«Кар’єра Ругонів», розділ IV
Антуан Макар повернувся до Пласана після повалення Наполеона. Йому неймовірно пощастило, бо він не брав участі ні в одному з останніх смертоносних походів імператора. Він переходив з одної залоги до іншої, ведучи далі те саме безглузде солдатське існування. Таке життя сприяло пишному розквітові його природних порочних нахилів. Лінощі, пияцтво, що накликало на нього безконечні кари, він підніс до культу. Але наймерзеннішим у цьому негідникові було його презирство до злиденного люду, що з ранку до вечора заробляв собі хліб.
— У мене вдома є гроші, — казав він частенько своїм товаришам. Відбуду свій строк і заживу буржуєм.
Ця певність та ще його груба темнота перешкодили Антуанові дослужитися хоча б до чину капрала.
За весь цей час він ні разочку не брав відпустки і не приїздив до Пласана, бо брат завжди знаходив якийсь привід, щоб тільки тримати його якомога далі. І тим-то Антуан і гадки не мав, як спритно П’єр заволодів майном матері.
Аделаїда, байдужа до всього на світі, не написала йому за ці роки й трьох листів, хоча б для того, щоб повідомити про своє здоров’я. Мовчання, яким вона відповідала найчастіше на його прохання надіслати грошей, не викликало в Антуана ніяких підозрінь. Знаючи жадібність П’єра, він розумів, чому з такою бідою дається інколи вирвати у брата якісь мізерні двадцять франків. А втім, це тільки ще більше розпалювало його неприязнь до П’єра, котрий змусив його відбувати солдатчину, незважаючи на всі свої обіцянки. Антуан заприсягнувся, що, повернувшись додому, не слухатиме вже брата, мов мале хлопча, а просто рішуче зажадає від нього своєї частини майна і заживе, як йому забажається. У диліжансі, що віз його на батьківщину, він мріяв про безтурботне ледаче життя. Тим страшніший був крах його надій. Вернувшись до передмістя й не бачачи більше садиби Фуків, він остовпів. Йому довелося розпитувати про нову адресу матері. В домі Аделаїди сталася моторошна сцена. Аделаїда спокійно розповіла Антуанові за продаж садиби. Він так обурився, що навіть підняв на неї руку.
Бідна жінка розгублено повторювала:
— Твій брат узяв усе. Він піклуватиметься про тебе, така наша умова.
Антуан нарешті пішов од неї й побіг до П’єра, якого повідомив про свій приїзд; той налагодився до зустрічі, поклавши собі назавжди зірвати з братом при першому ж грубому слові.
— Слухайте-бо, — промовив торгівець олією, що вирішив не казати йому більше “ти”, — не гнівіть мене, бо я викину вас за двері. Кінець кінцем я вас знати не знаю, у нас навіть різні прізвища. Досить з мене, що матір погано жила, а тут ще й її байстрюки приходять ображати мене. Я дуже приязно ставився до вас, але коли ви так нахабно поводитеся, я не робитиму більше для вас нічого, абсолютно нічогісінько.
Антуанові аж дух захопило від гніву.
— А мої гроші? — кричав він. — Чи ти повернеш їх мені, злодію, чи мені треба позиватися з тобою?
П’єр знизав плечима.
— В мене немає ваших грошей, — зауважив він, усе більше й більше заспокоюючись. — Моя матір розпорядилася своїм майном, як того хотіла. Я не збираюся встромляти носа в її справи. Я в свій час охоче зрікся всяких надій на одержання спадщини. Мене ви не можете позивати.
Антуан, доведений до розпуки байдужістю свого брата, загубив уже голос і не знав більше, чому вірити; тоді П’єр сунув йому під самісінькі очі розписку Аделаїди. Прочитавши її, Антуан став ні в сих ні в тих.
— Добре ж, — сказав він майже спокійно, — тепер я знаю, що мені робити.
А справді він і сам не знав, що йому діяти. Свідомість, що він безсилий чимось тут зарадити, щоб вернути свою пайку й помститися, ще більше дратувала його. Він повернувся до матері й учинив їй такий допит, що її аж у піт кидало від сорому. Нещасна жінка могла тільки посилатися на П’єра.
— Чи ви ж таки гадаєте, — скрикнув він зухвало, — що так і ганятимете мене туди й сюди? Почекайте-но, я дізнаюся, хто з вас двох узяв гроші. Ти, мабуть, уже проїла їх?
І, нагадуючи їй про минулі гріхи, він запитав, чи не було в неї ще якогось полюбовника-пройдисвіта, що йому вона віддала свої останні копійки. Він навіть не помилував пам’яті батька, цього п’яниці Макара, як казав він, що проїдав її гроші до самої своєї смерті й залишив своїх дітей на купі соломи. Покірно й тупо слухала синові докори безталанна жінка. Великі краплини сліз спадали їй на груди. Вона захищала себе, мов та перелякана дитина, відповідала синові, як на суді, заприсягалася, що поводиться цілком порядно, і безупинно повторювала, що жодного су не одержала від П’єра. Антуан кінець кінцем майже повірив їй.
— Мерзотник! — мимрив він. — Так ось чому він не захотів мене викупити.
Антуанові хоч-не-хоч довелося ночувати у матері на сіннику в кутку. До Пласана повернувся він з порожнісінькими кишенями, і тут його огорнув розпач, що в нього немає ні вогнища, ані притулку, що його викинуто, мов того собаку, за двері. Тим часом його брат, здавалося йому, загрібав гроші, ласо їв і добре спав. Не маючи на що купити собі одягу, він вийшов з дому другого дня в формених штанях і кепі. На щастя, він розшукав насподі шафи стару та полатану жовтувату оксамитну куртку, що колись належала Макарові. Ось у цьому чудному вбранні він почав ходити по місту, розповідаючи кожному про своє лихо й прохаючи захисту.
Проте люди, до яких він звернувся за порадою, зустріли його з таким презирством, що Антуан заплакав з образи. Провінція нещадна до сімей зі скаляним ім’ям. На думку всіх, Ругони й Макари живцем поїдали одне одного. І замість того, щоб розняти їх, ще й під’юджували. Хай собі гризуться. А втім, П’єр трохи уже змив з себе фамільну пляму. Люди сміялися з його шахрайства, найшлися навіть і такі захисники, що казали: мовляв, не біда, коли він справді присвоїв гроші, — це повинно стати за добру науку для розпутних гультяїв.
Антуан повернувся додому зовсім спантеличений. Адвокат, до якого він удався, спершу випитав, чи має він стільки грошей, щоб позиватися, а потім з бридливою гримасою порадив полагодити справу якось інакше, бо, на його думку, вона надто заплутана; процес тягтиметься довго, а успіх непевний. Отже, позов потребує грошей та ще грошей.
Цього вечора Антуан ще жорстокіше поводився зі своєю матір’ю. Не знаючи, на кому зірвати серце, він узявся знову за свої брудні обвинувачення й до самісінької ночі знущався з нещасної старої жінки, що тремтіла від сорому й жаху. Дізнавшись од Аделаїди, що П’єр дає їй на утримання, Антуан остаточно переконався в тому, що справді брат поклав у кишеню п’ятдесят тисяч франків. Але, все ще обурений, він удавав, ніби ще має сумніви в цьому, й продовжував мучити її з витонченою жорстокістю, що від неї йому ніби трохи відходило від серця. Він усе допитувався в матері, підозріло поглядаючи, буцімто вважав, що саме вона й проїла добро з полюбовниками. Наприкінці він грубо й жорстоко кинув їй такі слова:
— Мабуть, мій батько був у вас не єдиний.
