«Капелюх чарівника» Розділ п’ятий,
у якому розповідається про Королівський Рубін, про те, як рибалив Хропусь, та про загибель Мамелюка, а також про те, як будиночок Мумі-тролів перетворився на джунґлі
Було це десь наприкінці липня. Над Долиною Мумі-тролів зависла спека. Навіть мухи не мали сили дзижчати. Знемагали запилені дерева, річка обміліла й ледь дзюркотіла спраглими дощу левадами. Вода вже не ставала морсом у чарівному капелюсі (якого, зрештою, перепросили й поставили на комоді перед дзеркалом).
День у день сонце пражило Долину, сховану поміж узгір’ями. Уся дрібна живність поховалася по своїх прохолодних земляних нірках, замовкли птахи.
Спека вплинула й на друзів Мумі-троля, вони тинялися один поза одного й раз у раз сварилися.
– Мамо! – попросив якось Мумі-троль. – Придумай нам якесь заняття. Так гаряче, що ми скоро перегриземося…
– Я вже це зауважила, любі дітоньки, і мушу зізнатися, що радо позбулась би вас на якийсь час… – мовила Мама. – Може, вам ліпше перебратися до печери на кілька днів? Ви б цілими днями ніжилися в морі й нікому не заважали…
– Можна там навіть заночувати? – зрадів Мумі-троль.
– Звичайно! А додому повертайтеся лише тоді, як між вами запанує лад.
Як цікаво було оселитися в печері навсправжки. Посеред піщаної долівки друзі поставили гасову лампу. Кожен випорпав собі зручну ямку й вимостив її для спання.
Харч – пудинг з родзинками, гарбузовий мус, банани, марципанові тістечка-поросята, кукурудзяні качани, а ще оладки на завтрашній сніданок – розділили на шість однакових порцій.
Надвечір звіявся легенький вітерець і став гуляти понад безлюдним берегом. Сонце червоно заходило, виповнюючи печеру теплим промінням. Нюхмумрик награвав вечірні мелодії, Хропся лежала, поклавши кучеряву голівку на коліна Мумі-тролеві. Друзів розморило від ситості після пудингу з родзинками, але коли над морем опустилися сутінки, всім стало якось не по собі.
– Це я колись знайшов печеру, – бовкнув ні сіло ні впало Чмих.
Ніхто навіть бровою не повів – що, мовляв, чули про це сотні разів.
– Хочете послухати страшну оповідь? – запитав Нюхмумрик, запалюючи лампу.
– Дуже страшну? – поцікавився Гемуль.
– Десь таку, як звідси до входу або й ще трохи далі, – сказав Нюхмумрик. – Якщо таке пояснення тобі щось каже…
– Зовсім нічого, – відбуркнув Гемуль. – Починай, а я тобі скажу, коли стане страшно.
– Гаразд, – погодився Нюхмумрик. – Цю байку розповіла мені одна сорока, коли я був ще малий. Слухайте! На краю світу стоїть височенна гора. Така височенна, що аж паморочиться в голові, чорна як сажа і гладенька мов шовк. Вона стрімко уривається у бездонне провалля, а хмари стеляться біля її підніжжя. На самому вершечку гори височить дім Чарівника. Ось такий, – і Нюхмумрик намалював на піску палац Чарівника.
– А чому без вікон? – запитав Чмих.
– Немає там ні вікон, ні дверей, бо Чарівник завжди прилітає додому по повітрю верхи на чорній пантері. Ночами він літає світом і збирає рубіни.
– Що ти кажеш?! – нашорошив вуха Чмих. – Рубіни! А звідки він їх бере?
– Чарівник може обернутися на будь-кого. Йому завиграшки просотатися під землю чи опуститися на морське дно, де лежать приховані скарби.
– І що він робить з тою купою коштовного каміння? – заздрісно запитав Чмих.
– Нічого. Лише колекціонує. Як наш Гемуль рослини.
