"Кінь Шептало на молочарні" скорочено

Переказ твору Володимира Дрозда «Кінь Шептало на молочарні» скорочено читати варто, щоб дізнатися про подальшу долю коня.

“Кінь Шептало на молочарні” скорочено читати

Ранком у кошарі було холодно, на кінські гриви лягла роса. Коні прокидалися, тісніше збивалися докупи й перешіптувалися між собою. Один молодий, ситіший за інших кінь жартував з конюха Степана, але всі коні були обережні — вони боялися, щоб їхні слова не почули люди.

Білого коня Шептала холод не турбував, бо він заховався серед гурту. Після втечі в грозову ніч він дуже змінився: став обережним, перестав пишатися своєю білизною, намагався не вирізнятися серед інших, так жилося легше. Кінь став спокійнішим, навіть розповнів, бо економив сили і часто дрімав, не думаючи ні про дорогу, ні про життя.

Та іноді йому ввижалися яскраві спогади про свободу: блискавка, ліс, лелеки. Шептало лякався цих думок і гнав їх від себе, бо вони могли знову зробити його “білим”, помітним.

Коли прокинувся Степан, Шептало відчув страх. Він хотів стати непомітним, бути будь-яким, тільки не білим. Та конюх жорстоко вдарив його батогом. Шептало кинувся тікати, бився об огорожі, та батіг наздогнав його. Потім усі коні пішли на водопій, а Шептало залишився сам, тремтів і ховався в кутку, відчуваючи свою самотність і безпорадність.

У табуні коні жили надіями: говорили, що батоги заборонять, що старих коней відпустять на спокій, що когось заберуть на легшу роботу — на молочарню. Ці розмови давали їм сили жити. Шептало ж не вірив у щастя для себе. Він знав, що після втечі нічого хорошого чекати не варто. Білий кінь більше нічого не чекав від життя. Він знову поринув у дрімоту, бажаючи лише одного — щоб усе швидше скінчилося.

Одного разу табун коней гнали повз скотомогильник. Білому коневі Шепталу це місце навіть сподобалося. Тут було спокійно, і здавалося, що можна лежати вічно, не боячись Степанового батога. Тут Шептало вперше відчув щось схоже на волю.

Та після водопою на подвір’я прийшов Івась із молочарні з вуздечкою через плече. У табуні одразу пішов тривожний шепіт: усі зрозуміли — когось забиратимуть. Коні хвилювалися, надіялися, навіть старі й виснажені дивилися в бік хижки Степана. Навіть у Шептала затремтіли коліна, хоч він і намагався не вірити в диво.

Коли вийшов Степан з батогом, почалася метушня. Він лаявся й бив коней, не розбираючи, хто винен. Шептало опинився в самому натовпі й не міг утекти. У цю мить він гостро усвідомив, що попереду в нього — лише нескінченна мука й приниження. На тлі цього жаху молочарня здалася єдиним порятунком.

У відчаї Шептало встав на диби, вдарив копитом нахабного молодика й кинувся на огорожу. Розлючений Степан, замість покарання, наказав Івасеві забрати білого коня. У кошарі запанувала тиша: інші коні зрозуміли, що щастя дісталося не найстараннішому, а тому, хто насмілився бути інакшим.

Івась вивів Шептала з кошари. Білого коня повели геть, і гамір табуна поступово зник. Шептало йшов, немов у солодкому сні.

На новому місці життя виявилося зовсім іншим. У правлінському сараї було сито й спокійно. Коней не будили вдосвіта, не били батогом. Івась був добрим погоничем: ніколи не мав батога, часто наспівував пісні. Шептало возив молоко на молочарню — легку ношу порівняно з колишньою каторжною працею.

Хоч біля молочарні йому не подобався запах вершків і надокучливі мухи, дорога полями була приємною. Він слухав птахів, шелест трав, скрип коліс. Івась іноді зупинявся, пив вершки, а Шептало вдихав запахи землі й стерні.

Шептало полюбив поїздки з Івасем на луки. Вони вирушали надвечір, коли спека спадала. Дорога вела в долину, де колись текла річка, а тепер лишалося сухе русло. Івась добре знав коня: він кидав віжки на спину Шептала і йшов у ліс по гриби, а білий кінь залишався сам серед тихих осінніх пахощів. Осінь уже нагадувала про холод і тривогу, і Шептало замислювався над своїм життям. Він доходив висновку, що найбільша свобода — не в утечах, а у спокійному, звичному існуванні, навіть у правлінській стайні.

У стайні Шептало знайшов нове коло спілкування. Тут коні багато розмовляли, і ці розмови здавалися йому важливішими за всі попередні мрії про волю. Спочатку він мовчав, слухаючи інших. Увечері, після роботи, коні лягали кружком і вели філософські бесіди. Молодий жеребець мріяв про красиву смерть і перевтілення душі, уявляв себе то людиною, то могутнім дубом. Старий коростявий мерин глузував з цих фантазій і переконував, що справжня свобода — в душі: якщо не вважати себе рабом, то й у голоблях можна залишатися вільним.

Шептало спостерігав і за людьми. Він бачив, як хлопці ганяли коней по колу, як батіг примушував жеребця бігти, і слухав суперечки між кіньми. Мерин знову повторював, що рабом залишається той, хто мріє про інше життя.