Зачувши цю образу, Аделаїда, хитаючись, відійшла од сина, кинулася на стару скриню й проплакала цілу ніч.
Антуан швидко зрозумів, що самому без коштів йому несила тягатися з братом. Він спробував був спочатку зацікавити Аделаїду в цій справі, бо позов з її боку мав привести до серйозних наслідків. Але нещасна жінка, завжди байдужа й помірна, з перших же Антуанових слів рішуче відмовилася виступати проти старшого сина.
— Я безталанна, — відповіла вона. — Ти маєш право гніватися. Але, бачиш, я візьму ще більшого гріха на душу, коли через мене одно з моїх дітей завдадуть до в’язниці. Ні, краще вже вбий мене.
Антуан побачив, що нічого не доб’ється від неї, крім сліз, і докинув тільки, що покарано її справедливо і що він не має ніякого жалю до неї. Ввечері з Аделаїдою, збентеженою безперервними сценами, трапився звичайний нервовий напад; вона лежала заклякла, з розплющеними очима, наче мертва; Антуан кинув її на ліжко; потім, навіть не розстебнувши їй сукні, почав нишпорити по хаті, чи не сховала вона десь свої ощадження. Знайшовши сорок франків, він забрав їх і, лишивши матір непритомну, сів спокійнісінько собі в диліжанс і поїхав до Марселя.
Йому спало на думку, що Муре, цього робітника-шаповала, одруженого з Урсулою, певне, теж обурить П’єрове шахрайство і він захоче отримати частку своєї жінки. Але Муре не справдив його сподівань. Він заявив йому, що завжди мав Урсулу за сироту і не хоче нізащо втручатися в сімейні спірки. Його власні справи йшли непогано. Антуан, бачачи, як нерадо його приймали, поспішив повернутися назад. Але перед від’їздом йому заманулося помститися за те презирство, що його він читав в очах зятя-робітника. Йому здалося, що сестра його зблідла та якось змарніла, і він з лихою жорстокістю кинув чоловікові на прощання:
— Бережіть сестру, вона була завжди слаба; тепер вона ще погіршала, коли б ви не загубили її.
Сльози набігли на очі Муре, і Антуан збагнув, що він зачепив його болісну рану. Так йому і треба — ці ремісники надто дорожать своїм щастям.
Вернувшись до Пласана і остаточно впевнившись, що йому зв’язано руки, Антуан почав триматися ще зухваліше. Цілий місяць він валандався містом, розповідаючи про свою недолю першому-ліпшому. Коли йому, бувало, щастило виканючити якихось двадцять су в матері, він біг пропивати їх до шинку й там голосно вигукував, що його брат мерзотник і що він незабаром почує про нього. Побратимство, що ріднить усіх п’яничок, забезпечувало йому в шинку співчуття; уся міська наволоч стояла за нього. Вона лаяла на всі заставки цього поганця Ругона, що залишив без шматка хліба такого відважного солдата. Такі збори закінчувалися завжди загальним осудом усіх багатіїв. Антуан, мов з витонченої помсти, все ходив у своїй кепці, формених штанях і старій жовтій оксамитовій куртці, хоч мати й пропонувала йому купити пристойний костюм. Він виставляв напоказ своє лахміття неділями на проспекті Совер. Найвитонченішої втіхи зазнавав він, проходячи разів з десять на день повз П’єрову крамницю. Він розтягував пальцями дірки в своїй куртці, сповільнював ходу, іноді зупинявся й балакав із кимось перед самісінькими дверима крамниці, щоб якомога довше затриматися там. Як звикле, він приводив із собою п’яницю, свого товариша з шинку, щоб той притакував йому про крадіжку п’ятдесяти тисяч франків, пересипаючи свою оповідь лайками та погрозами, намагаючись, щоб уся вулиця чула, щоб кожне грубе слово дійшло куди слід, аж до глибини крамниці.
— Кінець кінцем, — казала доведена до розпачу Фелісіта, — він дійде до того, що жебрачитиме перед нашими вікнами.
Шаноблива жінка страшенно страждала від цього скандалу. О цю пору було навіть і таке: вона про себе шкодувала, що одружилася з Ругоном, бо надто вже брудні родичі були в нього. Вона, здається, нічого не пожаліла б, аби Антуан перестав гуляти в лахмітті. Але П’єр, якого теж обурювала поведінка брата, не хотів чути його імені. Коли жінка вмовляла його дати Антуанові трохи грошей, щоб спекатися його, він люто гукав:
— Нізащо! Хай собі подихає.
Зрештою, і він визнав, що Антуанової поведінки надалі терпіти не можна. Раз якось Фелісіта, бажаючи будь-що поквитатися з ним, покликала до себе “цю людину”, як вона завжди з огидливою гримасою взивала Антуана. “Ця людина” саме обзивала її паскудою, стоячи посеред вулиці із своїм товаришем, ще бруднішим за нього. Обоє були напідпитку.
— Ходімо, нас кличуть, — насмішкувато промовив Антуан до свого товариша.
Фелісіта позадкувала:
— Та ми хотіли поговорити з вами віч-на-віч.
— Е, ні, — відповів молодий чоловік, — мій товариш гарний хлопчина. Йому можна все слухати. Це мій свідок.
Свідок важко сів на стілець. Не знявши капелюха, він почав озиратися навколо себе з безглуздою посмішкою п’яниці і грубіяна, свідомого свого нахабства. Фелісіта, засоромлена, стала перед дверима крамниці, щоб не видно було з вулиці, які в неї гості. Добре, що чоловік прибіг їй на допомогу. Люта спірка зчинилася поміж братами. Варнякаючи й лаючись, Антуан кидав без кінця одні й ті ж докори. Він навіть розплакався, і його хвилювання ледве не заразило товариша. П’єр захищався з великою гідністю.
— Бачу, — сказав він, — ви справді нещасна людина, й мені вас шкода. Хоча ви немилосердно ображали мене, проте я не можу забути, що ми діти однієї матері. Отже, коли я вам щось подарую, знайте, що я роблю це з доброго серця, а не з остраху. Хочете сто франків, щоб зарадити скруті?
Ця несподівана пропозиція вразила приятеля. Він, мов зачарований, подивився на Антуана й цим поглядом ніби говорив: “Раз буржуа дає сто франків, нема чого більше й розмовляти”. Але Антуан вирішив зіграти на добрих намірах брата. Та що П’єр, сміється? Він бажає дістати свою пайку — десять тисяч франків.
— Це дарма ти, дарма, — мурмотів приятель.
Зрештою, коли П’єрові увірвався вже терпець і він сказав, що викине їх обох геть за двері, Антуан зменшив свої вимоги і раптом став просити тільки тисячу франків. Вони ще з чверть години базарювали, коли втрутилася Фелісіта. Біля крамниці почав уже збиратися натовп.
— Слухайте, — сказала вона жваво. — Мій чоловік дасть вам двісті франків, а я куплю вам костюм і найму помешкання на цілий рік.
Ругон розгнівався. Але Антуанів товариш із захватом вигукнув:
— Авжеж, мій приятель згоден!
