Короткий зміст оповідання “Двері в стіні” Герберта Веллса, написаного в 1906 році скорочено нагадає про головні події, що відбувалися в Англії кінця XIX і початку XX століть.
Г. Веллс «Двері в стіні» скорочено читати
1
Одного вечора Лайонел Воллес розповів оповідачу (Редмонду) про двері в стіні. Спочатку Редмонд сприйняв цю розповідь щиро й повірив усьому, проте вже наступного дня почав сумніватись у почутому – історія здавалась нереальною. Але тепер, після смерті Воллеса, оповідач усвідомлює, що історія про двері в стіні не могла бути вигадкою – занадто щиро вірив у неї сам Лайонел. Та тепер про правдивість цієї історії може розмірковувати й сам читач.
Вони з Воллесом були знайомі зі школи – завжди були здібними і змагались у своїх знаннях. Хоч оповідач і вчився завжди добре, та Лайонел переважав його здібностями. І от він розповів про двері в стіні.
Вперше він побачив ці двері, коли йому було п’ять. Він гуляв Західним Кенсінгтоном (якось вдалось втекти з дому від виховательки) і побачив темно-червоний дикий виноград на тлі білої стіни. У стіні були зелені двері, які так і просились про те, щоб Воллес увійшов. Вони кликали його і він відчував, що не може пройти повз.
Відчинивши двері Воллес опинився в саду. Це був розкішний сад, якому не було ні кінця, ні краю. Поряд раптово опинились дві плямисті пантери, але хлопчик не злякався, навпаки почав гладити їх і почувався поруч з ними спокійно. Несподівано перед ним з’явилась дівчина, що підняла його й поцілувала, а потім повела за собою. Разом вони проминули якогось дідуся, що сидів у затінку, а потім підійшли до великої будівлі. Там Воллес побачив друзів дитинства, з якими провів чимало часу за цікавими іграми. А потім до нього підійшла жінка з сумним обличчям (як потім він здогадався – його мати) і повела вчитись. Вони відкрили велику книгу і, на диво, хлопчик побачив у ній власне життя! Він гортав сторінку за сторінкою, аж поки не опинився в теперішньому моментів і, коли перегорнув наступну, то раптово опинився в реальному світі. Двері в стіні і чарівний сад зникли.
Лайонел почав плакати і дорослі, що були тут на вулиці, подумали, що він загубився. Тому його привели додому, де він отримав добру прочуханку. Хлопчик розповів про побачене виховательці й батькові, але йому не повірили і звинуватили у брехні. Воллес більше не розповідав про двері у стіні. Але таємно мріяв повернутись у свій прекрасний сад.
2
Наступного разу двері в стіні з’явились перед Воллесом, коли він був уже школярем. Тоді він поспішав у школу, тому не зупинився й навіть не зазирнув, але сподівався повернутись до них. Таємницю свою було важко втримати у собі і хлопчик поділився думками з однокласником Гопкінсом, а той розповів іншим хлопцям. Звичайно, вони стали знущатись і обзивати Воллеса брехуном, тож, щоб виправдати себе, він повів усіх до дверей. Але знайти їх не вдалось! Після того випадку Воллес зрозумів, що двері з’являються не завжди, а хлопці ще довго з нього кепкували.
3
Наступного разу двері у стіні з’явились перед Воллесом, коли йому було сімнадцять. Він саме їхав в екіпажі на вокзал Паддінгтон, щоб поїхати до Оксфорда на вступний іспит. На мить він завагався, але все-таки не зупинив екіпаж. Іспит того дня він склав і став студентом Оксфордського університету.
Після успішного завершення навчання Лайонел переїхав до Лондону. Після того він бачив двері ще чотири рази. Бачив, але не увійшов. Одного такого разу він йшов на побачення і не міг собі дозволити спізнитись. На мить йому кортіло бодай зазирнути в таємничий сад, але він так і не наважився. Потім були роки праці і згадка про двері поступово стала яскравим напівреальним дитячим спогадом.
Воллесу доводилось бачити двері в стіні ще три рази. Першого разу це сталось, коли Лайонел після чергового обговорення в уряді гуляв з товаришем Готчкінсоном, тому не зміг туди увійти. Другого разу двері промайнули перед ним, коли він саме поспішав до помираючого батька. А третій раз Воллес гуляв з колегами Геркером і Ралфсом. Вони саме обговорювали його майбутнє призначення в парламент, коли поряд себе він побачив знайомі двері. Але знову не ввійшов.
Цього разу це вже було востаннє. Воллес був у цьому переконаний. Йому набридло жити в цьому нудному безбарвному світі і страшенно кортіло повернутись у свій таємничий сад.
4
Редмонд і досі пам’ятає довірливий голос Лайонела. Тепер, коли друг відійшов у небуття, його історія стає настільки реальною як ніколи. Його знайшли в глибокій ямі неподалік від Східно-Кенсінгстонського вокзалу. «То була одна з двох траншей, викопаних у зв’язку з розширенням залізниці на південь. Щоб у траншеї не впав котрийсь перехожий, їх обнесли тимчасовим парканом з невеликими дверима для робітників. Внаслідок непорозуміння між двома десятниками ті двері залишились на ніч незамкнені, й у них і ввійшов Воллес».
