресторани, прогулянки Невським проспектом, відвідування театрів. Він виділяється із загальної маси аристократичної молоді. Автор підкреслює його «мріям відданість, дивність і різкий, холодний розум», честь, благородство душі. Онєгін не розчарувався у способі життя та інтересах світського товариства, йому імпонує політична та соціальна ситуація в Росії. Лермонтовський Печорін спочатку прагне світських задоволень, потім розчаровується в них, робить спробу зайнятися наукою, читати книги та байдужіє до всього. Герцен назвав Печоріна «молодшим братом Онєгіна». Печорін — це «Онєгін нашого часу, герой нашого часу»,— так сказав про нього Бєлінський. «Онєгін нудьгує, Печорін глибоко страждає.» Стан Печоріна є трагічнішим, він за натурою більш талановитий і чуттєвий. Це — сильна і вольова особистість, яка прагне діяльності. Та попри обдарованість і багатство духовних сил він, за його власним визнанням,— «моральний каліка». Його характер та поведінка сповнені протиріч.

Протиріччя Печоріна, за визначенням Лермонтова,— «хвороба» покоління того часу. Печорін говорить: «Ціле моє життя було тільки ланцюгом сумних і невдалих протиріч серцю або розуму». З одного боку, Печорін — скептик, розчарована людина, з іншого,— у ньому є велике прагнення життя та діяльності. У ньому здоровий глузд бореться з почуттями, розумом і серцем. Свою увагу до жінок Печорін пояснює потребою честолюбства, але ми бачимо, що він здатний на глибоке кохання. За Онєгіним ми помічали те саме. Мета та сенс життя для Онєгіна мали свій філософський інтерес, але не стали основним питанням, як для Печоріна.

Хто винен у тому, що Печорін перетворився в «розумну непотрібність», у «зайву людину»? Сам герой на запитання відповідає так: «У мені душа зіпсована світом», тобто світським товариством, у якому він жив і від якого утекти не зміг. «Моя безбарвна молодість протекла в боротьбі із собою та світом: кращі мої почуття, боячись насмішок, я ховав у глибині серця: вони там і померли.»

У 20-ті роки ХІХ ст., роки Онєгіна, із дворянського прошарку вийшли декабристи. А Печорін — людина 30-х років, типовий герой свого часу.

Що спільного між Онєгіним і Печоріним?

Обидва герої приблизно одного віку, народилися в Петербурзі та виховувалися у багатстві. Але гроші їм набридають, вони відчувають нудьгу в суспільстві, чим і відрізняються від інших дворян.

Схожість Печоріна і Онєгіна також у тому, що вони могли зваблювати жінок. Але й жінки героям швидко набридли, хоча вони й приділяли їм багато уваги. Для Григорія та Євгенія була важлива свобода, тому вони не хотіли пов’язувати своє життя із жінками.

Ні Печорін, ні Онєгін не мали справжніх друзів, бо не вміли цінувати інших людей.

Відміне між Печоріном і Онєгіном​

Головна відмінність: відношення до власного життя. Онєгін нудьгує, але не шукає себе в житті. Печорін же розуміє, що він є егоїстом, який живе лише для себе. Проте він, на відміну Євгена Онєгіна, намагається знайти нові захоплення, які б допомогли перетворити його існування на справжнє життя.

“Герой нашого часу” цитати до образу Печоріна зібрані в цій статті.

“Герой нашого часу” цитатна характеристика Печоріна

«…а все живеш — із цікавості: чекаєш чогось нового… Смішно і прикро!»