І Антуан похмуро сповістив, що згоден. Він почував, що більше не дістане. Умовилися, що другого дня йому надішлють гроші й одяг, а через кілька днів Фелісіта знайде помешкання і він там оселиться. Відходячи, п’яниця, що товаришував молодому чоловікові, був настільки поштивий, наскільки спершу був нахабний. Разів з десять він ніяково і незграбно вклонявся, мимрячи якісь слова вдячності. Ругони ощасливили його самого.
За тиждень Антуан перенісся до великої кімнати в старому кварталі. Фелісіта виконала більше, ніж пообіцяла, — купила йому ліжко, і стіл та стільці, взявши з Антуана слово честі більше їх не турбувати.
Аделаїда без усякого жалю розлучилася з сином. Його недовге перебування примусило її понад три місяці перебиватися на хлібові та воді. Антуан швидко проїв та пролив двісті франків. Йому і в голову не спало розпочати якусь невеличку торгівельну справу, що дала б йому засоби до життя. Коли ж він знову опинився без єдиного су, не знаючи до того ж ніякісінького ремества, почуваючи навіть огиду до будь-якої праці, він захотів ще розжитися грошей з Ругонової кишені. Але обставини змінилися, і йому не вдалося вже залякати брата. П’єр скористався нагодою і вигнав його геть, назавжди заборонивши переступати поріг його будинку. Даремно Антуан узявся знову за свої обвинувачення: місто вже знало про щедрість, виявлену братом і сильно перебільшену Фелісітою. Антуана ганили і називали гультяєм. Проте голод допікав йому. Антуан загрожував, що візьметься до контрабанди, як його батько, або вчинить злочин, щоб збезчестити своїх родичів. Ругони знизували плечима; вони знали, що він страхополох і не стане важити своєю шкурою. Кінець кінцем, кленучи близьких і суспільство, Антуан надумав шукати собі роботи.
В одному шинку передмістя познайомився він з робітником-кошикарем, що працював вдома, і запропонував йому свою допомогу. Антуан швидко навчився плести грубі дешеві кошики, що їх легко було збувати. Незабаром він став працювати самостійно. Це легке ремество подобалось йому: він міг байдикувати, скільки йому заманеться, а це для нього було головне. Антуан брався до роботи, коли вже не можна було її відкладати, сплітав десяток лозників і біг спродати їх на базарі. Доки в кишені ще були зароблені гроші, він тинявся по шинках, грівся на осонні; потім, попостувавши день-другий, знову брався за свої лози, лаючись і кленучи багатіїв, що можуть собі жити, нічого не роблячи. Але кошикареве ремество, коли так працювати, дуже невдячне; його заробітків не стало б навіть на пияцтво, коли б він не додумався дешево здобувати собі лозу. Він ніколи не купував її в Пласані, запевняючи, ніби щомісячно робить собі запас її в сусідньому місті, де вона дешевше. А мовити справді, він діставав її собі темними ночами в верболозі на березі Віорни. Вартовий на ниві піймав навіть його одного разу, й його посаджено було на кілька днів до в’язниці. Відтоді він зажив слави у місті відчайдушного республіканця. Він твердив, що курив спокійно свою люльку на березі річки, коли його схопив вартовий. І додавав:
— Вони хотіли б позбавитися мене, бо добре знають мої погляди. Але я їх не боюся, цих поганців багатіїв.
Проте після десяти років ледачого життя Макар прийшов до думки, що він усе ж надто багато працює. Він мав одну мрію: знайти спосіб добре жити, нічого не роблячи. Він не задовольнявся б хлібом та водою, як багато лінтюхів, що воліли голодувати, аби сидіти згорнувши руки. Він, навпаки, потребував і доброї їжі, і цілковитого неробства. Раз якось він збирався стати за служника до якогось дворянина в кварталі св. Марка. Але знайомий конюх налякав його розповідями про те, які вимогливі пани.
Кошики набридли Антуанові. Передбачаючи, що рано чи пізно йому доведеться купувати лозу, Макар хотів уже продатися в рекрути і вернутися до солдатського життя, що здавалося куди привабливіше за життя ремісника, як несподівана зустріч з жінкою змінила всі його плани.
Жозефіна Гаводан, що її всі в місті звали просто Фіна, була здорова, гладка й весела жінка років тридцяти, з квадратовим обличчям, широким, як у чоловіка; на підборідді й над верхньою губою в неї росло рідке, але страшенно довге волосся. Її вважали за козир-дівку, здатну, коли треба, надавати й стусанів. Широченні плечі й величезні руки викликали в хлопців таку пошану, що вони не насмілювалися навіть кпити з її вусів. Але Фіна мала зовсім тонісінький, мов у дитини, голос, високий та чистий. Люди, що знали її ближче, стверджували, що, незважаючи на страшний вигляд, Фіна сумирна, мов те ягня. Дуже завзята до роботи, вона відклала б трохи грошей, коли б не любила заливать спиртного питва; вона вподобала ганусівку. В неділю ввечері її часом доводилось приводити додому.
Увесь тиждень Фіна працювала, мов той віл, бо мала три чи чотири роботи: продавала на торзі овочі або смажені каштани, залежно від сезону, ходила до кількох рантьє вбирати їхні помешкання, святковими днями мила начиння в домах буржуа, а вільного часу лагодила старі солом’яні стільці. Все місто знало її саме як добру перебивницю стільців. На півдні великий попит на стільці з солом’яними сидіннями — вони там у вжитку.
Антуан Макар познайомився з Фіною в критому базарі. Узимку, коли він приходив туди продавати свої лозанки, то старався притаковитися біля печі, що на ній вона смажила каштани. Цей ледар, що боявся роботи як вогню, дивувався з її працьовитості. Потроху він збагнув, що під зовнішньою грубістю цієї гладкої кумасі ховається сором’язливість і доброта. Він часто спостерігав, як Фіна жменями роздавала каштани хлопчикам у лахмітті, що зупинялися, захоплені, перед чадною пательнею. Траплялось, що базарний інспектор кривдив її, і тоді Фіна ладна була заплакати, забуваючи про свої замашні кулаки. Кінець кінцем Антуан сказав собі, що йому потрібна саме така жінка, бо вона працюватиме за двох, а він буде за господаря в хаті. Вона буде для нього робоча скотина, невтомна і слухняна. Що ж до схильності до наливок, то Антуан уважав її за цілком природну. Зваживши добре користь подібної спілки, він посватався — Фіна була в захваті. Досі ще жоден чоловік не насмілювався залицятися до неї. Даремно казали їй, що Антуан — несосвітенний гультяй, їй не стало духу відректися від шлюбу, що до нього вже давно прагнула її дужа натура. В день шлюбу молодий чоловік перейшов жити в квартиру своєї жінки, на вулицю Сівадьєр, біля базару. Це помешкання з трьох кімнат було куди затишніше й краще обмебльоване, ніж його, і він полегшено зітхнув, з задоволенням простягтися на м’якому товстому матраці жінчиного ліжка.
Перші дні все йшло гаразд. Фіна, як і раніше поралася і встигала скрізь. Антуан, якого охопило якесь чоловіче самолюбство, дивне навіть для нього самого, сплів за якийсь один тиждень лозників більше, ніж раніше за цілий місяць. Але в неділю схопилася буря.
