«Історія одного кохання» 21 частина
Повідомити Філа Кавіллері випало мені. А хто ще міг це зробити? Я боявся, що він розкисне, але він не розкис; спокійно замкнув свій дім у Кренстоні й переїхав у нашу квартиру. Кожен із нас переносить горе по-своєму. Філ переносив його, наводячи лад. Він мив, чистив, натирав. Не знаю, як відбувалася в нього психічна розрядка; та хоч би чим дитина тішилась, аби тільки не плакала!
Чи не сподівався він, що Дженні повернеться додому?
Мабуть, сподівався. Бідолаха! Тому й наводив блиск у квартирі. Він просто не хотів миритися з реальним станом речей. Звичайно, він не казав мені цього, але я знав, що він бореться з безнадією.
Бо я боровся теж.
Коли Дженні опинилася в лікарні, я подзвонив старому Джонасу, сказав, що не зможу ходити на роботу, і пояснив чому. Він був щиро вражений моєю бідою, і щоб не слухати його висловів співчуття, я вдав, що поспішаю звільнити телефон. Відтоді кожен мій день поділявся на дві частини: години, які я проводив у лікарні, й години на все інше. Звичайно, все інше було нічим. Я їв, не відчуваючи смаку, дивився, як Філ прибирає квартиру (в котрий уже раз!), і не спав, навіть приймаючи ліки, які мені виписав Екерман.
Одного разу я почув, як Філ, миючи на кухні посуд (руками), бурмоче сам до себе: “Я вже не маю сили терпіти”. Я нічого не сказав йому, але подумав: “А я маю. Ти, що єси вгорі і правиш цим триклятим світом, містере Верховна Істота, зроби так, щоб це тривало й далі. Я буду терпіти без кінця і краю. Тому що Дженні — це Дженні”.
Того вечора вона вигнала мене з палати, бо хотіла поговорити з батьком “як мужчина з мужчиною”.
— На ці збори допускаються тільки американці італійського походження,— заявила вона (обличчя у неї було біле, як ЇЇ подушка).— Тікай звідціля, Берретте.
— Гаразд,— сказав я.
— Але не дуже далеко,— кинула вона мені вслід.
Я сів у кімнаті відпочинку. Незабаром з’явився Філ.
— Сказала покликати тебе,— промовив він хрипко, наче йому здавило горлянку.— А я піду куплю сигарет.
— Зачини ці трикляті двері,— наказала вона, коли я зайшов до палати. Я обережно причинив двері й, повертаючись до ліжка, побачив її всю. Побачив з трубками, що тягнулися до її правої руки, прикритої ковдрою. Я завжди намагався сісти якомога ближче до неї, щоб бачити тільки обличчя, бліде, але з блискучими очима.
Отож я поспішно сів якомога ближче.
— Мені не боляче, Оллі,— сказала вона.— Відчуття таке, наче я повільно падаю зі скелі. Розумієш?
Щось замуляло мені в серці. Це безформне “щось” підступало до горла, щоб довести мене до плачу. Але я не збирався плакати. Я ніколи не плачу. Я хлопець стійкий. Я не буду плакати.
Щоб не заплакати, я мусив зціпити зуби і не міг розтулити рота. Довелося відповісти їй кивком. І я ствердно кивнув.
— Дідька лисого,— сказала вона.
— Га? — промимрив я крізь зуби.
— Тобі не зрозуміти, що таке падати зі скелі, Шпаргалето. Ти ніколи не падав зі скелі за все своє трикляте життя.
— Падав,— сказав я, відчувши, що до мене повертається мова.— Коли зустрів тебе.
— Хіба що,— сказала вона і ледь усміхнулася.— “Яке стрімке було тоді падіння”. Хто це сказав?
— Не знаю,— відповів я.— Шекспір.
— Так, але хто саме з його героїв? — замислено спитала вона.— Не можу навіть пригадати, з якої це п’єси. А я ж училася в Редкліффі і мала б пам’ятати. Колись я знала всі твори Моцарта за номерами по каталогу Кехеля.
— Оце-то пам’ять! — сказав я.
— Так, пам’ять була чудова,— сказала вона і наморщила чоло.— Який номер концерту до мінор для фортепіано з оркестром?
— Я подивлюся в довіднику,— сказав я.
Я знав, де він стоїть. На полиці біля фортепіано. Я подивлюся сьогодні ж і завтра скажу їй.
— Колись я знала. Так, колись я знала.
— Слухай-но,— сказав я тоном Богарта,— ти хочеш розмовляти про музику?
— А ти волієш розмовляти про похорон? — запитала вона.
— Ні,— відповів я, жалкуючи, що урвав її.
— Про похорон я вже говорила з Філом. Ти слухаєш мене, Оллі?
Я одвів погляд.
— Так, я слухаю, Дженні.
— Я дозволила йому влаштувати католицьку відправу і сказала, що ти даси згоду. Згода?
— Згода,— сказав я.
— Згода,— повторила вона.
Я зітхнув з полегкістю, гадаючи, що найгірше позаду.
Але я помилився.
— Слухай-но, Олівере,— сказала Дженні тихо, але сердито.— Я наказую тобі, щоб ти перестав терзатися докорами сумління.
— Хто, я?
— З обличчя твого не сходить винуватий вираз. Ти мучишся.
Я спробував змінити свій вираз, але м’язи обличчя були наче заморожені.
— Ніхто в цьому не винен, Шпаргалето! Тож годі тобі каратися!
Я хотів дивитися на неї — хотів би ніколи не зводити з неї очей,— однак потупився. Мені було соромно. Навіть тепер Дженні зуміла прочитати мої думки.