Простодушний штабс-капітан Максим Максимович характеризує свого підлеглого Печоріна так:

«Славный был малый, смею вас уверить; только немножко странен. Ведь, например, в дождик, в холод целый день на охоте; все иззябнут, устанут – а ему ничего. А другой раз сидит у себя в комнате, ветер пахнет, уверяет, что простудился; ставнем стукнет, он вздрогнет и побледнеет; а при мне ходил на кабана один на один; бывало, по целым часам слова не добьешься, зато уж иногда как начнет рассказывать, так животики надорвешь со смеха…»

Максим Максимович спостерігає парадоксальну поведінку Печоріна зі своєю коханою Белою, спроби Печоріна домогтися Бели якомога швидше, будь-якими способами. Задумавши «останній» засіб для підкорення Бели, Печорін вже не розбирає, що добре, що погано, що брехня і маніпуляція, а що правда:

«Я виноват перед тобой и должен наказать себя; прощай, я еду – куда? почему я знаю? Авось недолго буду гоняться за пулей или ударом шашки; тогда вспомни обо мне и прости меня». – Он отвернулся и протянул ей руку на прощание. Она не взяла руки, молчала… Не слыша ответа, Печорин сделал несколько шагов к двери; он дрожал – и сказать ли вам? я думаю, он в состоянии был исполнить в самом деле то, о чем говорил шутя. Таков уж был человек, бог его знает!»

Потім Печорін виправдовує, те що розлюбив Белу, рисами характеру своєї особистості:

«Я опять ошибся: любовь дикарки немногим лучше любви знатной барыни; невежество и простосердечие одной так же надоедают, как и кокетство другой. Если вы хотите, я ее еще люблю, я ей благодарен за несколько минут довольно сладких, я за нее отдам жизнь, – только мне с нею скучно… Глупец я или злодей, не знаю; но то верно, что я также очень достоин сожаления, может быть больше, нежели она: во мне душа испорчена светом, воображение беспокойное, сердце ненасытное; мне все мало: к печали я так же легко привыкаю, как к наслаждению, и жизнь моя становится пустее день ото дня…»

Враження, яке Печорін справляє на Максима Максимович, старий може висловити коротко і просто:

«Только Григорий Александрович, несмотря на зной и усталость, не хотел воротиться без добычи, таков уж был человек: что задумает, подавай; видно, в детстве был маменькой избалован…

А таке враження Печорін справляє на автора:

«Когда он опустился на скамью, то прямой стан его согнулся, как будто у него в спине не было ни одной косточки; положение всего его тела изобразило какую-то нервическую слабость: он сидел, как сидит бальзакова тридцатилетняя кокетка на своих пуховых креслах после утомительного бала. В его улыбке было что-то детское…»

Печорін постійно влазить в чужі долі, причому без дозволу та користі:

«Мне стало грустно. И зачем было судьбе кинуть меня в мирный круг честных контрабандистов? Как камень, брошенный в гладкий источник, я встревожил их спокойствие и, как камень, едва сам не пошел ко дну!…»

Спілкування Печоріна з Грушницким, на вигляд дружнє, містить в собі цілу річку підводних течій:

«Я лгал; но мне хотелось его побесить. У меня врожденная страсть противоречить; целая моя жизнь была только цепь грустных и неудачных противоречий сердцу или рассудку. Присутствие энтузиаста обдает меня крещенским холодом, и, я думаю, частые сношения с вялым флегматиком сделали бы из меня страстного мечтателя»

Печорін стверджує, що нездатний до дружби і свої відносини з доктором Вернером характеризує так:

«Мы друг друга скоро поняли и сделались приятелями, потому что я к дружбе неспособен: из двух друзей всегда один раб другого, хотя часто ни один из них в этом себе не признается; рабом я быть не могу, а повелевать в этом случае – труд утомительный, потому что надо вместе с этим и обманывать; да притом у меня есть лакеи и деньги!…»

Печорін вважає, що байдужість і втома від життя притаманні всім розумним людям, а не тільки йому:

«Посмотрите, вот нас двое умных людей; мы знаем заране, что обо всем можно спорить до бесконечности, и потому не спорим… Печальное нам смешно, смешное грустно, а вообще, по правде, мы ко всему довольно равнодушны, кроме самих себя»

Тим не менш, в душі Григорія Печоріна звучить відлуння всіх почуттів, яскравих і сильних, які він переживав будь-коли:

«Нет в мире человека, над которым прошедшее приобретало бы такую власть, как надо мною: всякое напоминание о минувшей печали или радости болезненно ударяет в мою душу и извлекает из нее все те же звуки… Я глупо создан: ничего не забываю, – ничего!»