В хаті була досить кругленька сума, і подружжя чимало її витратило. Обоє упилися і заходилися бити одне одного до смерті. На ранок вони ніяк не могли пригадати, з чого саме зайшла в них сварка: вони ж бо були лагідні одне до одного аж до вечора, години до десятої, коли Антуан з доброго дива почав тусати жінку, а Фіна, втративши терпець і забувши свою сумирність, відповідала ударом на кожен ляпас. Вранці вона знову притьмом узялася до роботи, мовби в них нічого й не було. Але її чоловік притаїв злість; він устав пізно й до вечора просидів на сонці, курячи люльку.
Від того дня у Макарів запроваджено своєрідний побут. Здавалося, вони змовилися, що жінка має працювати, вмиваючись потом, щоб харчувати чоловіка. Фіна, інстинктивно люблячи роботу, не заперечувала. Доки не пила, вона виявляла надлюдське терпіння, вважаючи за цілком природну річ, що чоловік ледарює, і сама навіть домагалася того, щоб позбавити його всяких клопотів. Але сьорбнувши своєї улюбленої ганусівки, вона робилася не те що злою, але тільки справедливою, і якщо Антуан сікався до неї в ті вечори, коли вона раювала за пляшкою свого улюбленого питва, Фіна кидалась на нього з кулаками й дорікала йому за лінощі та невдячність. Сусіди звикли до постійної тусанини, що чулася з кімнати подружжя. Макари лупили одне одного немилосердно, і якщо жінка била, як мати, що карає дитину, то чоловік зрадливо і злісно розраховував кожен удар і кілька разів трохи не скалічив нещасну жінку.
— А яка ж тобі буде користь, коли зламаєш мені руку чи ногу? — казала вона. — Хто ж харчуватиме тебе, гульвісо?
Як поминути ці сцени, Антуан був задоволений з свого нового життя. Він носив добрий одяг, їв і пив досхочу. Своє кошикарство він зовсім відкинув геть. Іноді, коли вже дуже нудьгував, давав собі обіцянку сплести до ближчого базару десяток лозників, але часто-густо не закінчував навіть і одного. Під канапою лежав собі пучок лози, бо він не використав би його й за двадцять років.
У Макарів народилося троє дітей: дві дочки та син. Старша, Ліза, що народилася 1827 року, через рік після одруження, недовго залишалася вдома. Це була пухкенька, вродлива дівчинка, до того ж здорова й жвава. Вона дуже скидалася на свою матір. Але в ній не було материної покірності робочої тварини. Макар передав дочці яскраво виражене поривання до життьових насолод. Ще зовсім дитиною Ліза згоджувалась працювати цілий день, аби лиш дістати марципана. Їй ще не було й семи років, як її взяла до себе сусідка поштмейстерова. 1839 року господиня овдовіла, переїхала до Парижа і взяла з собою й Лізу. Власне, батьки віддали її зовсім.
Друга дочка, Жервеза, що народилась за рік після Лізи, була кутернога. Зачата під час пияцтва, однієї з тих соромних ночей, коли подружжя немилосердно билося, вона мала скривлене і зсохле праве стегно — каліцтво вона дістала в спадщину від тих жорстоких побоїв, що їх зазнавала матір під час бійок. Жервеза залишалася калікою, і Фіна, бачачи, яка вона бліда і квола, почала лікувати її ганусівкою, запевняючи, що це зміцнить дівчинку. Бідолаха схудла ще більше. На цій високій, сухорлявій дівчинці сукенки, завжди заширокі, теліпались, як на вішаку. Але її схудле, покалічене тіло оздоблювала дуже гарна лялькова голівка, личко було кругле, бліде, з витонченими рисами. Її каліцтво здавалося майже граційним; стан м’яко згинався, ритмічно похитуючись за кожним кроком.
Син Макарів, Жан, народився ще через три роки. Це був здоровань, який нічим не скидався на худорляву Жервезу. Він, як і старша дочка, вдався в матір, хоч зовні і не був схожий на неї. Він, перший із Ругонів-Макарів, мав обличчя з правильними рисами, холодне й нерухоме, що вказувало на серйозну й обмежену натуру. Хлопець зростав з упертою волею досягти незалежного становища. Він старанно відвідував школу і утовкмачував в свою тупу голову основи грамоти та арифметики. Потім він став у майстерні за учня і працював з такою старанністю, тим похвальнішою, що потребував цілий день на те, що інші засвоювали за якусь годину.
Антуан усе бурчав на бідолашних дітей. Ці зайві роти поїдали його пайку. Він зарікався, як і його брат, не мати більше дітей, цих об’їдал, що доводять до злиднів своїх батьків. Треба було тільки підслухати всі його докори, коли їх п’ятеро сідало за стіл і мати давала кращі кусні Жанові, Лізі та Жервезі.
— Оце так, — бурчав він, — напихай їх, щоб вони тобі полопалися.
Кожна нова одежина, кожна пара черевиків, що їх купувала Фіна для дітей, псувала йому настрій на кілька днів. А! Коли б він знав, у нього не було б ніколи цієї купи дітей, що примушували його курити щоденно тільки тютюн за чотири су й через яких часто-густо на обід не було нічого, крім рагу з картоплею, — страви, яка йому не дуже-то смакувала.
Пізніше, коли Жан і Жервеза стали приносити йому перші свої заробітки по двадцять су, батько визнав, що мати дітей не так уже зле. Ліза вже не жила вдома. Без усякого сорому Антуан змусив дітей годувати себе, так само як примушував жінку. 3 його боку це був обмислений розрахунок.
Коли Жервезі минуло вісім літ, вона стала ходити до сусіди-купця чистити мигдаль; вона заробляла щоденно десять су, що їх батько велично клав собі в кишеню, а Фіна й не насмілювалася запитати, куди поділися ті гроші. Потім молода дівчина стала за ученицю до пралі й згодом зробилася сама робітницею й почала одержувати по два франки щоденно, і ці два франки не минали Макарових рук. Жана, що вивчився столярства, батько також оббирав, якщо тільки Макарові вдавалося перехопити сина в день платні, перш ніж той устигав передати гроші матері. Іноді ці гроші вислизали від Антуана, тоді він ходив як хмара, цілий тиждень люто поглядав на жінку й дітей, все шукаючи приводу за дрібниці зчинити спірку, але все ж таки соромився признатися, чого саме він гнівається. А як надходив час наступної платні, він уже знову був на чатах і, захопивши гроші в хлопця, зникав на цілі дні.
Жервеза, забита, вихована на вулиці в компанії сусідніх хлопців, чотирнадцяти років завагітніла. Батькові дитини не було ще й вісімнадцяти. Це був робітник з чинбарні на прізвище Лантьє. Макар спершу страшенно розлютився, але коли взнав, що мати Лантьє, жінка м’яка й добра, захотіла взяти дитину до себе, заспокоївся. Але він не відпустив Жервези; вона заробляла вже двадцять п’ять су, і батько й слухати не хотів про її шлюб. Через чотири роки в неї народився другий хлопець. Мати Лантьє знову-взяла його до себе. Макар і цим разом удав, ніби нічого не знає. Коли Фіна боязко натякнула, що треба було б переговорити з Лантьє і якось узаконити стосунки, бо вже ширилися плітки, Антуан рішуче заявив, що він дочку нізащо не відпустить і що віддасть її спокусникові тільки тоді, як той буде вартий її і зможе придбати меблі.