– Ти щось казав? – зірвався спросоння Гемуль.
– Я саме розповідав, що рубінів у Чарівника не злічити, – пояснив Нюхмумрик. – Одні лежать великими купами, інші – вправлені у стіни й світяться, наче очі диких звірів. Дім Чарівника не має даху, тож хмари, котрі пропливають над ним, забарвлюються в криваво-червоний колір. Очі Чарівника теж червоно виблискують у темряві.
– Я починаю боятися, – озвався Гемуль. – Не квапся, розповідай поволі, будь ласка!
– Напевно, щасливий отой Чарівник! – зітхнув Чмих.
– Зовсім ні! – заперечив Нюхмумрик. – І не буде щасливим, доки не знайде Королівський Рубін, майже такий завбільшки, як голова чорної пантери. Він палахкотить, немов живе полум’я. Чарівник розшукував його по всіх планетах, навіть на Нептуна залітав, але так ніде й не знайшов. Зараз подався на Місяць, має намір обнишпорити кратери, тільки надії мало… У глибині душі Чарівник здогадується, що Королівський Рубін знаходиться на Сонці, та як туди дістатися? Він робив спроби вже не раз, однак там надто гаряче. Оце й розповіла мені якось сорока.
– Гарна байка, – похвалив Хропусь. – Дай мені, будь ласка, ще одне марципанове порося.
– Це не байка. Усе розказане – правда, – сказав, помовчавши якусь хвилю, Нюхмумрик.
– Я ні на мить не засумнівався! – випалив Чмих. – Надто коли йшлося про коштовне каміння!
– Як можна пересвідчитися, чи Чарівник існує насправді? – недовірливо зронив Хропусь.
– Я його бачив на власні очі, – мовив Нюхмумрик, припалюючи люльку. – Його самого і пантеру на самотньому острові гатіфнатів. Вони летіли серед хмар у сам розпал грози.
– А ти нічого про це не сказав! – мало не образився Мумі-троль.
Нюхмумрик лише здвигнув плечима.
– Люблю таємниці… До речі, сорока ще казала, що Чарівник мав високого чорного капелюха!
– Неймовірно! – скрикнув Мумі-троль.
– То, напевно, він! – похолола Хропся.
– Без сумніву! – ствердив Хропусь.
– Що? Де? – схопився Гемуль. – Про що мова?
– Про капелюх, звісно! – огризнувся Чмих. – Високий чорний капелюх, якого я знайшов навесні! Чарівний капелюх! Мабуть, його здуло вітром з голови Чарівника, коли той летів на Місяць!
Нюхмумрик кивнув головою.
– А якщо він повернеться за ним? – не на жарт занепокоївся Хропусь. – Я нізащо не відважуся глянути в його червоні очі.
– Чарівник ще на Місяці, – спробував заспокоїти його Мумі-троль. – Туди далека дорога.
– Неблизька, – потвердив Нюхмумрик. – А ще чимало часу заберуть пошуки Рубіна в кратерах.
На довший час запала тривожна мовчанка. Кожному з голови не йшов чорний капелюх, що стояв удома на комоді перед дзеркалом.
– Додайте трохи світла, – попрохав Чмих.
– Чули? – злякано прошепотіла Хропся. – Там, надворі…
Усі втупилися поглядами у чорний отвір входу до печери й прислухалися. Тихі-тихі, м’які кроки – може, крадеться пантера?
– Це дощ! – здогадався Мумі-троль. – Нарешті пішов дощ! Тепер можна трішки й поспати…
Всі повмощувалися у свої ямки, загорнувшись у ковдри. Мумі-троль загасив лампу і під тихе шемрання дощу поринув у сон.
Гемуль прокинувся від того, що його ямка наповнилася водою. Теплий літній дощ шелестів надворі, дощівка струмочками та водоспадами спливала по стінах печери й стікалася саме до Гемулевої постелі.