Колись Печорін разчарувався в коханні:

«Да, я уже прошел тот период жизни душевной, когда ищут только счастия, когда сердце чувствует необходимость любить сильно и страстно кого-нибудь, – теперь я только хочу быть любимым…»

Його особисте життя нещасливе, воно не склалася, незважаючи на численні любовні історії і романи:

«Однако мне всегда было странно: я никогда не делался рабом любимой женщины; напротив, я всегда приобретал над их волей и сердцем непобедимую власть, вовсе об этом не стараясь. Отчего это? – оттого ли что я никогда ничем очень не дорожу и что они ежеминутно боялись выпустить меня из рук? или это – магнетическое влияния сильного организма? или мне просто не удавалось встретить женщину с упорным характером?»

Тим не менш, Печорін продовжує навмисно привертати до себе людей, у тому числі і жінок. Він втягується в пригоди, інтриги, небезпеки і протистояння, любовні історії з нещасливим кінцем:

«Я чувствую в себе эту ненасытную жадность, поглощающую все, что встречается на пути; я смотрю на страдания и радости других только в отношении к себе, как на пищу, поддерживающую мои душевные силы… Первое мое удовольствие – подчинять моей воле все, что меня окружает; возбуждать к себе чувство любви, преданности и страха – не есть ли первый признак и величайшее торжество власти»

Щастя для Печоріна це:

«А что такое счастие? Насыщенная гордость. Если б я почитал себя лучше, могущественнее всех на свете, я был бы счастлив; если б все меня любили, я в себе нашел бы бесконечные источники любви…»

Навмисно, щоб потішити свою гордість, закохавши в себе юну дівчину Мері, Печорін відчуває такі почуття:

«Я шел медленно; мне было грустно… Неужели, думал я, мое единственное назначение на земле – разрушать чужие надежды? С тех пор как я живу и действую, судьба как-то всегда приводила меня к развязке чужих драм, как будто без меня никто не мог бы ни умереть, ни прийти в отчаяние! Я был необходимое лицо пятого акта; невольно я разыгрывал жалкую роль палача или предателя»

Але злий демон штовхає героя продовжити гру:

«Она проведет ночь без сна и будет плакать. Эта мысль мне доставляет необъятное наслаждение: есть минуты, когда я понимаю Вампира… А еще слыву добрым малым и добиваюсь этого названия!»

Перед дуеллю з Грушницким Печорин підводить підсумки свого життя, на той випадок, якщо воно обірветься в поєдинку:

«Пробегаю в памяти все мое прошедшее и спрашиваю себя невольно: зачем я жил? для какой цели я родился?.. А, верно, она существовала, и, верно, было мне назначение высокое, потому что я чувствую в душе моей силы необъятные… Но я не угадал этого назначения, я увлекся приманками страстей пустых и неблагодарных; из горнила их я вышел тверд и холоден, как железо, но утратил навеки пыл благородных стремлений – лучший свет жизни. И с той поры сколько раз уже я играл роль топора в руках судьбы! Как орудие казни, я упадал на голову обреченных жертв, часто без злобы, всегда без сожаления… Моя любовь никому не принесла счастья, потому что я ничем не жертвовал для тех, кого любил: я любил для себя, для собственного удовольствия: я только удовлетворял странную потребность сердца, с жадностью поглощая их чувства, их радости и страданья – и никогда не мог насытиться…»

Печорін тверезо розуміє, якою небезпечною людиною він є для оточуючих:

«Я давно уж живу не сердцем, а головою. Я взвешиваю, разбираю свои собственные страсти и поступки с строгим любопытством, но без участия. Во мне два человека: один живет в полном смысле этого слова, другой мыслит и судит его…»