Ця доба була найкраща в Макаровому житті. Він ходив, мов той буржуа, в сурдуті та штанях з тонкого сукна. Старанно виголений, гладкий, він анітрохи не скидався вже на колишнього обірваного ланця і шиночного завсідника. Антуан відвідував кав’ярні, читав часописи, гуляв проспектом Совер. Він удавав себе за пана, доки в нього були гроші в кишені, а коли кишеня порожніла, він залишався вдома, впадаючи в розпач від того, що змушений нудитися в своєму барлозі і що не має змоги випити своєї філіжанки кави. В такі дні він обвинувачував увесь рід людський у своїх злиднях, робився хворий від гніву і заздрощів до того, що Фіна з жалю давала йому останню срібну монету в хаті, щоб він тільки міг провести вечір у кав’ярні. Цей милий чоловік був жорстокий егоїст. Жервеза приносила вже в сім’ю щомісячно до шістдесяти франків і ходила в злиденних ситцевих платтях, тимчасом як батько замовляв собі сатинові чорні жилети в кращих пласанських кравців. Жана, дорослого юнака, що заробляв уже щоденно від трьох до чотирьох франків, батько оббирав ще безсоромніше. Кав’ярня, де Антуан марнував цілісінькі дні, була якраз проти столярні, і Жан, працюючи гембелем або пилкою, бачив, як по той бік майдану “пан” Макар кладе цукор у каву або грає в пікет з якимсь небагатим рантьє. Старий ледащо програвав гроші сина. Сам Жан ніколи не ходив до кав’ярні, бо в нього не залишалося навіть і п’яти су на філіжанку кави з коньяком. Антуан трактував сина, мов дівчину, не давав йому жодного сантима й вимагав докладного звіту, як Жан збавляє час. І коли товариші вмовляли Жана провести день де-небудь на березі Віорни або в Гаррігських горах, батько обурювався, навіть бив його й довго гнівався за ті чотири франки, що їх бракувало в черговій платні. Ото в такій залежності він тримав свого сина й доходив іноді до того, що відбивав дівчат, до яких залицявся молодий столяр. До Макарів заходили Жервезині приятельки, робітниці шістнадцяти, вісімнадцяти років, веселі дівчата з грайливою задерикуватістю дозрілості, що прокидалася. Вечорами вони сповняли кімнату молодістю й радощами. Бідолашний Жан, позбавлений усякої втіхи, примушений сидіти вдома, бо не мав грошей, поглядав на цих дівчат блискучими від жадання очима. Але життя маленького хлопця, що його все ще довелося провадити, розвивало в ньому непереможну боязкість; граючись із подругами сестри, він ледве насмілювався торкнутися до них пучкою. Макар знизував плечима, мов із жалю, й мурмотів з виглядом іронічної переваги:
— Бач, який невинний!
Він, а не син, цілував у шию молодих дівчат за плечима в жінки. Він зайшов надто далеко з одною молоденькою пралею, до якої Жан залицявся більш, ніж до інших. Батько відбив її в сина, вкрав, мало не видер з його обіймів. Старий волоцюга ще й пишався своїми успіхами в жінок.
Бувають чоловіки, що живуть на кошти своїх полюбовниць. Макар так само ганебно і так само зухвало жив на кошти своєї жінки та дітей. Він без усякого сорому грабував сім’ю і йшов десь частуватися, коли в хаті не лишалося й шага. Трактував їх він дуже зарозуміло: повертаючись із кав’ярні, починав гірко сміятися зі злиднів, що визирали з кожного кутка; він заявляв, що обід нікудишній, що Жервеза дурна, а Жан ніколи не стане мужчиною. Цей егоїст з’їдав кращий шматок, затирав собі руки, курив повільно люльку, а тим часом бідні діти, знесилені втомою, засинали, схиливши голови на стіл. Так минали дні, безжурні й щасливі. Йому здавалося цілком природним, що його утримують, як дівицю, і він має змогу байдикувати та висиджувати в кав’ярні або гуляти годинами в холодку проспектом чи вулицею Майль. Кінець кінцем, не соромлячись, він почав розповідати синові про свої любовні пригоди, а той слухав, роззявивши рота, з голодними очима. Діти не ремствували: вони бачили, що мати — покірна прислужниця батька. Фіна, дужа жінка, що частувала чоловіка стусанами, коли вони обоє були п’яні, твереза тремтіла перед ним і дозволяла йому повновладно панувати в хаті. Ночами він крав мідяки, що вона заробляла вдень на базарі, а вона навіть не зважувалась одверто дорікати йому. Іноді, проївши всі гроші в домі за тиждень наперед, він ще й накидався на безталанну жінку, кричав, що вона дурна й не вміє звести кінці з кінцями, а Фіна з янгольською покірністю відповідала йому чистим голоском, таким несподіваним при її дебелості, що їй уже не двадцять років і що тепер стало дуже важко заробляти гроші. Щоб утішитися, вона купувала літр ганусівки, й увечері вони з дочкою розпивали її маленькими чарками, коли Антуан ішов до кав’ярні. Оце й була їхня втіха. Жан лягав спати, а обидві жінки сиділи за столом, наслухаючи, щоб заховати пляшку й чарки, коли зачують якийсь гомін. Коли Макар спізнявся, вони, п’ючи помаленьку, напивалися доп’яну. Очманілі, глядячи одна на одну з безглуздою усмішкою, мати й дочка буркотіли якусь нісенітницю. Рожеві плями виступали на Жервезиних щоках; її маленьке, лялькове личко, таке тонке й ніжне, набирало тоді щасливого виразу; і боляче було бачити, як ця квола, безкровна дівчинка, розпалена вином, з мокрим ротом, сміється ідіотичним сміхом п’янички. Фіна сиділа на стільці обважніла. Іноді вони забували наслухати або не мали більше сили сховати пляшку та чарки, коли на сходах чулися Антуанові кроки. Такими днями в Макарів зчинялася бійка. Жанові доводилося зіскакувати з ліжка, щоб розборонити матір і батька й покласти Жервезу, що інакше спала б на підлозі.
Усяка політична партія має своїх блазнів і своїх мерзотників. Антуан Макар, палаючи від заздрості і зненависті, мріючи про помсту всьому суспільству, вітав Республіку як щасливу еру, коли йому дозволено буде наповнити кишені за рахунок сусіди й навіть задушити цього сусіду, коли той виявлятиме незадоволення! Життя завсідника кав’ярень і читання газетних статей, що їх він не тямив, обернули його на крикуна, що проповідував найнесусвітніші політичні погляди. Треба побувати в провінції й послухати, як красномовствують по шинках такі злоріки, що кепсько перетравили прочитане, щоб уявити собі, до якої безглуздої дурості дійшов Макар. А що він був балакун, побував на військовій службі і взагалі здавався моторним хлопцем, то довірливі люди купчилися круг нього, дослухаючись до його мови. Хоча він і не очолював жодної партії, йому вдалося з’єднати навколо себе невеличку групу робітників, що приймали його заздру лютість за чесне й переконане обурення.
В лютневі дні Антуан сказав сам собі, що Пласан віднині належить йому, і, гуляючи вулицею, нахабно поглядав на дрібних крамарів, що перелякано стояли на порозі своїх крамниць; вигляд його ясно говорив: “Наш день надійшов, мої ягнятка, тепер ви у нас потанцюєте”. Він став неймовірно зухвалий і так захопився ролею переможця й деспота, що перестав навіть платити в кав’ярні, а простак господар, який тремтів перед витріщеними Антуановими очима, не насмілювався подати йому рахунка. Важко полічити, скільки він випив філіжанок кави; іноді він запрошував приятелів і цілими годинами кричав, що народ умирає з голоду й що багатіїв треба змусити поділитися. Сам він не дав би прошакові й одного су.