– От біда! От лихо! – бубонів сам до себе Гемуль.
Він викрутив свою одіж і вийшов з печери подивитися, що робиться надворі. А надворі було сіро, мокро й незатишно. Гемуль прислухався до себе, чи не забажається йому скупатися у морі, але бажання не зголошувалося…
– Жодного порядку у світі, – з жалем подумав Гемуль. – Учора – надто сухо, нині – надто мокро. Ліпше піду досипляти…
Хропусева заглибника була начебто найсухішою.
– Посунься трішки, – попросив Гемуль. – До моєї ямки налилося дощу.
– То не моя гризота, – буркнув Хропусь і повернувся на інший бік.
– Але саме тому я хочу спати коло тебе, – пояснив Гемуль. – Не будь такий хропливий!
Однак Хропусь лише щось сонно пробурмотів і знову заснув. Серце Гемуля охопила справедлива жадоба помсти, і він прокопав рівчак між своєю та Хропусевою ямкою.
– Це вже зовсім не по-гемульськи! – зверещав Хропусь, сідаючи на своїй мокрій ковдрі. – Ніколи не подумав би, що ти зможеш вчинити таке неподобство!
– Це сталося мимоволі! – веселився Гемуль. – Чим займемося сьогодні?
Хропусь виставив носа надвір, глянув на небо, потім на море, а тоді, як особа, котра знає свою справу, оголосив:
– Риболовлею! Роби побудку, а я споряджу човен!
І Хропусь почапав по мокрому піску до причалу, збудованого Татом Мумі-троля. Хвильку постояв, принюхуючись до моря. На морі ані хвильки, лише стиха накрапав дощ, і кожна краплина залишала по собі маленькі кружальця на лискучій поверхні води. Хропусь кивнув сам до себе, немов підтакуючи власним думкам, узяв з човнової шопи скриню з найдовшими на господарстві волосінями, потім витягнув з-під помосту підсак і, насвистуючи Нюхмумрикову мисливську пісеньку, заходився наживляти гачки.
Коли решта товариства вийшла з печери, усе рибацьке начиння було вже складено.
– А ось нарешті і ви, – гукнув Хропусь. – Гемулю, зніми щоглу і встанови кочети.
– Чи так вже конче рибалити? – запитала його сестричка. – Під час риболовлі ніколи нічого не відбувається, а ще мені дуже шкода маленьких щучок…
– Не хвилюйся, нині обов’язково щось відбудеться, – утішив її Хропусь. – Сідай на носі, менше заважатимеш!
– Я допоможу! – зарепетував Чмих, хапаючись за скриню зі снастями, щоб залізти до човна.
Човен загойдався, нахилився, скриня перекинулася і половина волосіні висипалася, зачепившись за кочети та якір.
– Чудесно! – скипів Хропусь. – Просто неперевершено! Здалеку видно морського вовка! Знаєш, як поводитися на судні, і насамперед цінуєш працю інших! Ха!
– І ти навіть не вилаєш його? – не йняв віри Гемуль.
– Я? Його? – гірко розсміявся Хропусь. – Хіба слово капітана чогось варте? Де там! Покиньте все так як є – щось та впіймається! – з тими словами Хропусь заліз під лавку на кормі й накрився з головою брезентом.
– Ото вже трам-тарарам! – буркнув Мумі-троль. – Бери весла, Нюхмумрику, треба з цього якось виплутуватися. А ти, Чмиху, осел!
– Знаю, – покірно відповів малий. – З якого кінця почнемо?
– З середини. Тільки ж не приплутай до волосіні свого хвоста!
І Нюхмумрик, обережно загортаючи воду веслами, вивів “Пригоду” у море.
Мама Мумі-троля у чудовому гуморі поралася в будинку. У саду поміж листя дерев ніжно шарудів дощ. Спокій, лад і тиша панували навколо.
– Тепер усе почне рости! – сказала сама до себе Мама. – Як добре, що я намовила дітей перебратися тимчасом до печери!