Вочевидь він зайшов у ті двері, бо сприйняв їх як свої. А може то і були його зелені двері…
Автор переказу: cup_of_flowers
Автоські права на короткий зміст твору належать сайту dovidka.biz.ua
«Двері в стіні» скорочено (детальний переказ)
Розповідь ведеться від імені оповідача Роджерса, якому розповів цю історію його старий приятель по коледжу Лайонел Уоллес.
Частина перша
Історія почалася, коли Лайонелу Уоллесу було п’ять років. На прогулянці він вийшов з двору і бродив вулицями Лондона, поки не наткнувся на високу білу стіну з зеленими дверима в ній. Перед дверима лежало свіже зелене листя, хоча була осінь. Двері одночасно приваблювали і лякали; після довгих коливань Уоллес зважився відкрити їх і увійшов.
Він опинився в прекрасному саду, що простягалася на всі боки до горизонту. Сад був сповнений дивовижних тварин, в ньому гуляли привітні і доброзичливі люди. Діти, з якими він тут же подружився, із задоволенням грали з ним. Хлопчика охопило відчуття радості, достатку і щастя, яке, здавалося, було в повітрі цього саду; у нього з’явилося відчуття, що він нарешті повернувся додому. Він тут же забув про своє колишнє життя, батьків, обов’язки, дисципліну і страх.
Потім з’явилася жінка, яка показала йому чудову книгу, на сторінках якої Уоллес побачив всі події, що відбулися в його житті з народження і до моменту, коли він опинився перед зеленими дверима. Йому захотілося побачити, що написано в книзі далі. Жінка спочатку не дозволяла йому це зробити, але потім поступилася. Перегорнувши сторінку, хлопчик побачив лондонську вулицю і себе, зі сльозами на очах, на ній. В наступний момент він зрозумів, що дійсно стоїть на лондонській вулиці; він хотів повернутися в сад, але стіни з дверима не було.
Хлопчик розплакався, полісмен відвів його додому. Його розповіді про те, що трапилося не повірили, батько вперше побив його за брехню. Лайонелу заборонили говорити про сад і навіть відібрали книги з казками, сказавши, що у нього і так «занадто жива уява». Спочатку він дуже страждав і постійно мріяв повернутися в сад, але з часом звик до думки, що його пригода було тільки сном.
Частина друга
Коли Уоллес навчався в школі, вони з приятелями часто грали в «Північно-західний прохід»: потрібно було вийти з дому до школи на 10 хвилин раніше, звернути зі звичної дороги, щоб опинитися в незнайомому місці, і звідти знайти дорогу до школи, не запізнившись на урок. Одного разу під час такої гри Уоллес наткнувся в провулку на білу стіну і зелені двері, точно такі ж, як в дитинстві. Йому дуже хотілося увійти в двері, але він побоявся запізнитися в школу і вирішив, що повернеться пізніше.
Уоллесу ніяк не вдавалося повернутися до стіни з дверима, його постійно щось відволікало, при цьому він весь час думав про чарівний сад. Не в силах тримати це в собі, він розповів таємницю одному з товаришів зі школи, а той розбовтав все компанії, в якою вони спілкувалися. Від Уоллеса зажадали довести свої слова: відвести всю компанію до стіни і дверей. Він відчував, що нічого не вийде, але змушений був підкоритися. На місці, яке він запам’ятав, не було ні стіни, ні двері, ні саду. Уоллеса побили. Після цього він багато разів наодинці шукав чарівні двері, але так і не знайшов.
Частина третя
Втретє Уоллес побачив двері в сад в 17 років, коли їхав на вступний іспит до університету: двері швидкоплинно з’явилася за вікном кеба. Першим бажанням було кинутися до дверей, Уоллес крикнув кебмену зупинитися, але подумав, що запізнення на іспит поставить під удар його майбутню кар’єру, і розпорядився їхати далі. Уоллес успішно склав іспит і навіть отримав за це рідкісну похвалу батька, але сумнівався: чи варта була майбутня кар’єра такої жертви?
Уоллес навчався, потім працював, досяг чималих успіхів. Він неодноразово зустрічав на своєму шляху зелені двері, але так і не відкрив їх: він був молодий, активний, намагався брати від життя все, і на тлі реальності дитячі спогади про чарівний сад і чудесні ігри вже не здавалися настільки привабливими; до того ж кожен раз, коли він бачив двері, він кудись поспішав.
До сорока років Уоллес вже майже всього добився, став втомлюватися від життя і втрачати до нього інтерес. Чудові двері час від часу зустрічалася йому, але все рідше. Уоллес клявся собі, що наступного разу неодмінно увійде в двері, але так і не зробив цього, знову і знову знаходячи причини для поспіху. В останній раз йому довелося вибирати між дверима і бесідою з людиною, від якої залежало, чи увійде Уоллес в уряд: Уоллес знову вибрав справи, і з тих пір двері перед ним більше не з’являлася.
Частина четверта
Уоллес каже оповідачеві, що відчуває: двері вже більше не з’явиться на його шляху. Наступного ввечера він відправляється зі служби додому пішки. Вранці його знаходять мертвим у глибокій будівельній траншеї. Траншея була огороджена високим парканом, але двері в ній, призначені для працівників, на ніч через недогляд залишили незамкненими. Все виглядала як звичайний нещасний випадок: Уоллес в темряві або помилився дорогою, або прийняв незачинені двері в паркані за «свої» зелені двері; відчинив їх і впав в траншею. Але оповідач виражає надію, що таким чином Уоллес все-таки потрапив туди, куди прагнув. Розповідь закінчується словами: «Але хто знає, що йому відкрилося?»