Але що остаточно обернуло його в завзятого республіканця — це надія поквитатися з Ругоном, що став одверто на бік реакції. А! Який тріумф, коли П’єр і Фелісіта будуть у його владі. Нехай їхні справи кепські, вони все ж таки зробилися буржуа, а він, Макар, залишався простим ремісником. Це доводило його до розпачу. Але найобразливішим було те, що один з їхніх синів став адвокатом, другий лікарем, третій — службовцем, тоді як його Жан працював столяром, Жервеза — пралею. Коли він порівнював Макарів з Ругонами, то почував ще великий сором від того, що його жінка продавала на базарі каштани й лагодила старі солом’яні стільці для всього кварталу. А все ж П’єр — його брат, чому він мав більше права жити ласо й одержувати прибутки? Бо ж він вдавав з себе великого пана тільки завдяки грошам, украденим у нього, Антуана. І коли Макар торкався цієї теми, то аж запінювався ввесь од лютості; він міг кипіти годинами, без упину повторюючи ті самі обвинувачення й заяви: “Коли б мій брат був там, де йому місце, то рантьє був би я, а не він”.
А коли його питали, що то за місце, він відповідав страшним голосом: “Каторга!”
Його ненависть зросла ще більше, коли Ругони згуртували навколо себе консерваторів й набули в Пласані деякого впливу. В устах шиночних балакунів славетний жовтий салон перетворився в розбишацьке кишло, в збіговисько злочинців, які щовечора заприсягалися на кинджалах вигубити народ. І щоб намовити проти П’єра всіх немаєтних, Антуан пустив чутку, ніби колишній торгівець олією не такий уже бідний, як хоче здатися, але що він приховав свої скарби з жадібності й страху перед злодіями. Він намагався викликати обурення злидарів найнесусвітнішими вигадками, що в них, зрештою, починав і сам вірити. Правда, йому погано давалося приховати свою особисту образу й бажання помсти під серпанком найщирішого патріотизму, але він виявляв стільки запалу, був такий гучноголосий, що ніхто не міг і сумніватися в його переконанні.
Власне, всі члени цієї сім’ї мали звірячий і брутальний апетит. Фелісіта розуміла, що палкі Макарові промови не що інше, як захована злість і ненависть, і охоче заплатила б йому за мовчанку. На жаль, у неї не було грошей, а затягти його до небезпечної гри, затіяної чоловіком, вона не зважувалася. Антуан дуже шкодив Ругонам в очах рантьє нового міста. Досить було вже й того, що він їхній родич. Грану та Рудьє безперестанно з презирством закидали Ругонам, що є подібна людина в їхній сім’ї. І Фелісіта з сумом питала себе, чи пощастить їм коли-небудь змити з себе цю пляму. Соромно, неприпустимо, щоб у майбутньому пан Ругон мав брата, що його жінка торгує каштанами і що сам провадить брудне ледаче життя. Кінець кінцем Фелісіта стала боятися за успіх їхнього таємного задуму, бо Антуан робив усе, щоб скомпрометувати своїх кревних. Коли їй оповідали, якою лайкою обкладав Антуан жовтий салон, вона тремтіла зі страху як би він не осатанів і своїм бешкетом не занапастив їхні надії.
Антуан добре розумів, які прикрі Ругонам його вихватки, і день у день висловлював усе жорстокіші погляди тільки для того, щоб увірвати їм терпець. У кав’ярні він казав про П’єра “мій братан” таким тоном, що всі відвідувачі оберталися, на вулиці при зустрічі з реакціонерами з жовтого салону він бурчав глухі прокльони, і статечні буржуа, вражені його зухвалістю, доповідали про це ввечері Ругонам, певне, вважаючи їх винними за неприємну зустріч.
Раз якось Грану прийшов до Ругонів розлютований.
— Та це ж, — закричав він ще з порога, — вже не можна терпіти, ображають, куди не ступи!
І, звертаючись до П’єра, додав:
— Пане, коли мають такого брата, як ваш, то треба подбати, щоб захистити від нього суспільство… Я переходив спокійнісінько собі майдан Підпрефектури, коли цей пройдисвіт, проходячи повз мене, пробурчав кілька слів, і я виразно почув, як він сказав: “Старий шахрай”.
Фелісіта зблідла й почала квапливо перепрошувати Грану, але добродій і слухати нічого не хотів і сказав, що зараз піде геть. Маркіз поспішив втрутитися.
— Не може бути, — сказав він, — щоб цей волоцюга обізвав вас шахраєм. Ви певні, що образу було кинуто на вашу адресу?
Грану остовпів. Зрештою, цілком можливо, що Антуан міг буркнути: “Ти ще йдеш до цього шахрая”.
Пан де Карнаван погладив собі підборіддя, щоб заховати усмішку.
Ругон сказав тоді якнайспокійнішим тоном:
— Я зразу подумав, що старий шахрай — це я. Добре, що непорозуміння з’ясоване. Прошу вас, панове, уникайте цього добродія. Я від нього рішуче відрікаюсь.
Але Фелісіта не могла байдуже дивитися на такі речі, вона робилася хворою від кожного ганебного Макарового вчинку; ночами її мучила думка, що думають про них ці пани.
За кілька місяців до перевороту Ругони одержали анонімного листа — три сторінки найбрутальнішої лайки, хтось загрожував їм, коли їхня партія переможе, то в часописі з’явиться друком скандальна історія колишніх Аделаїдиних полюбовних авантур і крадіжки, вчиненої П’єром, коли він примусив матір, збожеволілу від розпусти, дати розписку на п’ятдесят тисяч франків. Цей лист кілком по голові приголомшив самого Ругона. Фелісіта не втрималася і дорікнула свого чоловіка за його соромну й брудну сім’ю, бо подружжя жодної хвилини не мало сумніву, що автор листа Антуан.
— Треба буде, — сказав П’єр з похмурим виглядом, — що б там не було позбавитися цієї мерзоти. Це вже занадто.
Тим часом Макар, провадячи й далі таку тактику, шукав спільників проти Ругонів у самій же їхній сім’ї. Спочатку, читаючи грізні статті в “Незалежному”, він покладав надії на Арістіда. Але молодий чоловік, хоч і засліплений лютою заздрістю, був не такий дурний, щоб зв’язатися з такою людиною, як його дядько. Арістід не захотів навіть спілкуватися з ним і не підпускав до себе, тим-то Антуан оголосив небожа підозрілою особою. По шинках, де верховодив Макар, запевняли навіть, що журналіст — провокатор. Піймавши тут облизня, Антуан поклав собі спробувати щастя в дітей своєї сестри Урсули.
Урсула померла 1859 року, справдивши похмуре прорікання брата. Неврози матері перейшли в дочки в сухоти, що помалу збавили її життя. Після Урсули залишилося троє дітей: вісімнадцятилітня дочка Елен, що одружилася з службовцем, і двоє синів: старший, Франсуа, молодий чоловік двадцяти трьох років, і молодший, Сільвер, бідне створіння, шести років. Смерть коханої жінки вразила Муре мов грім із неба. Він ще протяг один рік, занедбавши свої справи, проживаючи зібрані гроші. Одного ранку знайшли його труп: він повісився в кімнаті, де ще зберігалась Урсулина сукня. Старший син, що дістав добру комерційну освіту, вступив за прикажчика до свого дядька Ругона замість Арістіда, що тільки що поїхав з дому.
