«Кар’єра Ругонів», розділ III
У Пласані, цьому одрубному місті, де 1848 року так певно визначилися станові межі, політичні події відгукувалися глухо. Навіть нині голосу народу тут мало чути: його тлумить буржуазія своєю розсудливістю, шляхта — своєю німою розпукою, духовенство — своїми тонкими інтригами. Хай перевертаються трони, постають республіки — місто ще ледве хвилюється. Коли в Парижі б’ються, у Пласані сплять. Але коли на поверхні все тихо й спокійно, то в глибинах іде глуха борня, дуже цікава для спостереження. Правда, на вулицях не чути стрілянини, зате салони нового міста і кварталу св. Марка рояться інтригами. До 1830 року в Пласані і не думали про народ, та і тепер його все ще нехтують. Всі справи вершать духовенство, шляхта і буржуазія. Священики — їх у місті дуже багато — дають тон місцевій політиці: тут звичайна річ підкопи, удари з-за рогу — мудра й обачна тактика, що допускає раз у десять років крок уперед чи крок назад. Таємні каверзи людей, що найбільше бояться галасу, потребують особливих хитрощів, пронозуватої вдачі, витримки й тверезості. Провінційна лемішкуватість, що з неї так глузують у Парижі, криє в собі зради, підступні вбивства, тихі перемоги і тихі поразки. Зачепіть їхні інтереси — і ці добрі люди, не виходячи з дому, уб’ють вас щиглями так самовпевнено, як убивають на майдані з гармат. Політична історія Пласана, як і інших дрібних міст у Провансі, має цікаву особливість. До 1830 року пласанці були щирими католиками й завзятими роялістами, навіть народ присягався тільки богом та законними королями. Потім сталася чудна зміна: віра згасла, робітники та буржуа відкинулися легітимістів і прилучилися до великого демократичного руху нашої доби. Коли спалахнула революція 1848 року, самі лише аристократи та духовенство ще стояли за Анрі V. Довго вважали вони царювання Орлеанів за безглузду спробу, що доведе рано чи пізно до повернення Бурбонів. Правда, їхні надії похитнулись, але вони все ж не припиняли боротьби, обурені назадництвом колишніх соратників і намагаючись повернути їх до своїх лав. Квартал св. Марка за допомогою всіх парафій узявся до роботи. В перші ж дні по лютневих подіях буржуазія й особливо посполитий люд не тямилися з радощів. Республіканські новачки поспішали виявити свій революційний запал. Але в рантьє нового міста він спалахнув і погас, як солома. Дрібні власники, колишні гендлярі, всі ті, хто за монархії кейфував та обкруглював свої достатки, скоро улягли паніці; за Республіки життя було дуже неспокійне, і вони дрижали за свою калитку, за своє безжурне, егоїстичне існування. І тим-то 1849 року, з початком клерикальної реакції, майже всі пласанські буржуа перейшли на бік консерваторів. Їх прийнято з розкритими обіймами. Ніколи ще нове місто не зближалося так тісно з кварталом св. Марка: деякі шляхтичі почали навіть ручкатися з адвокатами та колишніми торговцями олією. Це несподіване панібратство скорило новий квартал, і він одразу ж проголосив запеклу війну республіканському уряду. Скільки спритності й терпіння довелося проявити духовенству, щоб досягти такого зближення? Власне, пласанське дворянство було в глибокій прострації, у своєрідній агонії: воно заховувало свою віру, але було мов приспане, вважало за краще нічого не робити, здаючись на божу ласку. Найохочіше воно протестувало мовчки, почуваючи, мабуть, що боги вимерли і йому залишається тільки самому рушити за ними. Навіть у добу перевороту, катастрофи 1848 року, коли можна було ще сподіватися на повернення Бурбонів, шляхта лишалась пасивна й байдужа: на словах вона була ладна кинутися в огонь, а насправді тільки з жалем покидала затишок свого коминка. Духовенство безупинно боролося з цим духом безсилля та покірності. Воно боролося завзято. Коли пастор упадає в розпуку, він борюкається ще лютіше. Уся політика церкви полягає в тому, щоб ні на крок не збочувати з прямого шляху, хай там що, іноді відкладаючи здійснення своїх планів на кілька віків, але не втрачаючи жодної години, без упину сунутися далі. Отже, й у Пласані реакцію очолило духовенство. Дворянство було тут лише заслоною; духовенство ховалося за ним, керувало, підбадьорювало і навіть удмухувало в нього ніби живого духа. Коли нарешті пощастило домогтися від шляхти, щоб вона, подолавши свої забобони, з’єдналася з буржуазією, духовенство впевнилося в своїй перемозі. Грунт було добре підготовлено, і старе місто роялістів, місто тихомирних буржуа та полохливих крамарів, рано чи пізно мало пристати до “партії ладу”. Розумна тактика духовенства прискорила цей перехід. Маючи за своїх прихильників власників нового міста, воно зуміло перетягти до себе й дрібних крамарів старого кварталу. Місто опинилось під владою реакції, репрезентованої людьми різних переконань. Годі собі уявити різномастішу компанію, мішанину озлоблених лібералів, легітимістів, орлеаністів, бонапартистів і клерикалів. Але тої миті розбіжності не мали ніякого значення. Важливе було одне: добити Республіку. А Республіка вже часувала. Зникома частка людності, якась тисяча робітників, не більше, з десяти тисяч мешканців Пласана, ще вклонялась перед деревом волі, посадженим на майдані Підпрефектури.
Навіть найпрозорливіші пласанські політики з проводу реакційним рухом не одразу вгадали наближення Імперії. Популярність принца Луї-Наполеона здавалась їм тимчасовим захопленням натовпу, що швидко опам’ятається. Сама особа принца мало захоплювала. Вони вважали його за нікчему, марного мрійника, нездатного накласти руку на Францію, а надто утриматися біля керма. Він був для них простим знаряддям, що стане на деякий час їм у пригоді, а потім його можна викинути, як тільки з’явиться справжній претендент. Проте збігло кілька місяців, й мудрі політики затурбувалися; тоді тільки вони усвідомили, що їх обдурено. Але їм не давали часу оговтатися. Стався державний переворот, і їм лишалося тільки вітати його. “Велику блудницю”, Республіку, задушено. Хай би там що, а це був тріумф. Духовенство й дворяни примирилися з подіями, відклали на пізніший час здійснення своїх мрій і, помщаючись за ошукані сподівання, об’єдналися з бонапартистами, щоб розправитися з останніми республіканцями.
Ці події і змінили долю Ругонів. Беручи участь у різних фазах кризи, вони зуміли піднестися на руїнах волі. Ці харцизи, що чигали в засідці, пограбували Республіку; як її було задушено, вони взялися паювати здобич.
У перші ж дні по лютневих подіях Фелісіта, найпронозливіша в сім’ї, дочула, що вони нарешті стали на певний шлях. Вона почала увихатися коло чоловіка, настренчувати його, закликати діяти. Перший революційний галас налякав П’єра. Але коли жінка розтлумачила йому, що втрачати нема чого, а в поспільній веремії можна багато виграти, він швидко погодився з нею.
— Я не знаю, що саме тобі робити, — повторювала Фелісіта, — але, мені здається, щось треба робити. Чи не казав нам колись пан де Карнаван, що він розбагатіє, коли повернеться Анрі V і що цей король добре віддячить усім, хто за нього? Можливо, тут наше щастя. Має ж колись і нам пофортунити.
Маркіз де Карнаван, той самий дворянин, котрий, як вірити скандальній хроніці міста, був колись близький з матір’ю Фелісіти, вряди-годи провідував молоде подружжя. Злі язики стверджували, що пані Ругон скидалася на нього. Маркізові було тоді сімдесят п’ять років. Він був малого зросту, сухорлявий, рухливий, і Фелісіта, старіючись, справді почала скидатися на нього рисами й манерами. Оповідали, що маркіз витратився на жінок з останнього майна, що й так уже зменшив його батько за часів еміграції. Та він і не крився з своєю бідністю. Родич маркізів, граф де Валькерас, прихистив його в себе, і той жив у графа нахлібником, їв і пив при графському столі і спав у комірчині на горищі графського палацу.
“Дитино моя, — казав маркіз, плескаючи по щоці Фелісіту, — коли Анрі V поверне мені достатки, я зроблю тебе моєю спадкоємницею”.
Фелісіті було за п’ятдесят, а він усе ще узивав її “дитиною”. Саме це фамільярне поводження й постійні обіцянки спадщини примусили пані Ругон штовхнути чоловіка на шлях політики. Часто пан де Карнаван гірко нарікав на те, що йому несила їй допомогти. Звісно, він потурбується про неї як батько, коли обставини зміняться. П’єр, якому жінка натякнула на справжній стан речей, погодився діяти за вказівками маркіза.
Маркіз де Карнаван завдяки своєму особливому становищу з перших же днів Республіки став діяльним агентом реакції. Цей метушливий чоловічок, що його доля залежала від повернення законних престолонаступників, пильно працював для добра своєї партії. Тоді як багаті дворяни з кварталу св. Марка позасинали в німій розпуці, мабуть, побоюючись скомпрометувати себе й знову опинитися на вигнанні, маркіз появлявся всюди, агітував, збирав прихильників. Він був знаряддям у чиїхось невидимих руках. У Ругонів він тепер бував щодень. Йому потрібна була штаб-квартира. Його родич, пан де Валькерас, заборонив йому приводити додому однодумців, і тому маркіз обрав за місце зборів жовтий салон Фелісіти. Та ще й він знайшов у П’єрові вельми цінного помічника. Сам маркіз не міг вести агітацію за легітимістів межи дрібних крамарів та робітників старого кварталу: його засміяли б. Але П’єр провів з ними ціле життя, розмовляв їхньою мовою, знав їхні потреби; він умів до них підійти й переконати їх. Незабаром без П’єра не могли обійтись. Не минуло й двох тижнів, як Ругони стали запеклішими роялістами, ніж сам король. А маркіз, побачивши П’єрову завзятість, сховався за його спиною. Та й з якої ж речі лізти людям на очі, коли є людина з широкими плечима, що радніша прийняти на себе всі помилки партії. І маркіз давав П’єрові грати ролю, хизуватися, бундючитися, брати владний тон, а сам задовольнявся тим, що стримував або підштовхував його, як до обставин. Колишній торгівець олією зробився швидко помітною особою. Вечорами, коли вони залишалися на самоті, Фелісіта казала чоловікові:
— Не бійся йти вперед, бо ми на доброму шляху. Коли так далі поведеться, ми розбагатіємо, то матимемо такий салон, як у митника, і почнемо влаштовувати вечірки.
