Драма «Камінний господар» читати онлайн повністю. Цей твір Леся Українка написала у 1912 році.
«Камінний господар» читати. Леся Українка
Драма
«Камінний господар» Д І Я Ч І:
Командор дон Гонзаго де Мендоза.
Донна Анна.
Дон Жуан*.
Долорес.
Сганарель — слуга дон Жуана.
Дон Пабло де Альварес батько
Донна Мерседес / і мати донни Анни.
Донна Соль.
Донна Консепсьйон — грандеса.
Маріквіта — покоївка.
Дуенья донни Анни.
Гранди, грандеси, гості, слуги.
*Тут ужито французької, а не іспанської вимови імення “Жуан”, бо так воно освячене віковою традицією у всесвітній літературі. З тої самої причини ужито італьянської форми слова “донна”. (Прим. Лесі Українки).
«Камінний господар», розділ І
Кладовище в Севільї. Пишні мавзолеї, білі постаті смутку, мармур між кипарисами, багато квітів тропічних, яскравих.
Більше краси, ніж туги.
Донна Анна і Долорес. Анна ясно вбрана, з квіткою в косах, вся в золотих сіточках та ланцюжках. Долорес в глибокій жалобі, стоїть на колінах коло одної могили, убраної свіжими вінками з живих квіток.
Д о л о р е с
(устає і втирає хустинкою очі)
Ходім, Аніто!
А н н а
(сідає на скамницю під кипарисом)
Ні-бо ще, Долорес,
тут гарно так.
Д о л о р е с
(сідає коло Анни)
Невже тобі принадна
могильна ся краса? Тобі, щасливій!
А н н а
Щасливій?..
Д о л о р е с
Ти ж без примусу ідеш
за командора?
А н н а
Хто б мене примусив?
Д о л о р е с
Ти ж любиш нареченого свого?
А н н а
Хіба того не вартий дон Гонзаго?
Д о л о р е с
Я не кажу того. Але ти чудно
відповідаєш, Анно, на питання.
А н н а
Бо се такі питання незвичайні.
Д о л о р е с
Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно,
з тобою подруги щонайвірніші, —
ти можеш все мені казать по правді.
А н н а
Спочатку ти мені подай сей приклад.
Ти маєш таємниці. Я не маю.
Д о л о р е с
Я? Таємниці?
А н н а
(сміючись)
Що? Хіба не маєш?
Ні, не спускай очей! Дай я погляну!
(Заглядає їй в очі і сміється).
Д о л о р е с
(із слізьми в голосі)
Не муч мене, Аніто!
А н н а
Навіть сльози?
Ой господи, се пассія правдива!
Долорес закриває обличчя руками.
Ну, вибач, годі!
(Бере в руки срібний медальйон,
що висить у Долорес на чорнім шнурочку на грудях).
Що се в тебе тута,
в сім медальйоні? Тут, либонь, портрети
твоїх покійних батенька й матусі?
(Розкриває медальйона раніше, ніж Долорес устигла
спинити її руку).
Хто він такий, сей прехороший лицар?
Д о л о р е с
Мій наречений.
А н н а
Я того й не знала,
що ти заручена! Чому ж ніколи
тебе не бачу з ним?
Д о л о р е с
І не побачиш.
А н н а
Чи він умер?
Д о л о р е с
Ні, він живий.
А н н а
Він зрадив?
Д о л о р е с
Мене не зрадив він нічим.
А н н а
(нетерпляче)
Доволі
тих загадок. Не хочеш — не кажи.
Я лізти в душу силоміць не звикла.
(Хоче встати, Долорес удержує її за руку).
Д о л о р е с
Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаєш,
як тяжко зрушити великий камінь?
(Кладе руку до серця).
А в мене ж тут лежить такий важкий
і так давно… він витіснив із серця
всі жалі, всі бажання, крім одного…
Ти думаєш, я плакала по мертвій
своїй родині? Ні, моя Аніто,
то камінь видавив із серця сльози…
А н н а
То ти давно заручена?
Д о л о р е с
Ще зроду.
Нас матері тоді ще заручили,
як я жила у маминій надії.
А н н а
Ох, як се нерозумно!
Д о л о р е с
Ні, Аніто.
Либонь, се воля неба, щоб могла я
його своїм по праву називати,
хоч він мені і не належить.
А н н а
Хто він?
Як чудно се, що я його не знаю.
Д о л о р е с
Він — дон Жуан.
А н н а
Який? Невже отой…
Д о л о р е с
Отой! Той самий! А який же другий
із сотень тисячів усіх Жуанів
так може просто зватись “дон Жуан”,
без прізвиська, без іншої прикмети?
А н н а
Тепер я розумію… Тільки як же?
Його вже скільки літ нема в Севільї…
Таж він баніт? *
* Баніт — вигнанець.
Д о л о р е с
Я бачила його
остатній раз, як ми були в Кадіксі,
він жив тоді, ховаючись в печерах…
жив контрабандою… а часом плавав
з піратами… Тоді одна циганка
покинула свій табір і за море
з ним утекла, та там десь і пропала,
а він вернувся і привіз в Кадікс
якусь мориску*, що струїла брата
для дон Жуана… Потім та мориска
пішла в черниці.
* Мориски — мавританці, які, формально прийнявши християнство, потай сповідували іслам.
А н н а
Се неначе казка.
Д о л о р е с
Однак се щира правда.
А н н а
А за віщо
його банітувано? Щось я чула,
та невиразно.
Д о л о р е с
Він, як ще був пажем,
то за інфанту викликав на герець
одного принца крові.