Ругон, незважаючи на свою глибоку ненависть до Макарів, прийняв охоче свого небожа, бо знав його скромність і працьовитість. Йому потрібна була віддана людина, що допомогла б полагодити його справи. Та ще й у часи процвітання Муре П’єр перейнявся пошаною до його родини, що заробляла добрі гроші й невдовзі замирився з сестрою. А може бути й таке, що, приймаючи Франсуа за прикажчика, П’єр хотів ніби компенсувати його: пограбувавши матір, він заспокоював своє сумління, даючи роботу її синові. Шахраї іноді роблять так і розраховуються з чесністю. Для Ругона це було вигідно. Він знайшов у небожі потрібного йому помічника. Коли за ці часи фірма Ругонів і не давала прибутків, то не з вини цього тихого, пунктуального хлопця, який, здавалося, народився на те, щоб стояти за прилавком поміж глечиків з олією та в’язками тарані. Маючи велику фізичну схожість з матір’ю, Франсуа від батька дістав розум обмежений і практичний, інстинктивний нахил до розміреного життя й деяку оглядність дрібного торгівця. Через три місяці П’єр, усе ще додержуючись своєї системи компенсації, одружив Франсуа з своєю молодшою дочкою Мартою, котрої йому хотілося швидше позбутися. Молоді люди покохали одне одного зразу, з перших же днів. Можливо, що їхня прихильність виникла і зміцніла завдяки одній чудній обставині: Франсуа й Марта дивно скидалися одне на одного, як брат і сестра. Мати передала Франсуа риси обличчя родоначальниці Аделаїди; щодо Марти, яка теж була живим портретом бабусі, то ця подібність була ще дивовижніша, бо П’єр Ругон жодною рисою не нагадував матері. Тут спадковість, поминувши батька, ще виразніше проявилась у дочці. Але на цьому й кінчалася схожість молодого подружжя. Якщо Франсуа був достойний син урівноваженого й трохи флегматичного шаповала Муре, то Марта, чудна й точна копія своєї бабусі, успадкувала її розгубленість і душевну нестійкість. Можливо, це поєднання фізичної схожості і різних характерів і принадило їх одне до одного. З 1840 до 1844 року у них народилося троє дітей. Франсуа залишився в дядька до останнього дня існування фірми. П’єр хотів передати йому діло, але молодий чоловік надто добре уявляв собі перспективи торгівлі в Пласані. Він відмовився, переїхав до Марселя і замешкав там на свої вбогі заощадження.
Макар скоро збагнув, що йому не пощастить накрутити проти Ругона цього незграбного, працьовитого молодика, котрого він зі злістю дармоїда винуватив у скупості й лицемірстві. Зате він сподівався знайти потрібного спільника в другому синові Муре — п’ятнадцятилітньому Сільвері. Коли Муре завісився серед спідниць небіжчиці-жінки, малий Сільвер не ходив ще навіть до школи. Франсуа, не знаючи, що діяти з своїм малим братом, привіз його до дядька. Той, побачивши, що небіж привів дитину, скривився, бо не мав наміру стати аж так великодушним, щоб годувати ще одного зайвого рота, Фелісіта теж незлюбила Сільвера, і він зростав безталанний, ніби всіма покинутий; хлопчикові доводилося часто-густо плакати, доки його бабуня, що частенько відвідувала Ругонів, не змилосердилася над ним і не попрохала дозволу забрати його до себе. П’єр був страшенно задоволений; він дозволив їй узяти дитину, ні слова навіть не кажучи про те, щоб збільшити ту малу пенсію, що її давав матері, — віднині її повинно було вистачати на двох.
Аделаїді було тоді біля сімдесяти п’яти років. Старечі роки й чернецьке життя зробили своє: вона вже нічим не нагадувала ту сухорляву, палку жінку, що в дні молодості тікала з дому в обійми браконьєра Макара. Вона зсохла, закостеніла, живучи сама в своїй халупі в завулкові св. Мітра, в мовчазній та темній норі. Вона майже не виходила з хати, годувалася лише картоплею та сушеними овочами. Дивлячись на неї, згадувалися старі черниці, бліді, кволі, з млявою ходою, що зреклися світу. Її безкровне обличчя, завжди чепурне, облямоване білим очіпком, скидалося на обличчя мрущої, якоїсь машкари, застиглої й байдужої. Звичка мовчати зробила її німою. Од темряви її оселі, від того, що вона бачила в хаті все ті ж речі, її очі вгасли й зробились прозорими, як джерельна вода. Цілковите зречення життя, повільне фізичне й духовне вигасання помалу перетворили розпусну, палку жінку в поважну матрону. Коли вона втоплювала очі в якусь річ, дивлячись і нічого не бачачи, в цих очах, ясних і глибоких, мов провалля, можна було побачити безмірну душевну порожнечу. Де й поділися її колишні змислові поривання, лишились тільки кволість тіла та старече дрижання рук. Колись вона кохала грубо, як вовчиця, а тепер від її жалюгідної, зужитої істоти тхнуло тільки легким духом сухого, зів’ялого листя. Це зробили нерви, палка пожадливість, що перегоріла в жорстокій зневіленій неблазності. Після смерті Макара, що в ньому було все її життя, любовна жага і далі її палила, вона мордувала її, як ту черницю, замкнуту в монастирі, але Аделаїді і в голову не спадало заспокоїти її. Можливо, навіть розпусне життя менше б виснажило її, менше притупило, ніж ця постійна незаспокоєність, що, не маючи виходу, поволі підточувала її, руйнуючи організм.
Але іноді ще з цією живою покійницею, з цією старою, зів’ялою жінкою, що, здавалося, не має вже ні кровинки, траплялися нервові припадки; тоді по ній пробігали мов електричні струми й гальванізували її, повертаючи на якусь годину напружене життя. Аделаїда непритомно лежала на своєму ліжкові з розплющеними очима; потім на неї нападала гикавка, її тіпало, й вона починала битися з страшенною силою істеричок, котрих доводиться зв’язувати, щоб вони не розбили собі голову об стіни. Ці повернення колишньої палкості, ці наглі нервові приступи боляче стрясали її бідне наболіле тіло. Здавалося, вся її бурхлива молодість безсоромно воскресає в холодному тілі сімдесятирічної баби. І коли Аделаїда підводилася після нападу, ніби отупівши, вона хиталася і здавалася такою розчухраною, що кумасі передмістя казали: “Вона напилася, оця причинна баба”.
Дитяча усмішка малого Сільвера, як останній блідий промінь, зігрівала її захололе тіло. Аделаїда взяла дитину, бо втомилася від самотності, боялася вмерти сама під час приступу. Це хлопча пустувало біля неї, наче боронило її від смерті. Не зраджуючи своєї мовчанки, не зм’якшуючи своїх автоматичних рухів, вона прихилилась усією душею до хлопця. Сувора, німа, вона цілими годинами поглядала, як він бавиться, захоплено слухала нестерпучий гармидер, що ним він сповнював стареньку хатинку. Ця домовина стрясалася від гомону, коли Сільвер скакав по кімнаті верхи на вінику, забивався об двері, здіймав крик і плач. Він повертав Аделаїду до життя. Вона доглядала за ним з якоюсь чарівною невмілістю. Замолоду коханка в ній була дужча за матір, зате тепер вона зазнавала чудової втіхи молодої матері, умиваючи, одягаючи, доглядаючи це хистке маленьке створіння. Це був останній спалах любові, остання пом’якшена пристрасть, що її надіслало небо цій жінці, мрущої від потреби любити, зворушлива агонія серця, все життя паленого, змисловими бажаннями і вигасаючого в прихильності до дитини.