Вона вирішила трохи навести лад й заходилася підбирати по кутках розкидані шкарпетки, апельсинові шкуринки, камінці дивної форми, шматочки кори та всякий інший непотріб. На музичній скриньці Мама знайшла кілька стебел рослин, які Гемуль забув покласти під сушильний прес. Наслухаючи у задумі тихе шарудіння дощу, вона неуважно змотала їх у клубок. “Тепер усе почне рости!” – повторила вона знову й навіть не зауважила, як випустила трав’яний клубок з лап простісінько в капелюх Чарівника.
Мама подалася до своєї кімнати трохи подрімати, бо понад усе любила спати, коли дощ тарабанить по даху.
У морській глибіні чатував на здобич натягнутий по дну перемет Хропуся – довга-предовга волосінь з почепленими на ній гачками. Чатував уже зо дві години, а Хропся невимовно нудилася.
– Усе залежить від натягу, – пояснював їй Мумі-троль. – На кожен гачок може щось упійматися, розумієш?..
Хропся лише зітхнула.
– Але коли закидаєш вудку, на гачок начеплено піврибки, а витягаєш цілого окуня. І знаєш, що упіймався цілий окунь.
– Або нічого! – озвався Нюхмумрик.
– Або бичок, – додав Гемуль.
– Дівчаткам цього не збагнути! – підвів риску Хропусь. – Витягаймо потроху. Але не галасуйте! Тихо! Тихо!
На поверхні з’явився перший гачок. Порожній. Другий – теж порожній.
– Це лише доводить, що риба ходить глибше, – не тратив надії Хропусь. – До того ж, неймовірно велика риба… Цитьте усі!
Він витягнув ще чотири порожні гачки.
– Ото хитрюща! Всю нашу принаду об’їдає! Певно, велетенська…
Усі перехилились за борт, вглядаючись у глибину, де зникала волосінь.
– Як гадаєш, що то за риба? – запитав Чмих.
– Щонайменше Мамелюк, – відповів Хропусь. – Погляньте! Ще десять порожніх гачків!
– Скажи ще про кита, – пирхнула Хропся.
– Не насміхайся! – сердито урвав її братчик. – Тихо будьте, бо сполошите мені здобич!
Гачок за гачком влягався до скрині. Жодної рибки. Нічогісінько! Самі лише пучки водоростей та морської трави.
Раптом Хропусь скрикнув:
– О! Клює! Жодного сумніву – клює!
– Мамелюк! – верескнув Чмих.
– Візьміть себе в руки! – Хропусь намагався зберігати спокій. – Попрошу мертвої тиші! Я його тягну!
Натягнена волосінь трохи ослабла, але далеко в темно-зеленій товщі води змигнуло щось біле. Невже Мамелюкове черево?
З таємничого морського дна на поверхню наче здіймалася гора… Щось величезне, грізне, непорушне. Немов порослий зеленим мохом стовбур могутнього дерева ковзнув попід човном.
– Підсак! – зарепетував Хропусь. – Де підсак?
Тієї ж миті повітря сповнилося гуркотом та білим клоччям шумовиння. Могутня хвиля здійняла “Пригоду” на плече, так струсонувши нею, аж скриня з рибацькими снастями застрибала по палубі. І раптом знову все стихло. Лише обірвана волосінь сумно гойдалася за бортом, а розлогі кола на воді вказували шлях потвори.
– Ще й тепер наполягатимеш, що то був окунь? – процідив крізь зуби Хропусь. – Ніколи не впіймати мені такої рибини знову! І радості у житті теж більше не бачити!
– Ось тут урвалося, – Гемуль витягнув обірвану снасть. – Щось мені підказує, що волосінь була надто тонкою.
– Ох, дайте мені спокій! – з розпачем відмахнувся Хропусь, затуливши очі лапками.
Гемуль хотів ще щось додати, але Нюхмумрик застережливо копнув його по нозі. Усі притихли.