А н н а
Та інфанта
його любила?
Д о л о р е с
Так говорять люди,
а я не вірю.
А н н а
Чому?
Д о л о р е с
Якби любила,
вона б для нього кинула Мадрід
і королівський двір.
А н н а
Чи се ж так легко?
Д о л о р е с
Любові легкого шляху не треба,
адже толедська рабинівна — віри
зреклась для нього.
А н н а
Потім що?
Д о л о р е с
Втопилась.
А н н а
Ото, який страшний твій наречений!
Ну, правда, смак у нього не найкращий;
циганка, бусурменка і жидівка…
Д о л о р е с
Ти забуваєш про інфанту!
А н н а
Ну,
з інфантою все невиразна справа!
Д о л о р е с
Він, у вигнання їдучи, підмовив
щонайсвятішу абатису, внуку
самого інквізитора.
А н н а
Невже?
Д о л о р е с
Ще потім абатиса та держала
таверну для контрабандистів.
А н н а
(сміється)
Справді,
він не без дотепу, твій дон Жуан!..
А ти неначе горда з того всього, —
рахуєш тих сперечниць, мов трофеї,
що лицар твій здобув десь на турнірі.
Д о л о р е с
А заздрю їм, Аніто, тяжко заздрю!
Чому я не циганка, щоб могла
зректися волі вільної для нього?
Чому я не жидівка? — я б стоптала
під ноги віру, щоб йому служити!
Корона — дар малий. Якби я мала
родину, — я б її не ощадила…
А н н а
Долорес, бійся бога!
Д ол о р е с
Ох, Аніто,
найбільше заздрю я тій абатисі!
Вона душі рятунок віддала,
вона зреклася раю!
(Стискає руки Анні).
Анно! Анно!
Ти не збагнеш сих заздрощів ніколи!
А н н а
Я б їм не заздрила, тобою бувши,
нещасним тим покидькам. Ах, прости,
забула я, — він і тебе ж покинув!
Д о л о р е с
Мене не кидав він і не покине.
А н н а
Знов загадки! Та що се ти, Долорес?
Д о л о р е с
Ходила й я до нього в ту печеру,
де він ховався…
А н н а
(з палкою цікавістю)
Ну? і що ж? Кажи!
Д о л о р е с
Він був порубаний. Жону алькада
він викрасти хотів. Але алькад
її убив, а дон Жуана зранив…
А н н а
Та як же ти дісталася до нього?
Д о л о р е с
Тепер я вже й сама того не тямлю…
То щось було, як гарячковий сон…
Гляділа я його, носила воду
опівночі, і рани обмивала,
і гоїла, і вигоїла.
А н н а
Що ж?
Осе і все?
Д о л о р е с
Осе і все. Він встав,
а я пішла від нього знов додому.
А н н а
Такою ж, як була?
Д о л о р е с
Такою, Анно,
як чиста гостя. І ти не думай,
що я б йому далася на підмову.
Ніколи в світі!
А н н а
Але ж ти кохаєш
його шалено.
Д о л о р е с
Анно, то не шал!
Кохання в мене в серці, наче кров
у чаші таємній святого Граля.
Я наречена, і ніхто не може
мене сплямити, навіть дон Жуан.
І він се знає.
А н н а
Як?
Д о л о р е с
Душею чує.
І він до мене має почуття,
але те почуття — то не кохання,
воно не має назви… На прощання
він зняв перстеника з руки моєї
і мовив: “Поважана сеньйорито,
як вам хто докорятиме за мене,
скажіть, що я ваш вірний наречений,
бо з іншою я вже не обміняюсь
обручками — даю вам слово честі”.
А н н а
Коли він се казав, — чи то ж не значить,
що він одну тебе кохає справді?
Д о л о р е с
(сумно хитає головою)
Словами серденька не одурити…
Мене з коханим тільки мрія в’яже.
Такими нареченими, як ми,
пригідно бути в небі райським духам,
а тут — яка пекельна з того мука!
Тобі того не зрозуміти, Анно, —
тобі збуваються всі сни, всі мрії…
А н н а
“Всі сни, всі мрії” — се вже ти занадто!
Д о л о р е с
Чому занадто? Що тобі бракує?
Все маєш: вроду, молодість, кохання,
багатство, хутко будеш мати й шану,
належну командоровій дружині.
А н н а
(засміявшись, устає)
Не бачу тільки, де тут сни і мрії.
Д о л о р е с
(з блідою усмішкою)
Та їх для тебе мовби вже й не треба.
Обидві панни походжають між пам’ятниками.
А н н а
Кому ж таки не треба мрій, Долорес?
У мене є одна — дитяча — мрія…
Либонь, вона повстала з тих казок,
що баяла мені, малій, бабуся, —
я так любила їх…
Д о л о р е с
Яка ж то мрія?
А н н а
Ет, так, химери!.. Мариться мені
якась гора стрімка та неприступна,
на тій горі міцний, суворий замок,
немов гніздо орлине… В тому замку
принцеса молода… ніхто не може
до неї доступитися на кручу…
Вбиваються і лицарі, і коні,
на гору добуваючись, і кров
червоними стрічками обвиває
підгір’я…
Д о л о р е с
От яка жорстока мрія!
А н н а
У мріях все дозволено. А потім….
Дол о р е с
(переймає)
…Один щасливий лицар зліз на гору
і доступив руки і серця панни.
Що ж, Анно, мрія ся уже справдилась,
бо та принцеса — то, звичайно, ти,
убиті лицарі — то ті панове,
що сватались до тебе нещасливо,
а той щасливий лицар — дон Гонзаго.