Дім Ругонів став за осередок консерваторів; вони щовечора збиралися в жовтому салоні лише на те, щоб ганити Республіку. Було там три-чотири колишніх комерсанти, що тремтіли за свою ренту і всім єством прагнули “дужої та мудрої влади”. За голову цього гуртка був Ісидор Грану, колишній торгівець мигдалем, член міської ради. Заяча губа, круглі очі, вигляд разом і задоволений і розкиданий, робили його подібним до ситого гусака, що травить їжу, з острахом озираючись на кухаря. Грану говорив мало, бо не знаходив потрібних слів, а слухав інших тільки тоді, коли знімали мову про те, що республіканці хочуть пограбувати багатіїв; тут він багрянів так, що здавалося, його от-от поб’є грець, і мурмотів глухі прокляття, усе приказуючи: “Дармоїди, вбивці, злодії, шахраї!” Але, правда, не всі відвідувачі жовтого салону були такими, як цей ситий гусак. Один багатий дідич Рудьє, котрий мав грубеньке обличчя і влесливі манери, цілими годинами розводився з пристрастю орлеаніста, чиї розрахунки пропали після упадку Луї-Філіппа. Рудьє, колись паризький панчішник і доставник імператорського двору, влаштував сина на державну службу, сподіваючись, що за Орлеанів можна буде виклопотати йому вищу посаду. Революція вбила ці надії, і Рудьє з розпуки кинувся в реакцію. Завдяки своїм достаткам, колишнім діловим зносинам з Тюїльрі, що їм він намагався надати характеру приязних зв’язків, а також престижу, що оточує в провінції людей, які, здобувши собі грошей в Парижі, приїжджають у глушину на спочив, Рудьє мав неабияку вагу. Деякі люди слухали його, ніби оракула.
Але всіх перевищив у жовтому салоні, без сумніву, майор Сікардо, Арістідів тесть. Цей вояк з геркулесовою постаттю, з червоно-цеглястим лицем, поораним близнами і всіяним жмутами сивого волосу, вславився в великій армії своєю тупоголовістю. У лютневі дні його обурювала тільки вулична бійка; він, не вмовкаючи цілими годинами, правив на цю тему, кажучи, що воювати — сором, і з гордощами пригадував славне царювання Наполеонове.
У Ругонів можна було також побачити Вюйє, непевну людину з липкими руками. Він мав книгарню і постачав образки святих та чотки усім міським святенникам; він був щирий католик і тому мав велику клієнтуру серед численних монастирів та парафій. Йому спала щаслива думка поєднати торгівлю з виданням газети. “Пласанський вісник” виходив двічі на тиждень і був присвячений виключно інтересам духовенства. Газета коштувала Вюйє щорічно тисячу франків, але зате робила з нього оборонця церкви й допомагала йому збувати церковний лежалий крам. Цей малограмотний невіглас сам писав статті для свого часопису, причім сумирність та жовч заступали йому талант. Коли маркіз взявся до своєї кампанії, він одразу втямив, яку користь матиме з цієї великопісної фізіономії паламаря, з цього нездарного і продажного пера. Починаючи з лютого, в “Пласанському вісникові” стало менше помилок: його переглядав маркіз.
Можна собі уявити, який чудний вигляд мав вечорами жовтий салон Ругонів. Люди найпротилежніших думок спобігалися тут і хором лаяли Республіку. Їх зближувала ненависть. Проте маркіз, що не пропускав жодних зборів, своєю присутністю втихомирював суперечки, що знімалися іноді поміж майором та іншими гостями вітальні. Цих полупанів у глибині душі лестило ручкання, що ним маркіз сподобляв їх при зустрічі й прощанні. Тільки Рудьє, як вільнодум з вулиці Сент-Оноре, казав, що маркіз не має шеляга за душею і чхати йому на маркіза. Але в маркіза не сходила з обличчя ввічлива усмішка світської людини; приятелюючи з цими обивателями, він не дозволяв собі жодної презирливої гримаси, що від неї не утримались би інші мешканці кварталу св. Марка. Життя нахлібника навчило маркіза звичайності. Він був душею цього гуртка. Він керував ним іменем незнайомих осіб, ніколи не розкриваючи їхнього інкогніто. “Вони воліють” або “вони не заперечують”, — заявляв він. Ці невидимі боги, що з якоїсь небесної високості піклуються про долю пласанців, особисто не втручаючись у громадські справи, були, мабуть, якісь значні духовні особи, політичні тузи цього краю. І коли маркіз казав оте таємниче “вони”, це слово будило в присутніх поштивий трепет. А Вюйє всім своїм побожним виглядом показував, що знає, про кого йдеться.
Найщасливішою з усіх була Фелісіта. Нарешті її салон почали відвідувати. Їй тільки трохи було соромно за старі меблі, оббиті жовтим оксамитом. Але вона втішалася, мріючи, що купить собі багату обставу, коли переможе правда. Ругони кінець кінцем повірили в монархію. Фелісіта якось навіть казала, як не було Рудьє, що коли вони й не придбали достатків із своєї торгівлі олією, так у тому були винна липнева монархія. Отож їхні злидні набували політичного відтінку. Фелісіта для всіх знаходила ласкаве слово, навіть для Грану, і щовечора вишукувала новий спосіб розбуркати його перед відходом гостей.
Її салон, це кубло консерваторів, що належали до всіляких партій, з кожним днем набував усе більшого впливу. Завдяки такому розмаїттю переконань, а головне завдяки таємничому впливу духовенства, гурток зробився осередком реакції, що панував над усім Пласаном. Тактика маркіза, який сам усе ще залишався в затінку, полягала в тому, щоб висувати Ругона як голову цієї групи. Збиралися в Ругона, і цього було досить для недалекоглядної більшості, щоб проголосити його вождем і звернути на нього загальну увагу. П’єрові приписували почин у всій цій справі, його вважали за головного поборника цього руху, що поволі навертав до консервативної партії тих, хто ще вчора був запеклим республіканцем. Буває, такі складаються обставини, що їх використовують лише люди, чимось заплямовані. Вони наживаються там, де люди зі становищем і більшим впливом побоялися б важити своїм іменем. Рудьє, Грану та багато інших заможних і поважних людей, здавалося, мали в тисячу разів більше, ніж П’єр, права стати за активних вождів консерваторів. Але жоден з них не погодився б зробити свій салон політичним осередком: їх переконання так далеко не сягали, щоб одверто компрометувати себе. Власне, це були лише горлани, провінційні пліткарі, завжди ладні побазікати з сусідою про Республіку, а надто коли відповідальність падала на сусіду. Гра була надто небезпечна, а з усієї пласанської буржуазії ладні йти на ризик були тільки Ругони, озлоблені, незадоволені, здатні на все.
У квітні 1849 року з Парижа раптом приїхав Ежен і прожив у батька два тижні. Ніхто ніколи добре не знав мети цього приїзду, й гадали тільки, що Ежен прибув до рідного міста, щоб позондувати грунт, узнати, чи може він з поспіхом виставити свою кандидатуру в члени Законодавчих зборів, що незабаром мали заступити Установчі. Ежен був надто обачний, щоб робити щось безоглядно. Очевидячки громадська думка здалася йому мало прихильною, бо він утримався від усяких виступів. А втім, у Пласані й не знали, ким він став і що робив у Парижі. В місті знайшли, що він схуд і став не такий сонний. Ним зацікавились, пробували випитати в нього що-небудь, але він удавав, ніби нічого не знає, викликав на одвертість інших, а сам мовчав. Люди проникливіші втямили б, що за байдужою його зверхністю ховається гострий інтерес до політичних настроїв у місті. Либонь, він знайомився з обстановою, і, певне, не так для себе, як для якоїсь партії.
Незважаючи на те, що Ежен кинув усі особисті сподіванки, він пробув у Пласані до кінця місяця, вчащаючи до жовтого салону. З першим дзвінком він примощувався коло віконної ніші; якомога далі від лампи. Так він просиджував цілий вечір, підперши підборіддя правою рукою й поважно слухаючи. Він зоставався незворушний при найразючіших дурницях. На все він схвально кивав головою, навіть на харамаркання Грану. Коли питалися його думки, він ввічливо приставав до більшості. Ніщо не дратувало його — ні пуста бридня маркіза, що казав про Бурбонів так, ніби все ще був 1815 рік, ні просторікування буржуа Рудьє, що розчулювався, згадуючи, скільки пар шкарпеток він продав королю-громадянинові. Навпаки, серед цього вавілонського стовпотворіння Ежен, очевидячки, почувався, як риба в воді. Часом, коли всі ці блазні люто накидалися на Республіку, в його очах мелькала посмішка, але губи не всміхалися. Його манера слухати бесідника, його незмінна люб’язність стягли йому загальну прихильність. Його вважали за недалекого, але за добродушного. Отже, коли якийсь торгівець олією й мигдалем не міг серед галасу повідати про те, як він би втихомирив Францію, аби його влада, він підсідав до Ежена і йому в вуха кричав про свої чудові плани. А Ежен хитав головою, ніби зачарований тими величними ідеями. Лише Вюйє кидав на нього косяки. Цей книгар — покруч паламаря з журналістом — був не такий балакучий і спостережливіший за інших. Він помітив, що правозаступник розмовляв іноді по кутках з майором Сікардо, і поклав собі в думці підстерегти їх, але ніколи не міг підслухати жодного слова. З його наближенням Ежен поглядом зупиняв майора. З того часу Сікардо почав говорити про Наполеона з таємничим усміхом.
За два дні до від’їзду в Париж Ежен зустрів на проспекті Совер свого брата Арістіда, і той вчепився за нього з упертістю людини, яка шукає поради. Арістід попав у скруту. Коли проголосили Республіку, він виявив палку відданість новій владі. Його розум, вигострений дворічним перебуванням у Парижі, прозирав далі, ніж зашкарублі мозки пласанців; Арістід угадав безсилля легітимістів та орлеаністів, але ще не з’ясував собі, хто. той третій шахрай, котрому судилося пограбувати Республіку. На всякий випадок він приєднався до тих, що взяли гору. Тому Арістід розірвав усякі відносини з батьком, обзиваючи його прилюдно божевільним старим дурнем, що його ошукали дворяни.
— А все ж таки моя мати жінка розумна, — докидав він. — Ніколи я не гадав, що вона штовхне чоловіка до партії, приреченої на провал. Кінець кінцем вони залишаться без шеляга. Хіба жінки тямлять щось у політиці!