– Може, спробуємо ще раз? – несміливо озвалася Хропся. – Швартовий трос напевно витримав би.
Хропусь зневажливо фиркнув, а за хвилю пробурмотів:
– А гачок де взяти?
– Твій складаний ножик, – одразу знайшлася Хропся. – Якщо витягнути обидва леза, коркотяг, викрутку та шило, то на щось із них упіймається неодмінно!
Хропусь відняв лапки від очей.
– Чим принадимо?
– Оладками.
Хропусь якийсь час обмірковував пропозицію, інші ж затамували подих.
– Гм, якщо Мамелюк полюбляє оладки… – зрештою озвався він.
Друзям відлягло від серця – полювання триває!
Складаний ножик міцно прив’язали до троса шматком сталевого дроту, який носив у кишені Гемуль, оладку наштрикнули на лезо і закинули снасть у море. Усі завмерли в напрузі.
Раптом “Пригода” гойднулася.
– Ш-ш-ш-а! – засичав Хропусь. – Бере!
Почувся ще поштовх. Сильніший. І нарешті човном шарпнуло так, що всі покотилися долі.
– Рятуйте! – заверещав не своїм голосом Чмих. – Він нас усіх пожере!
“Пригода” занурилася носом у воду, потім випросталася знову і на шаленій швидкості полетіла у відкрите море. Перед нею бринів натягнутою тятивою трос, і там, де він зникав у глибині, розбризкувалися навсібіч білі вуса шумовиння.
Мамелюкові таки смакували оладки!
– Спокійно! – командував Хропусь. – Зберігати спокій! Усім залишатися на своїх місцях!
– Лиш би він не пішов углиб! – заклинав Нюхмумрик, забившись у куток на носі човна.
Та Мамелюк рвав навпростець у безкрає море. Невдовзі берег ледь виднівся вузенькою смужкою на обрії.
– Цікаво, чи надовго вистачить йому сили? – запитав Гемуль.
– У найгіршому разі відріжемо трос, – озвався Чмих. – Бо інакше вся відповідальність ляже лише на вас!
– Нізащо! – палко заперечила Хропся, труснувши гривкою.
Мамелюк, змахнувши потужним хвостом у повітрі, враз розвернувся і знову попрямував у бік суходолу.
– Він пливе повільніше! – гукнув з корми Мумі-троль, котрий, стоячи на колінах, пильнував кільватер. – Починає втомлюватися!
Мамелюк таки втомився, але й розлютився не на жарт. Він раз у раз шарпав та смикав на всі боки “Пригодою” – здавалося, човен ось-ось перевернеться. Іноді завмирав, намагаючись обдурити рибалок, а потім з іще більшою силою збурював воду, аж хвилі хлюпали через ніс.
Тоді Нюхмумрик добув з кишені гармонію і заграв на ній мисливську пісню, решта притупували йому в такт, аж палуба ходила ходором. О диво! У ту ж мить Мамелюк перевернувся догори черевом у воді.
Ще ніколи в житті не доводилося їм бачити такої велетенської рибини! Якусь мить усі мовчки розглядали улов, а тоді Хропусь переможно вигукнув:
– Я його таки упіймав!
– Таки упіймав! – гордо підтакнула йому сестричка.
Доки друзі тягли Мамелюка на буксирі до берега, дощ припустив дужче. Сукня Гемуля промокла наскрізь, а Нюхмумриків капелюх розквацявся і втратив форму.
– У печері зараз, мабуть, дуже мокро, – озвався Мумі-троль, налягаючи на весла й хапаючи дрижаки від холоду. – Та й Мама, напевно, непокоїться, – додав він за хвилю.
– То, може, повернемося додому? – з надією в голосі запитав Чмих.
– І рибу покажемо! – підхопив Хропусь.