А н н а
(сміється)
Ні, командор мій — то сама гора,
а лицаря щасливого немає
ніде на світі.
Д о л о р е с
Се, либонь, і краще,
бо що ж ти можеш лицареві дати
у надгороду?
А н н а
Шклянку лимонади
для прохолоди!
(Уриває. Іншим тоном).
Глянь лишень, Долорес, —
як блимає у сій гробниці світло,
мов заслоняє хто і відслоняє…
Ну що, як там хто є?
Д о л о р е с
То кажани
навкруг лампади в’ються.
А н н а
Я загляну…
(Заглядає крізь гратчасті двері у гробницю,
сіпає Долорес за рукав і показує щось. Пошепки).
Дивись — там злодій! Я кликну сторожу.
(Кидається бігти).
В ту хвилину одчиняються двері.
Долорес скрикує і мліє.
Д о н Ж у а н
(вийшовши з гробниці, до Анни)
Прошу вас, сеньйорито, не втікайте
і не лякайтесь. Я зовсім не злодій.
Анна вертається і нахиляється до Долорес.
Д о л о р е с
(очутившись, стиснула Анні руку)
Він, Анно, він!.. Чи я збожеволіла?
А н н а
Ви — дон Жуан?
Д о н Ж у а н
(уклоняючись)
До вашої послуги.
Д о л о р е с
Як ви могли сюди прибути?
Д о н Ж у а н
Кінно,
а потім пішки.
Д о л о р е с
Боже, він жартує!
Ви ж головою важите своєю!
Д о н Ж у а н
Я комплімент оцей уперше чую,
що важу я не серцем, завжди повним,
а головою — в ній же, сеньйорито,
хоч, правда, є думки, та тільки легкі.
А н н а
А що важкого єсть у вашім серці?
Д о н Ж у а н
О сеньйорито, сеє може знати
лиш та, що візьме теє серце в ручку.
А н н а
То ваше серце важене не раз.
Д о н Ж у а н
Гадаєте?
Д о л о р е с
Ховайтесь! Як хто прийде,
то ви пропали!
Д о н Ж у а н
Як уже тепер,
з очей прекрасних погляди прийнявши,
ще не пропав, то де ж моя погибель?
Анна усміхається, Долорес спускає чорний серпанок
собі на обличчя і одвертається.
А н н а
(махає на нього рукою)
Ідіть уже назад в свою домівку!
Д о н Ж у а н
Се тільки рученька жіноча може
так легко посилати у могилу.
Д о л о р е с
(знов обертається до дон Жуана)
Невже ви мешкаєте в сьому склепі?
Д о н Ж у а н
Як вам сказати? Я тут мав прожити
сей день і ніч — мені не треба більше, —
та в сім дворі штивніша етикета,
ніж при дворі кастільськім, отже й там я
нездатен був додержать церемоній,
то де вже тут!
А н н а
Куди ж ви подастеся?
Д о н Ж у а н
Я й сам іще не знаю.
Д о л о р е с
Дон Жуане,
тут є тайник під церквою, сховайтесь.
Д о н Ж у а н
Навряд чи веселіше там, ніж тут.
Д о л о р е с
Ви дбаєте все про веселість!
Д о н Ж у а н
Чом же
про те не дбати?
А н н а
Отже якби хто
на маскараду кликав вас — пішли б ви?
Д о н Ж у а н
З охотою пішов би.
А н н а
То прошу вас.
Сей вечір в нашім домі бал масковий,
у мого батька Пабло де Альварес,
остатній бал перед моїм весіллям.
Всі будуть замасковані, крім старших,
мене і нареченого мого.
Д о н Ж у а н
(до Долорес)
Ви будете на балі, сеньйорито?
Д о л о р е с
Ви бачите, сеньйоре, — я в жалобі.
(Відходить набік).
Д о н Ж у а н
(до Анни)
А я жалоби не ношу ніколи
і з дякою запросини приймаю.
(Вклоняється).
А н н а
Який костюм ваш буде?
Д о н Ж у а н
Ще не знаю.
А н н а
Се шкода. Я б хотіла вас пізнати.
Д о н Ж у а н
По голосу пізнаєте.
А н н а
Ви певні,
що я ваш голос так запам’ятаю?
Д о н Ж у а н
Так от пізнаєте по сьому персні.
(Показує персня на своєму мізинці).
А н н а
Ви завжди носите його?
Д о н Ж у а н
Так, завжди.
А н н а
Ви дуже вірний.
Д о н Ж у а н
Так, я дуже вірний.
Д о л о р е с
(виходячи з бічної стежки)
Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде.
Дон Жуан ховається в гробницю.
Анна йде назустріч командорові.
К о м а н д о р
(повагом наближається. Він не дуже молодий,
поважний і здержаний, з великою гідністю носить
свій білий командорський плащ)
Ви тут самі? А де ж дуеньї ваші?
А н н а
Вони зайшли до церкви, бо Долорес
очей не любить зайвих, як буває
на гробі рідних.
К о м а н д о р
(поважно кивнувши головою до Долорес)
Я се розумію.
(До Анни).
А я прийшов до вашої господи,
хотів спитати вас, в яке убрання
ви маєте вдягтись для сього балу.
А н н а
У біле. А навіщо вам се знати?
К о м а н д о р
Дрібниця. Так, маленьке міркування.
А н н а
Мене пізнаєте у кожній сукні,
бо маски я не наложу.
К о м а н д о р
Се добре.
Мені було б неначе не до мислі,
щоб ви наділи маску.