Серед усіх коней мовчазною була лише кобила, яка чекала лошати. Шептало дивився на неї й думав, що вона прислухається до майбутнього життя, і від цього в його грудях ставало тепло.

Одного вечора Шептало почув знайомий голос і побачив віз із картоплею. Його тягнув молодий мерин з бригади Степана. Кінь був виснажений і мовчазний. Шептало заговорив до нього, співчуваючи його тяжкій долі, поцікавився Степаном і з болем дізнався, що той не змінився і навіть не згадує про білого коня.

Коли дядько почав поганяти мерина батогом, віз нарешті рушив, а в темряві ще довго чулося хльоскання пуги. Шептало залишився зі своїми думками, відчуваючи водночас і спокій власного життя, і гірку жалість до тих, кому пощастило менше.

Увечері правлінські коні поверталися до стайні й вкладалися на ніч у різних кутках просторого приміщення. Шептало довго не міг заснути. Йому ввижалося бригадне подвір’я зі старим солом’яним порохом, запахом лободи й важкою працею. Він уявляв Степана не жорстоким, а втомленим, замисленим, таким, що дбає про коней.

Наступного дня вони з Івасем поверталися з молочарні з порожніми бідонами. Івась, як завжди, задрімав на возі. Шептало, спокусившись пахощами осені, гречаними стернями, памороззю на травах і молодою конюшиною, звернув убік, у лісосмугу. Його охоплювало хвилювання — не страх, а збудження від власної сваволі. Коли віз загримів по розораній землі, Івась прокинувся, розлютився і намагався вдарити коня, та Шептало гордо підняв голову. У цю мить він подумав, що по-справжньому боявся б лише Степана, бо той був сильний і жорсткий, як справжній господар.

Згодом настали холодні дні. У селі було свято, люди гуляли, а коні мерзли, лизали вогкі тини. Шептало побачив, як повз проходить Степан, ведучи бригадних коней до криниці. Білий кінь із тривогою і радістю чекав, що той озирнеться, та Степан не звернув на нього уваги. Це водночас і розчарувало, і дивно потішило Шептала. Він переконував себе, що вже вільний і не потребує Степанової пуги.

Шептало навіть почав виправдовувати Степана перед іншими кіньми, доводячи, що строгість потрібна, бо така кінська натура. Він уявляв, як колись зустріне конюха байдуже й гордо, не показавши жодного страху.

Та коли це справді сталося і Степан підійшов до воза, глузливо обізвав Шептала й навіть не глянув на нього, білого коня охопив дивний трем. Це був не страх, а щось глибше — поклик давнього підпорядкування, одвічної кінської долі. Шептало благально дивився на Степана, але той пішов геть, сказавши, що білого коня потрібно відправити “на ковбасу”. Білий кінь ще якийсь час стояв посеред вулиці, не рушаючи з місця, і лише після удару лозиною поволі пішов далі.

Уночі випав сніг, і Шептала впрягли в сани. Їхати було важко: полози грузли в мокрому снігу, чіплялися за мерзлі грудки, хомут боляче тиснув на тіло. Повернувшись із молочарні, білий кінь ледве доплентався до стайні. Івась, випрягаючи його, знічев’я вдарив черезсідельником. У стайні було незвично порожньо — залишилися тільки конюхата кобила та неспокійний жеребець. Кобила тихо пояснила, що інших коней забрали в бригаду: взимку, мовляв, на пожарні їх тримати невигідно. Шепталові стало холодно й пусто на душі.

Настав морозний, пишний ранок. Івась не схотів запрягати коней і їхати по воду, тому погнав Шептала й конюхату кобилу до криниці пішки. Він розбив у кориті кригу й налив холодної води, від якої в білого коня щипало губи. З боку села повільно наближався бригадний табун. Шептало пішов йому назустріч, удаючи байдужість, хоча всередині його охоплювало хвилювання. Він помічав знайомих коней і Степана, що йшов попереду — святково вбраний, упевнений у своїй владі, немов той, хто вирішує долі.

Раптово Шептало, здіймаючи сніг з-під копит, шмигнув у бригадний табун, проминувши Степана. Його насторожила важка тиша: коні мовчали, лише чутно було стукіт копит по мерзлій дорозі. Івась крикнув, аби Степан погнав коня, та конюх жартома сказав, що Шептало піде “на ковбасу”, бо він саме вів коней на «переплавку». А Івану він порадив взяти худішого “крайнього мерина” з табуна. Іван послухав Степана, забрав коня і пішов.

Шептало був у відчаї. Йому здавалося, що все втрачено, і він приречений. Білий кінь жалібно озирнувся на Івася, але той уже віддалявся. Натомість холодний погляд Степана не виражав нічого. Назустріч табунові повільно йшла вагітна конюхата кобила. Шептало притулився до неї, шукаючи захисту й тепла.

Та Степан, побачивши це, люто вдарив білого коня батогом і загнав назад у табун. Попереду їхали сани з Гаврилом, дзеленчали дзвіночки, а жеребець весело іржав. І в цю мить Шептало болісно подумав, що, можливо, в покорі й бездумному русі й полягає весь сенс життя.

Табун обминув криницю й потягнувся за село. Попереду стелилася сіра, порожня дорога, а над головами коней раз у раз свистів Степановий батіг.

Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.