– Повертаймося! – й собі підтримав Гемуль. – Неймовірні пригоди часом не така вже й погана річ! Змокнути, набратися страху, самотужки виплутатися з прикрої ситуації і таке інше… Але тільки до міри!
Друзі підмостили під Мамелюка дошки і всі разом понесли його лісом. Роззявлена паща рибини була така велика, що гілки дерев чіплялися за зуби, а важезна ноша змушувала їх раз по раз спинятися на перепочинок. Дощ уже лив як з відра. Коли вони дісталися до Долини, будиночка не було видно за заслоною зливи.
– Залишімо Мамелюка тут на якийсь час, – запропонував Чмих.
– Ніколи в світі! – обурено запротестував Мумі-троль.
Вони рушили далі почерез сад, та враз Хропусь зупинився:
– Ми заблукали!
– Дурниці! – відмахнувся Мумі-троль. – Ондечки дровітня, а далі, внизу, – місток.
– То куди подівся будинок?
Дивно, дуже дивно. Будиночка Мумі-тролів ніде не було видно. Зник. Мамелюка поклали на посипаному золотистим піском моріжку перед сходами. Тобто там, де мали би стояти сходи. Натомість…
Та перш ніж продовжувати розповідь, варто з’ясувати, що трапилося в Долині Мумі-тролів, доки друзі полювали на Мамелюка.
Як уже мовилося, Мама Мумі-троля, поприбиравши в господі, вирішила трохи подрімати.
Та ще перед тим, поринувши у глибоку задуму, скрутила зібрані Гемулем рослини в клубок й ненароком випустила їх з лап просто до Чарівникового капелюха. Ліпше було їй не прибирати!
Доки вона додивлялася пообідні сни, рослини в будиночку почали буяти з чародійною силою, вихопилися з капелюха й поплазували долівкою. Довгі пагони та вуса дряпалися стінами, чіплялися за фіранки й жалюзі, пробивалися крізь щілини, вентиляційні люки та замкові шпари. У вогкому повітрі з несамовитою швидкістю розквітали квіти й достигали плоди. Велетенські вуса брунькувалися й спиналися вгору сходами, ліани в’юнилися поміж меблями, обвиваючи ніжки стола й стільців, звисали кублиськами змій зі світильників під стелею.
Дім повнився тихим шелестом, лише зрідка чулося гупання, коли нараз вистрілювала цвітом якась велетенська квітка або на килим падав перестиглий плід. Але Мамі здавалося, що то шумить дощ, вона поверталася на інший бік і спала далі.
У сусідній кімнаті Тато Мумі-троля писав свої Мемуари. Відколи він збудував причал для “Пригоди”, нічого цікавого не відбулося, тож Тато натомість описував своє дитинство. Спогади зворушили його трохи не до сліз. Він завжди був незвичайною і талановитою дитиною, якої ніхто не розумів. У старшому віці його так само ніхто не розумів, і це було жахливо! Мумі-тато писав, писав, а уява малювала, як усі каятимуться у своїх вчинках, читаючи його Мемуари. Та потім він знову повеселів.
– Так їм і треба! – подумав сам до себе.
У ту мить на рукопис впала сливка, залишаючи по собі велику синю пляму.
– Клянуся власним хвостом! – скрикнув Тато. – Діти вже вдома!
Та відвернувшись від столу, побачив не дітей, а непрохідні хащі, всіяні жовтими ягодами. Він зірвався зі стільця, і на письмовий стіл градом посипалися сливи. Під стелею ворушилося плетиво галуззя, що поволі росло й тягнулося пагонами до вікна.
– Прокидайся! – заволав Тато. – Ходи сюди!
Крик Тата вихопив Маму зі сну, вона враз сіла на ліжку і вражено обвела поглядом кімнату, повну дрібних білих квіток, котрі звисали зі стелі гірляндами, помережані вишуканими зеленими листочками.
– Як гарно! – прошепотіла Мама. – Це, напевно, Мумі-троль придумав, щоб зробити мені приємність.