А н н а
А чому ж ви
про се не мовили ні слова досі?
Ко м а н д о р
Я волі вашої не хтів стісняти.
Д о л о р е с
Се чудно слухати, як наречений
боїться положить найменший примус
на ту, що хутко сам же він прив’яже
ще не такими путами до себе.
К о м а н д о р
Не я її зв’яжу, а бог і право.
Не буду я вільніший, ніж вона.
Д о л о р е с
Чоловіки не часто так говорять,
а хоч говорять — хто з їх слово держить?
К о м а н д о р
Тепер я не дивую, сеньйорито,
що ви не хтіли досі вийти заміж, —
без певності не варто брати шлюбу.
А н н а
Чи всі ж ту певність мають?
К о м а н д о р
Донно Анно,
коли б я знав, що ви мене не певні,
або не певен був себе чи вас,
я б зараз повернув вам ваше слово,
поки не пізно. Бо як буде дано
велику присягу…
А н н а
Ох, се аж страшно!
К о м а н д о р
То не любов, що присяги боїться.
Вам справді страшно?
А н н а
Ні, се я жартую.
(До Долорес).
Ну, я ж тобі казала — він гора!
К о м а н д о р
Знов жарт якийсь? Веселі ви сьогодні.
А н н а
Чому ж мені веселою не бути,
коли я можу так на вас впевнятись,
як на камінну гору! Адже правда?
К о м а н д о р
(подає Анні руку, щоб вести її. Анна приймає)
Так, донно Анно. Я вам докажу,
що ви не помиляєтесь.
Ідуть. Долорес трохи позаду їх.
А н н а
(несподівано голосно до Долорес)
А знаєш,
мені він здався кращим на портреті,
ніж так.
Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на неї.
К о м а н д о р
Хто?
А н н а
Наречений Долоріти.
К о м а н д о р
Хто ж він такий?
А н н а
Се поки що секрет.
Та він сьогодні буде в нас на балі.
Виходять всі троє.
С г а н а р е л ь
(слуга дон Жуана. Увіходить, оглядаючись,
наближається до гробниці)
А вийдіть, пане!
Д о н Ж у а н
(виходить)
Як? То ти вже тута?
С г а н а р е л ь
Привіт від донни Соль. Вона не хоче,
щоб ви до неї йшли, — боїться слави,
дуенья в неї зла. Вона воліє,
урвавшися як-небудь на часинку,
прийти сюди сама.
Д о н Ж у а н
Уже? Так хутко?
С г а н а р е л ь
Вам наче недогода?
Д о н Ж у а н
(не слухає)
Роздобудь
мені який костюм для маскаради,
але порядний.
С г а н а р е л ь
Звідки ж ви дізнались,
що донна Соль на маскараді буде
у молодої командора? Значить,
ви хочете її зустріти там
і взять сюди?
Д о н Ж у а н
(захоплений іншою думкою)
Кого?
С г а н а р е л ь
Та донну Соль!
Кого ж іще? Хіба ми не для неї
пригналися в Севілью?
Д о н Ж у а н
Я не знаю.
Побачимо.
С г а н а р е л ь
Ану ж ви розминетесь,
то що я буду тут робити з нею?
Д о н Ж у а н
Нічого. Ти собі в таверну підеш,
вона ж до чоловіка.
С г а н а р е л ь
Ей, мій пане!
Я доказав би кращого лицарства,
якби-то я був пан, а ви — слуга.
Виходить. Дон Жуан ховається в мавзолей.
«Камінний господар», розділ II
Осередній дворик (раtіо) в оселі сеньйора Пабло де Альварес, уряджений на маврітанський лад, засаджений квітками, кущами і невисокими деревами, оточений будовами з галереєю під аркадами, що поширена посередині виступом рундука і ложею (великою нішею); покрівля галереї рівна, з балюстрадою, як орієнтальний дах, і поширена в середній частині тим самим способом, що і галерея внизу; в обидва поверхи галереї ведуть з дворика осібні сходи: широкі і низькі — наділ, високі й вузенькі — нагору. Дім і галерея ясно освітлені. В дворику світла нема. На передньому плані дворика — альтанка, обплетена виноградом.
Дон Пабло і донна Мерседес, батько й мати Анни, розмовляють з командором у дворику. Вгорі по галереї походжає скілька гостей — ще небагато, — з ними донна Анна.
К о м а н д о р
Дозволите мені сюди просити
прекрасну донну Анну на хвилинку?
Д о н н а М е р с е д е с
Аніто, йди сюди! Тут дон Гонзаго!
А н н а
(перехиляється через балюстраду і заглядає вниз)
А вам сюди не ласка завітати?
Ах, правда, не горі нагору йти!
(Збігає, сміючись, прудко вділ).
Д о н н а М е р с е д е с
Ти, Анно, надто голосно смієшся.
Д о н П а б л о
І жарти сі мені не до сподоби.
Ти мусиш пам’ятати…
К о м а н д о р
Не сваріте
моєї нареченої за теє,
що близький шлюб її не засмутив.
Я звик до жартів донни Анни.
Д о н н а М е р с е д е с
Пабло,
нам слід піти нагору гості бавить.
К о м а н д о р
Прошу лишитись трошки. В нас в Кастільї
не звичай нареченим бути вдвох.
Та я не забарю вас. Донно Анно,
прошу прийняти сю малу ознаку
великої пошани і любові.
(Виймає з-під плаща коштовний перловий убір для голови і склоняється перед Анною).
Д о н н а М е р с е д е с
Що за чудові перли!