В Аделаїді збереглося надто мало життя для гомінливої захопленої ніжності, притаманній добрим гладким бабусям. Вона обожнювала сирітку потай, сором’язливо, як юна дівчина, не вміючи здобутися на ласку. Іноді вона брала дитину собі на коліна й довго дивилася на неї своїми згаслими очима. І коли мале, перелякане цим блідим і німим обличчям, починало голосно плакати, вона, либонь, засоромлена тим, що наробила, спускала його швидко додолу, навіть не поцілувавши. Може, вона знаходила в ньому якусь подібність до браконьєра Макара.
Сільвер зростав сам і нікого не бачив, крім Аделаїди. Белькочучи по-дитячому, він прозвав її “тітка Діда”, і це ім’я, зрештою, так і залишилося за старою жінкою: в Провансі слово “тітка” вживається тільки як привітливе звертання. Дитина почувала до своєї бабуні особливу ніжність, змішану з шанобливим острахом. Коли хлопчик був ще зовсім малий і з нею траплявся припадок, він утікав з плачем, переляканий корчами її обличчя; після припадку він боязко повертався, радніший знову спасатися, нібито бідна стара жінка здатна була його побити. Пізніше, коли він мав літ дванадцять, він мужньо залишався з нею, доглядаючи, щоб вона не поранила себе, впавши з ліжка. Він просиджував цілі ночі, міцно обнявши її, стримуючи судоми, що корчили їй руки й ноги. В проміжках між нападами він жалісливими великими очима дивився на її конвульсивне обличчя, на схудле тіло, що його спідниці обгортали, мов той саван. Ця захована од усіх драма повторялася щомісяця: нерухома, мов той труп, стара жінка і схилена над нею дитина, що мовчки чекає повернення життя, становили в темряві хати чудний образ глибокої розпуки й жалощів, що краяли серце. Спам’ятавшись, тітка Діда насилу підводилася, поправляла на собі вбрання й починала поратися в хаті, ні про що не питаючи Сільвера; вона нічого не пам’ятала, а дитина, з якоюсь інстинктивною обачністю уникала нагадувати їй про те, що сталося. Ці постійні припадки прив’язали міцно внука до бабусі. Вона ревно кохала його, без багатослівних освідчень, його любов до неї також була прихована й соромлива. Хлопець був вдячний їй за те, що вона прихистила й виховала його, бабуся здавалася йому якоюсь незвичайною істотою, що мала невідому недугу, і цю істоту треба жаліти й шанувати. Певне, в Аделаїди залишалося надто вже мало людського; вона була така бліда й нерухома, що Сільвер не зважувався термосити її, чіплятися їй на шию. Вони жили в сумному мовчанні, але несказанна ніжність єднала їх.
Похмура й нерадісна атмосфера, якою дихав Сільвер з дитинства, загартувала його душу, сповнену високих поривань. Він рано став серйозною, вдумливою людиною, що уперто прагнула освіти. Хлопець навчився грамоті й лічбі в монастирській школі, що її довелося йому кинути в дванадцять років і стати за учня до ремісника. Йому бракувало найелементарніших знань, але він читав усі випадкові книжки, що йому попадалися до рук, і таким робом набув собі своєрідний розумовий багаж; він мав уявлення про найрізноманітніші речі, але відомості ці були поверхові, погано засвоєні і не вкладалися ясно в його голові. Ще хлопчиком ходив він до одного колісника, Віана, — його майстерня стояла біля входу до завулка, проти плацу св. Мітра, де колісник складав ліс. Сільвер залазив на колеса ридванів, відданих до направи, і бавився важким інструментом, який його малі рученята ледве могли підняти. Надто йому подобалося допомагати робітникам — підтримувати дерев’яні бруски або подавати залізяччя. Коли Сільвер підріс, він, цілком природно, став за учня до Віана. Колісник полюбив цього хлопця, який завжди вертівся біля нього, і запропонував Аделаїді взяти його в учні, не схотівши брати ніякої платні за науку. Сільвер з охотою пішов до Віана. В мріях він уже бачив той день, коли поверне добрій тітці Діді все, що вона витратила на нього. З нього вийшов добрий робітник. Але Сільвер мав вищі запити. Побачивши якось в одного пласанського колісника дуже гарну нову коляску, блискучу від лаку, він про себе вирішив, що колись вироблятиме такі самі екіпажі. Ця коляска запам’яталась йому як надзвичайний і своєрідний витвір мистецтва, як ніби якийсь ідеал його поривань. Бідки, що над ними він працював у Віана і що біля них він порався з такою любов’ю, здавалися йому тепер не варті його зусиль. Він почав одвідувати школу малювання і заприятелював там з учнем колежу. Той дав йому старий підручник геометрії. І Сільвер поринув у вивчення без усякого керівництва, ламаючи собі тижнями голову над речами найпростішими. Він належав до числа тих робітників, що ледве вміють підписати своє прізвище, але розмовляють про алгебру як про щось добре знайоме. Ніщо не псує так незміцнілого розуму, як уривки знання без міцних підвалин. Часто-густо ці окрушини науки дають зовсім помилкове уявлення про великі істини й перетворюють обмежених людей у зовсім тупих і нестерпних. У Сільвері ці клапті украденого знання тільки розвогнювали його шляхетний запал. Він дізнався про обрії, що були для нього недосяжні. Він створив собі святощі з речей, що їх не міг доторкнутися рукою, він глибоко і простодушно вірив у високі ідеї й високі слова, намагаючись піднятися до них, але ніколи їх не розуміючи. Це була проста душа, але душа шляхетна, що зупинилася на порозі храму, вклякнувши перед свічками, що здалеку їй здавалися зірками.
Хатинка в Аделаїди не мала сіней; з вулиці потрапляли просто в велику кімнату з цегляною долівкою, вона правила одночасно й за кухню й за їдальню; там стояло тільки кілька солом’яних стільців, стіл, певніше дошка, покладена на козли, і стара скриня, яку Аделаїда переробила на канапу, накривши її шматком вовняної тканини. Ліворуч від коминка, в кутку, оздоблена штучними квітами, висіла гіпсова статуетка матері божої, традиційної заступниці всіх провансальських бабів, навіть не побожних. Вузький коридор вів од вітальні до маленького двору позаду будинку, де був колодязь. Ліворуч коридором була кімната тітки Діди — вузенька комірчина з ліжком залізним та одним стільцем; праворуч, у ванькирчику, де ледве ставало розкладне ліжко, спав Сільвер; він понавішував цілу низку полиць, аж до стелі, де зберігав свої улюблені книжки, розрізнені, куплені за гріш у тандитника. Читаючи ночами, Сільвер чіпляв лампу на кілочку в головах над ліжком. І коли з бабусею траплявся припадок, він одразу ж підбігав до неї.