Вона обережно відгорнула ніжну квіткову заслону і встала з ліжка.
– Агов! – репетував за стіною Тато. – Відчини! Я не можу звідси вийти!
Мама Мумі-троля намарно силкувалася відчинити двері до Татового кабінету – грубі стебла ліан забарикадували вхід. Тож вона вибила шибку у дверях, які вели на сходи, і з немалими зусиллями вилізла через діру. Сходи заросли фіговими чагарями, а вітальня стала схожою на справжні джунґлі.
– Ой-ой-ой! – скрушно похитала вона головою. – Це знову витівки отого капелюха!
Розгублена вкрай, Мама сіла на сходинку, обмахуючись пальмовим листком, мов віялом.
Із нетрів папороті, що заполонили всю лазничку, виринув Ондатр і жалібно поскаржився:
– Ось до чого призводить збирання рослин! Я ніколи не мав цілковитої довіри до цього Гемуля!
А тим часом ліани виповзли з комина, обплели пагінням дах, розкішним зеленим килимом встелили увесь дім.
Мумі-троль стояв під дощем, вражено витріщаючись на зелений пагорб перед собою, на якому невпинно розпускалися пуп’янки квітів і на очах достигали плоди: зелені вмить ставали жовтими, жовті – червоними.
– Наш дім завжди стояв тут, я це добре пам’ятаю, – сказав Чмих.
– Він усередині, – спохмурнів Мумі-троль. – Ніхто не зможе ні увійти, ані вийти з нього. Ніколи!
Підійшов Нюхмумрик і теж почав зацікавлено приглядатися. Ні вікон, ні дверей – лише щільний зелений мур з плетива рослин. Він міцно ухопився за один пагін і потягнув що мав сили, але стебло було немов гумове і не піддавалося, натомість вистрелило новим пагінцем, який обвився навколо Нюхмумрикового капелюха і зняв його з голови.
– Знову чари! – обурився Нюхмумрик. – Це вже надокучає!
Чмих не гаяв часу, оббіг зарослий ґанок, і звідти долинув його голос:
– Ляда до льоху відчинена!
Мумі-троль чимдуж кинувся до льоху й зазирнув у чорний отвір.
– Ходімо! – рішуче закомандував він. – Але покваптеся, доки ще й тут не заросло!
Друзі один по одному спустилися у темряву льоху.
– Агов! – почувся крик Гемуля, що йшов останнім. – Я не можу продертися!
– Зоставайся надворі й пильнуй Мамелюка! – звелів Хропусь. – Можеш долучити до гербарію цілий будинок…
Доки бідолашній Гемуль скімлив і щулився під дощем, решта торувала собі шлях до сходів з льоху.
Нам пощастило, двері відчинені! – зрадів Мумі-троль. – Бачте, як іноді може стати в пригоді чиясь неуважність!
– То я забув замкнути їх на ключ! – не забарився Чмих. – Усі почесті прошу складати мені!
Те, що вони побачили, було доволі дивною картиною. На гілляці сидів Ондатр і гриз грушку.
– Де Мама? – запитав Мумі-троль.
– Вирубує хащі, щоб звільнити з кабінету твого Тата, – відповів, набурмосившись, Ондатр. – Сподіваюся, ондатровий рай – спокійне місце, бо мені вже не жити!
Усі прислухалися. Потужні удари сокири змушували здригатися все зелене царство. Потім почувся лускіт і вигуки радості. Тата Мумі-троля звільнено!
– Мамо! Тату! – втішено загукав Мумі-троль, прокладаючи собі шлях до сходів крізь джунґлі. – Що тут сталося, доки нас не було?
– Ой, любчику, – забідкалася Мама. – Ми знову наламали дров з чарівним капелюхом. Піднімайся нагору, я знайшла у шафі кущик ожини.
То було пишне пообіддя. Бавилися в “джунґлі”.