Д о н П а б л о
Командоре,
чи не занадто дорогий дарунок?
К о м а н д о р
Для донни Анни?!
А н н а
От ви задля чого
мене питали вранці про убрання!
К о м а н д о р
Боюсь, я, може, не зумів добрати…
Але я думав, що як біле вбрання,
то білі перли саме…
А н н а
Дон Гонзаго,
ви хочете зовсім не мати вад,
а се вже й не гаразд, — се пригнітає.
Д о н н а М е р с е д е с
(нишком, сіпнувши Анну)
Аніто, схаменись! Ти ж хоч подякуй!
Анна мовчки вклоняється командорові глибоким церемоніальним поклоном.
К о м а н д о р
(здіймає убір над її головою)
Дозвольте, щоб я сам поклав сі перли
на гордовиту сю голівку, вперше
похилену передо мною низько.
А н н а
(раптом випростується)
Хіба інакше ви б не досягли?
К о м а н д о р
(наложивши на неї убір)
Як бачите, досяг.
Дворик сповняється юрбою маскованих і немаскованих, розмаїто убраних гостей, — одні зійшли з горішньої галереї, а другі увійшли з надвірньої брами. Межи тими, що надійшли з брами, одна маска в чорному, широкому, дуже фалдистому доміно, обличчя їй щільно закрите маскою.
Г о л о с и в ю р б і г о с т е й
(що зійшли з галереї)
Де наш господар?
Де господині?
Д о н П а б л о
Ось ми, любі гості.
Д о н н а М е р с е д е с
(до новоприбулих)
Таке рясне блискуче гроно гостей
красить наш дім.
П і д с т а р к у в а т а г о с т я
(з новоприбулих до другої, давнішої, нишком)
Либонь, вже зрахувала
і скільки нас, і скільки ми коштуєм!..
Г о с т я д р у г а
(так само до попередньої)
О, вже ж, Мерседес на рахунки бистра,
лиш на гостинність повільніша трохи…
Г о с т я-п а н н о ч к а
(до Анни, вітаючись)
Аніто, як же ти препишно вбрана!
(Тихше).
А тільки в білому ти забліда.
А н н а
О, се нічого, се тепера мода.
(Ще тихше).
Як хочеш, я білил тобі позичу,
бо в тебе навіть і чоло червоне.
П а н н о ч к а
Не треба, дякую.
(Одвертається, відступивши, і поправляє маску й волосся, щоб закрити лоба).
М о л о д а п а н і
(нишком до другої, показуючи очима на Анну)
Який убір!
Д р у г а м о л о д а п а н і
(іронічно)
Та тільки ж і потіхи! Бідна Анна!..
С т а р и й г і с т ь
(до дона Пабло)
А що, дон Пабло? вже тепер нарешті
покличе вас король до свого двору, —
такого зятя тесть…
Д о н П а б л о
Його величність
не по зятях, а по заслузі цінить.
С т а р и й г і с т ь
На жаль, оцінки часом довго ждати.
Д о н П а б л о
Чи довго, ви сами зазнали ліпше.
(Повертається до іншого).
Ви, графе? Як я радий! Честь яка!
Господар, господині, командор і гості йдуть у дім долішнім входом. Маска “Чорне доміно” лишається в дворику, незамітно відступивши в тінь від кущів. Незабаром Анна з молодшими дамами з’являється на горішньому рундуці.
Слуги розносять лимонаду та інші холодощі.
Д о н Ж у а н
(замаскований, у маврітанському костюмі, з гітарою, входить з брами на дворик, стає проти рундука і, по короткій прелюдії, співає)
У моїй країні рідній
єсть одна гора з кришталю,
на горі тій, на шпилечку,
сяє замок з діамантів.
Лихо моє, Анно!
І росте посеред замку
квітка, в пуп’янку закрита,
на пелюсточках у неї
не роса, а тверді перли.
Лихо моє, Анно!
І на гору кришталеву
ні стежок нема, ні сходів,
в діамантовому замку
ані брами, ані вікон.
Лихо моє, Анно!
Та комусь не треба стежки,
ані сходів, ані брами,
з неба він злетить до квітки,
бо кохання має крила.
Щастя моє, Анно!
Під час співу “Чорне доміно” трохи виступає з кущів
і прислухається, під кінець ховається.
К о м а н д о р
(виходить на горішній рундук під кінець співу)
Які се тута співи, донно Анно?
А н н а
Які? Не знаю, певне, маврітанські.
К о м а н д о р
Я не про те питаю.
А н н а
А про що ж?
(Не ждучи відповіді, бере у слуги шклянку лимонади
і спускається до дон Жуана).
А н н а
(до дон Жуана, подаючи лимонаду)
Бажаєте прохолодитись, може?
Д о н Ж у а н
Спасибі, не вживаю холодощів.
Анна кидає шклянку в кущі.
К о м а н д о р
(надходить слідом за Анною)
Вам до сподоби пісня, донно Анно?
А н н а
А вам?
К о м а н д о р
Мені зовсім не до сподоби.
Д о н Ж у а н
Я вам не догодив, сеньйоре? Шкода.
Я думав, що зарученим то саме
і слід почути пісню про кохання.
К о м а н д о р
В тій вашій пісні приспів недоречний.
Д о н Ж у а н
На жаль, його не міг я проминути, —
так вимагає маврітанський стиль.
А н н а
Ви до костюма добирали пісню?
З брами увіходить гурт молодіжі, паничів; побачивши Анну, молодіж оточує її.