Сам Арістід збирався продати себе якнайдорожче. І з того часу його постійною турботою було знайти, куди віє вітер, і стати на бік тих, що, перемігши, змогли б щедро віддячити йому. На його нещастя, він ішов ніби помацки, загублений в провінційній глушині, як у лісі, без компаса, без усяких вказівок. Чекаючи, поки самі події виведуть його на правдивий шлях, Арістід і далі вдавав з себе завзятого республіканця, дотримуючись лінії, взятої з першого дня. Завдяки цьому, він залишався і в підпрефектурі, і йому навіть підвищено платню. Але скоро і його почала непокоїти жага відігравати якусь ролю; тому він переконав одного книгаря, конкурента Вюйє, видавати демократичний часопис і в ньому зробився одним з найзавзятіших редакторів. “Незалежний”, підбурюваний Арістідом, розпочав запеклу боротьбу з реакціонерами. Але події завели Арістіда мимо його волі далі, ніж він хотів. Йому доводилося писати такі запальні статті, що його самого кидало в піт, коли він їх перечитував. У Пласані справила велике враження газетна кампанія, що її повів син проти тих осіб, що відвідували щовечора славетний жовтий салон батька. Багатство таких людей, як Рудьє та Грану, доводили Арістіда до розпуки, і він згубив усяку обачливість. Підштовхнутий заздрощами і озлобленням зголоднілої людини, він зробив уже собі з буржуазії непримиримого ворога; але приїзд Ежена і його поводження в Пласані занепокоїли Арістіда. Він вважав брата за дуже тонкого політика. На його думку, цей сонний гладун спав тільки одним оком, як кішка перед мишачою ніркою. А ось, виявляється, Ежен просиджував цілі вечори в жовтому салоні, підлесливо слухаючи всі дурниці, що їх без жалю висміював він, Арістід. Дізнавшись з міських пересудів, що брат ручкається з Грану і йому стискує руку маркіз, Арістід спитав себе з турботою: в що ж вірити? Чи ж він грубо помилявся досі? Невже легітимісти та орлеаністи мають деякі шанси на поспіх? Ця думка вжахнула його. Він загубив спокій і, як це часто трапляється, ще лютіше кинувся на консерваторів, щоб помститися за своє осліплення.
За день до зустрічі з Еженом на проспекті Совер Арістід умістив у “Незалежному” громову статтю про підступи духовенства у відповідь на замітку Вюйє, який обвинувачував республіканців у тому, що вони наміряються зруйнувати храми. Цього Вюйє Арістід ненавидів найбільше. Не минало й тижня, щоб два журналісти не обмінялися найгрубішими лайками. У провінції, де все ще квітне напушистий стиль, полемісти вбирають у пишні вислови найбазарнішу лайку. Арістід узивав свого супротивника “братом Юдою”, або “прислужником святого Антонія”, а Вюйє ввічливо відповідав республіканцеві, величаючи його “чудищем, яке впивалося кров’ю”, що йому “постачала мерзотна гільйотина”.
Щоб випитати що-небудь у брата, не насмілюючись одверто виявити свою турботу, Арістід спитав Ежена:
— Ти читав мою вчорашню статтю? Що ти гадаєш про неї?
— Дурний ти, мій брате, — відповів йому Ежен, злегка знизуючи плечима.
— Тоді ти, — скрикнув журналіст, пополотнівши, — віддаєш перевагу Вюйє, ти віриш у те, що він візьме гору!
— Я? Вірю в Вюйє?.. — Ежен, певне, хотів сказати: “Вюйє, такий же дурний, як і ти”, але, помітивши гримасу на обличчі свого брата, передумав і спокійно зауважив: — У Вюйє є дещо гарного.
Залишивши брата, Арістід відчув у собі ще більше збентеження, ніж раніш. Ежен, мабуть, глузував, з нього, бо справді важко було собі уявити особу бруднішу за Вюйє. Тому він дав собі слово бути наперед розсудливішим і нічим не зв’язувати себе і щоб мати цілковиту змогу перейти, коли доведеться помогти якійсь іншій партії задушити Республіку.
Ранком перед від’їздом, за одну годину як сісти в диліжанс, Ежен замкнувся з батьком в опочивальні і мав з ним довгу розмову. Фелісіта ж, залишаючись у вітальні, даремно намагалася підслухати. Чоловіки розмовляли так тихо, ніби боялися, що хто-небудь знадвору почує хоч одне слово. Коли вони зрештою вийшли з кімнати, обоє здавалися дуже збудженими. Поцілувавши свого батька й матір, Ежен, що завжди розмовляв так мляво, несподівано сказав жвавим схвильованим голосом:
— Чи ви добре зрозуміли мене, батьку? Ось де буде наш достаток. Треба напружити всі сили для цього. Покладіться на мене.
— Я виконуватиму всі твої поради, — відповів Ругон. — Не забувай тільки того, що я просив у тебе як нагороду за мої зусилля.
— Коли ми матимемо поспіх, ваші бажання буде задоволено, присягаюсь вам. А втім, я напишу вам, я даватиму вам вказівки в залежності від перебігу подій. Не треба тільки ні паніки, ні надмірного запалу. Слухайте мене безоглядно.
— У чому ви там ще змовилися? — спитала з цікавістю Фелісіта.
— Люба моя мамо, — відповів з усмішкою Ежен. — Ви надто сумнівалися в мені, щоб я міг тепер довірити вам свої надії, та поки що вони і вельми туманні. Треба вірити мені, щоб ви могли мене зрозуміти. А втім, батько розповість вам усе в свій час.
Бачачи, що Фелісіту образили його слова, Ежен знову обняв її й сказав тихенько:
— Я все ж таки вдався в вас, хоча ви мене й не визнаєте. Зараз надто розумна людина може ще й пошкодити. Але як настане рішуча хвиля, ви візьмете справу в свої руки.
Ежен вийшов, потім прочинив двері й сказав владним тоном:
— Особливо не довіряйте Арістідові: це базікало попсує все; я його досить вивчив і певний, що він завше зможе вийти сухим з води. Не жалкуйте за ним, бо коли ми матимемо гроші, він зуміє видурити в нас і свою пайку.
Коли Ежен од’їхав, Фелісіта пробувала випитати таємницю, що від неї ховали. Вона надто добре знала чоловіка, щоб спитати його відверто; він одповів би з гнівом, що ця справа її не обходить. Але, незважаючи на всі свої тонкі підходи, вона не взнала нічогісінько. Під цей небезпечний час, коли треба було надзвичайної обачності, Ежен вибрав собі доброго повірника. А П’єрові лестило це довір’я його сина, і він напустив на себе ще більшу непроникність і непохитність, що зробила з нього ніби важку, показну брилу. Фелісіта зрозуміла, що їй не пощастить щось дізнатися, і перестала кружляти коло нього. Її мучила одна тільки річ, може, найцікавіша з усіх. Чоловік і син казали про якусь нагороду, що її вимовив собі П’єр. Яка ж була ця нагорода? Для Фелісіти, геть байдужої до політики, весь інтерес полягав саме в цьому. Вона знала, що чоловік дешево себе не продасть, й тому палала від нетерплячки взнати, за яку ціну його куплено. Одного вечора, лежачи в постелі і бачачи, що П’єр у доброму настрої, вона завела розмову про те, як їй обридли їхні злидні.
— Коли ж скінчаться вони? — казала вона. — Відколи ці пани ходять до нас, ми ще більше злидніємо, витрачаючи гроші на дрова та на олію. А хто нам заплатить? Мабуть, ніхто.
Її чоловік попав-таки до пастки. Він усміхнувся поблажливо й сказав:
— Терпіння. — Потім додав, лукаво поглядаючи в вічі жінці: — Хочеш бути жінкою митника?
Від радощів гаряча кров прилила до обличчя Фелісіті, вона почервоніла, сіла на ліжко й, плещучи, як мала дитина, в свої старечі долоні, промурмотіла:
— Це правда? Тут, у Пласані?
П’єр, не мовлячи нічого, хитнув головою. Його тішило дивування дружини, що зайнялася від захоплення.
— Але для цього треба буде внести великий заклад, — сказала вона. — Я чула, що нашому сусіді, панові Перотові, довелося внести до скарбниці вісімдесят тисяч франків.
— Е, — сказав колишній торгівець олією, — мене це не торкається. Ежен узяв на себе полагодити все. Він дістане мені заклад у якого-небудь паризького банкіра… Сама розумієш, я вибрав собі місце найвигідніше. Ежен спершу не згоджувався, почав казати, що для такої посади треба мати статки, що звичайно вибирають людей зі становищем. Але я правив своєї, і він поступився. Для митника не треба знати ні греки, ні латини. Як і пан Перот, я візьму собі помічника, що вестиме мої справи.
Фелісіта слухала його, мов зачарована.
— Я добре розумію, — провадив він, — що турбує нашого любого сина. Нас не люблять тут. Всі знають, що ми злидні; почнуться балачки. То й що ж? Ще не таке буває під час кризи. Ежен хотів був, щоб мене призначили в інше місце, але я відмовився, бо я хочу залишитися в Пласані.
— Так, так, треба залишитися, — жваво відповіла стара жінка. — Тут ми страждали, тут і треба нам узяти гору. О, я їм покажу всім цим поважним паніям на Майлі, що поглядають з презирством на мою вовняну сукню. А я й не мріяла про митника, мені здавалося, що ти хочеш стати за мера.
— За мера, оце знайшла посадо… Та вона ж не дає коштів… Ежен теж казав мені про мерію. Але я йому відповів: “Я згоден, коли ти даси мені п’ятнадцять тисяч прибутку”.
В їхній розмові великі цифри так і злітали, мов ракети, і це викликало в Фелісіти захват. Вона не могла всидіти на місці, ніби всередині щось їй свербіло. Кінець кінцем, угамувавшись і прибравши покірного вигляду, вона сказала чоловікові:
— Ану-бо порахуємо, скільки ти придбаєш.
— Тверда платня, коли не помиляюсь, три тисячі франків, — відповів П’єр.
— Три тисячі франків! — тішилася Фелісіта.
— Потім відсотки з прибутків. У Пласані це може дати тисяч дванадцять.
— Отже, всього п’ятнадцять тисяч.
— Так, біля п’ятнадцяти тисяч. Перот стільки й заробляє. Але це не все. Він займається також банківськими операціями. Це дозволено. Мабуть, коли мені пощастить, і я наважусь.
— Ну, скажімо, всього двадцять тисяч… Двадцять тисяч франків прибутку! — повторила Фелісіта, приголомшена цією цифрою.
— Доведеться вернути аванс, — помітив П’єр.
— Та це дурниці, — зауважила Фелісіта, — все одно ми будемо заможніші за багатьох із цих панів. — Ну, а маркіз та інші? Тобі, либонь, доведеться поділитися з ними нашим пирогом?
— Ні, ні, все дістанеться тільки нам.
Фелісіта розпитувала далі, але П’єр подумав, що вона хоче випитати в нього тайну, і похмурився.
— Годі балакати, — сказав він раптом. — Вже пізно. Ану-бо спати. Нема чого заздалегідь рахувати, а то ще наврочимо. Я ще ж не дістав посади. Але, головна річ, нікому нічого не кажи.