Мумі-троль взяв собі роль Тарзана, Хропся була за Джейн, Чмих – сином Тарзана, а Нюхмумрик – шимпанзе Чітою.[6] Хропусь повзав у чагарях, начепивши зуби, вирізані з апельсинової шкуринки,[7] і грав Ворога.
– Tarzan hungry, – крикнув Мумі-троль, спинаючись угору по ліані. – Tarzan eat now![8]
– Що він каже? – запитав Чмих.
– Каже, що зараз їстиме, – пояснила Хропся. – Це по-англійському. Усі, хто потрапляє в джунґлі, розмовляють англійською мовою.
Тарзан, сидячи на шафі, протрубив бойовий клич, на який враз відгукнулися Джейн та інші Тарзанові дикі приятелі.
– Це вже переходить усілякі межі, – буркотів до себе Ондатр. Він знову заховався у хащах папороті, загорнувши рушником голову, щоб ніяке повзуче пагіння не добралося йому до вух.
– А зараз я викраду Джейн! – репетував Хропусь.
Не довго думаючи, ухопив сестрицю за хвоста й поволік її до нори під столом у вітальні.
Повернувшись “додому”, до затишного кубельця на дереві, Мумі-троль-Тарзан одразу збагнув, що трапилося. З небувалою спритністю він зісковзнув по ліані додолу і, стрясаючи джунґлі своїм бойовим кличем, кинувся на порятунок Джейн.
– О-хо-хо! – зітхнула Мама Мумі-троля. – Здається, нашим дітям весело.
– Мені теж так здається, – погодився Мумі-тато. – Подай банана, якщо твоя ласка!
Отак мешканці Мумі-будиночка забавлялися до самого вечора, не турбуючись тим, що двері до льоху заросли; про бідолашного Гемуля ніхто навіть не згадав. Він усе ще сидів у промоклій сукні, котра прилипла йому до ніг, і пильнував Мамелюка. Знічев’я гриз яблуко або лічив тичинки тропічних квітів, найчастіше, однак, важко зітхав.
Дощ ущух, настали сутінки. У ту мить як зайшло сонце, щось дивне почало діятися з зеленим пагорбом, на який обернувся будинок Мумі-тролів. Він в’янув так само швидко, як перед тим буяв. Плоди морщилися і падали у траву. Квіти стулили пелюстки, листочки поскручувалися. Знову увесь будинок зашарудів і затріщав. Якийсь час Гемуль спостерігав за тим, що відбувалося, а тоді підступив ближче й потягнув за галузку. Вона легко обламалася, суха й крихка, наче хмиз. Гемулеві раптом зблисла в голові думка. Він назбирав величезну купу гілляк, приніс з дровітні сірники і розпалив посеред саду ватру. Веселий, втішений Гемуль сів коло вогню посушити свою одіж. Тут не забарилася в його голові ще одна думка. З надгемульським зусиллям він затягнув до вогню Мамелючого хвоста. Печена риба була його найулюбленішою стравою.
Коли родина Мумі-тролів та її приятелі з диких джунґлів таки проторували шлях до ґанку й відчинили вхідні двері, то побачили перед собою страшенно щасливого Гемуля, котрий уже встиг спожити сьому частину Мамелюка.
– Негіднику! – заволав Хропусь. – Тепер я не зможу зважити свою рибину!
– Зваж мене і додай! – незворушно хмикнув Гемуль. Не було у цю мить сили, яка б могла зіпсувати йому настрій.
– А тепер спалимо джунґлі! – запропонував Тато Мумі-троля.
На заклик відгукнулися всі й кинулись виносити з хати хмиз та бадилля, а потім розклали ще не бачене у Долині Мумі-тролів вогнище. Мамелюка запекли на тому вогнищі повністю і з’їли геть усе, з головою та хвостом вкупі. Потім ще довго не стихали суперечки, яким завдовжки він був: сягав від сходів до дровітні чи лише до бузкового куща?