Г о л о с и з г у р т у
О донно Анно! донно Анно, просим,
з’явіть нам ласку! Се ж остатній вечір
дівочої незв’язаної волі!
А н н а
Мої панове, в чім бажання ваше?
О д и н л и ц а р
Ми просимо, щоб ви сами вказали,
Хто має вам служить в которім танці.
А н н а
Щоб я сама просила?..
Д р у г и й л и ц а р
Не просити,
наказувати маєте! Ми будем
рабами вашими в сей вечір!
А н н а
Добре,
що хоч не довше, бо вже я не знаю,
що б вам на те сказали ваші дами.
Чи, може, вас від їх рятують маски?
Т р е т і й л и ц а р
(скидаючи маску)
Всі зорі бліднуть перед сонцем!
А н н а
Дійсно,
сей комплімент не потребує маски,
бо він доволі вже поважний віком.
Лицар знов надіває маску і відступає в гурт.
А н н а
(до молодіжі)
Що ж, станьте в ряд, я буду призначати.
Всі стають в ряд, і дон Жуан між ними.
К о м а н д о р
(тихо до Анни)
Чи се такий в Севільї звичай?
А н н а
Так.
К о м а н д о р
Чи й я повинен стати?
А н н а
Ні.
Командор відходить.
Панове,
ви вже готові?
(До дон Жуана).
Як же ви, поклонче
змінливої планети, стали в ряд?
Хіба вам звичай дозволяє танці?
Д о н Ж у а н
Для надзвичайної зламаю звичай.
А н н а
За се я вам даю танець найперший.
Дон Жуан вклоняється по-східному: прикладає правицю до серця, до уст і до чола, потім закладає руки навхрест на грудях і схиляє голову. При тих рухах поблискує золотий перстень на мізинці.
Д о н Ж у а н
Один?
А н н а
Один. Вам другого не буде.
(До молодіжі).
Я вас, панове, позначу рукою,
хай всяк свою чергу запам’ятає.
(Швидко вказує рукою на кождого панича по черзі, один панич зостається непозначеним).
П а н и ч
А я ж? А я? Мені ж яка черга?
О д и н з г у р т у
Остатня, очевидно.
Сміх. Панич стоїть збентежений.
А н н а
(до панича)
Мій сеньйоре,
я мусульманину дала найпершу,
бо він остатнім буде в царстві божім,
ви ж, я в тім певна, добрий католик,
і вам не страшно буть остатнім тута.
П а н и ч
Се в перший раз, що я б хотів буть мавром!
Д о н Ж у а н
Е, не в чергу попав ваш комплімент, —
либонь, судився вам душі рятунок!
А н н а
(плеще в долоні)
Мої піддані! годі! Час до танцю!
(Перша рушає нагору, за нею молодь).
З горішнього поверху чутно грім музики. Починаються танці, що розпросторюються на горішній рундук і галерею. Донна Анна йде в першій парі з дон Жуаном, потім її переймають інші паничі по черзі. Командор стоїть на розі ніші, прихилившись до виступу стіни, і дивиться на танці. “Чорне доміно” зорить здолу і непомітно для себе виходить на освітлене місце перед рундуком. Дон Жуан, скінчивши танець, схиляється на балюстраду, завважає “Чорне доміно” і зіходить уділ, воно тим часом поспішно ховається в тінь.
М а с к а-С о н я ш н и к
(входить збоку, переймає дон Жуана і хапає його за руку)
Ти дон Жуан! Я знаю!
Д о н Ж у а н
Я хотів би
тебе так добре знати, гарна маско.
М а с к а-С о н я ш н и к
Ти знаєш! Не вдавай! Я — донна Соль!
(Зриває з себе маску).
Д о н Ж у а н
Пробачте. В соняшнику справді трудно
впізнати сонце.
Д о н н а С о л ь
Ти смієшся з мене?
Тобі ще мало глуму?
Д о н Ж у а н
Де? Якого?
Д о н н а С о л ь
(понуро)
Я тільки що була на кладовищі.
Д о н Ж у а н
Вас бачив хто?
Д о н н а С о л ь
Сього ще бракувало!
Ніхто, запевне.
Д о н Ж у а н
Ну, то в чім же діло?
Хіба зустрітися на маскараді
не веселіше, ніж на кладовищі?
Д о н н а С о л ь
(сягає рукою за пояс)
О! я забула взяти свій кинджал!
Д о н Ж у а н
(вклоняючись, подає їй свій стилет)
Прошу, сеньйоро.
Д о н н а С о л ь
(відштовхує його руку)
Геть!
Д о н Ж у а н
(ховає стилет)
Непослідовно.
Що ж вам бажано, прехороша пані?
Д о н н а С о л ь
Не знаєте?
Д о н Ж у а н
Ні, далебі, не знаю.
Д о н н а С о л ь
Ви пам’ятаєте, що ви писали?
Д о н Ж у а н
Я вам писав: “Покиньте чоловіка,
як він вам осоружний, і втікайте”.
Д о н н а С о л ь
З ким?
Д о н Ж уа н
А конечне треба з кимсь?
Хоч і зо мною. Можу вас провести.
Д о н н а С о л ь
Куди?
Д о н Ж у а н
В Кадікс.
Д о н н а С о л ь
Навіщо?
Д о н Ж у а н
Як навіщо?
Хіба на волю вирватись — то мало?
Д о н н а С о л ь
То ви мене просили на стрівання,
щоб се сказати?
Д о н Ж у а н
А для чого ви
на те стрівання йшли? Чи ви хотіли
підсолодити трохи гірку страву
подружніх обов’язків? Вибачайте,
я солодощів готувать не вчився. |
Д о н н а С о л ь
(подається до сходів на рундук)
Ви ще мені заплатите за се!