Погасили лампу, але Фелісіта не могла спати: стуливши очі, вона все ж таки думкою багатіла. Двадцять тисяч франків кружляли перед нею в темряві, витанцьовуючи чортів танець. їй мріялось, що вона живе в новому місті, в чудовому будинку, має такі розкоші, як пан Перот, улаштовує вечірки, засліпляє своїм багатством ціле місто. Але найбільше лоскотала її чванливість чудова посада, що чекає чоловіка. Він виплачуватиме ренту Грану, Рудьє і всім цим буржуа, що сьогодні приходять до неї, як до кав’ярні, погомоніти та дізнатися про останні новини. Вона добре помічала, як розв’язно ці пани поводяться в її салоні, і ненавиділа їх за це. Навіть маркіз з його іронічною ввічливістю подобався їй тепер куди менше. Бути єдиними переможцями, забрати собі все, ввесь пиріг, за її висловом, — от помста, що її вона леліяла. Коли всі ці грубіяни почнуть запобігати перед паном митником Ругоном, ось тоді прийде її черга зневажати їх. Усю ніч у голові їй мерехтіли ці мрії. Вранці вона повідчиняла віконниці і передовсім несамохіть поглянула на вікна пана Перота; вона всміхнулася, побачивши широкі шовкові завіски за шибами. Фелісітині надії, діставши інший напрямок, стали ще впертіші. Як і всім жінкам, їй дуже була до вподоби деяка таємничість; захована мета, до якої прямував її чоловік, давала їй більше завзяття, ніж легітимістичні каверзи пана де Карнавана. Тому вона без усякого жалю кинула розрахунки, засновані на маркізовому поспіху, тепер, коли П’єр намірявся мати всі вигоди для самого себе. Проте вона зберігала чудову обачливість і стриманість.
Але її мучила й далі цікавість; вона вивчала найдрібніші П’єрові жести, намагаючись зрозуміти їхній таємний сенс. А що, як він пішов хибним шляхом? Що, коли Ежен тягне його до якоїсь пастки і їх чекає голод і чорні злидні? Проте вона не губила віри. Ежен розважав так авторитетно, що кінець кінцем вона повірила в нього. Тут знову діяв чар невідомого. П’єр з таємничим виглядом говорив про високих осіб, що їх одвідував син у Парижі. Але коли Фелісіта не знала, чим живе Ежен у Парижі, то вона не могла закривати очі на безрозсудливі Арістідові вчинки в Пласані. Навіть у її салоні відвідувачі не соромилися говорити з найсуворішим осудом про журналіста-демократа. Грану крізь зуби узивав його розбійником, а Рудьє два-три рази на тиждень повторював Фелісіті:
— Син ваш пише неможливі речі. Вчора ще він з огидним цинізмом накинувся на нашого приятеля Вюйє.
І весь салон повторював хором те. Майор Сікардо казав, що він поб’є зятя. П’єр рішуче відрікався сина. А бідна мати схиляла голову, глитаючи сльози. Іноді її поймало обурення, їй хотілося гукнути Рудьє в лице, що попри все її люба дитина в сто крат краща, ніж він та й усі вони разом узяті. Але вона відчувала себе зв’язаною, вона боялася похитнути становище, здобуте з такими труднощами. Бачачи, як усе місто проти Арістіда, вона з розпачем гадала, що нещасний губить себе. Двічі вона розмовляла потайки з сином, закликаючи його перейти до них, не дратувати більше жовтого салону. Арістід відповів їй, що вона ніяк не розуміється на цих справах і зробила велику помилку, примусивши чоловіка прислужувати маркізові. Фелісіті довелось поступитися, але вона твердо постановила, що коли Ежен матиме поспіх, вона примусить його поділитися з бідним хлопцем, що все ж таки залишився її улюбленцем. Після від’їзду старшого сина П’єр Ругон стояв і далі в центрі реакції. Здавалося, нічого не змінилося в переконаннях славетного жовтого салону. Щовечора ті ж люди славословили монархію й господар вихваляв їх і підтримував з тим же завзяттям. Ежен поїхав з Пласана першого травня.
Через кілька днів жовтий салон радісно захвилювався. Обговорювалося листа президента Республіки до генерала Удіно про Римський похід. Цей лист уважали за доказ блискучої перемоги, що її пощастило здобути завдяки непохитності партії реакціонерів. З 1848 року палати обговорювали римське питання: потрібний був Бонапарт, щоб задушити Республіку, яка тільки народжувалася, з поміччю інтервенції, а цього ніколи б не допустила вільна Франція. Маркіз оповістив, що годі краще працювати на користь легітимістів. Вюйє вибухнув чудовою статтею. По-спільний захват досяг апогею через місяць, коли майор Сікардо, прийшовши увечері до Ругонів, оповістив увесь гурт, що французька армія вже б’ється під мурами Рима. Серед радісного крику він багатозначно стиснув руку Перові. Потім, сівши, почав вихваляти президента Республіки, що єдиний тільки, казав він, міг урятувати Францію від анархії.
— То хай рятує її якнайшвидше, — перебив його мову маркіз, — і хай він далі виконає і свій обов’язок: верне владу законному монархові.
П’єр, здавалося, щиро схвалив таку гарну відповідь. Довівши свою глибоку відданість роялізму, він все ж таки насмілився помітити, що в даному випадкові всі його симпатії на боці принца Луї-Бонапарта. Між ним і майором відбулася розмова, причім обидва вихваляли добрі наміри президента; склалося враження, що ці фрази заготовлено й заздалегідь вивчено. Вперше до жовтого салону просмикнувся одверто бонапартизм. Правда, уже після грудневих виборів про того принца говорили уже м’якше. Йому давали перевагу перед Кавеньяком, і вся реакційна кліка вотувала за нього. А все ж на принца дивилися швидше як на спільника, ніж як на друга; і цьому спільникові не йняли віри, йому вже закидали, ніби він хоче загортати жар чужими руками. Проте цього вечора, завдяки римській кампанії, збори прихильно поставилися до вихвалянь майора і П’єра.
Група Грану і Рудьє починала вже вимагати, щоб президент розстріляв усіх цих злочинців — республіканців. Маркіз, спершись на коминок, пильно роздивлявся злинялий візерунок на килимі. Коли він зрештою підвів голову, П’єр, що крадькома стежив за дією своїх слів, раптом замовк. Пан де Карнаван осміхнувся і лукаво поглянув на Фелісіту. Цю швидку гру не помітили присутні буржуа. Тільки Вюйє мовив уїдливо:
— Я вважав би за краще бачити вашого Бонапарта в Лондоні, ніж у Парижі. Тоді наша справа посунулася б швидше.
Колишній торгівець олією злегка зблід, боячись, що трохи переборщив.
— Я не дуже одстоюю “мого” Бонапарта, — сказав він твердо, — ви знаєте, куди б я заслав його, аби влада була в моїх руках; я тільки стверджую, що Римська експедиція — дуже гарна річ.
Фелісіта з цікавим здивованням придивлялася до цієї сцени. Вона нічого не сказала потім чоловікові, але цей випадок дав поштовх її таємному передугадуванню. Маркізова усмішка, значення якої вона ще не розуміла, викликала в ній багато думок.
Від цього дня Ругон час у час, коли випадала нагода, вставляв хоч слово на користь президента Республіки. В такі вечори майор Сікардо послужливо подавав йому репліки. Проте в жовтому салоні все ще панували клерикальні настрої. Гурток реакціонерів почав набувати в місті певного впливу, особливо наступного року, коли реакційний рух охопив Париж. Ціла низка антиліберальних заходів, що їх названо “Римською експедицією всередині країни”, остаточно забезпечила перемогу Ругонів у Пласані. Останні ентузіасти з буржуазії, бачивши, що Республіка конає, поспішали приєднатися до консерваторів. Ругонів час настав. Нове місто майже влаштувало їм овацію того дня, коли на майдані Підпрефектури порубано було дерево Волі. Це дерево — молода тополя, пересаджене з берегів Віорни — поволі всихало, на великий жаль робітників-республіканців, котрі щонеділі приходили дивитися, як швидко воно в’яне, і не могли зрозуміти причини його хвороби. Кінець кінцем один шаповалів учень заявив, що вочевидь бачив, як з дому Ругонів вийшла якась жінка і виливала під дерево цілий цебер отруєної води. З того часу пішла чутка, що Фелісіта встає ночами й поливає тополю купервасом. Коли дерево всохло, міська рада оповістила, що його потрібно зрубати, що цього вимагає гідність Республіки. Але оскільки боялися незадоволення робітників, то призначили для цього пізню вечірню годину.
Консерватори, рантьє нового міста, дізнавшись про таку врочистість, зібралися всі на майдан Підпрефектури подивитись, як падає дерево Волі. Все товариство жовтого салону розсілося біля вікон. Коли пролунав глухий тріск і тополя впала в темряві на весь зріст, як повалений на смерть герой, Фелісіта вважала за потрібне помахати білою хусткою. В натовпі почулись оплески, глядачі теж почали махати хустками, гурт людей підійшов аж до вікон, гукаючи:
— Ми поховаємо її, ми її поховаємо!
Очевидячки, вони мали на увазі Республіку. З Фелісітою від хвилювання трохи не зробилася істерика. Для жовтого салону був то знаменний вечір. А проте маркіз поглядав і далі на Фелісіту з тією самою таємничою посмішкою. Цей дідусь був надто розумний, щоб не зрозуміти, куди йде Франція. Один з перших він учув Імперію. Згодом, коли Законодавчі збори марно витратили сили на нікчемні суперечки, коли навіть орлеаністи й легітимісти примирилися з думкою про державний переворот, маркіз сказав собі: справу остаточно програно. Але розумів усе тільки він один. Правда, Вюйє відчував — рух за Анрі V, що підтримувала його газета, стає вкрай непопулярний, проте це його не бентежило; він був слухняною креатурою духовенства, і вся його політика в тому й полягала, щоб збути якнайбільше чоток та образків. Щодо Рудьє і Грану, то вони йшли, мов сліпі; а втім, не відомо, чи мали вони хоч якісь переконання: їм хотілося тільки смачно їсти та спокійно спати; ось цим і обмежувались їхні політичні намагання. Один маркіз, облишивши всі свої надії, проте ходив і далі до Ругонів. Ці відвідини тішили його. Зіткнення амбіцій, прояв обивательської тупості — все це ставало для нього за веселе видовисько. На думку про те, що він залишиться сам у кімнаті, даній йому із ласки від графа де Валькераса, він аж здригався. З лихою втіхою він ховав од усіх певність, що час Бурбонів ще не приспів. Він удавав із себе такого ж сліпого, як і всі, працював, як і раніш, на користь. легітимістів, завжди готовий прислужитися духовенству та дворянству. З першого ж дня він розкусив нову П’єрову тактику, але вважав і Фелісіту за його спільницю.
Раз увечері маркіз прийшов перший до салону і застав там саму тільки стару пані Ругон.
— Ну що, дитино, — спитав він із своєю звичайною ласкавою фамільярністю, — як воно ведеться? Чому тільки, до бісового батька, ти таїшся від мене?
— Я не таюся, — відповіла здивована Фелісіта.
— Гляньте-бо, вона ще хоче обдурити такого старого лиса, як я. Моя мила дитинко, будь одвертою зі мною, як із другом. Я радніший всім допомагати вам потайки. Ну-бо, будь щира.