— Слухай-но, Оллі, це єдине, про що я тебе прошу. Все інше, я знаю, ти переживеш.
Та штука знову замуляла мені в серці, і я боявся навіть промовити “гаразд”. Я тільки мовчки дивився на Дженні.
— Чхала я на Париж,— раптом сказала вона.
— Га?
— Чхала я на Париж, на музику, на весь той непотріб, що, як тобі здається, ти вкрав у мене. Все це мені байдуже, запевняю тебе, сучий сину. Віриш чи ні?
— Ні,— відповів я щиро.
— Тоді забирайся к бісовій матері. Не хочу я, щоб ти сидів біля моєї — будь вона проклята! — смертної постелі.
Вона говорила не в жарт. Я знав, коли Дженні говорить серйозно, а коли ні. Отож задля того, щоб лишитися біля неї, я збрехав.
— Я вірю тобі,— сказав я.
— Це вже краще,— сказала вона.— Ти можеш зробити мені одну послугу?
До горла мого підкотив клубок і здавив його так, що у мене мало не бризнули сльози. Але я витримав — не заплакав. Кивнувши ствердно головою, я дав зрозуміти Дженні, що ладен зробити їй яку завгодно послугу.
— Ти можеш стиснути мене міцно-міцно? — запитала вона.
Я взяв її за лікоть — Боже, яка в неї тоненька стала рука! — й обережно потиснув.
— Ні, Олівере,— сказала вона,— стисни мене в обіймах. Ляж поряд.
Дуже, дуже обережно, щоб не зачепити трубок та іншого приладдя, я ліг поряд неї у ліжко й обняв її.
— Дякую, Оллі.
Це були її останні слова.
«Історія одного кохання» 22 частина
Філа Кавіллері я знайшов у соляріумі, де він курив кільканадцяту сигарету.
— Філе,— сказав я тихо.
— Що?
Він поглянув на мене і, мабуть, відразу зрозумів. Його треба було втішити. Я підійшов і поклав руку йому на плече. Я боявся, що він розплачеться. За себе я був певен. Мені було не до сліз.
Він поклав руку на моє плече.
— Треба було мені,— промурмотів він,— треба було не…
Він замовк. Я теж мовчав, чекаючи. Поспішати, зрештою, було нікуди.
— Треба було не обіцяти Дженні, що заради тебе я буду триматися твердо.
І на знак того, що виконає свою обіцянку, Філ легенько поплескав мене по руці.
Я знав: мені слід побути на самоті. Подихати свіжим повітрям. Можливо, походити.
Внизу у вестибюлі стояла повна тиша. Її порушували тільки мої кроки по вкритій лінолеумом підлозі.
— Олівере.
Я зупинився.
Це був мій батько. Якщо не рахувати реєстраторку за столиком, у вестибюлі, крім нас, не було ні душі. Та і в усьому Нью-Йорку, крім нас, напевне, всі уже спали.
Я не міг розмовляти з ним і пішов прямо до обертових дверей. Але за мить він теж опинився надворі поряд зі мною.
— Олівере, треба було розповісти мені,— сказав він.
Ніч була холодна. І тим краще: я весь задубів і хотів хоч що-небудь відчути. Батько говорив до мене, а я непорушно стояв, підставивши обличчя холодному вітру.
— Як тільки я довідався, зразу ж скочив у машину.
Я забув надягнути пальто; холод проймав мене до кісток. Добре. Це добре.
— Олівере, я приїхав допомогти,— наполегливо сказав батько.
— Дженні померла,— сказав я йому.
— Я шкодую,— прошепотів він вражено.
Сам не знаючи чому, я повторив те, що почув колись від нині мертвої красуні-дружини:
— Кохання — це коли ні про що не шкодуєш.
А потім я зробив те, чого ніколи не робив у його присутності, а тим більше в його обіймах. Я заплакав.
«Історія одного кохання» Примітки
1
Приватний жіночий коледж у Кембріджі, штат Массачусетс, у тому ж місті розташований і Гарвардський університет, професура якого викладає і в Редкліффі.
2
Мається на увазі англійська поетеса Елізабет Берретт-Браунінг (1806— 1861).
3
Американський поет-модерніст. Не визнає заголовних літер.
4
“Яскраво-червоний” — назва газети Гарвардського університету (його традиційний колір).
5
Традиційний колір Дартмутського коледжу.
6
Нейтан Марш П’юзі в 1963—1971 рр. був ректором Гарвардського університету.
7
У США зневажливе прізвисько канадців.
8
На гранітному схилі гори Рашмор у штаті Південна Дакота скульптор Гатсон Борглем (1871 —1941) вирізьбив монументальні портрети — голови президентів Вашінгтона, Джефферсона, Лінкольна та Теодора Рузвельта.
9
“Швидше, вище, сильніше”.
10
Причина війни (лат.).
11
Студентка Редкліффа.
12
Дитину (італ.).
13
Адамс, Абігейл (1744—1818) —дружина президента Сполучених Штатів Джона Адамса. Васп (абревіатура WASP від White Anglo-Saxon Protestant, тобто “американець англосакського походження й протестантського віросповідання”) — “стопроцентний американець”. Джені натякає тут на своє італійське походження, яке зачиняє перед нею двері у “вищий світ”.
14
“Сільська честь” — опера П’єтро Масканьї.
15
Доконаним фактом (франц.).
16
За англомовною традицією, дружину офіційно величають іменем і прізвищем її чоловіка.
17
Голлівудський кіноактор.
18
Американські долари зеленого кольору.
19
Членам цього, клубу відкрито кредити у найреспектабельніших готелях та ресторанах.
20
Ієльський університет — один з найстаріших і найбільших університетів США. Традиційний суперник Гарвардського.