“Ч о р н е д о м і н о”
(виходячи на світло і переймаючи донну Соль.
Ненатурально зміненим голосом)
Твій муж тобі дозволить плату взяти?
Донна Соль миттю вибігає геть за браму.
“Чорне доміно” хоче сховатись у тінь,
дон Жуан заступає йому дорогу.
Д о н Ж у а н
Ти хто, жалобна маско?
“Ч о р н е д о м і н о”
Тінь твоя!
Спритно втікає від дон Жуана, ховаючись поза кущами, забігає в альтанку і там прищулюється. Дон Жуан, втерявши “Чорне доміно” з очей, подається в інший бік, шукаючи його. На горішньому рундуці донна Анна танцює сегедильї.
О д и н л и ц а р
(коли Анна скінчила танець)
Осе ж ви танцювали, донно Анно,
по наших всіх серцях.
А н н а
Невже? Здавалось
мені, що я танцюю по помості.
Чи се у вас такі тверді серця?
Д р у г и й л и ц а р
(підходить до Анни і вклоняється, запрошуючи до танцю)
Тепер моя черга.
А н н а
(складає долоні)
Сеньйоре, пробі!
Д р у г и й л и ц а р
Я підожду. Але черга за мною?
А н н а
Звичайно.
(Встає і, замішавшись межи гостями, зникає, потім з’являється в дворику, вийшовши долішніми сходами).
Донна Анна надходигь до альтанки. “Чорне доміно” вибігає звідти швидко, але без шелесту, і ховається в кущах. Анна падає в знесиллі на широкий ослін в альтанці.
Д о н Ж у а н
(наближається до неї)
Се ви тут? Вибачайте, вам недобре?
А н н а
(сіла рівніше)
Ні, просто втомлена.
Д о н Ж у а н
Іти на гору?
А н н а
Як?.. А!.. Між іншим, я найбільш втомилась
від безконечних дотепів сей вечір.
Д о н Ж у а н
Я в думці мав не дотеп.
А н н а
Що ж інакше?
Д о н Ж у а н
Я думав: що могло примусить вас
нагірної в’язниці домагатись?
А н н а
В’язниці? Я гадаю, просто замку,
а замки завжди на горі стоять,
бо так величніше і неприступніш.
Д о н Ж у а н
Я дуже поважаю неприступність,
як їй підвалиною не каміння,
а щось живе.
А н н а
Стояти на живому
ніщо не може, бо схибнеться хутко.
Для гордої і владної душі
життя і воля — на горі високій.
Дон Ж у а н
Ні, донно Анно, там немає волі.
З нагірного шпиля людині видко
простори вільні, та вона сама
прикована до площинки малої,
бо леда крок — і зірветься в безодню.
А н н а
(в задумі)
То де ж є в світі тая справжня воля?..
Невже вона в такім житті, як ваше?
Адже між людьми ви, мов дикий звір
межи мисливцями на полюванні, —
лиш маска вас боронить.
Д о н Ж у а н
Полювання
взаємне межи нами. Що ж до маски —
се тільки хитрощі мисливські. Зараз
її не буде.
(Скидає маску і сідає коло Анни).
Вірте, донно Анно:
той тільки вільний від громадських пут,
кого громада кине геть від себе,
а я її до того сам примусив.
Ви бачили такого, хто, йдучи
за щирим голосом свойого серця,
ніколи б не питав: “Що скажуть люди?”
Дивіться, — я такий. І тим сей світ
не був мені темницею ніколи.
Легенькою фелюкою злітав я
простор морей, як перелітна птиця,
пізнав красу далеких берегів
і краю ще не знаного принаду.
При світлі волі всі краї хороші,
всі води гідні відбивати небо,
усі гаї подібні до едему!
А н н а
(стиха)
Так… се життя!
Пауза.
Нагорі знов музика й танці.
Д о н Ж у а н
Як дивно! знов музика.
А н н а
Що ж дивного?
Д о н Ж у а н
Чому, коли вмирає
старе і горем бите, всі ридають?
А тут — ховають волю молоду,
і всі танцюють…
А н н а
Але й ви,сеньйоре,
теж танцювали.
Д о н Ж у а н
0, якби ви знали,
що думав я тоді!
А н н а
А що?
Д о н Ж у а н
Я думав:
“Коли б, не випускаючи з обіймів,
її помчати просто на коня
та й до Кадікса!”
А н н а
(встає)
Чи не забагато
ви дозволяєте собі, сеньйоре?
Д о н Ж у а н
Ох, донно Анно, та невже потрібні
і вам оті мізерні огорожі,
що нібито обороняти мають
жіночу гідність? Я ж бо силоміць
не посягну на вашу честь, не бійтесь.
Жінкам не тим страшний я.
А н н а
(знов сідає)
Дон Жуане,
я не боюся вас.
Д о н Ж у а н
Я вперве чую
такі слова з жіночих уст! Чи, може,
ви тим собі додаєте одваги?
А н н а
Одвага ще не зрадила мене
в житті ні разу.
Д о н Ж у а н
Ви й тепер в ній певні?
А н н а
Чому ж би ні?
Д о н Ж у а н
Скажіть мені по правді,
чи ви зазнали волі хоч на мить?
А н н а
У сні.
Д о н Ж у а н
І в мрії?
А н н а
Так, і в мрії теж.