Фелісіті блискавкою майнула думка. Критися їй не було з чим, а якщо вміло мовчатиме, вона, мабуть, довідається про все.
— Ти всміхаєшся, — знову почав де Карнаван. — Це вже початок признання. Я так і знав, що ти ховаєшся за чоловіковою спиною. П’єр надто незграбний — він сам зразу не додумався б до такої доброї зради, яку ви готуєте. Правда, я бажаю від усього серця, щоб Бонапарт дав вам те, чого я попросив би для вас у Бурбонів.
Ця проста фраза ствердила сумніви, що вже деякий час ворушилися в старій жінці.
— А принц Луї має всі шанси на поспіх, чи не так? — жваво спитала вона.
— Адже ж ти не зрадиш мене, коли я скажу тобі, що і сам так думаю? — зауважив усміхаючись маркіз. — Свою справу я вважаю безнадійною. Я старий і вже своє відспівав; коли я що й робив, то лише для тебе. Раз ти без мене знайшла добрий шлях, я тішитимуся думкою, що ти вигадала на моїй поразці. Головне: не таїся від мене. Іди до мене за порадою, коли щось тобі стане на перешкоді.
І він додав з скептичною усмішкою дворянина, що пустився берега:
— Сто чортів, я ж теж можу вчинити маленьку зраду!
Тієї хвилі до салону ввійшла вся кліка колишніх торговців олією та мигдалем.
— А, любі реакціонери! — сказав тихенько де Карнаван. — Бачиш, дитинко, найбільша вмілість у політиці — це мати добрі очі там, де інші не бачать нічого. У цій грі у тебе всі добрі карти.
Другого дня Фелісіта, під’юджена цією розмовою, забажала в усьому впевнитися. Був початок 1851 року. Вже понад півтора року Ругон регулярно що два тижні одержував листи від Ежена. Він читав ці листи, замкнувшися в опочивальні, а потім зберігав їх у старому столі до писання, що ключі од нього старанно ховав у кишеню своєї камізельки. Коли жінка розпитувала в нього, він тільки відповідав: “Ежен пише, що здоровий”. Фелісіта давно мріяла дістатися до тих листів. Отже, другого після розмови з маркізом дня, ранком, коли П’єр ще спав, вона обережно встала, знайшла в камізельці чоловіковій ключ од столу і замінила його ключем од комоди, таким самим завбільшки. Як тільки чоловік пішов з дому, вона в свою чергу зачинилася в опочивальні, витягла з шухляди листи й почала читати їх, аж палаючи вся від цікавості…
Де Карнаван не помилився, справдилися й її власні підозри. У шухляді було сорок листів, і по них Фелісіта могла простежити всі етапи широкого бонапартистського руху, що мав привести до Імперії. Листи були ніби за короткий щоденник, що в них Ежен викладав факти один по одному, висловлював свої надії, оперті на тих фактах, і давав поради. Ежен був переконаний. Він казав про Луї-Бонапарта як про необхідну, долею послану людину, що сама тільки могла врятувати батьківщину. В Бонапарта вірив він ще до повернення того до Франції, коли бонапартизм здавався ще кумедною химерою. Фелісіта зрозуміла, що син її ще з 1848 року був за таємного агента, та ще й дуже діяльного. Він не з’ясовував, яке становище посідає в Парижі, але було очевидно, що він працював на користь Імперії за наказами певних осіб, про яких відгукувався з якоюсь фамільярністю. В кожному листі говорилося, що діло йде і що можна сподіватися на близьку розв’язку. Майже всі листи закінчувалися викладенням лінії поведінки, що її треба було триматися Ругонові в Пласані. Тепер Фелісіта зрозуміла деякі слова і вчинки свого чоловіка, що їхньої користі вона раніш не бачила. П’єр корився своєму синові, сліпо виконуючи його накази.
Коли стара жінка дочитала останнього листа, вона вже пройнялася Переконаністю сина. Увесь задум Ежена став їй ясний. Він сподівався серед заколоту зробити політичну кар’єру й розплатитися з батьками за свою науку, кинувши й їм кусень з пайованої здобичі. Хай тільки батько поможе йому, хай буде корисний для справи, і Ежен легко виклопоче призначення П’єра Ругона за митника. Як відмовити тому, хто власноруч виконував найсекретніші доручення? Листи Ежена остерігали Ругона й помогли йому уникнути багатьох дурниць. За цю послугу Фелісіта була йому дуже вдячна. Вона знову перечитала деякі місця, де Ежен досить темно говорив про остаточну катастрофу. Ця катастрофа, що її значення і розміри годі було їй уявити, здавалася Фелісіті ніби кінцем світу: бог поставить вибраних праворуч, а засуджених ліворуч і її візьме до праведних. Другої ночі їй пощастило покласти ключа знову до кишені жилета; вона намірялася тим самим способом знайомитися з кожним новим листом. Вона вирішила вдавати, ніби нічого не знає. Ця тактика виявилась чудова. Віднині Фелісіта могла допомагати чоловікові, і тим успішніше, що робила це ніби ненароком. П’єрові здавалося, мовби він працює один, але часто-густо жінка звертала розмову на бажаний напрямок і вербувала спільників для рішучого менту. Їй завдавала муки недовіра Ежена. Їй так хотілося мати змогу сказати йому після перемоги: “Я все знала і замість того, щоб стати на перешкоді, сприяла вашому успіхові”. Ніколи ще жоден змовник не працював з меншим галасом і з більшим путтям. Маркіз, якому Фелісіта звіряла свої таємниці, був у захваті.
Але Фелісіта й далі турбувалася за долю свого любого Арістіда. Відколи вона увірувала в свого старшого сина, несамовиті статті “Незалежного” все більше лякали її. Вона палко прагнула навернути нещасного республіканця в свою віру, але не знала, як це зробити обережніше. Вона помітила, як Ежен настирливо застерігав її проти Арістіда. Вона розповіла про це де Карнаванові, котрий цілком погодився з Еженом.
— Моя дитинко, — казав він, — у політиці треба бути егоїстом. Коли ви переконаєте свого сина й “Незалежний” почне захищати бонапартизм, то ви страшенно нашкодите справі. “Незалежний” приречений; навіть саме його ім’я дратує пласанських буржуа. Хай ваш любий Арістід викручується сам: це корисно молодій людині. Мені здається, він не з тих, хто довго грає ролю мученика.
Але Фелісіті нетерпеливилось навернути всіх кревних на вірний шлях тепер, коли вона добре знала істину, і вона взялася повчати Паскаля. Медик, із егоїзмом вченого, що поринув у свої досліди, мало цікавився політикою. Світ міг валитися, коли б він у цей час робив дослід, а він би не повернув голови. Проте він поступився перед материними вимогами, яка докоряла йому, що він живе, як той вовк.
— Коли б ти бував серед порядних людей, — казала вона, — ти мав би практику в доброму товаристві. Приходь принаймні посидіти ввечері в нашому салоні. Ти познайомишся з панами Рудьє, Грану, Сікардо. Усе це люди статечні, вони платять по чотири-п’ять франків за візити. Бідні ж не збагатять тебе.
Поривання до успіху, до збагачення всієї родини зробилося в Фелісіти справжньою манією. Паскаль, щоб не засмучувати її, приходив кілька разів провести вечір у жовтому салоні. Йому було там не так нудно, як він того побоювався. Вперше його вразило, до якого ступеня дурості може дійти здорова людина. Колишні торговці олією та мигдалем і навіть маркіз і майор здалися йому цікавими тваринами, що їх він не мав нагоди спостерігати. З цікавістю натураліста поглядав він на їхні машкари, коли по них проходила гримаса; по ній Паскаль угадував їхні заняття, їхні прагнення. Він слухав їхні порожні балачки так, ніби намагався вловити глузд нявкання або собачого гавкоту. Саме тоді він захоплювався порівняльною зоологією і переносив на людей спостереження над спадковістю у тварин. У жовтому салоні він почувався, як у звіринці. Він одшукував подібність у кожному з цих обивателів з якою-небудь твариною. Маркіз своєю сухорлявістю й маленькою головою, лукавим личком до смішного нагадував великого зеленого коника; Вюйє здавався йому холодною, липкою жабою; Паскаль трохи поблажливіше ставився до Рудьє — товстого барана і майора — старого беззубого дога. Зате Грану викликав у нього здивовання. Доктор цілий вечір вивчав його лицевий кут. Чуючи, як Грану харамаркає якісь погрози проти республіканців, цих кровопивців, Паскаль весь час чекав, що він замукає, як теля, а коли Грану підводився з місця, то докторові здавалось, що він зараз стане окарач і так вийде з вітальні.
— Чому ж ти все мовчиш? — сказала йому пошепки мати. — Постарайся дістати практику в цих панів.
— Та я ж не ветеринар, — відповів Паскаль, згубивши нарешті терпець.
Якось увечері Фелісіта посадовила його в куток і попробувала навести його на розум. Вона була рада, що він став частіше ходити до них, і сподівалася, що він уже ввійшов до їхнього гуртка, але і в голову собі не покладала, які чудні втіхи він знаходив для себе, висміюючи цих багатіїв. Фелісіта десь глибоко плекала надію зробити з сина модного доктора в Пласані. Для цього досить, щоб його пустили в хід такі люди, як Грану та Рудьє. Але, головне, треба було накинути Паскалеві політичні погляди сім’ї; вона розуміла, що доктор тільки виграє, коли стане прихильником того режиму, який має прийти слідом за Республікою.
— Друже мій, — казала вона, — раз ти порозумнішав, треба тобі й про майбутнє думати… Тебе обвинувачують у тому, що ти республіканець, бо ти з дурощів лікуєш усіх старців міста дурно. Скажи мені щиро: які твої справжні переконання?
Паскаль глянув на матір з наївним здивуванням.
— Мої справжні переконання? — відповів він. — Гм… Та я й сам добре не знаю… Мене обвинувачують, що я республіканець, кажете ви? Ну й що ж? Це мене анітрохи не ображає. Без сумніву, я й є республіканець, коли під цим словом розуміють людину, що всім людям жадає щастя.
— Але ж ти в такому разі нічого не досягнеш, — жваво зупинила його Фелісіта. — Тебе ж загризуть. Глянь-бо на своїх братів, як вони намагаються прокласти собі шлях.
Паскаль зрозумів, що йому нема чого виправдуватися перед матір’ю у своєму егоїзмі вченого. Вона обвинувачувала його тільки в тому, що він не вміє користатися з політичної ситуації. Він засміявся, правда, трохи сумним сміхом, і звернув розмову на інше. Фелісіті так і не вдалося переконати його добре обміркувати це питання і пристати до тої партії, що має найбільше шансів на успіх. Все ж таки Паскаль іноді приходив провезти вечір у жовтому салоні. Його цікавив Грану, як якась передпотопна тварина.
А тим часом події вже розгорталися. Для пласанських політиків 1851 рік був роком турботних сподіванок і колотнечі, що стали в пригоді таємному задумові Ругонів. З Парижа надходили найсуперечливіші чутки: то республіканці брали гору, то партія консерваторів перемагала Республіку. Відгуки суперечок, що роздирали Законодавчі збори, докочувалися до провінції перебільшені або, навпаки, применшені і такі спотворені, що й найпрозорливіші голови блукали ніби в темряві. Але всі передчували, що наближається розв’язка. А що ніхто не знав, яка буде ця розв’язка, то полохливі обивателі потерпали, збиті з пантелику. Вони чекали кінця. Вони страждали від невідання й ладні були вітати хоча б турецького султана, коли б султан погодився “врятувати Францію від анархії”.
Маркізова усмішка робилася все лукавіша. Ввечері в жовтому салоні, коли з переляку Грану починав якось невиразно хрюкати, маркіз наближався до Фелісіти й казав їй на вухо:
— Ну, дитино, овоч дозрів… Покажіть себе, станьте в пригоді.
Фелісіта, що читала далі Еженові листи й знала, що кризи можна чекати щодня, сама розуміла, як важливо “стати в пригоді”; вона тільки не могла придумати, як до цього взятися Ругонам. Кінець кінцем вона порадилася з маркізом.
— Все залежить від подій, — відповів старий. — Доки департамент залишається спокійним, доки якесь, повстання не налякає пласанців, вам важко буде виставити себе наперед і прислужитися новій владі. Тому я раджу вам не втручатися ні в які справи й спокійно чекати на ласку свого сина. Але коли нарід повстане й коли нашим сміливим буржуа загрожуватиме якась небезпека, ви маєте відіграти дуже вигідну ролю. Одне тільки погано: твого чоловіка трохи важко зрушити з місця.
— Нічого! — зауважила Фелісіта. — Це вже моя справа розворушити його… А як ви гадаєте: департамент повстане?
— На мою думку, неодмінно повстане, Пласан, може, й ні, бо тут дуже глибоко вкорінилася реакція. Але в сусідніх містах, у містечках та селах давно вже провадять роботу таємні спілки, і всі вони належать до крайньої республіканської партії; хай станеться переворот, і ми почуємо сполох у всій країні, від Сейських лісів аж до згір’я Сен-Рур.
Фелісіта замислилася.
— Отже, — знову почала вона, — ви гадаєте, що тільки повстання може зміцнити наше майбутнє?
— Я гадаю, що так, — відповів де Карнаван.
І додав трохи іронічно:
— Нову династію можна закладати тільки з бою. Кров — це добре угноєння. Чому ж і Ругонам, як і іншим славетним фаміліям, не почати свого родоводу з різанини.
Від цих слів, сказаних з грубим сміхом, у Фелісіти мороз пішов поза шкірою. Проте вона була жінка заголовок, а до того ж Перотові завіски, що на них вона поглядала завжди з якоюсь побожністю, підтримували її мужність. Коли підупадала в ній воля до перемоги, вона завжди ставала біля вікна й поглядала на будинок митника. Це був для неї ніби палац Тюїльрі. Вона й тепер вирішила про себе піти на все, аби тільки оселитися в новому місті, в цій сподіваній землі. Вже скільки років вона знемагала на порозі до неї!
Розмова з маркізом помогла їй остаточно з’ясувати стан речей. Кілька днів згодом їй знову пощастило прочитати Еженового листа: найманець державного перевороту, очевидячки, теж сподівався на повстання, щоб прославити батька. Ежен добре знав свій департамент. Усі його поради зводилися до того, щоб реакціонери жовтого салону мали якнайбільший вплив; тоді в найкритичніший мент Ругони приберуть місто до своїх рук. Його вказівки виконано, і на листопад 1851 року жовтий салон став на чолі Пласана. Рудьє був за представника багатої буржуазії; його поведінка, без сумніву, мала правити за приклад для всього нового міста. Ще цінніший був Грану, за ним стояла міська рада; те, що він був за найвпливовішого з її членів, дозволяло судити за інших. І зрештою, в особі майора Сікардо, що його маркізові пощастило призначити начальником національної гвардії, жовтий салон мав у своєму розпорядженні збройну силу. Отже Ругони, ці старці з недоброю славою, зуміли кінець кінцем згуртувати навколо себе все необхідне знаряддя свого майбутнього гаразду. Кожний, чи то з своєї мерзенності, чи з дурості, слухав їх і осліп працював над їхнім піднесенням. Ругони могли боятися лише одного: щоб хто-небудь не здумав діяти в тому ж напрямку і таким чином не применшив би їхніх заслуг. Цього-то вони й боялися найбільше, бо прагнули самі виступати в ролі рятівників. Ругони знали заздалегідь, що духовенство та дворяни не тільки їм не завадять, а швидше підтримають їх. Але в тому разі, коли підпрефект, мер та інші представники влади стануть наперед і негайно придушать повстання, то подвиги Ругонів не тільки применшаться, але й будуть навіть знищені. Вони не матимуть ні часу, ані нагоди прислужитися громаді. І тому вони мріяли про повну пасивність урядовців, охоплених панікою. Коли представники влади зникнуть з міста, коли Ругони бодай на один день стануть вершителями долі пласанців — їхню кар’єру забезпечено. На їхнє щастя, вся адміністрація не мала поміж себе людини, досить переконаної або досить діяльної, готової піти на ризик. Підпрефект був ліберально настроєний, і виконавча влада залишила його в Пласані, певно, тільки через добру репутацію міста, — несміливої вдачі, не здатний надуживати своєю владою, підпрефект у разі повстання попав би в неабияку скруту. Ругони, знаючи його демократичні симпатії, не дуже боялися його усердя й просто з цікавістю питали себе, яку позицію займе він. Міська рада теж не більше лякала їх. Мер, пан Гарсоне, був легітиміст; кварталові св. Марка удалося призначити його на цю посаду 1849 року; він ненавидів республіканців і трактував їх украй зневажливо; але він надто водився з духовенством, щоб активно брати участь у бонапартистському перевороті. В такому ж стані була і решта урядовців: мирові судді, поштмейстер, скарбник, митник Перот — усі були ставленики клерикальної партії і не могли надто палко вітати Імперію. І хоча Ругони ще не знали, як позбавитися цих людей, як розчистити місце, щоб самим висунутися вперед, вони все-таки сподівалися на успіх; не було кому змагатися з ними за ролю рятівників.
Розв’язка наближалася. Останніми днями листопада вже ширилися чутки про переворот і обвинувачували принца-президента в тому, що він хоче проголосити себе за імператора.
— Що ж, назовемо його тим, ким він захоче, — вигукнув Гран, — аби він перестріляв цих харцизяк республіканців!
Всі думали, що Грану, як звикле, дрімає, і його вигук викликав велике зворушення. Маркіз удав, ніби не чує, але всі буржуа дружно закивали головами, схвалюючи виступ колишнього торговця мигдалю. Рудьє, що не боявся голосно висловити своє схвалення, бо був багатий, заявив, скоса поглядаючи на де Карнавана, що становище зробилося нестерпучим і що пора чиїми завгодно руками дати Франції лад.
Маркіз ще раз промовчав, і його мовчанку взято за згоду. Кліка консерваторів явно відкидалася справи легітимістів і насмілювалася мріяти про Імперію.
— Друзі мої, — сказав майор Сікардо, підводячись, — один лише Наполеон може тепер захистити порядних людей і їхню власність від загрози… Не бійтеся нічого, я вжив усіх необхідних заходів, щоб лад, як і раніше, панував у Пласані.
І справді, майор укупі з Ругоном заховали в повітці біля міського муру запас пороху та чимало рушниць. Окрім того, майор забезпечив собі допомогу національної гвардії, вважаючи, що на неї можна покластися. Слова його справили сильне враження. І цього вечора, прощаючись, мирні буржуа жовтого салону розмовляли вже про те, що треба перебити “червоних”, коли вони насміляться заворушитися.
Першого грудня П’єр Ругон одержав листа від Ежена і з своєю звичайною обережністю пішов прочитати його до опочивальні. Коли він вийшов з кімнати, Фелісіта помітила, що чоловік дуже схвильований. Вона цілісінький день сновигала біля столу до писання. Надвечір їй терпець урвався. Як тільки чоловік заснув, вона підвелася тихенько, взяла ключа з жилетної кишені і якомога тихше дістала листа. Ежен у кількох рядках повідомляв свого батька, що криза наступила, й радив йому оповістити матір про їхнє діло; настала година втаємничити її: її поради могли знадобитися.
Назавтра Фелісіта даремно чекала на щире признання: його, не було. Вона сама не насмілювалась виявити цікавість і вдавала й далі, ніби вона нічого не знає, хоча її дратувала безглузда недовіра чоловіка, що, безперечно, вважав її за таке ж базікало, за таку ж слабу на язик, як і всіх жінок. П’єр з чоловічою зарозумілістю, певний, що він усьому голова, приписував Фелісіті всі невдачі, що їх вони колись зазнали. Відтоді як він, на його гадку, став вести справи сам, все пішло рівненько-гладенько. І П’єр вирішив цілком обійтися без порад дружини й не втаємничувати її, незважаючи на вказівки сина.
Фелісіта до того образилася, що радніша була вставити, так би мовити, палиці в колеса, коли б не прагнула успіху так само палко, як і П’єр. Вона й далі енергійно готувала перемогу, а проте їй хотілося помститися чоловікові.
“О, коли б я могла його добре перестрашити, — мріяла вона, — коли б він зробив немалу якусь дурницю. Тоді б він хоч-не-хоч прийшов до мене принижено прохати поради, і от настане моя черга”.
Її непокоїло, що П’єр дуже занесеться, як дістане перемогу без її допомоги. Коли вона, одружуючись, віддала перевагу синові селянина перед нотарем, вона розраховувала керувати чоловіком, ніби тим дригуном, що його можна сіпати за нитку. І ось у рішучий день цей дригун, у своїй сліпій незграбності, захотів іти самостійно; проти цього, зрозуміла річ, протестували ввесь її хитрий розум, усі потреби до гарячкової діяльності. Вона знала, що П’єр здатний діяти дуже рішуче й брутально, як у тому випадку, коли він змусив матір дати розписку на п’ятдесят тисяч франків. П’єр був знаряддям, цілком придатним і не надто розбірливим, але Фелісіта розуміла, що ним треба керувати, особливо за нинішніх обставин, що вимагають особливої гнучкості.
Офіційне повідомлення про державний переворот прийшло до Пласана тільки в четвер, третього грудня. О сьомій годині вечора вся компанія в повному складі позбиралася в жовтому салоні. Хоча всі вони вже давно чекали нетерпляче кризи — на обличчях відбивалося хвилювання. Обговорюючи події, вони балакали без краю. П’єр, зблідлий, як і всі інші, з надто великої розсудливості вважав за свій обов’язок виправдати рішучий виступ принца Луї в очах орлеаністів і легітимістів жовтого салону.