Дон Ж у а н
То що ж вам не дає ту горду мрію
життям зробити? Тільки за поріг
переступіть — і цілий світ широкий
одкриється для вас! Я вам готовий
і в щасті і в нещасті помагати,
хоч би від мене серце ви замкнули.
Для мене найдорожче — врятувати
вам гордий, вільний дух! О донно Анно,
я вас шукав так довго!
А н н а
Ви шукали?
Та ви ж мене зовсім не знали досі!
.Д о н Ж у а н
Не знав я тільки вашого імення,
не знав обличчя, але я шукав
у кожному жіночому обличчі
хоч відблиска того ясного сяйва,
що променіє в ваших гордих очах.
Коли ми двоє різно розійдемось,
то в божім твориві немає глузду!
А н н а
Стривайте. Не тьмаріть мені думок
речами запальними. Не бракує
мені одваги йти в широкий світ.
Д о н Ж у а н
(встає і простягає їй руку)
Ходім!
А н н а
Ще ні. Одваги тут не досить.
Д о н Ж у а н
Та що ж вас не пускає?.Сії перли?
Чи та обручка, може?
А н н а
Се? Найменше!
(Здіймає перловий убір з голови і кладе на ослоні, а обручку, знявши, держить на простягненій долоні).
Ось покладіть сюди і ваш перстеник.
Д о н Ж у а н
Навіщо він вам?
А н н а
Не бійтесь, не надіну.
В Гвадалквівір я хочу їх закинуть,
як будемо переїздити міст.
Д о н Ж у а н
Ні, сього персня я не можу дати.
Просіть, що хочете…
А н н а
Просити вас
я не збиралась ні про що. Я хтіла
лиш перевірити, чи справді є
на світі хоч одна людина вільна,
чи то все тільки “маврітанський стиль”,
і ви самі за ту хвалену волю
не віддасте й тоненької каблучки.
Д о н Ж у а н
А все життя віддам!
Ан н а
(знов простягає руку)
Обручку!
Д о н Ж у а н
Анно!
Обручка та не є любові знак.
А н н а
А що ж? кільце з кайданів? Дон Жуане,
І вам не сором в тому признаватись?
Д о н Ж у а н
Я слово честі дав її носити.
А н н а
Ах, слово честі?
(Встає).
Дякую, сеньйоре,
що ви мені те слово нагадали.
(Надіває знову убір і свою обручку і хоче відійти).
Д о н Ж у а н
(падає на коліна)
Я вас благаю, донно Анно!
А н н а
(з гнівним рухом)
Годі!
Доволі вже комедії! Вставайте!
(Обертається і бачить командора, що наближається від дому до альтанки).
Прошу вас, дон Гонзаго, проведіть
мене нагору знову.
К о м а н д о р
Донно Анно,
скажіть мені того сеньйора ймення.
А н н а
Той лицар — наречений Долоріти.
Інакше він не сміє називатись.
Д о н Ж у а н
У мене єсть імення — дон Жуан.
Се ймення всій Іспанії відоме!
К о м а н д о р
Ви той баніт, кого король позбавив
і честі, й привілеїв? Як ви сміли
в сей чесний дім з’явитись?
Д о н Ж у а н
Привілеї
король дає, король і взяти може.
А честь моя, так само, як і шпага,
мені належать — їх ніхто не зломить!
Чи хочете попробувати, може?
(Вихоплює шпагу і стає в позицію до поєдинку).
К о м а н д о р
(закладає руки навхрест)
З банітами ставать до поєдинку
не личить командорові.
(До Анни).
Ходім.
(Бере Анну під руку і рушає, обернувшись плечима до дон Жуана).
Дон Жуан кидається за командором услід і хоче проткнути його шпагою. З тіні виринає “Чорне доміно” і хапає дон Жуана за руку обома руками.
“Ч о р н е д о м і н о”
(незміненим голосом, так що можна пізнати голос Долорес)
Немає честі нападати ззаду!
Анна оглядається. Дон Жуан і Долорес вибігають за браму.
К о м а н д о р
Не оглядайтесь.
А н н а
Вже нема нікого.
К о м а н д о р
(випускає Аннину руку і зміняє спокійний тон на грізний)
Він як сюди дістався, донно Анно?
А н н а
Кажу ж вам, як Долорес наречений.
К о м а н д о р
Чого ж було стояти на колінах?
А н н а
Кому?
К о м а н до р
Та вже ж йому тут перед вами!
А н н а
Не навпаки? Ну, то про що ж розмова?
К о м а н д о р
І ви могли дозволити…
А н н а
Мій боже!
Хто ж дозволу на сії речі просить?
Се, може, та кастільська етикета
наказує звертатися до дами:
“Дозвольте, пані, стати на коліна”.
У нас за сеє кожна осміяла б.
К о м а н д о р
Як ви привикли все збувати сміхом!
А н н а
Та змилуйтесь! якби я кожен раз,
відкоша даючи, лила ще сльози,
то в мене б очі вилиняли досі!
Невже б вам справді так сього хотілось?
Вам дивно се, що я за ним услід
не простягаю рук, не плачу гірко,
не сповідаюся тут перед вами
в злочинному коханні, що мов буря
налинуло на серце безборонне?
Була б я мов Ізольда в тім романі,
та шкода, я до того не в настрою, —
якраз охоту маю.до фанданга!
О! чую, саме грають… lа-lа-lа!..
Ходім, дон Гонзаго! я полину,
як біла хвиля, у хибкий танець,
а ви спокійно станете, мов камінь.
Бо знає камінь, що танок свавільний
скінчить навіки хвиля — коло нього.
Командор веде Анну попід руку нагору, де танцюють.