— Кажуть про відозву до народу, — сказав він. — Нація матиме волю обрати собі таку владу, яку захоче. Президент — не така людина, щоб залишитися, коли з’явиться законний претендент.
Один тільки маркіз, заховуючи свою джентльменську байдужість, зустрів ці слова усміхом. Інших тої миті не обходило, що буде далі! Всі переконання гинули. Рудьє, цей колишній крамар, забувши свою любов до Орлеанів, грубо, перервав П’єра. Зчинився крик.
— Нема часу розмірковувати! Треба подумати, як би нам забезпечити лад!
Ці обивателі до смерті боялися республіканців. Проте в місті паризькі події не викликали особливого заворушення. Правда, люди юрмились перед відозвою, наліпленою на дверях підпрефектури; ходили чутки, що декілька сотень робітників покидали роботу й намагаються зорганізувати опір. Та й усе. Очевидячки, жодних серйозних виступів не заповідалося. Куди більше турбувало всіх, як поведуться сусідні міста й села, проте поки що не було відомо, як у них прийнято цей переворот.
О дев’ятій годині до салону, важко дихаючи, увійшов Грану; тільки-но закінчилося надзвичайне засідання міської ради. Тремтячим від хвилювання голосом він розповів, що мер Гарсоне заявив — правда, з деякими застереженнями, — що збирається підтримати лад найенергійнішими заходами.
Але найбільший переляк викликала в жовтому салоні новина про відставку підпрефекта; цей службовець рішуче відмовився оголосити депеші міністра внутрішніх справ. За словами Грану, він залишив місто, й відозви наліплено з розпорядження мера. Мабуть, то був єдиний підпрефект у Франції, що мав сміливість признатися в своїх демократичних переконаннях.
Але коли Ругони в душі стурбувалися, почувши про рішучість Гарсоне, то вони сміялися з підпрефекта, бо його втеча відкривала їм поле діяльності. Цього незабутнього вечора було ухвалено, що гурток жовтого салону визнав переворот і одверто вітає події, що вже відбулися. Доручено було Вюйє написати негайно відповідну статтю до наступного числа газети. Ні він, ні маркіз не заперечували. Вони вже, без сумніву, мали певні інструкції від таємних осіб, на яких вони інколи улесливо натякали. Духовенство ж та дворяни вирішили вже брататися з переможцями, аби тільки задавити спільного ворога — Республіку. Цього ж вечора, коли в жовтому салоні обговорювалося події, нещасний Арістід обливався холодним потом. Ніколи ще жоден картяр, кладучи на карту останнього карбованця, не відчував подібної муки. Удень відставка підпрефекта, його начальства, викликала в ньому багато різних думок. Він чув, як той часто-густо повторював, що переворот не вдасться. Цей обмежений, але чесний службовець вірив в остаточну перемогу демократії, проте не мав мужності сприяти цьому тріумфу, чинячи перевороту опір. Арістід звичайно підслухував під дверима підпрефекта, щоб мати певні відомості про події. Почуваючи, що йде осліп, він чіплявся за новини, украдені в адміністрації. Підпрефектова думка його вразила, він ніяк не міг уторопати: що сталося. Він думав: “Чому ж він тікає, коли певний, що принц-президент зазнає поразки?” Але треба було ухвалити якусь постанову, і Арістід надумав триматись і далі опозиції. Він написав статтю, спрямовану проти перевороту, і того ж вечора відніс її до редакції “Незалежного” в ранішнє число. Виправивши коректуру, він повертався додому майже заспокоєний, як раптом, проходячи по вулиці Бан, несамохіть звів голову і побачив вікна Ругонів. Вони були яскраво освітлені.
— Про що вони там змовляються у своєму кублі? — запитав себе журналіст із тривожною цікавістю.
У нього з’явилося тоді страшенне бажання дізнатись, як жовтий салон ставиться до останніх подій. Правда, Арістід був невисокої думки про мудрість реакційної групи, але зараз у нього виникли сумніви; він був у такому настрої, коли людина ладна спитатися поради в чотирирічної дитини. Годі було й думати, щоб прийти до свого батька після того цькування, що його він провадив проти Грану й інших. І все ж він піднявся сходами, уявляючи собі, який він матиме безглуздий вигляд, якщо його заскочать зненацька. Але з-за дверей Ругонів долітав лише невиразний гомін голосів.
“Що за хлоп’яцтво! — подумав Арістід. — Я зовсім здурів з остраху”.
Він хотів був повернути назад, коли почув, що мати когось виряджає. Він ледве встиг сховатися в темному кутку під сходами, що провадили на горище. Двері відчинилися, з’явився маркіз, а за ним Фелісіта. Пан Карнаван завше виходив раніше рантьєрів нового міста, без сумніву, для того, щоб не ручкатися з ними на вулиці.
— Е, маленька, — казав він на сходах, притишуючи голос, — та ці люди ще полохливіші, ніж я гадав. З такими людьми Франція завжди належатиме тому, хто перший матиме сміливість її взяти.
І він гірко додав, ніби сам до себе:
— Ні, монархія надто шляхетна для нашого часу. Проминув її час.
— Ежен написав батькові і попередив його, — сказала Фелісіта. — Він певний перемоги принца Луї.
— Дійте, — зауважив маркіз, ступаючи вже по східцях. — Через два-три дні весь край буде зв’язано по руках і ногах. До побачення, маленька.
Фелісіта зачинила двері. Арістідові, що причаївся в темному кутку, запаморочилось у голові. Не чекаючи, поки маркіз вийде на вулицю, він скотився сходами, плигаючи через кілька ступнів, і як навіжений побіг до друкарні “Незалежного”. Думки плуталися в його голові. Він був лютий, він винуватив своїх кревних у тому, що вони його обдурили. Ось як! Ежен тримав батьків у курсі подій, і мати ні разу не показала йому листів старшого брата! Та він осліп пішов би за його порадою. І ось тільки за цю годину він випадково дізнався, що брат певен успіху державного перевороту. Арістід і сам, до речі, почасти це наперед угадував, але не прислухався до цих передчуттів через дурня підпрефекта. Найбільше він гнівався на батька; він уважав, що П’єр досить дурний, щоб бути легітимістом, а той при нагоді опинився на боці Бонапарта.
— Скільки я наробив дурниць через них! — мурмотів він, біжачи. — Гарна ж я зараз людина. Ах, яка наука! Грану — і той розумніший за мене.
Арістід мов буря вскочив до редакції “Незалежного” і здавленим голосом спитав про статтю. Її було вже зверстано. Він звелів подати набір і не заспокоївся, поки сам не розібрав її, з серцем перемішуючи літери, мов кісточки доміно. Книгар, видавець часопису, здивовано поглядав на нього; власне, він був задоволений, бо і йому стаття здавалася небезпечною. Але щоб випустити газету, потрібний був матеріал.
— Ви ж дасте мені що-небудь інше? — спитав він Арістіда.
— Неодмінно, — відповів той.
Він сів до столу й почав писати дуже палкий панегірик переворотові. З першого ж рядка він заприсягався, що принц Луї є рятівником Республіки. Але не встиг він написати цієї сторінки, як зупинився й, здавалося, почав шукати, що ж йому сказати далі. Його хиже обличчя зробилося непокійне.
— Мені треба піти додому, — сказав він зрештою. — А статтю я вам надішлю. В крайньому разі часопис вийде трохи пізніше.
Арістід повертався додому повільно, поглинутий роздумами. Його знову опанувало вагання. Навіщо так швидко змінювати свої погляди? Ежен розумний хлопець, але мати могла прибільшити значення однієї простої фрази в листі. У всякому разі, найкраще чекати й мовчати.
За годину Анжела прибігла до видавця, удаваним розпачем.
— Чоловік тільки що дуже покалічив собі руку, — сказала вона. — Коли він входив, то прищипнув дверима чотири пальці. Він страшенно мучиться, але все ж продиктував мені цю замітку і прохає надрукувати її завтра.
Наступне число “Незалежного” складалося майже виключно з відділу випадків, а на першій сторінці вміщено таку замітку:
“На жаль, нещасний випадок, що трапився з нашим шановним співробітником, паном Арістідом Ругоном, позбавляє нас на деякий час його статей. Він вельми побивається, що змушений мовчати в такий вирішальний момент. Але жоден з наших читачів, звісно, не сумніватиметься в його патріотичних почуттях і в тому, що він зичить добра Франції”.
Цю двозначну замітку написано по зрілих роздумах. Останню фразу можна було витлумачити на користь будь-якої партії. Арістід заздалегідь вітав переможців, даючи собі можливість прилучитися до них, хай хоч хто б вони були.
Другого дня журналіст походжав по всьому місту з перев’язаною рукою. Мати, перелякана газетною заміткою, прибігла до нього, але він не схотів показати їй руки й говорив з такою гіркотою, що стара жінка все зрозуміла.
— Це нічого, минеться, — прощаючись, трохи насмішкувато сказала заспокоєна Фелісіта. — Тобі треба тільки спокою.
Завдяки цьому вигаданому нещастю та раптовому виїзду підпрефекта “Незалежному” дали спокій, не так як більшості демократичних часописів по департаменту.
Четверте грудня проминуло в Пласані доволі спокійно. Ввечері відбулася народна маніфестація, але юрба розсіялася з появою жандарів. Група робітників підступила до п. Гарсоне, вимагаючи обнародування паризьких телеграм. Він пихато відмовив їм; робітники пішли собі з криком: “Хай живе Республіка! Хай живе конституція!” Потім знову запанував спокій. Жовтий салон довго обмірковував цю “невинну прохідку” і прийшов до висновку, що все йде якнайліпше. Але дні п’ятого й шостого грудня були куди тривожніші. Пішли чутки про повстання дрібних сусідніх містечок; на півдні департаменту люд брався до зброї, Палю та Сен-Мартен-де-Во повстали перші, залучаючи своїм прикладом містечка Шаваноз, Назер, Пужоль, Валькерас, Верну. Тоді жовтим салоном опанувала паніка. Особливо турбувало всіх те, що Пласан опинився у самому осередку заколоту. Певне, загони повстанців уже никають поблизу і відрізають шляхи сполучення. Грану з переляканим виглядом повторював, що мер не має ніяких повідомлень. Почали вже гомоніти про те, що в Марселі ллється кров, а в Парижі вибухла моторошна революція. Майор Сікардо, розлютований полохливістю обивателів, казав, що умре на чолі свого загону.
У неділю сьомого грудня острах досяг свого апогею. В жовтому салоні, де утворився нібито реакційний комітет, на шосту годину вечора зібралися бліді та тремтячі люди, що розмовляли поміж себе тихим голосом, ніби в кімнаті померлого. Вдень стало відомо, що колона повстанців — біля трьох тисяч чоловік — зупинилася в Альбуазі, десь за три милі від Пласана. Поговорювали, правда, що ця колона мала прямувати до головного міста департаменту, залишаючи Пласан ліворуч; але план походу міг змінитися, та ще й досить було полохливим рантьє зачути, що повстанці всього за декілька кілометрів, як вони відчули, що мозолисті робітничі руки хапають їх за горло. Ранком вони дістали перше уявлення про заколот: декілька пласанських республіканців, бачачи, що вони не можуть щось серйозного зробити у місті, вирішили піти й приєднатися до своїх братів із Палю й Сен-Мартен-де-Во. Перший загін вийшов об одинадцятій годині через Римську браму, співаючи “Марсельєзу” й розбиваючи шибки. Між іншим, постраждало й вікно Грану. Він оповідав про це, невиразно белькочучи від жаху.
Тим часом жовтий салон не знав, що робити. Майор послав свого служника дізнатися, куди саме прямують повстанці, і всі чекали його повернення, роблячи найрізноманітніші здогади. Тут були всі. Рудьє і Грану, посідавши в фотелі, жалібно позирали один на одного, а за їхніми спинами стогнали колишні гендлярі, сторопілі зі страху. Вюйє, вдаючи, ніби він не дуже вже й переляканий, думав про те, яких заходів ужити, щоб урятувати свою крамницю й себе самого; він розмірковував, де б йому краще сховатися: чи в комору, чи в льох, і схилявся на бік льоху. П’єр та майор походжали вітальнею, часом перекидаючись уривчастими словами. Колишній торгівець олією не розлучався зі своїм другом Сікардо, щоб запозичити в нього хоч трохи мужності. Ругон, що з давніх давен чекав на цю кризу, намагався триматися спокійно, хоча його душило хвилювання. Що ж до маркіза, то він, як завше, причепурений, усміхнений, балакав у кутку з Фелісітою, що теж здавалася дуже веселою.
Раптом хтось подзвонив. Усі ці пани стріпонулися, ніби від пострілу. Фелісіта побігла до дверей, а в салоні запанувала тиша. Обличчя, бліді й непокійні, повернулися до дверей. На порозі з’явився задиханий служник і відразу вдався до свого господаря:
— Пане, повстанці будуть тут за одну годину.
Це був ніби грім з неба. Всі скочили, кричачи, зводячи до стелі руки.
Декілька хвилин за гомоном голосів нічого не можна було розібрати. Всі оточили посланця й засипали його запитаннями.
— До бісового батька! — вигукнув зрештою майор. — Не гомоніть же так, бо я ні за що не відповідаю.
Усі знову посідали, важко зітхаючи. Тоді вдалось узнати від посланця деякі подробиці. Він зустрів колону біля Тюлета й поквапився вернутися до міста.
— Їх не менше трьох тисяч, — сказав він, — і вони йдуть, як солдати, батальйонами. Мені здалося, що вони ведуть з собою полонених.
— Полонених? — вигукнули перелякані буржуа.
— Без сумніву, — перервав маркіз своїм співучим голосом. — Мені казали, що повстанці арештовують осіб, відомих своїми консервативними поглядами.
Ця новина кинула в розпач жовтий салон. Кілька чоловік підвелися й крадькома покралися до дверей, утямивши, що треба швидше знайти собі добру схованку.
Повідомлення про арешти, що їх чинять повстанці, вразило й Фелісіту. Вона відвела маркіза в куток і спитала:
— А що ж вони роблять з арештованими?
— Та водять же їх за собою, — відповів де Карнаван. — Для них то цінні заручники.
— А, он воно що, — відповіла стара жінка дивним голосом. Вона задумано спостерігала за панікою, що охопила салон. Один по одному буржуа зникли.
Залишилися тільки Вюйє та Рудьє, яким близька небезпека надала трохи мужності. Щодо Грану, то він сидів і далі у Фотелі, ноги зовсім не слухалися його.
— Далебі, — сказав Сікардо, помітивши втечу своїх однодумців. — Так мені здається краще. Ці полохуни кінець кінцем довели б мене до розпачу. Вже два роки, як вони все кажуть, що треба порозстрілювати всіх республіканців у країні, а сьогодні вони не зважуються клацнути навіть іграшковим пістоном.
Він узяв капелюха й попрямував до дверей.
— Годі, — провадив він, — час не чекає, ходімо, Ругоне.
Фелісіта, здавалося, чекала на цей мент. Вона кинулася до дверей, заступаючи своєму чоловікові дорогу, хоча той зовсім не квапився йти слідом за страшним Сікардо.
— Ні, я не пущу тебе! — вигукнула вона, вдаючи, ніби нею опанував одчай. — Нізащо з тобою не розлучусь! Ці поганці вб’ють тебе!
Майор, здивований, зупинився.
— Оце чортова справа, — бурмотів він, — ось і жінки починають уже хнюпати. Та ну-бо ходімо, Ругоне.
— Ні, ні,— верещала стара жінка, вдаючи безмежний жах, — він не піде з вами, я його не пущу!
Маркіз, дуже здивований цією сценою, поглядав, зацікавлений, на Фелісіту. Чи була ж це та сама жінка, що так весело тільки що розмовляла з ним? Отже, що за кумедію розводить вона? Тим часом П’єр зараз, коли жінка утримувала його, зробив вигляд, ніби неодмінно хоче йти.
— А я кажу тобі, що ти не підеш! — репетувала стара, чіпляючись за його руку.
І, звертаючись до майора, сказала:
— Як ви можете й думати про те, щоб чинити опір? Адже ж їх три тисячі, а ви не зберете й сотні мужніх чоловіків. Та ви ж ідете на видиму смерть.
— Е, це наш обов’язок, — сказав Сікардо; йому, зрештою, увірвався терпець.
Фелісіта почала голосити.
— Коли вони навіть не вб’ють його, то все одно захоплять в полон, — провадила вона, глядячи в вічі чоловікові, — Боже мій! Що ж це станетеся зі мною, самотньою в беззахисному місті?
— Але, — вихопився майор, — хіба ви гадаєте, що нас не позаарештовують, коли ми дозволимо повстанцям спокійно увійти до міста? Я заприсягаюся: за якусь годину мер і всі службовці опиняться в полоні, не кажучи вже про вашого чоловіка й усіх відвідувачів вашого салону.
Маркізові здалося, ніби в куточках Фелісітиних вуст пробігла легенька усмішка, коли вона з переляканим виглядом спитала:
— Ви так думаєте?
— Та їй же богу! — зауважив Сікардо. — Республіканці не такі дурні, щоб залишити ворогів у себе в затиллі. Завтра в Пласані не залишиться жодного службовця, жодного чесного громадянина.
По тих словах, що їх вона сама так уміло викликала, Фелісіта випустила чоловікову руку. П’єр уже не пробував піти. Завдяки своїй жінці, розумна тактика якої все ж таки не дійшла до нього, він ні на мить не запідозрив її таємного спільництва, перед ним відкрився план дій.
— Треба добре обміркувати, перш ніж зважитися на щось, — сказав він майорові. — Моя жінка, мабуть, має слушність, дорікаючи нам, що ми забуваємо за свої сім’ї.
— Звичайно, пані має слушність, — вихопився Грану.
Майор енергійним жестом насунув глибше капелюха і сказав, твердо відрубуючи слова:
— Має вона слушність чи не має, мені все одно. Я майор національної гвардії й мені давно вже пора бути в мерії. Визнайте, що ви боїтеся і залишаєте мене самого. Що ж, на добраніч.
Він уже взявся за ручку дверей, як Ругон утримав його:
— Послухайте, Сікардо…
І він потягнув його в куток, зауваживши, що Вюйє нашорошив свої здорові вуха. Потім він тихенько пояснив майорові, що треба залишити в резерві хоч трохи людей, щоб відновити лад у місті, коли підуть повстанці. Але розлютований вояк уперто не захотів лишати свого посту. Тоді П’єр зголосився стати на чолі резерву.
— Дайте мені ключ од повітки, де переховується зброя та набої, — сказав він, — і накажіть, щоб чоловік п’ятдесят були напоготові.
Сікардо кінець кінцем погодився на ці запобіжні заходи. Він довірив П’єрові ключ од повітки, звісно, і сам розуміючи, що даремно тепер чинити опір повстанцям, а все ж уважаючи за свій обов’язок пожертвувати собою.
Під час цієї розмови маркіз із хитрим виглядом прошепотів декілька слів на вухо Фелісіті, — певне, привітав її з майстерно вданою сценою. Стара жінка не могла сховати посмішки. Коли Сікардо, збираючись іти, потис руку Ругонові, вона спитала його з переляканим виглядом:
— Так це вирішена справа, ви нас кидаєте?
— Старий наполеонівський солдат не дозволить якійсь мерзоті залякати себе, — відповів він.
Він був уже на сходах, коли Грану кинувся за ним:
— Якщо ви йдете до мерії, то попередьте мера про те, що діється. А я піду заспокою жінку.
Тепер уже Фелісіта нахилилася до маркізового вуха й прошепотіла з таємною радістю:
— Далебі, я воліла б ліпше, щоб цього майора було заарештовано. Він надто вже старається.
Тим часом Ругон провів Грану знову до вітальні. Рудьє, що весь час мовчки приглядався з свого кутка всій сцені, згоджуючись енергійними жестами з усіма запобіжними заходами, приєднався до них. Коли маркіз і Вюйє теж підвелися, П’єр сказав:
— Тут лишилися самі мирні люди, то я от що пропоную: треба нам усім сховатися, щоб уникнути арешту й бути на волі, коли сила знову до нас повернеться.
Грану мало не цілував його, Рудьє та Вюйє вільніше зітхнули.
— Незабаром ви мені будете потрібні, панове, — поважно провадив колишній торгівець олією. — Нам випаде честь запровадити лад у Пласані.
— Покладіться на нас! — вигукнув Вюйє з запалом, що налякав Фелісіту.
Але час летів. Дивні захисники Пласана, котрі поховалися, щоб краще захищати місто, квапилися кожний втекти й залізти в добру схованку. Залишившися сам із своєю дружиною, П’єр порадив не барикадуватися, але коли до неї прийдуть — відповісти, що чоловік надовго поїхав. А що Фелісіта вдавала з себе дурненьку, прикидаючись, що їй страшно, і перепитувала, чим усе це скінчиться, то він гостро сказав:
— Це тебе не обходить. Дозволь мені самому вести наші справи. Вони від того підуть тільки краще.
За хвилину він уже притьмом ішов вулицею Бан. Діставшись проспекту Совер, він побачив, що з старого кварталу вийшов загін озброєних робітників. Вони співали “Марсельєзу”.
“Отакої! — подумав він. — Ледве встиг! У місті повстання”.
Він прискорив ходу й попрямував до Римської брами. Поки вартовий поволі її відчиняв, П’єр умивався холодним потом. Ступивши кілька кроків по дорозі, він помітив при місячному світлі на другому кінці містечка колону повстанців; їхні рушниці виблискували в срібному промінні місяця. П’єр бігцем подався до завулка св. Мітра і прибіг до матері, де він не був уже довгі роки.
